Характеристика видів образотворчої діяльності

Дитячу образотворчу діяльність розглядають як ефективну форму ху­дожнього засвоєння дітьми навколишньої дійсності, в процесі якої вони зображають предмети і явища, виражають своє ставлення до них. У Ко­ментарі до Базового компонента дошкільної освіти в Україні зазначаєть­ся, що художньо-практична образотворча діяльність передбачає знання характерних особливостей, специфіки, засобів художньої виразності різних видів образотворчої діяльності: малювання, ліплення, аплікації; робота з природним матеріалом (див. кольор. вкл., мал. 43—62).

До питання класифікації видів образотворчої діяльності є різні підхо­ди. Так, В. Космінська — прибічниця традиційного підходу до класифі­кації видів — вважає, що в дитячому садку образотворча діяльність перед­бачає такі види, як малювання, ліплення, аплікація та конструювання. Кожен з них має свої можливості у відображенні дитиною вражень про навколишній світ. Тому загальні завдання, які стоять перед зображуваль­ною діяльністю, конкретизуються залежно від особливостей кожного виду, своєрідності матеріалу та прийомів роботи з ним.

Н. Сакуліна, Т. Комарова, Т. Казакова та інші вважають, що до видів образотворчої діяльності, основним завданням якої є образне відображен­ня дійсності, належать малювання, ліплення й аплікація.

Т. Казакова у своїй монографії «Образотворча діяльність і художній розвиток дошкільнят» розглядає засоби художньої виразності, характерні для кожного виду образотворчої діяльності дошкільняти: малювання, ліплення, аплікації, встановлює між ними взаємозв'язок на основі їхньої попередньої диференціації.

Малювання — це створення зображення на площині за допомогою формоутворювальних плям, ліній та кольору (див. кольор. вкл., мал. 43—47). З усіх видів зображувальної діяльності дитяче малювання найбільш вивчене. Інтерес до нього з'явився у 80-ті роки XIX ст., а вивчення дитячо­го малюнка триває і досі. Проаналізувавши велику кількість дитячих ма­люнків, дослідники визначили стадії розвитку малювання у дитини, при­чини, які спонукають її малювати. Наприклад, О. Бакушинський розглядав дитячий малюнок з позиції мистецтвознавця, історика, педагога. Він стверджував, що джерелом дитячої творчості є біологічні чинники і роз­вивається вона не під впливом пізнання навколишнього світу, а під впли­вом накопиченого родового досвіду, інстинкту. О. Бакушинський вважав, що дитяча творчість, як і родовий досвід, досконала і є мистецтвом, тому дитина в дорослого навчитися нічого не може. О. Бакушинський розгля­дав дитячий малюнок з погляду його художніх особливостей, відзначав руховий ритм як організаційне начало в малюнку, яке допомагає дитині поступово засвоїти простір аркуша ритмічними мазками, штрихами. Він виокремлював колір у малюнку як один із яскравих художньо-виразних засобів, звертав увагу на його орнаментальне значення у створенні ком­позиції візерунка. За основу брав руховий і зоровий досвід дитини, за­лежність розвитку дитячої творчості від розвитку рухів і рухових відчуттів у пізнанні та відображенні світу.

У серединні XX ст. проблема дитячого малюнка продовжує цікавити психологів, педагогів. У психологічній науці радянського періоду ця про­блема розкрита в дослідженнях В. Кирієнка, М. Волкова, Б. Сазонтьєва, Є. Ігнатьєва, а також у багатьох педагогічних працях, серед яких найфундаментальнішими можна назвати дослідження Г. Лабунської, Є. Фльоріної, Н. Сакуліної. У цих працях розкриваються глобальні проблеми дитя­чого малюнка. Є. Фльоріна розглядає, зокрема, проблему дитячої зобра­жувальної творчості. У дитячому малюнку вона вивчає його характерні особливості (своєрідність ліній, форми, кольору, розміщення на аркуші), звертає увагу на специфіку цих рис, притаманних малюванню дошкіль­нят, пропонує періодизацію дитячого малювання: дозображувальний пе­ріод, процесуальний (до 4 років), згодом — період реалістичного зобра­ження (до 7 років).

