logo
Kniga OTM

Декоративне мистецтво

Декоративне мистецтво (фр. decor від лат. decoro — прикрашаю) в ес­тетиці визначають як естетичне освоєння середовища, художнє оформ­лення створеної людиною «другої природи»: будівель та споруд (архітек­турний декор), приміщень (інтер'єр, побутові речі), вулиць і доріг. Деко­ративне мистецтво є галуззю, яка поєднує різні його види: монументальне декоративне мистецтво (прикрашає твори архітектури та садово-парково­го мистецтва); декоративно-ужиткове мистецтво (створює художні пред­мети для суспільного та приватного побуту); оформлювальне мистецтво (ху­дожньо оформлює свята, видовища, експозиції та ін.), дизайн (художнє конструювання). Декоративне мистецтво найповніше розкриває свій зміст і ансамблі, для естетичної організації якого воно створене (інтер'єр по­мешкання). Це мистецтво супроводжує людину в повсякденному житті, створюючи для неї красу, зручність усередині та навколо житлових і гро­мадських споруд. Воно прикрашає побутові речі (наприклад, посуд, меблі та ін.) та й саму людину, створюючи для неї одяг, прикраси, аксесуари тощо. Твори декоративного мистецтва — живі записи діянь людини, і прагнень і почуттів, задумів. Вони відображають стиль епохи.

Декоративне мистецтво пройшло величезний шлях розвитку — від еле­ментарних, примітивних прикрашань первісною людиною різних знарядь, глиняного посуду, одягу до складного комплексу численних виробів у су­часному інтер'єрі, місті (хатнє начиння, прикраси та оздоби тощо). Здав­на людина, майструючи різні вироби, не лише задовольняла свої утилі­тарні потреби,а й творила «за законами краси».

Краса виробів декоративного мистецтва досягається завдяки декоратив­ності форми.

Декоративність є якісною особливістю твору мистецтва. Вона визна­чається його композиційно-пластичним складом, колористичною систе­мою і виступає формою вираження краси. Предмет стає декоративним через показ своїх зовнішніх зв'язків, які водночас стосуються його влас­них структурних характеристик. Декоративність виступає у двох іпоста­сях: як внутрішня (притаманна конструкції, композиції, формі) [зовнішня («декор» — додаткове прикрашання, «вторинне світло краси»). Так, у юве­лірному мистецтві майстер не лише будує форму як прикрасу, а й досягає її довершеності, додаючи нові елементи (інкрустація, гравірування, шліфу­вання тощо). Завдяки цьому внутрішня і зовнішня декоративність синте­зуються, доповнюють одна одну і створюють красивий предмет — оздобу, яка прикрашає людину, дає їй радість.

Якість декоративності потребує особливих прийомів і типу художньо-образного мислення, міфо-поетичного ставлення до дійсності. У цьому розумінні декор (як важлива складова виразності твору декоративного мис­тецтва) може визначатись як простий (однорідна фактурна обробка по­верхні), наприклад фарбування, шліфування, та складний (з додаванням орнаменту).

Орнамент (від лат. ornamentum — прикраса) — візерунок, утворений ритмічною упорядкованістю елементів. В основі елемента проглядається предметна форма, яка набуває значення символу. Символ виступає як де­коративний мотив (сонячне коло, лінія хвилі, кінь, птах, листя, квітка тощо). Як правило, це стилізоване (узагальнене, спрощене, нереалістич­не) зображення рослин, тварин, природних явищ, людей.

Усе те, що сприймається нами просто як декор, здавна наповнювалося глибоким смислом. Елементи (знаки) орнаментів мали значення символів, а їхньому сполученню надавалася певна роль (сповіщати, пояснювати, застерігати, вітати). У цьому виражалася утилітарна функція орнаменту (бути формою спілкування між людьми, позначати власника речі). Есте­тична функція виникла пізніше. Це добре ілюструє народна іграшка, яка спочатку слугувала атрибутом релігійних обрядів. На іграшках часто трап­ляється знак сонця — предмет особливого шанування наших пращурів. Хвилясті лінії означають небесну вологу (вода, дощ); чорні крапки — на­сіння в землі. Смисл орнаменту зрозумілий: зігріте сонцем і напоєне не­бесною вологою зерно проросте — і почнеться нове життя.

Орнамент має не лише утилітарне та естетичне значення. Він є само­стійним, дуже мудрим мистецтвом — символічного осягання реальності. -¥ Спробуйте скористатися таким способом пізнання дійсності!До речі, він є дуже близький дітям дошкільного віку. Виконайте нескладні вправи-тренінги «на кодування» і «розкодування» предметів та явищ дійсності (на­приклад, створіть календар погоди, природи). Що таке символ і які його функції?

Світ символів — це світ відповідностей (correspondense). Символ (від грец. symbolon — розпізнавальна прикмета) є категорією художнього об­разу в мистецтві і водночас знаком. Будь-який символ — це образ з прита­манним йому певним смислом. Смисл символу не можна розшифрувати простим зусиллям розуму, з ним треба «зжитися», «ужитися» в нього. Сим­вол є багатозначним і змістовним, він пов'язаний з багатозначністю та цільністю світу. Структура символу спрямована на те, щоб занурити кож­не окреме явище у стихію «започаткування» і дати через нього цілісний образ світу.

Орнамент, як і картина, скульптура, архітектурний твір, є естетичним знаком, так само складним, оскільки містить певну інформацію в художній формі. Для її розуміння також потрібна комунікація. Успішність цієї кому­нікації залежить від особливого творчого обдаровання (вміння побачити, відчути прихований смисл у знаках, символах, сигналах, які посилає гля­дачеві автор). Особливий символічний досвід народжує новий орган сприй­мання, в якому зір, слух, нюх і дотик ніби зливаються в одне, породжуючи явище сінестезії, котра є ще однією спробою описати те, що не підлягає описанню — природу символічного пізнання. Таким є погляд на символ засновників європейського художнього символізму (Платон, і. Кант, А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, Е. Гартман, В.Соловйовта ін.).

Осмислення орнаменту з позиції теорії символів відкриває його нові можливості для розвитку особистості. Крім утилітарної, естетичної функції, йому притаманні і виховна, просвітницька, гедоністична, соціалізацїйна, комунікативна, сугестивна, евристична, компенсаторна та інші, які є характерними для мистецтва загалом.

Функціонально-символічна природа орнаменту дає підстави для того, щоб ввести орнамент до інформаційного простору дитини, тобто до інтег­рованих освітніх програм. Робота з орнаментом може становити зміст пар­ціальної програми декоративної діяльності у структурі загальної інтегро­ваної програми для дошкілля. Завдання педагога полягає в набутті тих професійних умінь, які дадуть змогу оптимально реалізувати особистісно-розвивальний потенціал орнаменту.

♦ Розгляньте окремі орнаменти, визначте елементи, які утворюють орна­мент. Скористайтеся довідниками: Карр-Гомм С. Словарь символов в ис­кусстве. — М., 2003; Энциклопедия символов, знаков, емблем / Авт.-сост. В. Андреева и др. — М., 2001 — і знайдіть символічне значення зображених в орнаментах предметів (найчастіше це квітка, птах, гілля певного дере­ва, ягоди). Складіть робочу таблицю з символіки кольору та орнаменталь­ного мотиву.

