2.6. Корекція мовлення у спеціальному дошкільному закладі

Сучасний теоретичний підхід до вивчення дислалії (від грец. dys — префікс, що означає утруднення, відхилення від норми, порушення функції; lalia - порушення звуковимови) ґрун­тується на тому, що мовлення є складною формою психічної діяльності людини, соціальною за походженням і системною за будовою (JI. Виготський, М. Жинкін, О. Лурія, С. Ляпидевський, О. Леонтьев, P. Левіна, Є. Соботович). у спеціальній літе­ратурі представлено цілий арсенал методик і систематизацій обстеження експресивного та імпресивного мовлення дітей. В останні роки, вивчаючи мовленнєві вади, враховують дані ней­ропсихології, нейро- і психолінгвістики щодо структури мов­леннєвої діяльності.

У сучасній логопедії при вивченні дислалії питанню роз­витку мовлення дітей в онтогенезі приділяється значно більше уваги, ніж питанню ранньої діагностики. Таким чином, обсте­ження розвитку і стану мовлення дітей дошкільного і молод­шого шкільного віку розглядається в контексті соціальної си­туації розвитку, ієрархії діяльностей, урахування психофізич­них особливостей дітей, закономірностей онтогенезу загалом.

Як відомо, дислалія є найпоширенішою мовленнєвою вадою. Онтогенетичні дослідження мовлення показують, що в більшості дітей у віці чотирьох-п'яти років звукова сторона мовлення вже майже сформована. Проте у частини дітей порушення звукови­мови не зникають, а набувають характеру стійкого дефекту. Як показують дослідження, порушення звукової сторони мовлення с постерігаються у більш ніж 30% дітей дошкільного віку, 7-10% молодших школярів і 1—2% школярів старшого віку (Є. Pay, К. Бекер). Неправильна вимова звуків р' становить 26%, звуків л,л'—10%, свистячих звуків - 22%, шиплячих - 24%, звука й - 1,5%, задньоязикових г,к,х — 1%, дзвінких звуків - 1,5%. Слід зауважити, що артикуляційні розлади у хлопчиків трапляються вдвічі-втричі частіше, ніж у дівчаток. За даними світової стати­стики, кількість мовленнєвих порушень за останні роки збільши­лася, у зв'язку з чим проблема профілактики мовленнєвих де­фектів дітей має глобальний характер.

Розробці профілактичних медичних, психологічних та пе­дагогічних методів впливу на патологічні вияви вимови сприя­ють наукові дослідження, які дають можливість повноцінно використовувати захисні механізми організму дитини. Психо­фізіологічні функції організму дитини розвиваються нерівно­мірно. У процесі становлення вони проходять певні критичні етапи, відмінність яких полягає у підвищеній вразливості (під впливом шкідливих чинників) дитини. У сучасній лінгводидактиці багато уваги приділяється корекційно-реабілітаційній та педагогічній роботі з дітьми, які мають ті чи ті мовленнєві вади. Досягнуто значних успіхів у вирішенні питань ранньої діагностики мовленнєвих порушень, методики й організації корекційної роботи та навчання дітей.

Велике значення у розробці науково-теоретичних засад дис­лалії та її профілактики мають дослідження чинників, які за­безпечують нормальний мовленнєвий розвиток у дітей. Ці чин­ники стосуються безпосередньо генезису розвитку мовлення та с важливим показником здоров'я та психічного стану малюка.

Основними підходами до вивчення дислалії є такі:

• з'ясування розвитку дитини на ранніх етапах онтогенезу: детальне вивчення умов виховання, динаміки психічного й мовлен­нєвого розвитку, що проводиться за матеріалами бесід з батьками, аналіз медичних висновків лікарів після обстежень дитини;

• дослідження немовленнєвих функцій малюка;

• дослідження усіх компонентів мовленнєвої системи;

• аналіз і оцінка отриманих даних з метою обґрунтування логопедичного висновку; виявлення механізмів, які спричиню­ють мовленнєві порушення;

• передбачення та прогнозування шляхів подолання дефек­ту. Ефективність корекційного впливу під час подолання дис­лалії залежить від уміння логопеда всебічно обстежувати мов­леннєві та немовленнєві функції, сенсомоторну сферу, інтелек­туальний розвиток дитини. Крім того, обов'язково потрібно вра­ховувати індивідуальні особливості особистості та її соціальне оточення. У кожному конкретному випадку підхід до подолан­ня дислалії має бути індивідуальним; завдання підбирають ви­бірково залежно від характеру і складності мовленнєвого пору­шення, віку дитини, рівня загального розвитку; визначення співвіднесеності розвитку експресивного та імпресивного мов­лення, порівняння мовних засобів з їх активним використан­ням під час мовленнєвого спілкування. Для успішного подо­лання дислалії важливо правильно організувати та провести логопедичне обстеження, яке дасть змогу спрогнозувати стро­ки подолання мовленнєвої вади та накреслити ефективні шля­хи корекційної логопедичної роботи.