Н. Сакуліна, досліджуючи в 60—70-ті роки XX ст. дитяче малювання, зробила висновок, що важливо насамперед формувати у дітей уявлення про такі властивості предмета, як колір, просторове розміщення, величи­на, маса, рух, які пізніше допоможуть дитині створити це зображення. Тут дослідниця підходить до аналізу предметів з погляду їхніх сенсорних вла­стивостей, детально зупиняючись на засвоєнні їх дитиною. Н. Сакуліна розглядає також дитячі малюнки з погляду їхньої художньої виразності, особливу увагу звертає на подвійне ставлення дітей до кольору: як при­краси і як засобу виразності малюнка.

Дослідження Т Комарової показало, що питання техніки малювання іріЦжна розглядати у відриві від створення зображення, образу; не мож­на їх зводизрдо простих чи складніших вправ. Різні навички, які нале­жать до техніки малювання, по-різному інтегруються в уміння і відігра­ють важливу роль у створенні зображення. Вивчення «ручної вмілості» як одного з компонентів зображувальної діяльності, що експериментально досліджувалося X Комаровою, спрямоване переважно на формування сенсомоторних здібностей до малювання (регуляції малювальних рухів). Воно також дає можливість розглядати це вміння в аспекті навчання дітей за­собів художньої, образної виразності в різних видах діяльності. Проте ви­вчення специфіки засобів у кожному виді діяльності дає змогу говорити про їхню своєрідність (особливо в ліпленні, аплікації).

Як же слід розуміти зображуваність і виразність? Стосовно дитячого малюнка, за визначенням Г. Лабунської, зображуваність — це елементарні вміння і навички в галузі реалістичного малюнка. Виразність — це посиль­не розкриття дітьми деяких характерних сторін предмета чи явища дійсності й передача активного емоційного ставлення до нього.

У дослідженнях проблем художньої творчості (Н. Ветлугіна, І. Дзер­жинска, В. Єзикеєва, Т. Казакова) були розкриті засоби художньої вираз­ності, користуючись якими діти здатні передавати художній образ в ма­люнку. Н. Ветлугіна обґрунтовує показники оцінки якості продукту дитячої художньої творчості: а) знаходження адекватних виразно-зображуваль­них засобів для втілення образів у малюнках; б) індивідуальний почерк дитячої продукції; в) відповідність дитячої продукції елементарним ху­дожнім вимогам.

Вивчаючи становлення образу в малюванні дітей раннього і молодшо­го дошкільного віку, Т. Казакова з'ясувала, що діти півтора-двох років під час зображення явищ навколишньої дійсності здатні оволодіти елемен­тарними виразними засобами: ритмом, кольором, лінією, формою. Різно­манітність окреслень форм, їхніх лінійних контурів, краса колірних по­єднань відповідно до тла паперу колірними плямами загалом надають виразності малюнкам дітей. Вони навчаються способів зображення, ха­рактерних для реалістичного малюнка.

У низці психологічних досліджень дається характеристика процесу малювання у дошкільнят. Так, М. Волков розглядає у своїх дослідженнях проблеми сприймання предмета і малюнка, кольору, композиції в діяль­ності дорослого художника та дитини. В. Кирієнко та Б. Сазонтьєв ос­новну увагу у своїх дослідженнях приділяють проблемі розвитку зображу­вальних здібностей, вивченню особливостей їхнього формування. Най­повніше дошкільний вік розглядається Є. Ігнатьєвим з погляду вдоскона­лення деяких сторін малювання в умовах певним чином побудованого навчання, спостереження за процесом поетапного створення дитиною зображення предметів методом зрізів.

Генезис зображувальної діяльності дитини (на матеріалі малюнка) най­повніше вивчений В. Мухіною. Вона розглядає малювання як форму за­своєння дитиною соціального досвіду. Автора цікавить психологічний ас­пект зображувальної діяльності дитини (розвиток малюнка як специфічного знака, зображувальні засоби, якими користується дитина для вира­ження свого ставлення до намальованого).

Т. Лазарь вивчала специфіку виразних засобів у різних видах малюван­ня. Групуючи засоби, дослідниця виокремлює один із них як домінант­ний у кожному виді малювання. Так, у предметному малюванні головним вважає лінію, за допомогою якої створюється форма, різноманітність цих форм (круглих, прямокутних, їхнє поєднання), у сюжетному — компози­цію; в декоративному — колір. Таке виокремлення засобів виразності може бути умовним, оскільки в кожному виді малювання всі засоби перебува­ють у єдності.

