1.5. Педагогічні засади лінгводидактики

Методика навчання дітей дошкільного віку рідної мови є однією з галузей педагогічної науки, тому в ній використову­ються ті ж самі наукові поняття, що й в педагогіці, а саме: на­вчання, розвиток, закономірності розвитку і навчання рідної мови, принципи навчання, засоби, чинники, форми, методи і прийоми навчання рідної мови.

Навчання — це доцільно організований, планомірно і сис­тематично здійснюваний процес оволодіння рідною мовою під керівництвом вихователя. Навчання рідної мови тісно пов'яза­не з вихованням дитини на етнонаціональних засадах.

Роль навчання у засвоєнні дитиною рідної мови підкреслю­вали К. Ушинський, С. Русова, Є. Тихеєва та ін. Так, К. Ушинський свого часу висунув тезу про те, що викладання рідної мови в початковому навчанні становить «предмет головний, централь­ний». Він зауважував, що хоча дитина засвоює рідну мову безпо­середньо, педагог має навчити її швидко й зручно користуватися цим «даровим багатством». Ушинський наголошував на тому, що без навчання дитина ніколи не впорається з цією величезною спадщиною, не зможе зробити її своїм «духовним багатством».

О. Усова, розробляючи теорію навчання дітей у дитячому садку, особливе місце відводить навчанню рідної мови. На її думку, вже сам процес навчання мови гарантує її правильний розвиток, оскільки вносить у мовленнєвий розвиток дітей такі якості, які у стихійних умовах розвиваються слабко.

С.Русова розробила концепцію і зміст навчання дітей дошкільного віку рідної мови в українському дитячому садку.

Зміст навчання рідної мови викладено у загальнопедагічних і тематичних програмах для дошкільних навчальних закладів.

Розвиток - це процес становлення і формування особистості під впливом зовнішніх і внутрішніх керованих і некерованих чинників. Розвиток особистості має свої закономірності. Відтак процес засвоєння рідної мови дитиною є закономірним процесом. Закономірність засвоєння мови — це об'єктивно існуюча залежність результату засвоєння мови від розвивального потенціалу мовленнєвого середовища (Л. Федоренко). Л. Федоренко описує шість закономірностей засвоєння дитиною рідної мови.

Перша закономірність — мова засвоюється, якщо дитина навчиться керувати мускулами мовленнєвого апарату (артикулювати звуки), координувати мовленнєво-рухові (промовляння звуків, слів) та слухові (сприймання на слух, розуміння мовлення) відчуття. Дитина має навчитися розрізняти звуки рідної мови на слух, диференціювати їх, правильно вимовляти, артикулювати кожний звук. Для цього потрібна активна мовленнєва практика, під час якої відбувається постійне тренування органів мовлення (язика, губів, зубів) шляхом наслідування мовлення дорослих.

Таке тренування починається ще з перших днів життя дитини. Спочатку голос (крик, гукання, гулення, белькіт, перші слова, речення), а пізніше, коли дитина навчиться говорити вголос, у неї з’явиться внутрішнє мовлення, тобто артикуляція і модуляція органів мовлення без звукового супроводу, про себе.

Тренування органів триває протягом усього життя людини. Так, до п'яти років дитина оволодіває правильною вимовою звуків рідної мови, після цього вона навчиться грама­тично правильно будувати речення, оволодівати зв'язним мов­ні пням, засвоювати літературні норми рідної мови. Навіть до­росла людина перед відповідальним виступом, промовою, лекцією внутрішньо промовляє зміст розмови, тренує свої мовленнєві органи.

Друга закономірність — розуміння сутності мови — зале­жить від засвоєння дитиною лексичних і граматичних значень різного ступеня узагальнення.

Спочатку дитина чує звуки мовлення, але не розуміє зна­чення слів з цими звуками. Розуміння мовлення дорослих по­чинається в другій половині першого року життя. Дитина ро­зуміє мовлення, безпосередньо звернене до неї, пов'язане з за­доволенням п потреб, поступово розуміє зміст слів, що познача­ють предмети, явища, їх ознаки в довкіллі, у довколишньому світі, тобто починає засвоювати лексичне значення. Наприк­лад, слово м'яч означає тільки той м'яч, яким дитина грається. Потім формується узагальнений образ м'яча: це круглий, гумо­вий предмет, ним граються, його можна кидати, підкидати тощо. М'яч - це іграшка.