Ці вправи допоможуть вам розвинути власну уяву і фантазію, асоціа­тивне мислення, збагатять інтелектуально-емоційну сферу особистості тощо. Усе це дасть змогу розгорнути цікаве й корисне для дітей спілкування на матеріалі орнаменту, грамотно визначити мету і зміст декоративної діяльності дошкільнят, форми її організації та ін.

Робота з орнаментом — багатоструктурний процес, спрямований на розвиток усіх сфер особистості (інтелектуально-естетичної, соціально-комунікативної, креативної тощо).

♦ Визначте потенціал орнаменту для кожної сфери особистості.

Для успішної професійної діяльності педагог мусить бути компетент­ний у галузі теорії і практики орнаменту: знання про орнамент (розумін­ня його законів), принципи декорування, образотворчі вміння.

♦ Знайдіть якнайбільше відомостей про орнамент, скористайтеся міфами, ле­гендами, казками; намалюйте орнаменти, оволодійте прийомами стилізації (тобто трансформування реальних природних форм в орнаментальні мотиви). У довідковій та мистецтвознавчій літературі орнамент визначено як

прикрасу, візерунок, який створюють для прикрашання різних предметів, або як самостійний артефакт: знак та символ культури, перша форма мистецтва.

Орнамент оперує відстороненими абстрактними формами, або стилі­зованими реальними природними формами. Вони становлять орнамен­тальний мотив. За мотивами орнамент може бути геометричним, рослин­ним, зооморфним, антропоморфним.

Геометричний орнамент складається з геометричних форм: геометричні фігури (трикутник, овал, коло, хвиляста лінія, меандр, ромб, хрест та інше). Своїм походженням вони пов'язані із солярними (сонячними) знаками і символізують Всесвіт.

Рослинний орнамент складається зі стилізованих (спрощених, узагаль­нених) зображень рослинного світу. За формою вони нагадують, наприклад, кипи, ягоди, листя, гілки, пуп'янки, і символізують висловлення різних почуттів, станів душі тощо (троянда — кохання, вишня — добрі справи, лавр — перемога, плющ — безсмертя).

Зооморфний орнамент складається зі стилізованого зображення представників тваринного світу (птахи, риби, земноводні, комахи, плазуни тощо). Вони також можуть розглядатись як символи (метелик — відро­дження, безтурботність; голуб — знамення, любов, мир, злагода; жура­вель — пильність).

Антропоморфний орнамент містить стилізоване зображення людини (жінка — берегиня, мати).

За характером групування елементів розрізняють: стрічкові, центричні, сітчасті, замкнені, геральдичні орнаменти. У стрічковому орнаменті смуга простягається як стрічка, по всьому виробу. У сітчастому кожен елемент розміщений ніби в окремій чарунці сітки і в кожній повторюється. Замк­нений, центричний орнамент складається з одного великого мотиву, не поєднаного з іншими елементами (наприклад, як в орнаментиці кили­ма), або пов'язаного з формою предмета (повторює обрис виробу, який прикрашається). Геральдичний орнамент (від лат. heraldica, heraldus — оповісник, глашатай) пов'язаний з гербознавством. Герб (пол. herb; нім. erbe — спадщина) — емблема, спадковий знак, який містить фігури та пред­мети із символічним значенням. Найчастіше геральдичні орнаменти утво­рюють тотемні зображення тварин — «предків» роду. Цими зображеннями почали користуватися для позначання території, яка належить роду (герб міста, герб країни). Герб може мати також і приватна особа. У такому разі він відображає особистісні риси людини, рід занять, соціальний стан.

♦ Намалюйте різні орнаменти. Скористайтеся символікою рослин, кольо­рів, тварин, предметів і спробуйте розробити власний герб, емблему своєї родини. Проаналізуйте герб нашої держави. Сформулюйте і «закодуйте» зображальними символами девіз вашого життя.

Композиція орнаменту зумовлена формою предмета, для якого він призначений. Характерні ознаки орнаменту — симетрія, повторення, чер­гування елементів (ритм). Орнаментальний ритм буває простий і склад­ний. Простий ритм характеризується повторенням одного елемента. Склад­ний ритм передбачає чергування елементів за кольором та формою. Звідси можна виокремити прості та складні орнаменти. Прості складаються з одного-двох елементів, складні — з кількох (серед них виокремлюють го­ловні й додаткові — зв'язки). Кольорова гармонія (барвистість, контраст) у поєднанні з ритмом та симетрією виступають елементами у структурі декоративності орнаменту і пов'язані з його естетичною оцінкою.

Як засіб передавання настрою та емоційної виразності зображення, орнамент відіграє певну роль у декоративно-ужитковому мистецтві. Тут орнамент виступає як виражальний засіб, елемент, який збагачує предмет тим, що надає йому виразності, якої не було раніше. Завдяки орнаменту побутові речі іноді стають витворами мистецтва (ремесла), здатними збу­дити естетичні почуття.

Вміле володіння орнаментом народжує у предметі цілісний та краси­вий декоративний образ, пов'язаний з функціональністю предмета в соці­умі, його призначенням (утилітарністю). Оскільки орнамент є носієм художньої інформації, він не механічно наноситься на предмет. Орнамент виявляє та підкреслює тектоніку (будову, форму, конструкцію) предмета (хатнє начиння, одяг, знаряддя праці, кераміка, зброя, тканини, архітек­турні споруди та ін.). Він сприймається у зв'язку з предметом, який при­крашає. При цьому орнамент втрачає самостійне значення як твір стан­кового мистецтва.

Від орнаменту походить розпис — орнаментальна або сюжетна компо­зиція, створена засобами живопису на різних частинах архітектурних спо­руд, а також на виробах декоративно-ужиткового мистецтва. Декоратив­ним розписом прикрашають вироби з кераміки, пап'є-маше, металу, тка­нин та іншого. Розпис складається з таких елементів, які утворюють і ор­намент. Для нього також характерні геометричні, рослинні, зооморфні, антропоморфні мотиви. Колір, ритм, композиція становлять систему ви­ражальних засобів розпису. Серед елементів розпису можна класифікува­ти головні та додаткові (зв'язки). Основні види композиційного ритму в розпису — центричний, геральдичний, сітчастий, замкнений.

Завданням розпису є виявлення пластичної форми та утилітарного при­значення виробу, підкреслення його зв'язку із середовищем, інтер'єром.

Декоративний розпис тяжіє до народного мистецтва. Часто характер декору, виражальні засоби мають народне, навіть язичницьке походжен­ня і містять зашифровану систему образів (дерево, птах, кінь, жінка та інше).

Орнамент може додавати предмету емоційності, краси, підкреслити форму, збагатити численними варіантами й відтінками поетичного на­строю, акцентувати буденність чи святковість призначення.