Розвиток у дітей старшого дошкільного віку відчуття кольору як одно­го з найвиразніших засобів у малюванні та декоративно-ужитковій діяль­ності найповніше розкрито в дослідженнях Л. Пантелєєвої, Р. Смирнової.

Якщо в дослідженні Є. Васильєвої колір розглядався у вузько-дидактич­ному плані під час навчання дітей декоративного малювання, то Л. Пан­телеева ставить завдання ознайомити дітей з художніми властивостями кольору та його поєднань, їхньою образною виразністю. Естетичні функції кольору розглядаються в різних видах діяльності (у декоративному малю­ванні, художньому конструюванні). На основі експериментальної роботи вводяться елементи дизайну, розробляється система настільно-друкова­них ігор з розвитку у дітей відчуття кольору, що розширює можливості зображувальної діяльності дошкільняти.

Композиція як один з основних засобів виразності в малюванні дітей вивчалася Г. Підкурганною. Вона розробила прийоми розвитку компози­ційних здібностей дітей у предметному і сюжетному малюванні

Отже, короткий аналіз досліджень з дитячого малювання показав, що цей вид образотворчої діяльності привертає найбільшу увагу художників, психологів, педагогів і має різні аспекти вивчення. Психологи переважно розглядають малювання з погляду розвитку у дитини логічного мислен­ня, сенсорних здібностей, засвоєння соціального досвіду. Дослідження педагогів спрямовані на вивчення окремих видів малювання (предметно­го, сюжетного, декоративного), навчання дітей засобів художньої вираз­ності малюнка.

Багато дослідників підтверджують положення проте, що ряд виразних засобів, які використовує художник у живопису, графіці, до певної міри доступний дошкільняті. Дитина оволодіває олівцем, фарбами і з їхньою допомогою створює реальні образи. Лінія, форма, колір, композиція — це засоби виразності, доступні дітям у малюванні. Зображення дитина ство­рює частинами, використовуючи різноманітні форми. Виразність дося­гається за допомогою характерних деталей, рис. При цьому іноді виразність з'являється випадково, неочікувано для дитини. Хоч образ у малюнку бу­ває примітивний, він близький дитині і сприймається нею як «живий», особливо привабливий для неї самої.

У малюнку вона часто використовує його декоративність, намагаючись зробити зображення ошатнішим, яскравішим, при цьому прагне до конк­ретності кольорів. Колір викликає у дітей емоційне ставлення до образу (добрий, злий, страшний) — як реалістичного, так і казкового. Дитина може порушувати пропорції частин, виділяти окремі деталі, виражати рухи поворотами або нахилом фігури. Передача руху в малюнку найскладніша для дошкільняти.

Композиція малюнка організується ритмом, який врівноважує всі час­тини, предмети, фігури, колірні контрасти. У процесі навчання діти почи­нають засвоювати різні композиційні прийоми, у деяких дітей з'являється композиція по діагоналі, по кругу, закривання одних предметів іншими.

Виразність малюнка залежить від того, чи розвинуті у дитини уява, образне сприймання, від тих умінь і навичок, яких вона набула в процесі навчання, — володіння олівцем, пензлем, кольоровою крейдою, фломас­терами, пастеллю, сангіною.

У більшості досліджень виокремлено такі види малювання: предмет­не, сюжетне, декоративне. Відповідно кожен з них має свої виражальні засоби. Основними виражальними засобами предметного малювання є ритм, форма, лінія; сюжетного — ритм, колір, композиція; декоративно­го — ритм, симетрія, колірний стрій.

Спробуйте знайти в методичній літературі класифікацію видів дитячого малювання за способами створення образів у малюнку. Скористайтеся для цього роботою: Дяченко Н. Т. Малювання в дитячому садку. — К., 1980.

Ліплення. На відміну від малювання, в якому зображення створюється на площині аркуша, своєрідність ліплення полягає в об'ємному способі зображення.

Ліплення є різновидом скульптури, яка передбачає роботу не лише з м'якими матеріалами, ай з твердими (мармур, граніт та інше). Основним виразним засобом ліплення є пластичність. Завдяки пластичності матері­алу дитина передає динаміку рухів, оскільки під впливом пальців форма змінює свої окреслення, фігурка набуває різних поз, поворотів, нахилів тощо. Реальність об'єму, відчуття його долонями, кінчиками пальців спри­яють активним діям дитини з виліпленою фігуркою. Вона легко пересу­ває її у просторі (ближче, далі від себе), оглядає, обстежує її з усіх боків.