Засвоєння лексичного значення слів відбувається від пря­мого поодинокого конкретного основного до узагальненого та переносного значення (золота монета, золоті руки ). Крім лек­сичного дитина засвоює й граматичне значення, відношення між словами в реченні (на столі, під столом ). Засвоєння грама­тичного значення пов'язане з розвитком логічного мислення.

Третя закономірність — засвоєння виразності мовлення — за­лежить від розвитку в дитини чутливості до засобів виразності фонетики, лексики, граматики, тобто вміння відчувати виразність чужого мовлення, його внутрішній світ. Уже в ранньому віці діти добре розуміють і відчувають різні інтонаційні відтінки мовлення (оклик, запитання, наказ, радість, сум, гнів, незадоволення), по­значається на їхній поведінці і реакціях. Діти вчаться розуміти синоніми, епітети, метафори, які вживаються у рідній мові. Ко­ристуючись ранньою сприйнятливістю дітей до емоційної вираз­ності мовлення, педагог повинен організовувати на спеціальних заняттях навчання дітей виразності мовлення.

Четверта закономірність засвоєння норми літературної мови - залежить від розвитку в дитини чуття мови. Мова - упо­рядкована система мовних одиниць, функціонує в людському суспільстві як засіб комунікації (спілкування) у вигляді мов­лення. Мовна система, що склалася традиційно, називається нормою і будь-яке відхилення від неї вважається мовленнєвою помилкою. Українська мова має свої орфоепічні, лексичні, граматичні норми. Так, в українській мові голосні [а], [і], [у] в усіх позиціях вимовляються виразно і чітко; дзвінкі приголосні пе­рі. [ і и ух и ми не втрачають голосу і вимовляються дзвінко. Це орфоепічна норма, її треба запам'ятати.

Традиційно граматичною нормою української мови є клич­на форми іменників мамо, бабуню, брате, Ірино, Тарасе, яку теж потрібно запам'ятати і правильно вживати в мовленнєвому спілкуванні.

Маленька дитина не знає правил, не знає мовних законів, вона практично засвоює норму рідної мови. Допомагає їй у цьому так зване мовне чуття. «Мимоволі дивуєтеся почуттю, - писав К. Ушинський, — з яким вона підмітила надзвичайно тонку різницю між двома словами... дитина, почувши нове для неї слово, здебільшого відмінювати його і сполучати з інши­ми словами цілком правильно: чи могло б це бути, якби дитина, засвоюючи рідну мову, не засвоювала частини тієї творчої сили, м на дала народові можливість створити мову?».

О. Гвоздев, аналізуючи засвоєння дитиною граматичної бу­дили рідної мови, відзначає наявність у дітей «тонкого чуття мини». Спостереження за процесом оволодіння дитиною рідною мовою показують, що «чуття мови» з'являється досить рано (вже у два роки) і з роками набуває чіткішої диференціації. Діти починають самостійно створювати нові слова, з'являється чуття словотворення. «У дворічних та трирічних дітей таке сильне чуття мови, пише К. Чуковський, - що створені ними слова зовсім не здаються каліками чи виродками мови, а, навпаки, досить влучними, витонченими, природними».

Чуття мови - це сукупність відчуттів, які безпосередньо відображають зв'язки і відношення, характерні для мови як складної об'єктивної системи засобів спілкування людей. При практичному володінні мовою ці зв'язки і відношення не усві­домлюються. Вони засвоюються інтуїтивно, на чуттєвому рівні.

Чуття мови розгалужується в кількох напрямах: семантичне чуття (неусвідомлене засвоєння значення слів), граматичне чуття (неусвідомлене узагальнення граматичних правил та законів), лексичне (чуття словника), фонетичне (чуття схожого й відмінно­го в звуках і звукових комплексах), артикуляційне чуття тощо.

Отже, чуття мови - це вміння користуватися мовними засо­бами відповідно до мовленнєвої ситуації (норм мови) без звер­нення до знань про мову. Чуття мови слід розвивати. Фізіологіч­ною основою чуття мови є складна система нервових зв'язків, утворення граматичного стереотипу в результаті аналітико-синтетичної діяльності кори головного мозку. Ступінь оволодіння нормами рідної мови у дитячому віці багато в чому залежить від того, наскільки повно й правильно засвоїть її дитина на чуттє­вому рівні.

