logo
КНИГА Дошкільна лінгводидактика 2011

2.2. Особливості звуковимови дітей у різних вікових групах

На дошкільний вік припадає період посиленого росту орга­нізму дітей. Це певною мірою позначається на їхньому мовленні. Воно недосконале і має свої особливості. Враховуючи анатомо­фізіологічні й психічні особливості, що впливають на вихован­ня я звукової культури мовлення дітей (недостатня моторика мовленнєво-рухового апарату, неглибоке уривчасте дихання, недо­статньо тонке слухове сприймання, легка збудливість, слабка і нестійка увага, велика емоційність, швидка втомлюваність, конкретність мислення, яскраво виражене наслідування мов­лення), можна визначити загальні особливості звуковимови в усіх вікових групах. Це швидке, нечітке й невиразне мовлен­ня, тихий голос, неправильне дихання, неправильна вимова звуків і слів при малій рухливості зубів і губ.

На четвертому році життя відбувається подальше зміцнен­ня артикуляційного апарату: стають координованішими рухи м'язів, що беруть участь у творенні звуків. Так, зміцнення м'язів кінчика язика сприяє правильній вимові без пом'якшення твер­дих приголосних. Діти починають правильно вимовляти слова зі збігом двох—трьох приголосних, наближуються до норми і чіткіше вимовляють свистячі звуки, з'являються звуки ц, ш, ж, ч, л, р. Проте більшість дітей ще не вимовляють шиплячі та со­норні звуки. Видих дитини стає довшим (3-5 с). У цьому віці діти не завжди можуть керувати своїм голосовим апаратом: змінювати висоту голосу, темп мовлення. Іноді на запитання дорослого відповідають тихо, хоча з однолітками розмовляють голосно. Діти передають інтонацію адекватно ситуації спілку­вання. Вдосконалюється мовленнєвий слух дітей, вони поміча­ють неправильну вимову однолітків, однак у цьому віці ще не усвідомлюють причини неправильного звукового оформлення слів, хоча на слух легко розрізняють близькі за звучанням сло­ва. Наприкінці четвертого року життя вимова дітей значно пол­іпшується, закріплюється правильна вимова свистячих звуків, з'являються шиплячі, в окремих дітей звук р, проте в більшості звуковимова ще недосконала.

Для дітей молодшого дошкільного віку характерне пом'як­шення приголосних звуків, їх спотворення, переставляння звуків і складів (льозецька — ложечка, плясецька — пляшечка, руцецька — ручечка, нізенька — ніженька), пропуск звуків (ак - рак, ука — рука), їх заміна (зюк — жук, сапка — шапка, тапля - цапля, фима — зима, либа — риба, койова — корова), порушен­ня звукової структури слів (бабалайка — балалайка, бемегот - бегемот, чевряк — черв'як).

Якщо дитині важко вимовляти певний звук, вона замінює його іншим. Заміна звуків трапляється в таких групах: проривні та фрикативні; дзвінкі й глухі; губні та задньоязикові; пере­дньоязикові та задньоязикові: сонорні й шумні; змішування сонорних, а також заміна звуків спостерігається, якщо слова запозичені з інших мов.

Крім того, типовими помилками для молодших дошкіль­ників є такі: заміна дзвінких глухими; звука р звуком л і навпа­ки; звука м звуком н і навпаки; шиплячих свистячими і навпа­ки; подвійна заміна дзвінких глухими і шиплячих свистячи­ми; розчленування звуків і заміна складних простішими: по­м'якшення приголосних і заміна м'яких приголосними твер­дими; заміна звука й звуком л; звука р звуком й; звука з звуком д; заміна звука с звуком т.

Досить поширеними вадами мовлення дітей молодшого дошкільного віку є порушення звуковимови. Здебільшого спот­ворюються такі групи звуків: свистячі (с, с', з, з',ц), шиплячі (ш,ж,ч), сонорні (л, л',p,p',j), задньоязикові (к,х,г), дзвінкі (в, з, ж,б,д,г) і м'які (т', д', н'). У зазначених групах розрізню­ють три форми порушень звуків: спотворена вимова звуків, відсутність звука в мовленні дитини, заміна одного звука іншим.

У дітей середнього дошкільного віку різко підвищується інтерес до звукової будови слова, вони намагаються знайти подібність у звучанні слів і з успіхом добирають пари слів, близь­ких за звучанням. Окремі діти помічають неправильну вимову своїх однолітків, проте ще не в змозі помітити порушень звуко­вимови власного мовлення. Достатня рухливість м'язів артику­ляційного апарату дітей п'ятого року життя дає можливість їм здійснювати точніші рухи язиком, губами.