Діти ліплять різні предмети, фігурки людей, тварин. Яків малюванні, у ліпленні важливе місце посідає сюжет (створення композицій з кількох фігурок із певним композиційним центром). Виліплений предмет, фігур­ка для дитини (особливо молодшого дошкільного віку) часто стає іграш­кою, з якою вона поводиться як із живою істотою. У процесі цієї гри дити­на взаємодіє з нею як в реальній життєвій ситуації. Якщо в малюванні колір є одним із яскравих виражальних засобів, то в ліпленні його роль обме­жена. Колір використовується переважно в декоративному ліпленні під час розфарбування виліплених із глини фігурок (найчастіше за мотивами народних іграшок).

Пластичність матеріалу та об'ємність зображуваної форми дають змо­гу дошкільняті оволодіти деякими технічними прийомами в ліпленні швидше, ніж у малюванні. Наприклад, передача руху в малюнку — склад­не завдання, яке потребує довготривалого навчання, у ліпленні вирішен­ня цього завдання полегшується. Дитина спочатку ліпить предмет у ста­тичному положенні, а пізніше згинає його частини відповідно до задуму.

Передача просторових співвідношень предметів у ліпленні також спро­щується — об'єкти, як у реальному житті, розставляються один за одним, ближче і далі від центру композиції. Питання перспективи в ліпленні знімається.

Основним виражальним засобом в ліпленні є передача об'ємної форми.

У теорії образотворчої діяльності порівняно з малюванням особливості ліплений вивчені недостатньо.

Надані про специфіку дитячої творчості в ліпленні вперше натрапляє­мо в роботах О. Бакушинського. Він розглядає ліплення дітей як своєрід­не мистецтво. Підкреслює особливості пластичного образу, специфіку матеріалу, який під руками дитини легко видозмінюється.

Є. Фльоріна встановлює своєрідність ліплення в генезисі, визначає, що сприймання дітьми форми є основним у процесі створення образу. При цьому велику увагу приділяє образно-емоційній мові вихователя, яка до­помагає викликати у дитини асоціації з предметами, фігурами. Більш де­тально Є. Фльоріна розкриває ці питання, аналізуючи ставлення до ліплення дітей молодшого дошкільного віку. Про ліплення дітей старшого віку, де найповніше виявляється виразність образу, розкриваються його спе­цифічні особливості, автор говорить лише в загальних рисах.

У 60-ті роки XX ст. з огляду на дослідження проблеми сенсорного ви­ховання (Н. Сакуліна, Є. Корзакова, Н. Курочкіна) ставилося питання про сенсорні основи зображувальної діяльності. Дослідники відзначали роль перцептивних дій, обстеження, сенсорної культури під час навчання дітей ліплення. Вони також говорили і про створення ліпного образу. Так, Є. Корзакова правильно ставить питання проте, що навчання дітей у ди­тячому садку прийомів ліплення через розкочування і сплющення веде до спрощеного зображення. За такого навчання діти засвоюють лише кон­структивний спосіб ліплення, тоді як створення виразного образу потре­бує оволодіння прийомами скульптурного ліплення (з цілого шматка). Це дає можливість бачити образ в цілому, передавати рух, позу, виражати своє емоційне ставлення до зображуваного.

Найповніше проблема художньо-образного начала в ліпленні дітей старшого дошкільного віку розкрита в дослідженні Н. Халезової. Вона та­кож наголошує, що діти використовують багато засобів виразності, яки­ми володіє скульптор, хоча їхнє використання залежить від особливостей психічного і фізичного розвитку дітей. Н. Халезова стверджує, що зобра­ження руху в ліпному образі є основним засобом виразності.

Дослідження Н. Халезової, Ю. Максимова, Г. Вишньової розкрили можливості ліплення в художньому розвитку старших дошкільнят. Ліплен­ня передбачає виготовлення фігурок за мотивами народних іграшок, має місце також створення рельєфних і барельєфних зображень. Тому тут спра­ведливою є думка Т.Казакової, що декоративне ліплення в системі занять із зображувальної діяльності в дитячому садку слід виокремити.

Отже, аналіз досліджень показує, що ліплення як вид образотворчої діяльності ділиться на предметне, сюжетне і декоративне. Кожен з цих підвидів має свої специфічні виразні засоби, за допомогою яких дитина може створювати виразний образ, скульптурні композиції.

