logo
КНИГА Дошкільна лінгводидактика 2011

3.2. Засоби розвитку мовлення

Основними засобами з розвитку мовлення дітей є: організа­ція їхнього спілкування у різних напрямах діяльності - гра, праця, сприймання різних видів образотворчого мистецтва; дов­кілля, природа, ознайомлення дітей з художньою літературою, використання технічних засобів; мовлення вихователя як засіб впливу на мовлення дітей.

Життя дитини в дошкільному закладі постійно наповнене спілкуванням з вихователем і однолітками. За визначенням психологів, спілкування - це специфічний напрям діяльності, що полягає у взаємодії двох чи більше людей, спрямованої на погодження й об'єднання їхніх зусиль з метою встановлення взаємин і досягнення спільного результату. Спілкування має відбуватися за потреби, що не завжди усвідомлюється мовця­ми. Якщо вихователь прагне, щоб діти спілкувалися, він має потурбуватися про виникнення потреб, які стимулювали б мов­леннєві контакти, і зробити так, щоб ці контакти були мотиво­ваними. Організація будь-якої діяльності, в процесі якої діти спілкуються, є дидактичним засобом розвитку мовлення дітей.

Для розвитку мовлення дітей значні можливості закладені у грі. Так, рольові ігри сприяють самостійним висловлюванням дітей, активізують певну групу слів, пов'язаних зі змістом гри: «професійний» словник вихователя, помічника вихователя, лікаря, моряка та ін. Будівельні ігри збагачують дітей словами, що означають якості, величину: просторове розміщення пред­метів (важкий, довгий, згори, всередині); професійні терміни (перекриття, арка, фанера тощо). Рухливі ігри з текстом, ігри-драматизації сприяють формуванню правильного темпу, мов­леннєвого дихання, дикції, виразності дитячого мовлення. Ди­дактичні ігри закріплюють і активізують словниковий запас дитини, сприяють формуванню її мовленнєвих умінь і навичок (побудувати речення, описати, пригадати вірш, відгадати за­гадку та ін.). Завдання вихователя — допомогти, за потреби ство­рити умови для гри, навчити та пояснити дітям правила незнай­омої гри, сприяти встановленню мовленнєвих контактів з одно­літками.

Праця - господарсько-побутова, ручна, на лоні природи - також є ефективним засобом розвитку словника дітей і формування мовленнєвих навичок. Мовлення поєднується з активни­ми діями дітей, що сприяє швидкому утворенню тимчасових нервових зв'язків. Побутова діяльність має свою специфіку і педагогічно цінна тим, що розвиток мовлення відбувається у природній, невимушеній обстановці: під час одягання, прий­мання їжі, прогулянки, гімнастики, підготовки до сну збага­чується й активізується словниковий запас дітей, формуються навички розмовного мовлення, відбувається засвоєння норм і правил мовленнєвого етикету, широко використовується ху­дожнє слово, фольклор. Діти легко вступають у розмову, зміст мовленнєвого спілкування узгоджується з реальними стосун­ками. У вихователя є більше часу і можливостей розмовляти з кожною дитиною на різні теми, стимулювати і підтримувати розмови між дітьми.

Важливим засобом розширення уявлень, знань про навко­лишню дійсність і розвиток мовлення дітей є сприймання різних видів зображувального мистецтва - театрів, кіно, діафільмів і діапозитивів, змісту дитячих книжок тощо. Цей вплив посилюється тими почуттями, емоціями, переживання­ми, які супроводжують сприймання будь-якого виду мистецт­ва. У поєднанні з умілим педагогічним впливом ці засоби ста­ють для дитини взірцями літературної мови, які діти перено­сять у самостійну мовленнєвотворчу діяльність, використову­ють у сюжетних іграх, іграх-драматизаціях, дитячих концер­тах. Сприймання картини, предмета, твору прикладного мис­тецтва, візуальних технічних засобів завжди супроводжується репліками, обміном враженнями, запитаннями.

Засобами розвитку мовлення дітей виступають також дов­кілля і природа як сенсорне підґрунтя для збагачення словни­кового запасу дітей.

Художня література активізує й уточнює словник, сприяє розвитку образного мовлення, збагачує мовлення дітей емоцій­но-експресивною лексикою.

