2.1. Поняття звукової культури мовлення

Звукова культура мовлення—складова загальної мовленнє­вої культури людини. Становлення звукової культури мовлен­ня відбувається в період раннього і дошкільного віку. Поняття «звукова культура мовлення» здебільшого використовується у професійному обігу дошкільної лінгводидактики.

У навчальних посібниках для вищих навчальних закладів (О. Лещенко, О. Максаков, О. Соловйова, Є. Сухенко, М. Фомічова та ін.) звукова культура мовлення визначається як фоне­тично правильна і чиста вимова звуків рідної мови; орфоепічно правильна вимова слів і фраз за допомогою наголосу, інтонації, паузи і відповідного темпу, що відповідають нормам літератур­ної вимови; чітка дикція, розвинений фонематичний слух, пра­вильне мовленнєве дихання, вміння контролювати силу голо­су; інтонаційна виразність мовлення.

Отже, поняття «звукова культура мовлення» — вельми склад­не і багатоаспектне. Воно охоплює фонетичну правильність мов­лення (сприймання і розрізнення фонем на слух, артикуляцію звуків; звуковимову) і загальні мовленнєві навички (дикцію, темп і ритм мовлення, тембр, силу голосу, наголос, дихання, орфоепічну правильність мовлення).

Теоретичними засадами виховання звукової культури мов­лення є вивчення мовознавства, зокрема «Фонетики» як науко­вої галузі лінгвістики про звуки мовлення і фонеми. Фонетика — розділ мовознавства, що вивчає звукову систему мови. Об'­єктом фонетики є вчення про звуки, їх артикуляційну, акус­тичну і функціональну характеристики: звукова будова складів і слів; наголос, інтонація. Фонетика вивчає мовні одиниці, що є матеріальною основою мовлення. Самі по собі звуки не мають значення, але набувають його, якщо стають одиницями грама­тики і лексики, тобто фонетичні одиниці слугують засобом роз­різнення лексичних та граматичних одиниць.

Фонетика має практичне значення, зокрема, знання теоре­тичних засад фонетики потрібні для розроблення адекватної методики виховання звукової культури мовлення у дітей, ово­лодіння звуковимовою, законами сполучуваності і чергування звукових одиниць. Знання законів і правил фонетики допомо­же вихователю правильно і водночас ефективно будувати робо­ту в дошкільному закладі з метою засвоєння дітьми звукової культури мовлення.

«Матеріальними знаками, що виражають основну комуні­кативну функцію мови, є звуки мовлення, які розглядаються в артикуляційно-акустичному та функціональному аспектах. Артикуляційно-акустичний аспект звуків мови є предметом вивчення у фонетиці, а функціональний - у фонології. Одини­цею фонетики є звук, а одиницею фонології - фонема.

Фонеми реалізуються у звуках мовлення. Звуки не є фонема­ми, оскільки фонема не може утримувати жодної фонологічно неістотної ознаки, що для звука мови є фактично неминучим.

Конкретні звуки, які чуємо в мовленні - це лише «матері­альні символи фонеми» (М. Трубецькой).

Звуки мовлення - це вимовно-слухові елементи, що відок­ремлюються у слові в процесі його послідовного членування як мінімальні одиниці (далі неподільні) і займають мінімальний відрізок часу.

На основі аналізу мовленнєвого потоку можна переконати­ся, що людина вимовляє величезну кількість звуків, однак ре­ально усвідомлюються лише ті одиниці, які слугують для побу­дови й розрізнення слів. За словами JI. Щерби, в живому мов­ленні вимовляється значно більша, ніж думаємо, кількість різноманітних звуків, які в кожній мові об'єднуються в невели­ку кількість звукових типів, здатних диференціювати слова та їх форми, тобто слугувати меті людського спілкування. Ці зву­кові типи й мають на увазі, коли йдеться про окремі звуки мов­лення. Назвемо їх «фонемами».

Фонема виконує смислорозрізнювальну функцію. Це мінімальна неподільна звукова одиниця мови, яка слугує для поєднання і розрізнення складових одиниць мови (морфем, слів); вносить диференціацію у значення слів і вирізняє слова подібні за звучанням.