Основними засобами виразності в предметному ліпленні є форма та об'єм; у сюжетному — ритм, композиція, силует; у декоративному — ритм, симетрія, колір (див. кольор. вкл., мал. 48—52).

Знайдіть у науково-методичній літературі дані про спільні та відмінні риси між скульптурою і дитячим ліпленням. Скористайтеся книжкою: Ха­лезова Н. Б., Пантюхина Г. В., Курочкина Н. Лепка в детском саду. — М., 1986.

Аплікація — один із видів декоративно-ужиткового мистецтва, який використовується для художнього оформлення різних предметів за допо­могою прикріплення до основного тла вирізаних декоративних чи пред­метних форм (див. кольор. вкл., мал. 53—55).

Своєрідність аплікації полягає як в характері зображення, так і в техніці її виконання. Зображення в аплікації, порівняно з іншими видами пло­щинного зображення — малюнком, живописом, більш умовне. Це кон­турно-силуетне зображення на площині. Форма більш узагальнена, май­же без деталей. Як засіб художнього оформлення, аплікація створює своє­рідний декоративний ефект. Іноді вирізані форми використовують для оформлення приміщення. Аплікаційні вирізки із тканини, хутра та шкіри використовують в оформленні одягу, виконанні панно.

Процес виконання аплікації має два етапи: вирізування або обривання окремих форм і прикріплення їх до тла. Іноді вирізані частини прикріплю­ються до тла не повністю, і аплікація виходить частково об'ємною (на­приклад, пелюстки квітки). Це надає зображенню більшої виразності.

Через свою узагальненість, декоративність аплікація особливо доступ­на дітям дошкільного віку. Створення силуетних зображень потребує ве­ликої роботи думки та уяви, оскільки у силуеті відсутні деталі, які інколи є основними ознаками предмета.

На відміну від малювання та ліплення, аплікація як вид образотворчої діяльності вивчалася дослідниками переважно в аспекті формування сен­сорних процесів, оволодіння технічними вміннями та навичками. У до­слідженні, яке було проведене І.Гусаровою ще в 50-ті роки XX ст., деталь­но розкривалася послідовність навчання дітей навичок вирізування і на­клеювання: різання по прямій, заокруглення кутів, вирізування із паперу, складеного вдвоє, у кілька разів, силуетність вирізування і таке інше. На основі дослідження було сформульовано програмові завдання для кожної вікової групи, визначено зміст занять з аплікації в дитячому садку. Це по­яснювалося тим, що в методиці зображувальної діяльності необхідно було визначити вміння і навички з аплікації для кожної вікової групи і методи роботи з дітьми на заняттях. Однак певна однобічність підходів до ви­вчення призвела до того, що в «Програмі виховання в дитячому садку» основне місце посіли технічні навички та вміння, тоді як художньому ас­пекту цієї діяльності зовсім не приділялося уваги. Цей аспект був розкри­тий у роботі З.Богатєєвої, яка розглядає аплікацію як вид декоративно-ужиткового мистецтва, як засіб естетичного розвитку дошкільняти. Ос­новну увагу вона зупиняє на орнаменті і виокремлює його художні особ­ливості: колір, ритм, лінію, своєрідність композиції. Спостереження з дітьми навколишньої природи, навчання їх уміння бачити в рослинних формах симетричність, яскравість, гармонійність колірних поєднань є основою цієї роботи. Автор розглядає технічні прийоми декоративної ап­лікації для складання візерунка із рослинних та геометричних елементів, доступні старшим дошкільнятам.

♦ Ознайомтеся з роботою: Богатеева З. Мотивы народных орнаментов в детских аппликациях. — М., 1986. Зверніть увагу, як мотиви орнаментів різних народів трансформуються автором у зразки декоративних аплі­кацій для дітей.

Декоративний аспект аплікації представлений і в роботах Л. Скиданової та Л. Сірченко. Автори використовують українські мотиви в апліка­ційних орнаментах.

Інший естетичний аспект розкрито у дослідженні Г. Пантелеева під час вивчення аплікації як декоративно-оформлювальної діяльності. У роботі розглядаються питання морально-естетичного виховання дошкільнят за­собами оформлювального мистецтва. Велику увагу приділено художньо-образній темі оформлення свята, навколо якого групуються різні види художньої діяльності. Основною святковою композицією виступає вели­коформатна аплікація, яка з'являється у процесі спільної творчості педагога та дітей. У дослідженні показано нові форми колективних робіт з ап­лікації з метою художнього розвитку дітей, залучення їх до художньо-оформлювальної діяльності.