Стосовно походження орнаменту існує низка теорій, але всі вони так чи так пов'язані з обґрунтуванням його функціональної природи, знаково-символічної основи. Орнамент є результатом спілкування людини з дійсністю, пізнання цієї дійсності та визначення себе в ній. Смисл знаків і символів в орнаменті пов'язаний з осмисленням природи й космосу. Кольорове рішення пов'язане зі станом душі, настроєм, емоціями (жов­тий — щастя, зелений — надія, синій — мудрість, червоний — життя, лю­бов). Прикрашання предметів виникло у процесі праці як прагнення лю­дини позначити свою індивідуальність (власність), виразити своє естетич­не ставлення до предметів та речей, бажання краси та самовираження.

Орнамент у філософсько-мистецтвознавчих дослідженнях визначається як елемент культури народу, нації, «документ епохи», особливе мистецт­во, форма мистецтва. Орнамент є також однією з найхарактерніших оз­нак художнього стилю, оскільки вбирає в себе особливості мистецтва сво­го часу: меандр (геометричний орнамент, утворений неперервною прямою лінією, зламаною під прямим кутом) своєю шляхетною простотою і рит­мом є типовим для античної класики; крабби (рослинні елементи) тахрес-тоцвіти (стилізовані квіти) відповідають складному ритму готичного сти­лю; химерність рокайлів (стилізовані мушлі) відповідає примхливим фор­мам рококо; лікторські зв'язки і трофеї (декоративно згрупована зброя) підтримують урочистість ампіру.

Орнамент може бути нанесений на предмет різними способами (техніками): малювання, карбування, ліплення, вишивка, аплікація, інкрустація, гравірування та ін. Його можна плести (мереживоплетіння), в'язати з кольорових ниток (в'язання), викласти мозаїкою, пазлами тощо.

Перші орнаментальні зразки не можна назвати національними, адже вони були скрізь поширені й належали всьому світові. Український орна­мент споріднений з орнаментами інших слов'янських народів. Характер­ною особливістю української орнаментики дослідники (О. Пчілка, К. Широцький, М. Білашевський, К. Плівачукта ін.) вважають її надзви­чайну невимушеність, майстер ніби і не задумує візерунка, а, розпочавши роботу, виконує все, що спаде на думку, аби не було вільного місця, по­єднуючи цю свободу з високим відчуттям композиції, зберіганням прин­ципу відносної рівноваги.

В Україні існує безліч візерунків, красивих і неповторних, які створю­вались упродовж віків. Найпоширенішими є геометричні, рослинні, тва­ринні, пташині орнаменти. Наприклад, на вишиванках візерунки укла­далися так, щоби була змога побачити передусім спільнокореневість, спо­рідненість символіки всієї України, єдність світосприйняття, що втілило­ся в магічних візерунках — оберегах. Окремі знаки-символи, що їх наносили на предмети побуту й одяг, мали охороняти, захищати житло, худобу і людей від злої сили, незрозумілих природних явищ і приносити щастя. Тому і називались оберегами. Прадавніми духовними захисника­ми українців були: вишивана сорочка, плахта, тканий рушник, ліжник, килим, доріжка, писанка, різні орнаменти на глиняному посуді.

Можливо, комусь із вас буде цікаво дізнатися про український орнамент більше.

Українськими дослідниками орнаменту помічено, що так званий грець­кий меандр у Трипіллі (територія України) побутував за кілька тисяч років до появи самої Греції. Отже, можливо, всесвітньо відома трипільська куль­тура з її орнаментованим керамічним посудом є давнішою за грецьку. Пе­реживання нескінченності простору було закладено в орнаментальний знак, безконечник — безперервна хвиляста чи кутаста лінія. Найчастіше вона трапляється на писанках. Безкінечних символізує союз Землі і Води — по­чатки виникнення Всесвіту, Життя та Землі. У цьому полягає космогонічне значення трипільського орнаменту. Деякі елементи українського орнамен­ту мають не прикрашальне чи ужиткове значення, асакральне, священне і космогонічне. У них заховано виникнення (Різдво) нашого Всесвіту.

♦ За допомогою додаткової мистецтвознавчої, етнографічної літератури ви можете провести невеличке самостійне дослідження орнаменту. Зверніть увагу на відомий «звірячий» стиль у культурі скіфів. Підготуйте виступ.

Улюбленими орнаментальними мотивами українців є калина — дере­во нашого народу; дуб — священне дерево; виноград — символ радості й краси, створення сім'ї; мак — ніжна тремтлива квітка, яка захищає від уся­кого зла; квітка лілеї — таємниця життя, символ дівочих чарів, дівочої чис­тоти; ружа (мальва), яка нагадує сонце; барвінок — знак щастя, чебрець — сила, дух; зозуля — ненька, матінка, голубка, символ добра; соловейко — продовження роду, павич — жар-птиця, що несе сонячну енергію.

Птахи в українському орнаменті є символами людських душ.

Дерево — це диво з див: восени воно завмирає, а навесні знову оживає. Тому навколо прикрашених дерев наші пращури водили гагілки-веснянки, на дерева дівчата вішали купальські віночки. Спонукало поклонятися дереву ще й інше — турбота про рід. Абстраговане зображення Дерева жит­тя — тризуб, що згодом став гербом України.

Отже, як бачимо, Україна виробила впродовж віків багатющий за своєю народною символікою орнамент.

Декоративне мистецтво пов'язане з оформленням архітектурного інте­р'єру (декоративні розписи, декоративна скульптура, рельєфи, плафони, вази тощо). Тут воно постає у синтезі з іншими мистецтвами, насамперед з монументальним (панно, мозаїка, фреска, вітраж, гобелен, килим, ліп­ний декор).

Термін «декоративне мистецтво» є досить широким й інтегрує декора­тивно-ужиткове, оформлювальне, театрально-декораційне мистецтво та дизайн. Види декоративного (декорувального) мистецтва становлять інфор­маційне поле, звідки педагог добирає зміст для професійної діяльності з до­шкільнятами.

Декоративно-ужиткове мистецтво є галуззю декоративного мистецтва, пов'язаною зі створенням художніх виробів практичного призначення, для суспільного та приватного побуту; художньою обробкою утилітарних (ужит­кових) предметів:хатнє начиння, меблі, тканини, знаряддя праці, засоби пересування, одяг, прикраси, іграшки (кольор. вкл., мал. 31—42). Цей роз­діл декоративного мистецтва інтегрує низку галузей творчості: предметно-побутової, театрально-декораційної,дизайнерської, оформлювальної.

З другої пол. XIX ст. затверджено класифікацію видів декоративно-ужиткового мистецтва:

• за матеріалом — дерево, текстиль, шкіра, метал, кераміка, каміння, скло та інше);

• за технологією обробки матеріалу — різьблення, розпис, вишивання, карбування, вибійка, лиття, ліплення, волонування, ковальство, інтарсія, мозаїка, витинання, вітраж, батік, ткацтво, плетіння, чинбарство і таке інше);

• за призначенням (утилітарністю) — одяг, посуд, меблі, іграшки, оздо­би, сувеніри і т. ін.).

Предмети декоративно-ужиткового мистецтва є частиною предметно­го середовища людини, естетично збагачують його і додають комфорту, вишуканості. У цьому вони невід'ємні від матеріальної культури сучасної їм епохи, побутового укладу, місцевих етнічних та національних особли­востей, смаків кожної конкретної людини (одяг, прикраси, аксесуари).

Декоративно-ужиткове мистецтво одночасно належить до сфер і ма­теріальних, і духовних цінностей.