Розвиток мовлення у дітей можливий лише за умови пра­вильного мовлення вихователя та інших дорослих, які їх оточу­ють. «Мова найкраще слугує людині тоді, коли той, хто корис­тується нею, найповніше володіє її скарбами. А для цього треба вивчати будову мови, словник, норми вимови, треба виховувати любов до мови, до рідного слова».

Діти, наслідуючи мовлення дорослих, переймають усі тон­кощі вимови, слововживання, побудови фраз. Мова є національ­ним багатством народу. Вчити дітей треба на кращих зразках рідної мови. І в цьому важлива роль відводиться вихователю, який постійно перебуває в контакті з дітьми, від якого вони перейма­ють зразки культури мовлення. Ось чому поряд з багатьма про­фесійними знаннями, вміннями і навичками вихователя перше місце посідає знання рідної мови, вільне володіння нею, чуття мови, постійне самовдосконалення свого власного мовлення.

На жаль, у мовленні вихователів нерідко трапляються по­милки, найтиповішими з яких є такі:

Постійне підвищення рівня культури мовлення є профе­сійним і суспільним обов'язком кожного педагога.

Під культурою мовлення розуміють його правильність, тоб­то відповідність нормам орфоепії, стилістики, граматики, лек­сики, встановленим для літературної мови традиціям та вміння користуватися ними в різних умовах спілкування відповідно до мети і змісту мовлення. Норма - це правило, взірець, у широкому розумінні - обмеження, якому підпорядковано певний процес чи його результати.

Мовна норма - де закріплені в практиці зразкового вико­ристання мовні варіанти, які найкраще і найповніше з числа співіснуючих виконують свою суспільну роль.

Опанування культурою мови - довготривалий процес. Ви­хователь має самокритично ставитися до власного мовлення, проте виявити його недоліки не завжди вдається. У процесі мов­леннєвого спілкування увага найчастіше звертається не на фор­му мовлення (як сказати), а на її зміст (що сказати). Крім того, окремі мовленнєві огріхи стають навичками й інколи не поміча­ються (швидкість, нечіткість, неохайність мовлення, крик­ливість, неточність вимовляння окремих звуків, слів, моно­тонність та ін.).

До мовлення вихователя висуваються певні вимоги, щоб воно стало джерелом культури мови для дітей. Насамперед мовлен­ня вихователя має бути змістовним, надавати дітям нову, віро­гідну інформацію, розкривати перед ними взаємозв'язки й за­лежності, що існують у довкіллі, оцінювати вчинки дітей і до­рослих. Цих вимог вихователь має дотримуватися не тільки на заняттях, а й у повсякденному житті, не допускати збіднення мови під час побутової, ігрової діяльності, не обмежувати її лише організаційними дисциплінарними звертаннями.

Словник вихователя має бути багатим і точним. Для вислов­лювання свого емоційного ставлення до дітей, їхніх вчинків, для складання розповіді, опису подій вихователю потрібно опе­рувати великою кількістю різних слів. Він має використовува­ти синоніми, антоніми, словосполучення, широко послугову­ватись образними літературними й народними виразами, фра­зеологічними зворотами. Потрібно частіше вживати слова, що повільно засвоюються дітьми (відтінки кольорів, матеріали, форми, розміри предметів, художні звороти, узагальнювальні слова тощо).

У розмові з дітьми слід пам'ятати про їхні вікові можливості та доступність мовлення їхньому сприйманню. Спілкуючись із молодшими дітьми, вихователь має вживати слова з конкретним змістом. Фрази мають бути короткими й простими за структу­рою, темп - уповільненим, мовлення — емоційним. На п'ятому шостому році життя дітям уже доступне розуміння причин не­складних явищ, які в мовленні відображаються складнопідряд­ними і складносурядними реченнями. Стриманішими стають інтонації вихователя, що дає змогу дитині відчути себе старшим, і виявляється у її вчинках, поведінці. Порушення вікових меж, зумовлених психофізичними особливостями дітей молодшого, середнього і старшого віку, призводить до педагогічних поми­лок: нерозуміння, зниження інтересу, роздратування, пасив­ності дітей, бідності їхнього словникового запасу.