Аналіз аплікації як виду образотворчої діяльності показав, що, як і ма­лювання та ліплення, аплікація поділяється на предметну, сюжетну, деко­ративну. Кожен з підвидів має свої засоби виразності. У предметній аплі­кації — це силует і колір, у сюжетній — ритм, композиція, у декоративній — ритм, симетрія, колір, гармонія (див. кольор. вкл., мал. 53—58).

♦ Розгляньте схему 3 на с. 163 «Взаємозв'язок видів образотворчої діяль­ності». Зверніть увагу па провідні засоби виразності у кожному виді об­разотворчої діяльності, на їхню схожість і відмінність.

Отже, аналіз таких видів образотворчої діяльності, як малювання, ліплення, аплікація, показав, що кожен з них має підвиди: у малюванні, ліпленні, аплікації діти зображають предмети, сюжет, створюють декора­тивно-орнаментальні композиції. Предметний та сюжетний зміст близькі між собою, оскільки, зображуючи предмет у малюнку, ліпленні, аплікації, дитина не абстрагується від навколишньої дійсності. Як вважає Т. Казако­ва, аналіз образотворчої діяльності розкриває також її художньо-образну основу, яка об'єднує всі види. Проте одночасно передавання образу в кож­ному виді образотворчої діяльності досягається різними засобами і залежить від художніх матеріалів, за допомогою яких цей процес удоскона­люється.

Під час розгляду специфіки образотворчого мистецтва спостерігають­ся подібні до зображувальної діяльності дітей риси, підтверджується по­ложення про необхідність впливу мистецтва на розвиток художньо-образ­ного начала в малюнку, ліпленні, аплікації. Чимало дослідників розгляда­ють різні аспекти цього впливу (Є. Фдьоріна, Н. Сакуліна, В. Єзикеєва, Н. Зубарева, В. Кіонова, Р. Мірошкіна та ін.). Вони зазначають, що процес образотворчості тісно пов'язаний зі сприйманням мистецтва, яке за пра­вильного педагогічного спрямування сприяє художньому розвиткові дітей, формуванню виразності в малюнку, ліпленні, аплікації.

Конструювання — це особливий вид образотворчої діяльності. Воно більше від інших пов'язане із грою. Гра часто супроводжує процес конст­руювання, виконані дітьми вироби використовуються в іграх.

Термін «конструювання» (від лат. construere) означає приведення у пев­не взаєморозміщення різних предметів, частин, елементів.

Конструктивна діяльність — це практична діяльність, спрямована на одержання певного, заздалегідь задуманого реального продукту відповід­но до його функціонального призначення. Це продуктивний вид діяль­ності, в якій відбувається різнобічний розвиток дитини.

Під дитячим конструюванням прийнято розуміти різноманітні будівлі з будівельного матеріалу, виготовлення виробів та іграшок із паперу, кар­тону, дерева й інших матеріалів (див. кольор. вкл., мал. 59—62). За своїм характером воно, так само, як і зображувальна діяльність та гра, віддзер­калює навколишню дійсність. Будівлі і вироби дітей слугують для практич­ного використання, тому повинні відповідати своєму призначенню.

Дитяче конструювання вчені (В. Космінська, 3. Ліштван, Л. Парамо­нова, М. Поддьяков та ін.) розуміють як творчу діяльність, якій притаманні ті ж самі етапи, що й діяльності дорослих. Рівень дитячого констру­ювання, на думку вчених, залежить від рівня розвитку образотворчого та просторового мислення, аналітико-синтетичної діяльності дитини, сту­пеня обізнаності з особливостями конструкторської діяльності, уявлень про сенсорні властивості предмета, способи його створення. Дитяче кон­струювання може бути як образотворчим, так і технічним, кожен з цих видів має свої особливості.

Залежно від того, з якого матеріалу діти створюють конструкції, розріз­няють такі види конструювання: з будівельного матеріалу та конструк­торів; з паперу та картону; викидного та природного матеріалів.

Конструювання як вид продуктивної діяльності вчені досліджували в різних напрямах: психологічний аспект умов і форм організації констру­ювання; види конструювання; особливості мислення дитини в процесі конструювання, розвиток творчості в конструктивній діяльності.