Виражальність предметів декоративно-ужиткового мистецтва є також своєрідною. Вона часто виявляє себе лише у предметної-просторовому комплексі (ансамблі, середовищі). Архітектоніка (форма, конструкція, будова предмета), зумовлена його призначенням та пластичними властивостями матеріалу, також відіграє провідну роль. Краса матеріалу, пропорційність, ритмічна структура (гармонійність, виваженість, врівноваженість) і наді бувають єдиними засобами втілення емоційно-образного змісту. Предмети і без характерного зовнішнього декору (орнаментації) пишаються красивими. Емоційно-змістовий образ часто активізується образом-асоціацією (порівнянням форми предмета з краплинкою, квіт­кою, фігурою людини, тварини). Декор, з'являючись на виробі, також сут­тєво впливає на його образну структуру. Нерідко саме завдяки декору побу­товий предмет стає витвором декоративно-ужиткового мистецтва. Для створення декору широко застосовуються орнамент та елементи інших видів зображального мистецтва (живопис, скульптура).

Історія декоративно-ужиткового мистецтва розпочалася в ранній пе­ріод розвитку суспільства, тоді це мистецтво було основною галуззю художньої творчості. Найдавніші приклади позначені доісторичною добою. Вони підтверджують широке коло уявлень про світ і людину, їм властиві виключ­на змістовність образів, увага до естетики матеріалу та естетики праці, ра­ціональної будови форми, підкресленої декором. Ця тенденція збереглася в народній творчості (народні художні промисли) навіть до наших часів.

З виникненням класового суспільства провідну роль стала відігравати особлива галузь декоративно-ужиткового мистецтва, яка обслуговувала верхівку суспільства. Дедалі більшого значення набував інтерес до багат­ства матеріалу й декору, до їхньої рідкісності та вишуканості (предмети культових ритуалів), придворних церемоній, прикрашання помешкань знаті). У них заради підвищення емоційного звучання порушувалися прин­ципи побутового призначення.

Становлення, еволюція та зміна художніх стилів у декоративно-ужит­ковому мистецтві відбувалися відповідно до їхньої еволюції в інших видах мистецтва. Тенденції еклектизму (від. грец. eklektikos — здатний вибира­ти), поєднання різнорідних художніх елементів, характерні для періодів спадів мистецтва, пошуків нових форм та засобів, привели у другій поло­вині XIX ст. до поступового зменшення естетичної якості та емоційно-образного змісту декоративно-ужиткового мистецтва. Втрачався зв'язок між декором та формою, художньо вирішений предмет підмінявся при­крашеним. Негативно позначився на цьому мистецтві і розвиток масово­го промислового машинного виробництва. Художники намагалися про­тиставити масовому виробництву тиражованих, часто позбавлених смаку, предметів унікальні, виготовлені за індивідуальними проектами в умовах ремісницької майстерні предмети і відродити емоційно-образну цільність та змістовність художньо осмисленого середовища.

У XX ст. відкрилися нові перспективи створення художньо-змістового середовища для праці та побуту народу. Революційні ідеї сприяли виник­ненню жанру агітаційного фарфору (1918—1925). Це був посуд і скульптура, які нагадували політичний плакат. Систему декору становили яскраві на-писи-агітки, стилізовані зображення людей, революційна символіка. Сьо­годні ця серія є раритетом, як арт-факт історії. Завдання створити комплекс­не оздоблення квартири трударя, гуртожитків, клубів тощо відкривало шля­хи для творчих пошуків конструктивістів, функціоналістів, що багато в чому сприяло появі дизайну. Абсолютизація формально-технологічного аспекту в художній творчості супроводжувалася зменшенням ролі декору у ство­ренні художнього образу в декоративно-ужитковому мистецтві.

З 30-х років XX ст. спостерігається відродження народних промислів та інтересів до художньої спадщини. Декоративно-ужиткове мистецтво повернулося до художніх традицій минулого. З тих часів до сьогодення змінювалися стилі та «мода на мистецтво», але унікальні рукотворні ви­роби залишаються візуальними акцентами в художньоорганізованому се­редовищі. Сьогодні майстрами активно використовуються нові техніки декоративно-ужиткового мистецтва: батік, гобелен, іграшка, інтарсія, флористика, маркетрі, теракота, філігрань, шпалера, тиснення, мережи­во, інкрустація і таке інше.

Декоративно-ужиткове мистецтво — одна з важливих галузей культу­ри українського народу. Історія українського народу є водночас історією його творчості, майстерності, мистецтва художньої обробки природних мате­ріалів.

Декоративно-ужиткове мистецтво України, як і світове, має глибоке народне коріння і пов'язане з тими матеріалами, які видобуваються у кожній конкретній місцевості. Територіальне становище України є уні­кальним: її кліматичні умови забезпечують різнобарвне та багате своїм складом природне середовище — тваринний і рослинний світ, корисні копалини. Усім цим треба вміти користуватися, щоб зберегти та примно­жувати, створюючи водночас «іншу природу», цивілізацію, комфортне існування людини.

Декоративно-ужиткове мистецтво України надзвичайно різноманітне за формами, жанрами, видами, має давню, багатовікову історію. Воно органічно пов'язане із працею та побутом людини. Провідними його ви­дами є ткацтво, килимарство, художня обробка дерева, вишивка, керамі­ка, художнє скло, фарфор, декоративний розпис. Своїм походженням вони зобов'язані народним ремеслам: гончарству, ткацтву, чинбарству, виши­ванню, ковальству тощо, тому це мистецтво Ґрунтується на певних тра­диціях і технологіях підготовки та обробки матеріалів. Сьогодні декоратив­но-ужиткове мистецтво України існує як кустарне (авторське) і промислове. Обробка рослинного волокна (льону, конопель) та вовни започаткува­ли ткацтво — виготовлення тканин на ткацькому верстаті за технологією переплетіння ниток (див. кольор. вкл., мал. 34—35). Сучасна промисло­вість випускає білі, гладко фарбовані та набивні барвисті тканини. Ткацтва поширене по всій території України, особливо в Поліссі, Галичині та в гірських районах Закарпаття і Прикарпаття. У цих регіонах побутує та­кож килимарство, виготовляють килими вручну на верстатах, фарбуючи вовну і різні кольори. Килими з різних областей України вирізняються своїми особливостями. Наприклад, килими Полтавщини мають пишний рослинний орнаменту вигляді гілки або квітки, що кілька разів укладаєть­ся на полі килима. Більш насичені за кольором килими Київщини. В їхніх композиціях присутня кайма, яка також заповнюється квітковим орна­ментом. Подільським килимам притаманний рослинно-геометризований орнамент з введенням стилізованих зображень, птахів, постатей людини. Гуцульським — яскраві геометричні узори (див. кольор. вкл., мал. 36—38). Декоративні тканини: рушники, скатерті, серветки, доріжки; предмети на­родного національного одягу (плахти, запаски, пояси, хустки) — також мають свої характерні мотиви, кольори, прийоми орнаментації і ткання. Наприклад, для виробів Київщини більш характерне поєднання черво­ного, чорного та білого кольорів.

Тканини західних областей України відзначаються пишною багатобарв­ністю.

