Текст 7 Славутич

Красен Дніпро під ясну погоду, коли вільно та рівно несе крізь ліси і гори, і степи повнії води свої. Не сколихнеться, ні прогримить. Дивишся й не знаєш, стала чи пливе його величава ширина і ввижається, наче весь вилитий він з кришталю, і наче голубий блискучий шлях, без міри в ширину, без краю в далину, лине і в'ється по зеленому світу. Любо тоді й гарячому сонцю поглянути з висоти і скупати проміння в холодних кришталевих водах, і надбережним лісам ясно змалюватись у воді. Зеленокучері! Вони тиснуться разом з польовими квітами до води й, нахилившись, милуються в ній і не намилуються, і не відірвуться від ясної своєї подоби, і всміхаються до неї, і вітають її, гойдаючи гілками. На середину ж Дніпра вони бояться глянуть: ніхто, крім сонця ясного та голубого неба, не загляне туди. Та не кожна й птиця долетить до середини Дніпра. Пишний! Рівної йому немає ріки у світі. Красен Дніпро і теплий літньої ночі, коли все засинає: І людина, і звір, і птиця, а Бог один велично оглядає небо і землю і велично стрясає ризу. Із ризу сіють зорі. Зорі світять і горять над світом і всі разом одбиваються в Дніпрі. Всіх полонив їх Дніпро в темному лоні своєму. Ні одна не втече від нього: може, загасне на небі й непомітно зникне. Чорний ліс, обсипаний сонним гайворонням, і споконвіку розламані гори, звисаючи, намагаються вкрити хоч би довгою тінню своєю. Даремне. Нічого немає в світі, щоб могла укрити Дніпро, такий він величний і могутній. Синій, синій, пливе він рівним потоком і серед ночі, як серед дня, мріє в таку далину, скільки сягнути може людське око. Мліючи і пригортаючись ближче до берегів від холоду нічного, він засвідчується срібним прослідом; прослід зблискує, як клинок даманської шаблі, а він, синій, і знов заснув. Красен і тоді Дніпро і рівної йому немає ріки на світі. Коли ж посунуть горами по небу сині хмари, чорний ліс хитається з корінням, дуби тріщать, і блискавка, заламавшися у хмарі, враз освітить весь світ - гнівне тоді Дніпро! Водяні могили гримлять, об гори вдаряючись, Із блиском і зойком відбігають назад, і плачуть, і голосять у долині, котячи хвилі за хвилями. (351 слово).

(За М.Гоголем)