Питанням вивчення дитячої творчості в конструюванні з різних ма­теріалів присвячено дослідження В. Нечаєвої, З. Ліштван, М. Поддьякова, А. Давидчук.

З. Ліштван розглядає виховне значення ігор і занять з будівельним ма­теріалом, встановлює закономірності творчого розвитку дітей у цьому виді конструювання та розкриває методи і прийоми його педагогічної органі­зації.

Конструктивна творчість дітей як один із засобів розумового розвитку вивчалася М. Поддьяковим, А. Давидчук, Л. Парамоновою. Питання ху­дожньої праці в дитячому садку розкрито в роботах Л. Пантелєєвої, Л. Куцакової, Л. Гоман, Л. Калуської та інших. Зокрема, різні способи констру­ювання з кольорового паперу за допомогою традиційних прийомів мис­тецтва оригамі як засіб активізації уяви, фантазії, розвитку просторового мислення дітей розглянуто в роботах З. Богатєєвої і Т. Тарабаріної.

Особливості конструювання з природного матеріалу розкрили дослід­ники Е. Гульянцта І. Базик, які представили зразки і методику виготов­лення іграшок в умовах дитячого садка і сім'ї.

У багатьох дослідженнях дається характеристика видів конструювання за способом створення образів: конструювання за зразком (3. Ліштван, В. Не­чаева) відбувається на основі дій, що повторюються; конструювання за моделлю, каркасом (О. Лурія, А. Міренова, М. Поддьяков) з елементами проблемного навчання; конструювання за умовами (А. Давидчук, Л. Па­рамонова, М. Поддьяков); конструювання за найпростішим кресленням і наочними схемами (С. Леона Лоренсо, В. Холмовська); конструювання за задумом (М. Поддьяков, Л. Парамонова). Останній — найбільш твор­чий вид діяльності, в процесі якого дитина виявляє свою самостійність.

♦ Ознайомтеся з книжкою Лиштван 3. Конструирование. — М., 1980. Про­аналізуйте ілюстративний матеріал цього видання з позиції представлених

у ньому різних видів конструювання.

Виокремлюється також художнє конструювання, пов'язане зі створен­ням художнього образу майбутнього виробу з паперу, природних та ути­лізованих матеріалів (Л. Парамонова). Йому притаманна єдність утилітар­ного та естетичного (корисність, доцільність, економічність та художня виразність речі не існують ізольовано). Художнє конструювання — це створення принципово нових конструктивних і композиційних підходів та рішень, воно залучає особистість до перетворювальної діяльності стосов­но засвоєння об'єктів конструкторської творчості. Під час художнього конструювання формується проектно-художній образ майбутнього виро­бу, що створюється на основі проектно-художніх уявлень людини (А. Івершинь).

Коротка характеристика різних видів конструювання в дитячому сад­ку показує, що кожен із них має свою специфіку. Проте основи діяльності єдині: в кожному виді дитина відтворює предмети навколишнього світу, створює матеріальний продукт, результат діяльності призначається пере­важно для практичного застосування (гри, подарунків, прикрашання).

Отож види образотворчої діяльності дітей дошкільного віку можна кла­сифікувати за технологією: малювання, ліплення, конструювання, аплі­кація, плетіння, вишивка та ін.; за матеріалом: робота з папером, фарба­ми, тканиною, деревом та ін. Одним із варіантів може стати класифікація за видами художньої практики в мистецтві, Наприклад, малювання (жи­вопис, графіка), скульптура, архітектурна діяльність (макетування, моде­лювання, проектування), декоративна діяльність (наприклад, розпис, ліплення, аплікація, плетіння, вишивка, оригамі).

Така класифікація формує уявлення дітей про засоби мистецтва, по­в'язує їх із загальними уявленнями про їхню роль для створення образу в мистецтві. Тобто всі засоби мистецтва (матеріали, виражальні засоби, мова) є засобами вираження художнього образу. За словами Б. Йєменського, «Людина зображає, будує і прикрашає саме заради вираження свого став­лення до об'єкта, до життя» [Неменский Б. М. Мудрость красоты: О про­блемах эстетического воспитания. — М., 1987. — С. 90]. За цією класифі­кацією образотворча діяльність постає як цілісна система видів худож­ньої практики дитини.