З XVIІІ ст. відомі численні зразки народної вишивки, яка досягла сво­го розквіту в XIX ст., коли вже вишивати почали по всій Україні (переваж­но жінки).

Вишивка — давній улюблений засіб декорування предметів одягу, руш­ників, скатертин (див. кольор. вкл., мал. 32, 33). Майже кожна область, а часто й окремі села мають свої художні особливості й техніку виконання. На Київщині переважає рослинний орнамент із гронами винограду, ви­конаний у червоно-чорних кольорах. Ніжні й світлі або зовсім білі ви­шивки на Полтавщині. Роботи майстринь із с. Клембівки Вінницької обл. відомі в різних країнах. їхні дрібно членовані орнаменти, з перевагою тем­них кольорів, що виконані на білому полотні, вражають своєю майстер­ністю та витонченістю.

Для західних регіонів України характерний барвистий геометричний орнамент, який складається з простих елементів. У минулому їм надава­лося символічне значення. Геометричні орнаменти вражають чіткою рит­мікою, простотою та строгістю композиції, зв'язком з формою речі.

Рослинні орнаменти центру України доповнюються стилізованими зображенням птахів (зрідка тварин), іноді жіночої фігури з піднятими до­гори руками («мати-берегиня»), мотивом дерева («дерево-життя» або «ми­рове дерево»). Назви орнаментів пов'язані з фольклорною символікою, практичною діяльністю людей («сухарці», «грабельки», «старчики», «греч­ка», «вітряки»), а також їхніми уявленнями про тваринний світ («курячі лапи», «павуки», «раки»). Геометричні мотиви в українській традиційній вишивці зберігають назви: «прутик», «кривулька», «клинчики», «кружеч­ки». Геометризовані рослинні і стилізовані рослинні мотиви мають назви: «хмелик», «барвінок», «калинка», «сосонки», «рожа», «виноград». З небес­ною сферою пов'язана назва «зірки».

Техніка вишивки складається з понад ста видів швів: тамбур, низь, хре­стик, гладь; а також з інших традиційних технік (занизування, гладь «качалочки», виколювання). Основні орнаментальні мотиви (геометричні, рослинні, зооморфні, антропоморфні) представлені в різному колірному вирішенні.

Художні особливості вишивок залежать не лише від використовува­них барвників, а й від матеріалу, тобто від якості полотна, ниток, а також технічних прийомів. На невибіленому домотканому полотні добре чи­тається узор, виконаний білою льняною ниткою; бавовняними, й особ­ливо гарусними нитками вишивався рельєфний орнамент.

Технічні прийоми виникли в різні історичні періоди. їх поділяють на дві групи: лічильна техніка, що виконується за лічбою ниток тканини (набирування, лічильна гладь, низь, занизування і хрестик); нелічильна техніка, що виконується за наміченими контурами рисунка (тамбур, нелічильна гладь і хрестик по канві).

Вишивка є невід'ємним елементом традиційно-побутової культури україн­ського народу. Прагнення прикрасити свій одяг, дім завжди було властиве людині. За допомогою вишивки звичайний шматок домотканого полотна перетворювався на витвір мистецтва. Орнаментовані рушники, облямівки простирадл, наволочки оживляли інтер'єр сільського житла; прикрашений вишивкою одяг був органічним компонентом святково-обрядових дійств. За функціональним призначенням розрізнялися рушники побутові (ути­ральники); рушники для прикрашання (кількові). Вони є своєрідними та­лісманами, що оберігали житло від впливу ворожих сил.

Вишивка завжди сучасна, вона непідвладна віянням примхливої моди. Цінність народної вишивки не лише в можливості її використання у су­часному побуті. Асортимент виробів, оздоблених вишивкою, сьогодні дуже широкий: серветки, доріжки, саше, декоративні панно, покривала, порть­єри, «теплачі» для заварних чайників, одяг. їх використання в сучасно­му інтер'єрі надає домівці індивідуальних рис, стильових особливостей, прикрашає його. Органічне поєднання вишитих тканин з іншими деко­ративними тканинами, килимами, керамікою досягається за умови відсут­ності суперечностей в їхньому помірному вирішенні, стилістиці, орнамен­тиці.

♦ Скористайтеся альбомом: Знаки (155 стародавніх українських вишивок / Упоряд. Т. О. Островська. — К., 1992. Ознайомтесь із символікою україн­ської вишивки. Допоможе вам навчитися основ цього мистецтва альбом: Сорокина Д. М. Учись вышивать. — К., 1985.

Набуті знання та вміння збагатять вашу професійну підготовку і навіть допоможуть поліпшити якість життя. Адже заняття вишивкою можна роз­глядати як арт-терапію.

Дітям дошкільного віку показують вишивки, вишиті речі, одяг. Вони можуть малювати візерунки за мотивами вишивок. У віці 5—7 років із за­доволенням виконують прості вишивки хрестиком, гладдю, стебельчас­тими швами по намічених контурах рисунка.

Народна архітектура України формувалась упродовж століть, поступо­во вдосконалюючи прийоми та форми, які найбільш повно відповідали умовам життя й естетичним потребам народу. Традиційні риси, технічні навички, художня майстерність передавалися від покоління до поколін­ня. На формування і розвиток народного житла впливали особливості со­ціально-економічного і культурного розвитку різних областей України, взаємозв'язки із сусідніми народами, природно-кліматичні умови, наяв­ність місцевих будівельних матеріалів, як правило, таких, що існують та слугують недовго (дерево). Переважна кількість пам'яток культового де­рев'яного зодчества належить до XVII—XVIІІ ст., а житлові сільські спо­руди збереглися лише з другої половини XIX ст. (Церква св. Миколая у Вінниці; Музей народної архітектури й побуту в Переяславі-Хмельницькому; Музей народної архітектури й побуту в с Прилісному на Донеччині). За всієї різноманітності та багатства видів і типів споруд у різних областях України (Полісся, Карпати, Прикарпаття, Закарпаття, Буковина, Поділ­ля, Слобожанщина, Середнє Придніпров'я та Південь України) народне житло позначене спорідненістю планувальних та конструктивних рішень, які свідчать про його самобутність та національну своєрідність.

Житло в різних регіонах будувалося з матеріалів, що переважали у місцевості (Полісся й Карпати, Північ України — дерев'яні будівлі; Півден­на Україна — глиняні та саманні, кам'яно-вапняні).

Декоративне оформлення — різьблення, в інтер'єрі — декоративні тканини, рушники. Інтер'єр гуцульської хати — сволоки, одвірки, мисни­ки — прикрашався різьбленням, килимами, вишивками. Розмальовані хати Закарпаття схожі на житлові споруди Молдови та Румунії.

В Україні здавна виготовляли з дерева кухонний посуд, хатнє начиння, транспортні засоби, знаряддя праці та багато іншого. Особливо великого розвитку набула деревообробна промисловість на Поліссі та в лісостеповій зоні, де є достатній вибір різноманітної деревини. Найдавнішими спосо­бами обробки деревини були випалювання та видовбування (вирізування).

Стельмаство — виготовлення саней та різноманітних возів, а також де­талей до них.

