Текст 3 Cтеповий край

Сірий, припорошений весняною пилюкою, степ збігає на південь і стигне там голубим маревом; суворою лінією стоять по ньому сторожові могили, насипані, може, татарвою, а може, волелюбним козацтвом, що шаблею та мушкетом боронило оці степи від ворожих навал. Весною ці могили оборюють, і ціле літо зеленіють вони густою пахучою травою.

Росте на них подорожник, біленькі «невісточки», чіпкий спориш, розкішний, з гіркуватим чадним смородом полин, колючий, з могутнім стовбуром і мохнатою червоною квіткою будяк, скромні лагідні незабудки, нерозлучні «брат-і-сестра». І весняними вечорами, коли відсиріє від степової вологи земля, голублять душу і серце людині свіжі і літні степові запахи, і тихо шепочуть трави, облиті сяйвом місяця, що, мов червона діжа, викочується із-за мовчазних могил і фарбує степ в густо-малиновий темнуватий колір. І хто зна, хто може підслухати, хто розгадає таємну мову природи, хто скаже, про що шепочуть зелені трави мовчазним чорним могилам.

Може, могили повідають про те, як на них зупинялись постоєм козаки, варили саламату, а кобза дзвеніла у тихе надвечір'я і то рокотала, як грім, то промовляла тихим жалем, і під той сум, під ту жалобу схиляв порубану, в шрамах, голену, з буйним оселедцем голову старий козак та згадував вірне товариство, що полягло десь під Кафою або Трапезундом, І здавалося козакові, що там, у степу, ворушиться щось, іржуть чиїсь коні і вже не рокотання бандур чути звідти, а ледве вловимий передзвін шабель, і не сиділося старому, не їлась йому саламата, свербіла рука до шаблюки, до бою кликало серце. (239 слів)

( За Г. Тютюнником)