Отже, фонема — це найменша мовна одиниця, що потенцій­но пов'язана зі значенням. Фонема значною мірою абстрагова­на від конкретних звукових реалізацій, тобто вона не може слу­гувати безпосереднім засобом спілкування, проте сутність її по­лягає в тому, щоб брати участь у спілкуванні. Кожна фонема — абстрактне поняття фонетики, що існує у свідомості носіїв мови.

Водночас фонетичний і фонологічний аспекти мовлення тісно пов'язані: фонологічний спирається на фонетичний, ко­ристується його поняттями. Фонетична характеристика - це один із засобів виявлення функціональних характеристик зву­кових одиниць.

Основним джерелом звуків мовлення є хвильові механічні коливання голосових зв'язок, що перетворюються носовим і ро­товим резонаторами у надглоткових порожнинах. За акустич­ними ознаками звуки поділяють на тони й шуми. Тони виника­ють під час періодичних коливань голосових зв'язок, а шуми - внаслідок неперіодичних коливань. Голосні - це звуки, в ос­нові яких лежить тон. Приголосні — звуки, в основі яких ле­жить шум. З акустичного погляду звуки різняться за висотою, інтенсивністю і тривалістю.

Висота звука визначається частотою коливання голосових зв'язок за одиницю часу. Чим менша кількість коливань, тим звук нижчий; чим більша кількість коливань, тим звук вищий.

Інтенсивність звука залежить від амплітуди коливань го­лосових зв'язок: чим більша амплітуда, тим інтенсивніший, тобто голосніший, звук.

Довгота звука визначається його протяжністю в часі, яка вимірюється тисячними частками секунди.

Артикуляція звуків - це сукупність рухів і правильне по­ложення мовних органів, необхідних для утворення звука мови. Мовний акт, що забезпечує артикуляцію звуків, здійснюється складною системою органів, в якій розрізняють периферичну і центральну частини мовленнєвого апарату.

До органів артикуляції належать органи дихання, гортань і три надгортанні порожнини. Мовні органи і центральна нерво­ва система при звукоутворенні діють взаємозалежно. Під час дихання струмінь повітря з легенів через трахею потрапляє в гортань. Тут він натрапляє на перепону — тісно зімкнені голо­сові зв'язки, що являють собою два м'язи. Якщо з легенів іде повітряний струмінь, а голосові зв'язки звужені й напружені, то зв'язки коливаються. Внаслідок їх коливання утворюється музикальний звук - тон. Тон потрібний для вимови голосних і дзвінких приголосних. Якщо голосові зв'язки розімкнені, по­вітряний струмінь вільно проходить через гортань і не зачіпає їх. У такому положенні вимовляються глухі приголосні, ос­кільки повітряний струмінь не потрапляє в ротову порожнину.

Носова порожнина відокремлюється від ротової твердим піднебінням. Носова і ротова порожнина - резонатори. Носо­вий резонатор посилює звуки певної частоти, вони резонують у певній порожнині.

Тон, який виробляють голосові зв'язки, складається з ко­ливань різної частоти. Об'єднуючись, вони утворюють музи­кальний звук - тон. Резонатор певної форми може посилювати один зі складників і не посилювати інші.

Щоб ротова порожнина посилювала то один, то інший склад­ник тону, треба міняти форму резонатора, тобто рухати язик назад, вперед, піднімати вгору, опускати вниз. За допомогою язика можна міняти форму ротового резонатора.

Органи мовлення залежно від їх участі в артикуляції звуків поділяють на дві групи: 1) активні (голосові зв'язки, задня стінка глотки, язик, губи, увула (язичок)); 2) пасивні (зуби, альвеоли, тверде піднебіння, м'яке піднебіння). Пасивні мовні органи нерухомі, вони відіграють допоміжну роль у звукоутворенні. В українській мові виділяють дві групи звуків — голосні й приголосні.

У фонетичній системі сучасної української літературної мови функціонують 50 звуків (6 голосних і 44 приголосних). Щоб досконало оволодіти рідною мовою, потрібно знати класи­фікацію звуків, особливості їх вимови, артикуляцію кожного звука (артикуляцію звуків описано в посібниках з логопедії). Розгляньмо схему артикуляційного апарату (мал. 9).

Якщо вихователь добре знає класифікацію звуків, специ­фіку артикуляції кожного з них, це дасть йому можливість своє­часно допомогти дитині виправити неправильну звуковимову, показати правильну артикуляцію.

Фонетична правильність мовлення певною мірою залежить і від дикції.