Бондарство — виготовлення бочок, баклаг, бариль, відер. Теслярство — будівництво житла і господарських будівель, церков, що подекуди обходилося без жодного цвяха.

Столярство — передбачало більш тонку роботу, виготовлення дверей, вікон, наличників, хатнього начиння (столи, лави, ослони, скрині тощо). Різьблення по дереву — один з найдавніших видів мистецтва. Сучасні майстри прикрашають вироби різьбленими узорами, намагаючись орна­ментацією підкреслити їхню форму і призначення. Продовжуючи чудові традиції плоскої різьби, якою прикрашалися скрині, ярма, вози, сани, майстри створюють нові високохудожні вироби. Багаті за оздобленням роботи гуцульських майстрів з Івано-Франківської області. Рахви, бакла­ги, шкатулки, декоровані в техніці інкрустації (від пізньолат. incrystatio — покриття корою), інтарсії (прикрашання виробів узорами з іншого мате­ріалу, наприклад, металу, скла, перламутру, бісеру, дерева різних порід). У жанрі круглої скульптури працюють лемківські майстри, твори яких відзначаються неабияким почуттям пластики, психологічним трактуван­ням образів. Серед уславлених майстрів Ю. та М. Шкрібляки, В. Будула, Д. Білинський, Ф. та П. Юхименки, І. Луговяк. Вони започаткували тра­диції художньої обробки дерева, які розвивають сучасні майстри.

За допомогою художнього різьблення, випилювання, випалювання, фарбування українські майстри виготовляють меблі, скульптуру, іграш­ки, посуд тощо. Стриманість у кольорах, художній такт, відчуття пласти­ки дерева дають змогу говорити про високу художню культуру українських ремісників, з якою можна ознайомити дошкільнят.

У поліських районах України, на Закарпатті, Прикарпатті, Львівщині, Яворівшині помітне місце посідає плетіння з кори дерева (берези або липи), а також з лози (коробки, кошелі, меблі, взуття-личаки). На Терно­пільщині поширене плетіння з рогозу. Плетені речі також відзначаються художньою довершеністю.

♦ Спробуйте цю техніку, адже вона є цікавою і доступною для дітей. Україна багата на родовища глини.

Гончарство (художня обробка глини) увібрало в себе технічні навички І художні традиції, що існували ще з часів неоліту. Виготовлення кераміч­них виробів — трудомісткий і довготривалий процес, що потребує від май­стра володіння різними навичками — починаючи від вибору глини і закін­чуючи термічного обробкою виробів. Вони виконуються вручну, на гон­чарному крузі. Сформований предмет отримує рельєфне викінчення паль­цями, спеціальними паличками, на нього наноситься гравірований або кольоровий орнамент. У давнину в розмальовуванні виробів брала участь вся сім'я гончара. Для малювання вживали квач, куряче перо, ріжок, дере­в'яний ніж — стек.

Керамічні вироби поділяють на чотири основні групи: побутовий по­суд, декоративний посуд, оздоблювальні плитки — кахлі, будівельні матеріали — черепиця, плоска цегла. До побутового посуду належать миски, полумиски, ринки, горщики-борщівники, кашники, глечики, тикви, барильця, ку­манці. До другої групи, крім декоративного посуду, належать також ди­тячі іграшки: баранці, півники, свищики тощо. Кахлі у великій кількості виготовляють на Харківщині, Донеччині і використовують для оздоблен­ня будинків. Черепицю здебільшого виготовляють гончарі Півдня Украї­ни, Поділля, Галичини і Закарпаття.

За особливостями художньо-декоративного оздоблення кераміки в Україні можна виділити кілька зон: північні райони, в яких переважають глини з окислами заліза (сіра кераміка); південно-східні, де в основному поширена зелена й золотиста полива, а також безполивний розпис жов­тою глиною («описка»); для Полтавщини характерні червоні миски з ши­роким «фляндрованим» розписом, що створюють майстри Опішні; кра­сою орнаменту, кольористістю й витонченістю вирізняється кераміка Поділля; високого рівня досягай у своїй творчості, особливо в техніці гра­вірування (ритування), майстри Косова і Пистина в Карпатах, умільці Сокальщини в Галичині та Хустщини й Виноградівщини на Закарпатті. За безперечної спільності форм української кераміки кожний центр гончар­ства вирізняється своїми особливостями.

Виготовлення скла — гутництво — відоме в Україні ще з часів Київської Русі. Мистецтво гутного скла полягає у вільній обробці гарячої скломаси. Найбільшого поширення гутництво набуло на території Чернігівського та Волинського Полісся, що зумовлено наявністю значної кількості по­грібної сировини: піску, крейди, вапна, тугоплавких глин і великої кіль­кості лісового матеріалу, з якого добували вугілля, смолу та поташ.

Гутники виготовляли столовий, кухонний, аптечний посуд, місткості для зберігання й транспортування харчових продуктів тощо. Такий посуд часто прикрашався гутним декором (скляними джгутами, розетками, на-лепами, медальйонами-печатками, дрібним битим кольоровим склом), а також емалевим розписом.

Нащадки майстрів-гутників зберегли впродовж століть традиції україн­ського скла. Сьогодні на склозаводах Києва, Львова, Стрия працюють чудові майстри і художники-професіонали, які творчо використовують прийоми вільного видування, форми й методи оздоблення старої україн­ської гути. Наприклад, великою різноманітністю позначені твори львів­ських майстрів. їхні вироби (штофи, графини, фігурні посудини) тради­ційні за формою, виконані із кольорового або напівтонованого скла з ліпними прикрасами. Яскраві й виразні твори митців Київського заводу художнього скла найрізноманітніші за функціональним призначенням і художньою формою.

Вироби із фарфору (від тур. farfur — керамічні вироби, отримані за тех­нологією спікання маси із пластичної глини, каоліну, кварцу, шпату) — посуд, вази, скульптурні фігурки тощо вперше з'явилися в Китаї (IV— VI ст.). Сьогодні в Україні виробляють вази, столові, чайні, кавові серві­зи, що мають округлі пластичні форми, збагачуються розписом, викона­ним підглазурними чи надглазурними фарбами. Цікава за пластичним рішенням українська фарфорова скульптура, іграшка.

Особливо вирізняються твори київських митців, які використовують традиції народного малювання.

Яскравий декоративний розпис здавна побутує в різних областях Украї­ни. Розписами прикрашали хату, піч, стіни, меблі, посуд (див. кольор. вкл., мал. ЗІ). Розпис виконувався тонким пензлем з котячої шерсті, очерети­ною, трісочкою, пучками пальців. Орнаментальне багатство рослинних мотивів українського розпису грунтується на красі, барвистості природи країни. Сьогодні розпис став самостійною галуззю декоративного мис­тецтва України. Такі його майстри, як П.Глушенко, Т. Пата, М. Прийма­чем ко, К. Білокур, Є. Миронова є всесвітньо відомими корифеями цього мистецтва, авторками багатьох композицій: орнаментальних, тематичних, фантастичних, в яких опоетизовано життя людей, рослин, тварин. Роботи виконано здебільшого на папері яскравими фарбами (яєчною темпе­рою), невеликою кількістю нескладних мазків. У 1948 р. на Міжнародній виставці в Парижі декоративно-живописні картини К. Білокур були від­значені Золотою медаллю.