За етіологією в логопедії розрізняють: механічну (органіч­ну) та функціональну дислалії. Наявність анатомічних дефектів у будові периферичного артикуляційного апарату свідчить, що порушення мають органічний характер, у разі їх відсутності — функціональний (Р. Левіна, О. Правдіна, Ф. Pay, М. Хватцев). Залежно від порушень психофізичних механізмів, що лежать в основі мовленнєвих процесів, виокремлюють сенсорну, мотор­ну або сенсомоторну дислалію (К. Бекер, О. Правді на, М. Совак, М. Хватцев). За сучасною психолінгвістичною класифіка­цією виділяють також акустико-фонематичну, артикуляторно-фонетичну та артикуляторно-фонематичну дислалію (Б. Гріншпун, О. Токарева). Механічні дислалії (органічні) пов'язані з відхиленнями у будові периферичного мовленнєвого апарату, тобто анатомічними дефектами органів артикуляції: губ, зубів, язика, твердого та м'якого піднебіння, внаслідок чого у деяких випадках мовлення набуває носового відтінку, що зумовлено дефектами піднебіння і носової порожнини. При неврологічно­му обстеженні у дітей здебільшого не виявляють симптомів органічного ураження центральної нервової системи.

Нині нерідко трапляються дефекти вимови, що зумовлені: аномаліями зубо-щелепної системи; відсутністю різців або їх аномаліями; неправильним розміщенням верхніх чи нижніх різців або ж співвідношеннями між верхньою і нижньою щеле­пами (дефекти прикусу). Ці дефекти можуть бути природжени­ми або набутими внаслідок травми, захворювань зубів чи вікових змін. У деяких випадках вони зумовлені аномаліями у будові твердого піднебіння (високе піднебіння). У таких випадках спо­стерігаються дефекти свистячих та шиплячих звуків (вони набу­вають надмірного шуму), губно-зубних, передньоязикових, ви­бухових, рідше р,р'. Нерідко спостерігається і спотворена вимова голосних звуків, які стають малорозбірливими через їх недостат­ню акустичну протиставленість та сильну спотвореність (зашумленість) приголосних. Проте не завжди зубні аномалії призво­дять до спотвореної вимови. Другу значну за поширенням групу становлять порушення звуковимови, зумовлені патологічними змінами язика: дуже великий або маленький язик, коротка під'я­зикова зв'язка. За таких аномалій спотворюється вимова шипля­чих та вібрантів, спостерігається боковий сигматизм.

Однак, як зауважують лінгвісти (Р. Якобсон, М. Панов) та спеціалісти в галузі патології мовлення (Г. Гутзман, Р. Юрова), язикові аномалії не завжди позначаються на звуковимові. Фак­ти нормальної звуковимови при аномаліях язика та зубів свідчать про компенсаторні можливості, що дають змогу сфор­мувати нормальну вимову, і при порушених умовах реалізації звуків, «один і той самий акустичний ефект можна отримати різними шляхами». Значно рідше трапляється порушення зву­ковимови, спричинені губними аномаліями (природжені де­фекти долаються хірургічним шляхом у ранньому віці). Таким чином, логопед стикається здебільшого з деформаціями трав­матичного походження, що нерідко порушують вимову губних звуків унаслідок неповного зімкнення губ, а також губно-зубних звуків, іноді лабіалізованих голосних (о, у). У всіх випад­ках механічних дислалій необхідна консультація, а в деяких - лікування у хірурга та ортодонта. Крім того, механічна форма дислалії може комбінуватися з функціональною.

До функціональних дислалій належать випадки порушен­ня звуковимови приголосних звуків. За такого розладу мовлен­ня не спостерігаються аномалії розвитку органів, які беруть участь у творенні мовлення, так само, як і ознаки органічного ураження центральної нервової системи. Науковці раніше до­водили, що в основі генезу функціональних дислалій лежить неправильне мовленнєве оточення. Однак подальші спостере­ження показали, що крім цього чинника значну роль відігра­ють: фізична ослабленість дитини, зумовлена перенесеними інфекційними захворюваннями, особливо в період активного формування мовлення; затримка психічного розвитку (міні­мальні мозкові дисфункції), пізній розвиток мовлення, вибір­кове порушення фонематичного слуху. Нерідко при обстеженні таких дітей можна констатувати виражені невротичні реакції. Очевидно, ця форма дислалії пов'язана з деякими порушення­ми нейродинаміки кори головного мозку і ослабленням тонких диференціювань у мовленнєво-руховому аналізаторі. При фун­кціональній дислалії відсутні органічні порушення централь­ної нервової системи (їх наявність була б перешкодою для здійснення рухів). Несформованими виявляються і специфічні мовленнєві вміння, зокрема можливість довільно приймати по­зиції артикуляційних органів, потрібних для вимови звуків. Це переважно пов'язано з тим, що в дитини не утворились акус­тичні чи артикуляційні образи окремих звуків, тобто нею не засвоюється якась одна ознака звука. Фонеми не розрізняються за своїм звучанням, що призводить до заміни звуків. Залежно від того, які з ознак звуків - акустичні чи артикуляційні - є несформованими, звукові заміни будуть різними. В інших ви­падках у дитини можуть бути сформованими всі артикуляційні позиції, проте відсутнє вміння розрізняти деякі позиції, тобто правильно вибирати звуки. Внаслідок цього одне й те саме сло­во набуває різного звукового виразу. Це явище називається змішуванням звуків (фонем). Часто можна спостерігати невла­стиве системі рідної мови вимовляння звуків. Це явище нази­вається спотворенням звуків.

Заміни та змішування звуків класифікують як фонологічні (Ф. Pay) або фонематичні (Р. Левіна) дефекти, при яких порушу­ється система мови. Спотворення звуків бувають антропофонічними (Ф. Pay) або фонетичними, за яких порушується вимова.