Тема 1.2. Методи наукового дослідження у

педагогічному краєзнавстві

ПЛАН

1. Наукові підходи до дослідження педагогічного краєзнавства.

2. Джерела педагогічного краєзнавства.

3. Методи теоретичного пізнання у педагогічному краєзнавстві.

4. Методи емпіричного пізнання у педагогічному краєзнавстві.

Рекомендована література:

1.2.1. Наукові підходи до дослідження педагогічного краєзнавства

Сучасне краєзнавство переживає етап зміни орієнтації від культурологічної установки розуміння та засвоєння цінностей оточуючого середовища до антропоцентричної установки на особу вчителя, тобто він виступає посередником у передачі загальнолюдських, духовних, матеріальних цінностей учням, і, крім професійних знань і навичок, користується власною особистістю як інструментом впливу на розвиток особистості учня у навчально-виховному процесі засобами краєзнавства. Відбувається закономірний перехід від антропологічної до соціоцентричної установки, спрямованої на зв’язок особистості з навколишнім середовищем.

Слід зазначити, що сучасні освітні пріоритети орієнтовано на розвиток особистості як творця власного життя, у цьому відношенні особливого значення й посиленої уваги потребують питання впливу соціальних явищ і процесів на формування особистості. Серед них чільне місце посідає краєзнавство, що за визначенням О.С. Баркова, поєднує комплекс наукових дисциплін, різних за змістом і методами дослідження, які ведуть до однієї мети – наукового і всебічного пізнання краю.

Успішність розвитку педагогічного краєзнавства зумовлена вибором методології дослідження. Розуміння методології пояснюється науковцями як вчення про структуру, логіку організації, методи та засоби діяльності. Методологією педагогічного краєзнавства є вчення про, принципи побудови краєзнавчої діяльності, форми і способи наукового пізнання педагогічних процесів, соціокультурних явищ оточуючого середовища (регіон, область, район, місто, село), що сприяють формуванню національної самосвідомості майбутнього вчителя. Існує цілий ряд наукових підходів, що реалізуються у вивченні і дослідженні педагогічного краєзнавства. Серед них слід назвати системний підхід, особистісний, діяльнісний, культурологічний, етнопедагогічний, антропоцентричний, акмеологічний, аксіологічний та інші.

Особистісний підхід у педагогічному краєзнавстві вимагає від майбутнього вчителя уміння створювати умови для вільного, самостійного розвитку учня і виступати в ролі консультанта або посередника між учнем і підручником, між виокремленням знань про рідний край та наповнюваністю змісту навчального матеріалу.

Рефлексивний підхід є складним проявом духовної активності людини. Внутрішні потенціали самосвідомість, духовний світ, здатність до емпатії, інсайту, їх інтеграції як важливих регуляторів людських відносин, вчинків, суджень визначають мислення, емоції і на цій підставі –вибір дії або прийняття рішення. Рефлексивний підхід включає стимулювання внутрішніх зусиль особистості, її саморозвиток, так би мовити внутрішню енергетику. Реалізація цього підходу в педагогічному процесі передбачає звернення педагога до внутрішніх духовно-моральних структур особистості, що дає можливість особистості стверджуватись у колективі, розуміти власні, загальнолюдські цінності на основі морального, етичного вибору.

Етнопедагогічний підхід передбачає, що людина живе в родині, у конкретному соціокультурному середовищі, належність до певного етносу характеризує її тип темпераменту, традиції, ментальність. У цьому сенсі виховання громадянськості, патріотизму має спиратися на національні традиції народу, його культуру, звичаї, навички у проектуванні і організації уроку вчителем на основі краєзнавчого матеріалу або включення його на певному етапі уроку.

Акмеологічний підхід передбачає вивчення закономірностей, шляхів, засобів, умов досягнення вершин творчого потенціалу вчителя та способи їх самореалізації у творчій педагогічній професійній діяльності на етапі зрілості. В реалізації акмеологічного підходу переважно прослідковується наявність розвитку творчих здібностей вчителів з урахуванням різноманітних чинників (педагогічних, психологічних, організаційних) в галузі їх професійної підготовки (вчитель початкової, середньої, старшої ланки).

Аксіологічний (ціннісний) підхід дозволяє розглянути всі аспекти краєзнавчої роботи: змісту і взаємин із соціальним середовищем – з позиції їх значимості для навчання, виховання і розвитку учнів у педагогічному процесі, а також визначити цілісну краєзнавчу аксіосферу – духовне утворення, яке включає ціннісні орієнтації, що забезпечують самозбереження людини в просторі і часі. У цьому сенсі аксіологічна методологія взаємодіє з системною, в результаті чого відбувається обґрунтування системи краєзнавчих цінностей.

Культурологічний підхід заснований на вченні про цінності (духовні та матеріальні), адже розвиток людини відбувається завдяки засвоєнню нею культури як системи цінностей про природу, людину, суспільство тощо. У ході усвідомлення культурних цінностей учень стає творцем нових елементів культури. У цьому плані відбувається становлення творчої особистості у процесі навчання, виховання засобами краєзнавства.

Системний підхід до вивчення краєзнавчих цінностей дозволяє виявити синкретичний (поєднальний, нерорздільний) характер цінностей краєзнавства, їх інваріантні змістовні лінії для подальшого впровадження у навчальний процес, у позакласну та позашкільну виховну роботу. Об’єктивно діюча система цінностей краєзнавчої роботи зумовлює певну системну діяльність людини, де ці цінності можуть виявлятися, сприйматися, оцінюватись особистістю, яка виробляє до них особистісно-ціннісне ставлення. В цьому аспекті системний підхід виступає у взаємозв’язку з діяльнісним, адже педагогічне краєзнавство розглядається як системна діяльність майбутнього вчителя, котрий займається краєзнавством в педагогічному процесі з певною структурою. Ця структура у її логічній послідовності зумовлює широкий вибір форм, методів, суб’єктної діяльності у галузі краєзнавства і можливість співвідносити їх з різними аспектами цілісного педагогічного процесу, наповнюючи його краєзнавчим змістом.

Антропоцентричний підхід дозволяє вивчати особистість вчителя з точки зору його професійних можливостей, самоствердження, самореалізації, самоактуалізації. Розробка проблеми теорії загальної освіти, визначення сутності і змісту освітнього процесу, форм та методів освіти дали підстави П.Ф. Каптерєву стверджувати, що підставою до всієї педагогіки має бути антропологія, яка досліджує особливості фізіологічного і психологічного розвитку людини, пізнання законів генезису природи людини, її світу на шляху їх гармонії. Використання цих законів у розвитку особистості має бути для педагога найвищою метою професійної діяльності.