Спробуйте помалювати в такій манері. Розгляньте також дитячі ма­люнки і визначте можливості залучення українського розпису та станкового народного живопису до образотворчої діяльності дітей.

Обробка каменю. Територія України багата на різні види кам'яних порід. Як свідчать археологічні дослідження, вже в період первісного суспільства тут існували знаряддя праці та зброя з кремнієвими вставками. У добу Київської Русі різні види каменю використовувалися ремісниками для виготовлення пряслець. прикрас, форм для литва, у будівництві тощо.

Головними районами обробки каменю були Поділля, Волинське Поліс­ся, Нижнє Подніпров'я, Одещина, Карпати. Каменярі добували граніт та інші породи каменю, з яких виробляли різні предмети: млинові жорна, гострильні бруски, колодязні жолоби, бруківку і бордюрний камінь. У ве­ликій кількості добували камінь для зведення житлових і господарських споруд та надгробків. Починаючи з 20-х років XX ст. кам'яно добувна про­мисловість набула широкого розвитку.

Обробка металів. Виробництво заліза та його обробка методом гарячої ковки були відомі на землях сучасної України ще задовго до нашої ери. Це великою мірою визначалося наявністю багатих покладів червоного, бурого залізняку та болотяних руд — на Закарпатті, в Буковині та Гали­чині, по всій зоні Полісся, на Середній Наддніпрянщині. Щей тепер існу­ють назви сіл з коренями руд (Рудна, Рудище, Рудка), гут (Рута, Гутисько, Гутово), буд (Буда, Будисько, Будище), що свідчить про переробку в цих місцях болотяної руди.

Ковальство у X—XII ст. досягло такого високого рівня, що деякі спосо­би обробки заліза і технології виготовлення знарядь праці та предметів по­бутового призначення без суттєвих змін дійшли до нашого часу. Найдавні­ша пам'ятка художнього лиття — дзвін Юрського монастиря у Львові, відли­тий 1341 р. місцевим майстромЯ. Скорою. Відомим центром лиття XVIІ ст. було м. Глухів на Сумщині. Тут працювали І. та К. Балашевичі, щедро при­крашаючи вироби плоским геометричним орнаментом, написами, гербами. Техніка лиття з кольорових металів була набагато складніша від куван­ня. Для цього з глини, змішаної з піском, виготовляли ливарні форми, в які наливали розплавлений метал. Після його охолодження форму розби­вали, звільняючи від неї відлиту річ. Метал плавили у спеціальному горні або навіть звичайній пічці.

Звісно, ці складні техніки обробки матеріалів не залучаються до обра­зотворчої діяльності дітей. Однак знання різних способів допоможе педа­гогу у загальному розвитку дітей та розвитку творчих здібностей щодо ко­ристування матеріалами. Наприклад, виготовлення скульптур з льоду у формах (експериментування з водою, кольоровою водою), виготовлення скульптур з воску, гіпсу (заливання у форми). За технологією різьблення можна розгорнути дитячу діяльність на пластиліні (пластини). Видуван­ня мильних кульок допоможе дитині з'ясувати принцип виготовлення виробів зі скла: ялинкових прикрас.

Майстри у різних регіонах виготовляють чудові речі з металу (квіти, меблі, посуд), вугілля, солі (квіти, скульптури). Усе це можна показати дітям, розповідаючи про винахідливість, відчуття краси, майстерність людини в розумінні матеріалів.

Обробка шкіри та рогу. Вичинка шкіри і виготовлення з неї побутових виробів — одне з найдавніших занять українців. Досить високого розвит­ку техніка і технологія обробки шкур тварин досягай ще в давньоруський період. Цьому сприяло розвинуте тваринництво, значна кількість звіри­ни в лісах, а також кліматичні умови, за яких необхідний був теплий се­зонний одяг. Мистецтво художньої обробки шкіри пов'язане з культурою Гуцульщини. Оригінальні шкіряні пояси, взуття та сумки, оздоблені ме­талевими прикрасами й аплікацією, доповнюють народний святковий чоловічий та жіночий одяг. Багаті традиції художньої обробки шкіри ви­користовуються в роботах сучасних художників-модельєрів.

Ріг у його природній формі використовувався в гончарному ремеслі для орнаментування посуду (ріжок), у мисливців — для зберігання поро­ху. Виготовляли ж із рогу ручки для ножів, гребінки тощо.

Україна відома також і як виробник паперу. Перша папірня з'явилась у 1541 р. в містечку Буськ, що на Волині. У багатьох народів світу можна натрапити на вироби, вирізані з паперу.

В Японії існує популярне народне мистецтво складання паперу — оригамі. У давнину оригамі мало релігійне призначення, було храмовим мистецтвом. Виготовлення яскравих паперових фігурок являло собою свя­щенне ритуальне дійство. Ними прикрашали статую богині милосердя Каннон, щоб заручитися її прихильністю. Уміння складати з паперу вва­жалось ознакою освіченості і витонченості людини. З другої половини XIX ст. це мистецтво стало відоме за межами Японії. Щорічно вдень пам'я­ті трагедії атомного бомбардування Хіросіми та Нагасакі (1945) у небо Японії злітають мільйони паперових журавликів як прохання японського народу не повторювати таких жахливих експериментів.

А народ України здавна вмів витинати — вирізувати з паперу фігурки, квіти для прикрашання меблів, вікон. Ці нехитрі вироби розмальовували фарбами і наклеювали на стіни хат навесні. Так було веселіше й красивіше, їх наклеювали вареною картоплею або клеєм. Вироби мали назву витинанки, а найбільш майстерні та винахідливі навіть створювали справжні картини. Інструментами для цієї роботи були ножиці, ніж, скальпель, лезо бритви.

Витинання у Європі набуло розвитку в XVI ст. Це техніка вирізування силуету. Симетрична форма досягалася через складання паперу навпіл, учетверо або увосьмеро. Предмет несиметричної форми вирізується за контуром чи без нього.

Мистецтво вирізування з паперу опанувало багато художників мину­лого: А. Дюрер, П. П. Рубенс, скульптор Б. Торвальдсен. Відомий казкар Г.-К. Андерсен був неабияким майстром вирізування і створив багатофі­гурні силуетні композиції за мотивами власних казок.

Наприкінці XVIII ст. та в першій половині XIX ст. мистецтво «чорного силуету» використовувалося як прикраса у дворянських сім'ях. Широко розповсюджені були профільні портрети та жанрові сценки.

У першій половині XIX ст. майстром силуету був Ф. Толстой. Його п'ят­десят робіт представлені в Ермітажі (Росія, Санкт-Петербург). Серед них — епізоди війни 1812р., сцени полювання, морські та сільські пейзажі, жан­рові сценки, а також зображення комах та інше. Мистецтво силуету відрод­жувалося й розвивалося у XIX ст. і знайшло відображення у творчості та­ких художників, як Г. Нарбут, М. Добужинський, Д. Мітрохін. Особливої популярності набули витинанки О. Круглікової. Вона створювала карти­ни зі складною композицією, з великою кількістю фігур та деталей.