На п'ятому році життя зменшується кількість перестано­вок складів, пропусків звуків, зникає загальне пом'якшення їх, з'являється правильна (хоча й нестійка) вимова шиплячих звуків тар (Рариса - Лариса, жамок - замок, шама - сама). Все це не дефекти мовлення, а закономірні етапи під час нормаль­ного розвитку організму дитини, зокрема мовленнєвих органів, коли мовлення ще не досягло свого повного розвитку. Це так звані фізіологічні вікові особливості мовлення дітей дошкіль­ного віку.

Які ж причини вікових і фізіологічних особливостей мовлен­ня дітей? Як відомо, мовлення дитини розвивається в результаті наслідування мовлення людей, що її оточують. Тому для правиль­ного його розвитку, особливо звукової сторони, дитина має добре чути. Вихователям слід знати, що важливим аналізатором у зас­воєнні мовлення є слух. Слух розвивається раніше, ніж артику­ляція, саме йому належить провідне місце в розвитку мовлення людини. У дошкільному віці слухове сприймання й увага недо­сконалі й недорозвинені. Щоб чітко та правильно вимовляти зву­ки і слова, потрібні швидкі, точні, координовані рухи органів мовленнєвого апарату (губи, язик, нижня щелепа, м'яке піднеб­іння, голосові зв'язки). У дітей рухи мовленнєвого апарату ще некоординовані, неточні, уповільнені. Язик важкий, малорух­ливий, голосові зв'язки коротші, ніж у дорослих. Усе це спричи­нює неправильну вимову звуків рідної мови.

Отже, до п'яти років фізіологічні, вікові недоліки мовлен­ня дітей поступово зникають. Покращується їх звуковимова, повністю зникає пом'якшена вимова приголосних, майже не спостерігаються пропуски звуків і складів. Більшість дітей ово­лодівають вимовою шиплячих, сонорних звуків, африкатів дз, дж, правильно використовують у словах наголос, дотримуються норм літературної вимови слів. Водночас у деяких із них ще залишається нестійкою вимова певних груп звуків, наприклад свистячих і шиплячих: в одних словах (у сполученні з голос­ним) звук вимовляється правильно, в інших (у сполученні з при­голосним) - ні. Діти п'ятого року життя часто відчувають труд­нощі звуковимови у словах, насичених різними приголосними, наприклад свистячими та шиплячими водночас. Це пояснюєть­ся тим, що діти ще не завжди виразно сприймають звуки на слух або нечітко диференціюють їх у власному мовленні.

У середньому дошкільному віці діти здатні розрізняти на слух наявність певного звука у слові, добирати слова на зазна­чений звук. Завдяки достатньо розвиненому мовленнєвому слу­ху вони розрізнюють у мовленні дорослих підвищення та зни­ження сили голосу, помічають прискорення чи уповільнення темпу мовлення, відчувають різні інтонаційні засоби виразності. Діти цього віку можуть точно відтворювати різні інтонації: підви­щувати чи знижувати тон голосу, виражати емоційне ставлення до мовця. Вони здатні змінювати силу голосу, в деяких ситуаці­ях говорити пошепки. У дітей збільшується видих, подовжуєть­ся вимова голосних звуків до 3-7 с. Отже, в середньому дошкіль­ному віці у більшості дітей закінчується процес засвоєння звуків рідної мови і помітно поліпшується звуковимова.

За результатами досліджень деяких учених (М. Фомічова, О. Жильцова та ін.) можна дійти висновку, що до п'яти років у дітей завершується розвиток мовленнєво-рухового і мовленнєво- слухового апарату, а на шостому році життя вони здатні вимовля­ти всі звуки рідної мови. Якщо після шести років дитина має фізіологічні вади у мовленні, то це вже патологічні дефекти.

Спостереження за мовленням дітей після шести років свідчать про те, що якщо вчасно не усунути фізіологічні вади, то вони залишаться на довгі роки життя. Наприклад:

У старшій групі м'язи артикуляційного апарату достатньо міцні і діти вже можуть правильно вимовляти усі звуки рідної мови. Проте в окремих дітей лише у цьому віці закінчується зас­воєння вимови шиплячих і сонорних звуків. Іноді діти не чітко диференціюють у словах вимову свистячих і шиплячих звуків, звуків л-р. Таке змішування спостерігається підчас вимови слів і фраз, що мають одразу два звуки (шушка - сушка), однак вони не допускають помилок у словах, що мають лише один із цих звуків (собака, кошеня). Однією з причин неправильної вимови є заміна молочних зубів на постійні. У дітей цього віку добре роз­винений фонематичний слух. Проте не всі діти легко розрізню­ють на слух дзвінкі, глухі, тверді та м'які, шиплячі й свистячі приголосні звуки. Вони правильно розпізнають питальну, оклич­ну, розповідну інтонації, можуть інтонаційно передавати свої почуття: радість, сум, здивування, острах, гнів. Тривалішим стає видих, на одному видиху можуть вимовити фразу із 3-5 слів. Отже, діти старшого дошкільного віку досягають високого рівня розвитку звукової культури мовлення.

