1.1.8. Педагогічне краєзнавство у підготовці майбутніх учителів початкових класів

Перед учителем початкових класів постають численні завдання: дбати про фізичний розвиток і загартовування дітей; формувати в них моральні цінності: доброту, справедливість, гідність, чесність, людяність; привчати їх до посильної праці на благо рідних, близьких, обслуговувати себе; розвивати їх духовно за допомогою народних казок, пісень, прислів’їв, приказок, ігор тощо; піклуватися про розвиток органів відчуття і сприймання; турбуватися, щоб кожна дитина оволодівала рідною мовою, елементарними знаннями про довкілля; залучати дітей до участі разом з дорослими в народних святах, обрядах для виховання національної свідомості та самосвідомості. Цьому можуть сприяти різні форми навчально-виховної роботи вчителя початкових класів, зокрема використання народного календаря, виховні можливості якого невичерпні. У ньому відображено українську дійсність, національний характер, самобутній культурний історичний шлях. Учнями засвоюється справжня народна культура, що лежить в основі сучасної української національної культури. Це те життєдайне коріння, що живить духовність, зокрема ідейність, моральність, естетику кожного учня. Цьому сприяє й робота з індивідуальними картками, твори-мініатюри «Моє місто» чи «Моє село», звернення до національної символіки.

Краєзнавча робота не повинна обмежуватися уроками, цей процес має бути неперервним і продовжуватися в позаурочній роботі: під час проведення вечорів, організації виставок учнівських робіт, дитячих колажів про природу, конкурсів, вікторин, екскурсій на природу, відвідуванні музеїв тощо.

Від того, як педагоги зможуть вплинути на розвиток почуттів дитини, розкрити дітям світ навколишнього життя, розвинути їх фантазію, залежить виховання майбутніх громадян. Також необхідно враховувати ознаки національного характеру й індивідуальні особливості дитини. У цьому сенсі специфіка краєзнавчої роботи з учнями початкових класів пов’язана з духовними цінностями як свідомим вибором особистості, що відбиває її піднесені почуття, позитивне ставлення до життя, людей, довкілля, впливає на мотивацію дій і виступає в ролі регулятора поведінки та мотивації самотворення.

Важливими компонентами в системі педагогічної підготовки майбутніх учителів початкових класів є народні звичаї, традиції, обряди. Студенти на практичних заняттях мають можливість проводити міні-дослідження, з’ясовувати, здійснювати аналіз певних термінів, понять. Виходячи з усвідомлення цих понять, студенти можуть зробити висновок, що звичаї, обряди, традиції – це тотожні поняття, тобто правила, які ґрунтуються на взаємній згоді людей, постійно або за певних умов повторюються ними чи окремою особою. У поняттях «звичай», «обряд», «традиція» уособлюються позитивні ознаки «ввічливість», «гідність», «пристойність», «віра», «надія», «любов», «щастя», «народна мудрість», «наслідування пам’яті поколінь».

Пропонуємо кілька визначень краєзнавчих понять:

звичай – загальноприйнятий порядок, традиційно встановлені правила суспільної поведінки (те, що прийнято, заведено) [8; 429]. В енциклопедичному словнику Брокгауза і Ефрона зазначено, що звичай – усяка подробиця або особливість життя, повторювана, постійно, періодично або у відомих випадках, свідомо або несвідомо (за звичкою, «переказ» тощо) більшою або меншою групою осіб, однією особою, «як щось неминуче», необхідне, корисне, приємне. У більш уточненому сенсі звичай відрізняється від закону, обряду, моди й означає такі особливості народного побуту, які склалися у далекі часи, переходять з покоління в покоління як правила життя, накладені силою суспільної думки і часто продовжують існувати, коли вже втрачено свідомість першочергового їх значення і смислу.

Традиція – передача чогось від одного покоління до іншого, що успадковане від попередніх поколінь (ідеї, погляди, смаки, образ дій, звичаї). У іншому значенні – звичай, встановлений порядок у поведінці, побуті. Традиція – встановлення фактичного панування над речами з боку їх попереднього господаря на користь нового, що отримує їх у власність.

Обряд – сукупність встановлених звичаєм дій, у яких втілено деякі релігійні уявлення про побутові традиції.

Фольклор – народознавство. Давні вірування, забобони, звичаї, обряди, прислів’я, замовляння, приказки, пісні, казки, які живуть у народному середовищі за традицією.

Ритуал – порядок обрядових дій під час здійснення певного релігійного акту.

Звичаї і традиції виступають прекрасним засобом виявлення уваги майбутнього вчителя до сім’ї, роду, предків. «Йдеться про традиційні храмові свята, і коли сходиться разом з дітьми й сідає за святковий стіл вся родина. Це збереження, умноження й передача від покоління до покоління родинних реліквій. Це фотографії родичів у хаті на стіні, прикрашені вишитими рушниками, або фотоальбоми» [12].

Студенти мають знати і родинні звичаї. У далекому минулому, писав професор М.С. Грушевський, «…простору було досить, і люди осідали зрідка, хуторами. Кожний рід осідав і жив собі осібно. Жили почасти з хліборобства, а також випасали худобу, ловили рибу й звіра в лісах, дуже кохалися в бджільництві…» [3; 68]. У таких родинах один двір об’єднував кілька поколінь: дідуся і бабусю, а то й прадідуся і прабабусю, синів і дочок зі своїми дітьми. Усі вони разом вели господарство, зберігали та передавали з покоління в покоління родинні традиції виховання дітей, сімейні секрети майстерності, уміння обробляти ґрунт, доглядати за домашніми тваринами. У таких сім’ях чітко розподілялися обов’язки по господарству, тут не йшлося про трудове виховання дітей, усі члени сім’ї трудилися (і діти теж), це був найкращий метод трудового виховання.

Студенти повинні зрозуміти, що саме в процесі спільного ведення господарства, спільної праці, життєдіяльності і передавався досвід взаємин між членами сім’ї, досвід турботи, шани до старших, поваги до батьків. Кожна нація, кожен народ має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освічені віками. Звичаї – це втілення світосприймання і взаємин між окремими людьми, які безпосередньо впливають на духовну культуру народу, що впливає на процес народної творчості. Саме тому студенти повинні розглядати народну творчість як нерозривно пов’язане зі звичаями народу явище. Народні звичаї – це неписані закони, якими керуються в буденних і загальнонаціональних справах, які формувалися протягом усього життя і розвитку кожного народу. В усіх народів світу існує повір’я: «Той, хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає у світі, як безпритульний і ніде не може знайти собі притулку та пристанища, бо він загублений для свого народу» [12; 112].