Певні вимоги ставляться і до звукового мовлення виховате­ля: чистота вимови кожного звука, чіткість дикції, орфоепічна правильність. Мовні дефекти у мовленні вихователя (заїкання, гугнявість, неправильна вимова звуків та ін.) неприпустимі. Діти успішно й швидко засвоюватимуть звуки рідної мови у виховате­ля з правильною вимовою кожного звука, кожної фрази, слова, тобто з чіткою дикцією. Якщо вихователь допускає неохайність у вимові, розмовляє крізь зуби, недостатньо відкриваючи рот, не­домовляє закінчення, то дітям буде важко засвоїти звукову пра­вильність мовлення. Педагог має дотримуватися літературних норм вимови, уникати політерної вимови, не використовувати в мовленні місцевих говірок, неправильного наголосу.

Точність мовлення вихователя — це вміння із багатьох близь­ких за містом слів обирати одне, що найповніше і найяскраві­ше характеризує предмет чи явище, його властивості.

Обов'язковим елементом мовлення вихователя є його ви­разність. Виразність мовлення — це його емоційність, тобто яс­краво виражене ставлення до того, про що йдеться, і до тих, кому адресоване мовлення. Виразність досягається і вмінням доби­рати точне слово, і побудовою фраз, і використанням літератур­них художніх засобів: епітетів, метафор, порівнянь, гіпербол, прислів'їв, приказок і різноманітністю інтонацій.

Вихователь має володіти культурою зв'язного мовлення: умінням вести діалог, розповідати, слухати розповіді й відповіді інших. Його мовлення має бути небагатослівним, але зрозумі­лим і логічним. У діяльності кожного педагога важливими є навички публічного мовлення: вміння виступати перед колега­ми, організовувати колективну бесіду з батьками. У процесі мовленнєвого спілкування для дітей і тих, хто їх оточує, зразком має бути вся манера поведінки вихователя (поза, жест, став­лення до співрозмовника).

Правильно і чітко організована робота з розвитку мовлення у дошкільному закладі можлива лише у тому разі, якщо вихова­тель добре обізнаний зі станом мовленнєвого розвитку всіх дітей групи. Це допомагає йому правильно планувати свою діяльність, а залежно від якості оволодіння дітьми матеріалом - коригувати заняття у групі, надавати індивідуальну допомогу.

Систематичний контроль за тим, як діти засвоюють мовний матеріал, має велике значення для забезпечення наступності між дошкільним закладом і школою.

Мовлення дітей дошкільного віку має відповідати певним вимогам. Серед них насамперед треба назвати змістовність ди­тячого мовлення (М. Львов). Побудувати розповідь чи правиль­но відповісти на запитання можна лише за умови відповідних знань про навколишню дійсність та вміння користуватися на­явним у дитини словниковим запасом. Для цього потрібно сис­тематично збагачувати знання дітей і забезпечувати активну мовленнєву практику.

Не менш важливою вимогою є послідовність і логічність викладу думки. Першокласник повинен уміти послідовно й лог­ічно відповідати на запитання, самостійно будувати розповідь, не робити пауз, пропусків, повторів уже сказаного, не відволіка­тися, доводити свою розповідь до логічного завершення.

Однією з вимог до мовлення дітей є його точність. Під цим поняттям розуміють уміння мовця обирати такі слова і слово­сполучення, які найбільше відповідають змісту. Точність ви­магає граматичної правильності мовлення.

Зрозумілість мовлення означає його доступність для тих, до кого воно звернене. Мовлення дитини має бути простим, з короткими фразами, правильним словниковим наголосом.

Виразність — необхідна вимога до усного мовлення дітей, яка визначається тим, наскільки форма мови відповідає її змісту, тобто інтонацією, темпом, силою голосу тощо.

На основі досліджень О. Гвоздева, А. Богуш, Ф. Сохіна, А. Мак­сакова було встановлено показники розвитку мовлення випус­кників дошкільних закладів. Користуючись ними, вихователь має змогу перевірити рівень мовленнєвого розвитку дітей своєї групи. До критеріїв вивчення мовленнєвого розвитку дітей на­лежать такі:

1. Навички мовленнєвого спілкування з однолітками й до­рослими: охоче чи неохоче вступає дитина у спілкування з до­рослими, однолітками; чи може підтримувати розмову з дорос­лими й однолітками на знайому тему; як розмовляє дитина з товаришами — багато, мало чи є мовчазною; чи вміє ввічливо звер­татися до дорослих і дітей; як називає дорослих - на ім'я, по батькові, на «Ви» чи якось інакше; вітається першою з доросли­ми і незнайомими людьми чи потребує нагадування, чи не забу­ває попрощатися; чи вміє дякувати за допомогу, чи користуєть­ся при цьому словами дякую, вибачте, будь ласка та ін.; чи трап­ляється у мовленні дитини не літературна лексика; чи вміє вис­лухати свого товариша, чи часто відволікається, чи має звичку перебивати того, хто говорить; чи вміє дитина спокійно домо­влятися з іншими дітьми розподіляти ролі у грі, обов'язки у праці, погоджувати свої дії; яким тоном дитина спілкується - доброзичливим, вимогливим, зневажливим; чи прислухається до зауважень з приводу культури спілкування, чи намагається позбутися від своїх недоліків; чи вміє вільно виступати перед дітьми, незнайомими людьми, чи соромиться, боїться.

2. Звукова культура мовлення, сила голосу: досить голосно, помірно чи тихо відповідає на запитання, переказує твір, читає вірш; швидкість (темп) мовлення - говорить швидко, помірно, повільно; інтонаційна виразність - говорить виразно, невираз­но, маловиразно; дикція мовлення дитини - чітка, не досить чітка; вміння дотримуватися літературних норм вимови (орфо­епія) — немає відхилень, є відхилення; звуковимова - які звуки діти не вимовляють, вимовляють неправильно, замінюють інши­ми; мовленнєвий слух - чи вміє помічати неточності в мовленні, визначити на слух швидкість, інтонаційну виразність, силу, тембр голосу.

3. Словник: іменники - розуміння і вживання побутової лек­сики, узагальнювальних понять, назв знарядь праці, матеріалів; назв частин, деталей предметів; розуміння і вживання антонімів, синонімів; прикметники - знання і вживання слів, що познача­ють кольори та їх відтінки, якості, властивості предметів, розмі­ри, матеріал, з якого виготовлений предмет (дерев'яний, пластмасовий та ін.); вживання прикметників - синонімів та ан­тонімів; дієслова - вживання слів, що означають дії людей, тва­рин; вміння дитини добирати дієслова з протилежним значен­ням; прислівники — розуміння і вживання слів, що вказують на ознаку дії (швидко, добре, погано та ін.); розуміння і вживання слів, що позначають просторові та часові відношення; добір слів (прислівників) з протилежним значенням.

4. Граматична будова мовлення: морфологія - вживання правильних граматичних форм слів, невідмінюваних іменників, закінчень іменників у родовому відмінку множини; вміння уз­годжувати іменники середнього роду з прикметниками, вжи­вати дієслова зі зміною голосних чи приголосних в основі, утво­рювати слова за допомогою суфіксів, префіксів, закінчень, пра­вильно утворювати складні слова; синтаксис - використання різних видів речень: простих (поширені, непоширені), склад­них (складносурядні, складнопідрядні); вміння ту саму думку висловити різними словами.

5. Зв'язне мовлення: вміння самостійно, повно, послідовно переказувати літературний твір; логічно й послідовно скласти описову і сюжетну розповідь за картинкою, з досвіду або творчу розповідь.

6. Готовність дітей до оволодіння грамотою: вміння виокре­мити перший звук у слові, визначити наявність заданого звука у слові, провести звуковий аналіз слова; правильно відтворюва­ти звуки; у старшій групі - вміння схарактеризувати звуки; поділити слово на склади; скласти речення за заданою кількістю слів, встановити їх послідовність; усвідомлення дитиною окре­мих мовних явищ.

Виокремити ту головну та єдину якість або здібність, що засвідчує правильний, нормальний розвиток мовлення дитини, досить важко, оскільки мова - явище складне й багатогранне. Слід зауважити, що дитина погано говорить тоді, коли в неї не­правильна дикція або коли вона не може відповісти на просте запитання чи розповісти про те, що з нею трапилося, коли мало й неохоче розмовляє з людьми, які її оточують, або коли їй важ­ко позначити одним словом багато предметів чи дій. Перелічені недоліки відображають різні сторони розвитку мовлення і мо­жуть не збігатися: дитина інколи погано вимовляє (або зовсім не вимовляє) деякі звуки, але правильно, по суті відповідає на запитання дорослого і сама ставить цікаві запитання, мало роз­мовляє з однолітками, але легко й охоче - з близькими тощо. Тому говорити про розвиток чи недоліки мовлення взагалі не­можливо. Спершу потрібно з'ясувати, який аспект мовлення не розвинений і лише потім вживати відповідних заходів для виправлення мовлення.