Нa сьомому році життя діти правильно вимовляють усі звуки рідної мови, вміють користуватися силою голосу, інтонаційни­ми засобами виразності, адекватно змінювати темп мовлення. Проте і в цьому віці спостерігається неправильна вимова окремих звуків, діти не точно диференціюють групи звуків: свистячі й шиплячі, сонорні, дзвінкі та глухі; спостерігаються недоліки у:туковому оформленні слів, використанні наголосу у словах.

Отже, за нормальних умов розвитку діти до п'яти років мають оволодіти звуковою культурою мовлення. Однак є випадки, коли вони до 5-6 років з різних причин не володіють правиль­ною вимовою звуків. Так, М. Хватцев серед основних причин називає фізіологічні, психологічні та соціальні. Фізіологічні причини вчений вбачає в недостатньо розвиненій центральній нервовій системі та нервово-м'язовому апараті мовлення: дитя­чий мозок ще недостатньо чітко диференціює точні мовленнєві рухи; слабко розвинені органи, що сприймають і відтворюють звуки (вухо недостатньо правильно розрізнює звуки мови, язик заповнює більшу частину ротової порожнини тощо). Серед пси­хологічних причин учений називає недостатньо розвинене слу­хове сприймання (дитина не розрізнює подібні звуки), слабку пам'ять (правильно сприйнятий звук через деякий час сприй­мається дитиною неточно), нестійку увагу, зокрема слухову (один і той самий звук сприймається і відтворюється кожного разу по-іншому). Соціальні причини автор пов'язує з дефект­ним мовленням людей, які оточують дитину. Перші дві кате­горії вад можливо усунути в умовах дошкільного закладу, ство­ривши певні умови для виховання звукової культури мовлен­ня, а саме: чисте, правильне мовлення людей, які оточують ди­тину, мовлення яких вона наслідує. Мовлення вихователя має бути взірцем для наслідування. Він повинен розмовляти з по­мірною силою голосу, повільно, чітко та виразно вимовляти усі звуки в словах, робити логічні паузи, дотримуватися наголосів.

Діти дошкільного віку усвідомлюють звукову систему рідної мови. Одним із перших, хто визначив місце мови у формуванні психічної діяльності дитини, був JI. Виготський. Він дійшов висновку, що для дитини мова є засобом спілкування, тому вона оволодіває нею практично, без усвідомлення її загальних зако­номірностей. За словами вченого, дитина володіє певними мов­леннєвими вміннями, але вона не знає, що ними володіє. «Ці операції неусвідомлені... вона володіє ними спонтанно, в певній ситуації автоматично... В результаті практичного ставлення ди­тини до мови як засобу спілкування з дорослими у неї форму­ються «життєві» поняття про рідну мову. На їх основі дитина легко оперує фонемами рідної мови, словниковим запасом, пра­вильною граматичною будовою мови». Шлях, що веде до усві­домлення мовної дійсності, Л. Виготський вбачав у переході дитини від оперування «життєвими» поняттями до наукових. Так, учений зауважує, що наукові поняття є тією галуззю, в якій «усвідомлення понять, тобто узагальнення та володіння ними, напевно, виникають першими... Отже, усвідомлення про­ходить через брами наукових понять».

Особливої уваги заслуговує «теорія скла» О. Лурії. Експе­риментальні дослідження, проведені під його керівництвом, полягали в тому, що перед дітьми ставилося завдання переліку слів у реченні. Результати експерименту показали, що більшість дітей рахували не слова, а предмети, про які йшлося в реченні. О. Лурія дійшов висновку, що в перший період мов­леннєвого розвитку дитини слово та словесні відношення не можуть бути предметом свідомості дошкільника, хоча дитина активно використовує граматичне мовлення і позначає слова­ми відповідні предмети і дії. У цей період дитина використовує слово, але не зосереджує на ньому своєї уваги, «і часто слово є склом», крізь яке дитина дивиться на навколишній світ, при цьому слово ще не є предметом її свідомості, вона навіть не підоз­рює, що воно має своє власне життя, свої особливості будови...». Відтак, О. Лурія наголошує на тому, що слово як одиниця мови вперше стає предметом свідомості дитини під час навчання письма та читання. Отже, за твердженням ученого, слово почи­нає усвідомлюватися дитиною в процесі шкільного навчання. Натомість у науці існує протилежна думка. Заслуговує на ува­гу дослідження С. Карпової, спрямоване на вивчення особливо­стей усвідомлення дошкільником слова та фонеми. У процесі дослідження автором визначено, що можна змінити ставлення дитини до мовленнєвої дійсності, якщо поставити перед нею низку відповідних завдань і організувати її діяльність за їх рішенням. Результати експерименту дали змогу С. Карповій стверджувати, що в дошкільному віці дитина може усвідомлювати словесну і звукову будову мовлення.