П'ята закономірність - засвоєння писемного мовлення - залежить від розвитку координації між усним і писемним мов­ленням. Усне мовлення випереджає розвиток писемного. Ди­тина не може оволодіти писемним мовленням, якщо не засвоїть усного мовлення. Письмо — це код усного мовлення. Протягом дошкільного віку діти оволодівають лише усною формою мов­лення, у школі дітей вчать писати.

Шоста закономірність — темпи збагачення мовлення — за­лежить від ступеня досконалості структури мовленнєвих нави­чок. Чим краще розвинене мовлення у дитини, тим краще вона складає розповіді, запам'ятовує нові слова, звороти, вірші, каз­ки, передає зміст побаченого й почутого.

Із закономірностей засвоєння мови витікають принципи навчання рідної мови. Принципи навчання - це вихідні теоре­тичні положення (правила, вимоги), керуючись якими, вихо­ватель добирає засоби, методи і прийоми навчання, передбачає його ефективність.

У педагогіці процес навчання на всіх його ланках (від до­шкільних закладів до вищої школи), здійснюється відповідно до дидактичних принципів, які визначають як загальну спрямо­ваність і структуру, так і зміст, методи, результати навчально-виховного процесу. Дидактичні принципи спрямовані на ово­лодіння дітьми знаннями, вміннями і навичками з наступним їх використанням у житті, на досягнення ефективного розвивального і виховного навчання, на гармонійний розвиток особи­стості.

До загальнодидактичних принципів належать: принцип виховного навчання, єдності навчання з життям, теорії з практикою, принципи усвідомленості, послідовності, систематичності навчання, принципи науковості, наочності, творчої активності, доступності навчання, міцності засвоєння знань, розвивального навчання, колективного характеру навчання та врахування індивідуальних особливостей дітей. Усі ці принципи взаємозумовлені, взаємопов'язані, взаємозалежні, що дає змогу будувати навчально-виховний процес у вигляді певної дидактичної систе­ми. Загальнодидактичні принципи є вихідними для дошкільної лінгводидактики. Водночас кожний предмет має й свої специфічні принципи навчання. Таким чином, дошкільна лінгво­дидактика має власну систему методичних принципів.

Методичні принципи - це положення, які визначають як основні (загальні), так і другорядні (часткові) параметри про­цесу навчання даного предмета, а також найефективніші засо­би досягнення поставленої дидактичної мети. Отже, принципи методики навчання рідної мови неоднорідні. Одні з них мають узагальнений характер (загально методичні принципи), інші — частковий (які конкретизують та реалізують загальні принци­пи) або спеціальний, які стосуються одного з видів мовленнєвої діяльності: звуковимови, лексики, монологічного мовлення, граматики тощо.

Загальні методичні принципи навчання дітей рідної мови, що витікають із закономірностей її засвоєння, розробила Л.Федоренко. Це принципи: 1) уваги до матерії мови; 2) розуміння мовних значень; 3) оцінки виразності мовлення; 4) розвитку чуття мови; 5) випереджувального розвитку усного мовлення; 6) поступового прискорення темпів збагачення мовлення.

Принцип уваги до матерії мови полягає втому, що будувати навчання потрібно таким чином, щоб розвивати своєчасно мовленнєвий апарат дитини: органи слуху, артикуляції, дрібні м'язи пальців та кисті руки. Вихователь з допомогою відповідних методів та прийомів навчання повинен відпрацювати (натренувати) рухи мовленнєвого апарату, які необхідні для вимови (а потім і для письма) коленої фонеми рідної мови, кожного елемента інтонації (мелодика, тембр, темп, ритм, тон, наголоси, паузи тощо). На основі цього принципу методисти розробляють спеціальні дидактичні ігри, "вправи, ігри-заняття, добирають вірші, забавлянки, чистомовки, скоромовки, пісні для розвитку мовленнє­вого апарату та вправи для підготовки руки дитини до письма.