Слушною є думка Д. Ельконіна щодо мовленнєвої дійсності, передусім її звукової, матеріальної форми, яка має для дитини таку саму реальну матеріальну дійсність, як і предметна. Тому дитина оволодіває нею так само, як і предметною. Учений наго­лошує, що матеріальна звукова форма мови занадто рано стає предметом діяльності дитини та її пізнання.

Р. Левіна визначила п'ять етапів розвитку усвідомлення ди­тиною звукової системи рідної мови, як-то: 1) повна відсутність диференціації звуків, розуміння мовлення взагалі та активного мовлення самої дитини, тобто до фонематична стадія мовлення; 2) розрізнення більш далеких фонем, але відсутність диференці­ації близьких. На цій стадії дитина сприймає звуки інакше, ніж дорослі, вона не розрізнює правильну й неправильну вимову інших людей, не помічає власної неправильної вимови; 3) дити­на чує звуки мови, впізнає і розрізнює правильну й неправильну вимову слова. Мовлення ще не точне, але вже відчутне пристосу­вання до нового сприймання, між основними звуками виника­ють проміжні, які вимовляють дитина і дорослий; 4) стають уста­леними нові образи сприймання звуків, проте мовна свідомість ще не витиснула попередню форму, дитина на цьому етапі не завжди впізнає неправильно вимовлені слова. Активне мовлен­ня дитини досягає майже повної правильності; 5) завершується процес фонематичного розвитку, дитина чує і вимовляє правиль­но, в неї формуються тонкі й диференційовані звукові образи слів і окремих звуків. Перші три етапи дитина проходить у ранньому дитинстві, два останніх — у дошкільному віці.

У працях інших учених (С. Бернштейн, О. Гвоздев, Ю. Фаусек, М. Швачкін) також розглядається питання ранніх виявів свідомого ставлення дошкільників до звукової системи слова. Так, О. Гвоздев у статті «Як діти спостерігають мовні явища» наводить показники свідомого ставлення дітей до фонетичної системи мови. Перший показник — це заява дитини про немож­ливість вимовляння певного звука та незадоволення з приводу наслідування дорослим її вимови і спотворення при цьому нор­мальної. І навпаки, усвідомлення своїх успіхів, як наголошує О. Гвоздев, сповнює дитину радістю у разі, якщо вона сама може визначити, що спочатку вимовляла звук неправильно, а тепер - правильно.

Дитина із задоволенням відзначає особливості вимови своїх друзів. Дані дитячих спостережень, на думку О. Гвоздева, є вик­лючно «теоретичними» і виражають потяг дитини до пізнання. Вона не лише відзначає особливості вимови іншої дитини, а й виправляє її, наводить приклад як треба вимовляти. Отже, ди­тина усвідомлює мовну норму, має уявлення про правильну ви­мову і бореться за дотримання цієї норми. За даними дослі­джень О. Гвоздева, діти не тільки відрізняють свою вимову від правильної вимови дорослих, а й помічають неправильну вимову дорослих. Крім того, дитина дуже допитлива, її цікавить, які органи беруть участь у вимові. Вона також постійно виправляє помилки і в мовленні інших дітей, і в мовленні дорослих.

Д. Ельконін називає усвідомлення звукової культури мов­лення основним якісним новоутворенням психічного розвитку дітей п'яти років. За твердженням ученого, розвиток усвідом­лення матеріального боку мовлення у дошкільному віці є вирі­шальним моментом його засвоєння саме тому, що воно підви­щує можливості орієнтування дитини у складних співвідно­шеннях граматичних форм. Означене новоутворення є однією з істотних передумов нового етапу в оволодінні звуковою систе­мою мови, етапу, що пов'язаний з навчанням грамоти — читан­ня і письма. За Д. Ельконіним, у дошкільному віці дитина до­сягає такого рівня розвитку мовлення, коли воно стає не тільки засобом спілкування та пізнання, а й предметом вивчення.