Принцип розуміння мовних значень полягає в тому, що мова як предмет навчання є знаковою системою, що кодує позамовну дійсність. У процесі навчання діти повинні засвоїти мовні зна­ки, зрозуміти їх, тобто навчитися співвідносити слово олівець з конкретним реальним предметом (дерев'яна довга паличка, все­редині якої грифель; олівцем пишуть, малюють; олівці бувають різнокольорові). Діти повинні навчитися розуміти лексичні зна­чення, тобто предметний ряд об'єктів: предмет, число, дію, озна­ки предмета, ознаки дії, дії (зірка, дерево, високий, сміятись, грати), а також граматичні значення - логічний ряд об'єктів (для гри, у грі, на дивані, під диваном, з мамою, для мами). Дити­на має навчитися розуміти такі граматичні значення, як: а) відно­шення предмета й ознаки: просторові, кількісні, причинно-наслідкові, суб'єктивно-об'єктивні та інші (сидіти за столом, смія­тися від задоволення, четверо хлопчиків); б) відношення об'­єктивного змісту висловлювання до дійсності: особа, час, спосіб (Мені приємно. Дівчинка сидить. Це парк); в) відношення суб'­єктивної модальності: інтонація, порядок слів, вставні слова, ча­стки. Діти дошкільного віку засвоюють лексичні й граматичні значення практично (інтуїтивно), не вивчаючи правил і законів, у ході спілкування з дорослими.

Принцип оцінки виразності мовлення — це розуміння внут­рішнього світу людини, втіленого в мові, та вміння висловлюва­ти свої емоції і почуття. Цей принцип реалізується за допомо­гою спеціальних методів і прийомів на заняттях з художньої літератури та розвитку мовлення (виховання звукової культу­ри мовлення). Дітей дошкільного віку вчать емоційно сприй­мати зміст художніх творів, відчувати їхній характер (радісний, урочистий, сумний, серйозний, суворий, веселий, жартівли­вий), помічати особливості літературної мови (епітети, повто­ри, образні вирази), передавати своє ставлення до змісту, пер­сонажів твору, вчать виразно декламувати вірші, користуватись емоційно виразними засобами інтонації.

Принцип розвитку мовного чуття. Наприкінці дошкіль­ного віку дитина має практично засвоїти норми рідної мови (відповідно до орфоепічних вимог), навчитися вільно спілкуватися. Для цього вона повинна чути правильну літературну мову дорослих, наслідувати їм. Тому зразок мовлення вихователя виступає провідним прийомом навчання рідної мови у дошкільному закладі. Спеціальні мовленнєві заняття, дидактичні ігри та вправи сприяти муть розвитку чуття мови, своєчасному засвоєнню її літературних норм.

Принцип випереджального розвитку усного мовлення над писемним. Протягом дошкільного віку вихователь працює над розвитком усного мовлення дитини, розвиває всі його складові: словник, граматичну і звукову правильність, діалогічне й монологічне мовлення. У старшому дошкільному віці дітей вчать робити звуковий аналіз слів, знайомлять зі звуками (голосни­ми, приголосними, твердими і м'якими приголосними), готують руку дитини до письма. Писемним мовленням діти оволо­дівають у школі. При цьому дітей вчать координувати рухи мов­леннєвого апарату, слуху, очей та руки; усвідомлювати схожість та різницю звуків і букв, інтонації (усного мовлення) й розділових знаків на письмі.

Принцип прискорення темпів навчання полягає в поступовому ускладненні змісту, методів і прийомів навчання мови від групи до групи. Спочатку дітей вчать відповідати на запитання за змістом картини, художнього твору, потім складати описові, сюжетні розповіді за зразком вихователя, переказувати художні тексти, а в старшому дошкільному віці діти вже самостійно складають творчі розповіді. Ускладнення темнів навчання рідної мови можна простежити і на методичних прийомах: запитан­ня, зразок розповіді, план розповіді, вказівка до самостійної розповіді

Часткові методичні принципи навчання рідної мови описані В.Скалкіним та Е.Коротковою. До них належать: комунікативна спрямованість навчання; навчання мови як діяльності; принцип забезпечення активної мовленнєвої практики; організація спостережень над мовним матеріалом; комплексний підхід до розвитку всіх аспектів мови; збагачення мотивації мовленнєвої діяльності; забезпечення впливу художньої літе­ратури на мовленнєвий розвиток дітей; принцип сенсорно-лінгвістичного розвитку дітей; взаємозв'язок мови, мислення і мовлення; національна спрямованість розвитку мовлення і на­вчання мови. Розглянемо їх.

Комунікативна спрямованість навчання означає оволодін­ня дітьми рідної мови як засобом комунікації, спілкування. Вони повинні не лише відповідати на запитання дорослих під час занять, а й вільно користуватися рідною мовою в усіх життє­вих ситуаціях: легко вступати в невимушену розмову, підтри­мувати бесіду, бути ініціатором розмови.

Принцип навчання мови передбачає включення мови в різні види діяльності: пізнавальну, мовленнєву, навчально-мовлен­нєву. Мета пізнавальної діяльності - створити підґрунтя для оволодіння мовою на чуттєвому рівні (спостереження у довкіллі, екскурсії-огляди, екскурсії, практична діяльність, ознайомлен­ня з картинами тощо). У процесі пізнавальної діяльності діти знайомляться з лексичним значенням слова (наприклад, під час спостережень за листопадом, снігопадом уводять слова листо­паду снігопад, занурюючи руку в прозору холодну воду, засвою­ють значення слів прозора, холодна).

Навчально-мовленнєва діяльність у дошкільному закладі здійснюється на заняттях ознайомлення дітей з явищами на­вколишнього життя, природою, на заняттях із розвитку мов­лення, художньої літератури, а також під час ігор, у нестимульованих мовленнєвих ситуаціях та планових мовних заходах у повсякденному житті.

Принцип забезпечення активної мовленнєвої практики дітей реалізується як на організованих заняттях, так і під час ре­жимних моментів. Чим більше говорить дитина на занятті і відпо­відає на запитання вихователя, тим ефективнішим є заняття.

Принцип організації спостережень над мовним матеріа­лом, полягає в тому що дітям дошкільного віку, як відзнача­ють учені (О. Гвоздев, Д. Ельконін, С. Карпова) доступне усві­домлення звукових та складових виявів мовлення. Діти легко виділяють звуки, склади у словах, помічають схожість та відмінність слів. Свою спостережливість над мовленням дити­на висловлює у вигляді запитань, констатації та виправлення помилок. У зв'язку з цим у старшому дошкільному віці дітей слід вчити свідомо аналізувати слова, помічати й виправляти мовленнєві помилки.

Принцип комплексного підходу до розвитку мовлення полягає в одночасній роботі педагога над засвоєнням дитиною звукової, граматичної правильності мовлення, збагаченням слов­ники і розвитком діалогічного та монологічного мовлення. Тому заняття з розвитку мовлення має комплексний характер.

Принцип збагачення мотивації мовленнєвої діяльності, — на думку О.Леонтьева, — це діяльність, яка «без мотиву не буває; «немотивована діяльність» - це діяльність ... із суб'єктивно та об’єктивно прихованим мотивом». Усе, що ми говоримо, ми го­воримо для когось або чогось, чомусь, тобто, ми керуємося певною метою і мотивом. Внаслідок цього будь-яка мовленнєва задача чи вправа, що пропонується дитині, має бути вмотивована, із чітко визначеним мотивом говоріння.

Оскільки головним видом діяльності дітей дошкільного віку є гра, то збагачення мотивів мовленнєвих висловлювань повин­но відбуватися на основі поєднання навчання мови з ігровою діяльністю дітей. Наприклад, у гості до дітей прийшов ведмедик і діти розповідатимуть йому казку, а ляльку Оксану вчитимуть правильно і красиво описувати іграшки. Дітям старшого дошкільного віку пропонується скласти розповідь про свою майбутню гру з улюбленою іграшкою або скласти сценарій за іграшками для показу у люльковому театрі.

Принцип забезпечення впливу художньої літератури на мовленнєвий розвиток дітей є одним із провідних методологічних принципів у роботі з дошкільниками. Через твори художньої літератури відбувається збагачення, уточнення й активізація словника дітей; вірші, забавлянки, чистомовки, скоромовки закріплюють правильну звуковимову, сприяють розвитку виразності мовлення. Оповідання, казки, що пропонуються для переказу, сприяють розвитку зв'язного мовлення. Крім того, художня література розвиває поетичний слух, прищеплює любов до художнього слова.

Принцип сенсорно-лінгвістичного розвитку дитини передбачає таку організацію її навчально-мовленнєвої діяльності, в процесі якої вона має засвоювати нові слова на основі чуттєвого досвіду (сенсорики) за допомогою різних аналізаторів (зорово­го, слухового, смакового, дотикового тощо). Дитина повинна спочатку побачити предмет (явище, річ), відчути всі його влас­тивості (гладенький, м'який, холодний, солодкий та ін.) та оз­наки, сприйняти цей предмет у взаємозв'язку його якостей, вла­стивостей, ознак. У дитини повинно сформуватись уявлення, образ предмета, а вже потім це уявлення вона позначає словом, яке згодом перетворюється на поняття.

Цей принцип передбачає словникову роботу, спрямовану на введення нової лексики на заняттях з усіх розділів програми виховання і навчання дітей у дошкільному закладі: ознайом­лення з довкіллям, природою, образотворчою діяльністю, ху­дожньою літературою, музикою, математикою, фізичним ви­хованням. Дітям слід пояснити специфічні терміни і поняття, якими вони користуються впродовж цих занять (що таке лічба, рахунок, малювання, аплікація, шикування тощо).

Принцип взаємозв'язку мислення, мови і мовлення перед­бачає практичне ознайомлення дітей з граматичними формами (рід, число, відмінкові закінчення, клична форма, невідміню­вані слова), артикуляцією звуків, багатозначністю слів, сино­німами, антонімами, композицією тексту тощо. Ознайомлен­ня це відбувається у процесі мовленнєвої діяльності дітей (ігрові вправи, мовленнєві ситуації, розповідання, дидактичні ігри тощо), спрямованої на активізацію їхнього мовлення і розвиток мислення (вправи на класифікацію предметів, узагальнення, абстрагування та ін.).

Національна спрямованість розвитку мовлення і навчан­ня дітей рідної мови. Спілкування з дитиною рідною мовою з першого року життя має відбуватися на кращих зразках україн­ського фольклору: забавлянки, утішки, пісні, ігри-забави, жар­ти. Впродовж дошкільного віку дітей знайомлять із національ­ним посудом, одягом, іграшками, символами та оберегами, по­повнюють словник дітей традиційно українською лексикою (свищики, вишиванка, горнятко, куманець, барильце тощо), приказками та фразеологічними зворотами (як мед, так і лож­кою; світ за очі; аби день до вечора), образними виразами (зайчик-побігайчик, мишка-шкряботушка, червона калина, золотий місяць). Дитина бере участь у святкуванні українських національних свят, вивчає обрядові вірші, пісні. Дитяче мов­леним набуває національного колориту.

Крім нагальних і часткових принципів виокремлюють ще спеціальні принципи, які стосуються конкретної мовної галузі (ливники, фонетики, граматики, зв'язного мовлення тощо). Наприклад, спеціальні принципи роботи зі словниками: а) вве­дення слів на основі чуттєвого досвіду та активної пізнавальної діяльності; б) розв'язання усіх завдань словникової роботи в єдності; в) зв'язок змісту словникової роботи з розвивальними можливостями дитини у пізнанні навколишнього світу.

Принципами формування граматичної правильності мовлення є:

а) принцип однієї трудності (на занятті працювати лише над одним новим граматичним явищем); б) автоматизація граматичних навичок; в) презентація (пред'явлення) граматичних явищ з урахуванням віку та етапу навчання та ін. Спеціальні принципи детальніше, розглядатимуться у ході висвітлення матеріалу кожного розділу.

Виховання звукової культури мовлення підпорядковується таким спеціальним принципам, як: розвиток фонематичного слуху; оцінювання виразності мовлення; урахування різниці між буквою і звуком; заміна діалектної вимови літературною тощо.

У галузі зв’язного мовлення це: принцип навчання зв'язного мовлення за зразком вихователя; принцип самостійної побудови тексту та ін.

Отже, навчання дітей рідної мови з урахуванням загальнодидактичних та методичних (загальних, часткових, спеціальних) принципів сприятиме оптимальному навчанню дітей, підвищенню його ефективності.