Відомі і художники з народу, наприклад К. Воробйов, який увесь свій вільний час віддавав улюбленому заняттю. Серед його робіт невеличкі за розміром, на чверть аркуша, зображення предметів з найдрібнішими де­талями. Особливо вдалими були зображення архітектурних споруд, які вирізнялися неперевершеною точністю, витонченістю й довершеністю.

В Україні були відомі й поширені паперові візерунчасті фіранки — за­навіски на вікна. У Кам'янець-Подільському існувала навіть профшкола витинання. Видатним майстром витинанок на Донеччині була К.Кpoxмаленко. Вона глибоко розуміла традиційний український орнамент і ви­користовувала його елементи у своїй творчості. Образи квітів поєднують в собі геометричний та рослинний малюнки, тяжіють до певної умовності, стилізації. Власне, це і є певною ознакою донецького орнаментального мистецтва. Елементами традиційного орнаменту Донеччини є «баранячі роги», «виноград», «хрести», «вазон». Вазон символізує «дерево життя». Дерево і пара птахів на ньому символізують подружнє життя, добробут, щастя. Орнаменти, які утворюють дивне поєднання рослинних і геомет­ричних образів, ще й досі трапляються на воротях, наличниках, віконни­цях жител деяких сіл краю.

Закріплення витинанки на кольоровому, білому або чорному тлі отри­мало назву аплікація.

♦ Робота з папером у визначених техніках цікава, корисна и доступна дітям дошкільного віку. Тому спробуйте ці техніки. Скористайтеся, наприклад, посібниками: Гурьян О. Охудожнице Е. Е. Лебедевой и об искусстве выреза­ния. — М., 1960; Тарабарина Т. И. Оригами и развитие ребенка. — Яро­славль, 1997.

Художник І. Рєпін досконало володів витинанням у віці 4—5 років. Українська дівчинка Катя Ткач у чотири роки вперше вирізала кольорову сніжинку, схожу на Антошку з улюбленого мультфільму, потім бабусю з вели­кою парасолькою та собакою Кляксою, а в шість років стала учасницею ви­ставки дитячої творчості. У сім років у неї була персональна виставка.

Писанки — символ України, душа українського народу, праматір народ­ного декоративно-ужиткового мистецтва. Це шедеври мініатюрного живо­пису, в яких український народ виявив свій мистецький геній, свою здатність до творчого мислення, художнього узагальнення навколишнього світу. Генеза розвитку своєрідної мініатюри дає змогу спостерігати зміни, що відбу­валися в народній концепції краси впродовж століть: особливості орнамен­ту, колориту, техніки виконання. Важко знайти ще такий вид мистецтва, в якому так яскраво відобразилися б усі сторони життя народу — історія, ужитковість, звичаї, вірування, естетичні уявлення, поетичне бачення.

Писанку розписують по всій території України і кожен регіон має свої особливості декорування. Чудовий звичай розписування яєць на знак вес­няних змін у природі, на честь Великодня, світлого свята Воскресіння Христа існує і сьогодні.

В історії виникнення писанки можна виділити два етапи: дохристи­янський з першим її розквітом та християнський з піднесеною надпри­родною інтерпретацією символіки.

Легенди про створення всесвіту з яйця залишили нам давньогрецькі і давньоримські історики й філософи. За легендою, записаною Геродотом (490—430 pp. до п. е.), світ виник з яйця, яке поклала птиця Фенікс у свя­тилище Геліоса.

Праписанками вчені вважають кам'яні галунки (ще з кам'яного віку) з примітивними узорами і зигзагами, хвильками, колами, стрічками, спіра­лями, квадратами, ромбами тощо. Первісні узори не зникли, усі вони дійшли до наших днів, значно збагатившись за багато сотень років. На зміну кам'яним галункам прийшла кераміка.

Найбільшого поширення у давні часи писанкарство набуло у нас в пе­ріод X—ХШ ст. У цей час для ринків Київської Русі майстри майоліки виготовляли багато керамічних писанок. Деякі з них зберігаються у різних історичних музеях України. Під час розкопок археологи знаходять також глиняні писанки, вік яких вимірюється тисячоліттями. Пізніше почали виготовляти писанки на яйцях, але не курячих, а лелечих, бо вірили, що лелека приносить у дім радість, то й писанка на такому яйці буде оберіга­ти оселю від злих духів.

Наприкінці XIX — на поч. XX ст. передова творча інтелігенція захоплю­ється народними писанками, починає їх збирати і вивчати. У роботах О. Пчілки, М. Драгоманова, В. Щербаківського звернуто увагу на писан­ки у зв'язку із вивченням орнаментики, виявлено народну термінологію мотивів і композицій, регіональні художні особливості, побутування в кон­тексті свята та обряду, розшифровано писанкові символи як відгомони культу Сонця тощо.

Сьогодні відомо кілька видів декорування яєць: крашанки (фарбування в один колір рослинним барвником, наприклад відваром цибулі); крапанки («зозулині яйця», мальовнича композиція з різнокольорових цяточок); дряпанки («крашанки», по яких голкою або іншим гострим металевим пред­метом видряпано орнамент); мальованки (яйця, розмальовані пензликом); писанки (яйця, розписані воском за допомогою писачка — тоненької ме­талевої трубочки).

Слово «писанка» походить від слова «писати» і, можливо, символічні зображення на писанках — це давні писемні знаки, якими користувалися ще задовго до запровадження кирилиці (абетки). У процесі розвитку куль­тури людства виникали різні способи письма: піктографічне — думку ви­словлювали за допомогою ряду малюнків, що пояснювали конкретну дію. З часом вони почали відігравати роль знаків, що передавали певні понят­тя (слова). Так з'явилося ієрогліфічне письмо. Разом з цим виникали зоб­раження, що були умовними знаками і виражали якусь ідею, а не кон­кретну подію. Вони відігравали роль магічних формул. Знаки-символи для далеких наших предків були єдиним способом передачі думки. Символіч­них малюнків у писанкарстві понад сто.

Орнаментальне мистецтво писанки має свої закони — силуетну ви­разність, кольорову і тональну контрастність, гармонію, ритмічність, си­метрію, пропорцію, лаконізм, експресивність форм, органічне поєднан­ня композиційних засобів. Закони ці ніхто з народних майстрів не писав, але кожен з них їх відчуває і традиційно передає від генерації до генерації. Ці закони надавали художньому виробу особливого характеру, який по­лягав у своєрідності стилю.

Писанковий орнамент зумовлений матеріалом (сферичною формою яйця) і технологією його розпису. Яйце перетворюється на писанку лише тоді, коли отримує свою основну суть — символічні зображення. Темати­ка писанкових орнаментів пов'язана зі щоденним життям людей, із ха­рактером селянської праці, звичаями та обрядами, а також із соціальними та духовними традиціями.

Писанки XIX — поч. XX ст. дбайливо зберігаються в музейних та при­ватних колекціях. Вони є безцінним «словником» українського національ­ного орнаменту, який розкриває багатство традиційної художньої мови нашого мистецтва.

За мотивами орнаментики та оздоблення писанки класифікують на такі групи: геометрично-абстрактні; космічно-солярні знаки; фітоморфні; зоо­морфні, антропоморфні; побутово-предметні; декоративні малюнки; полі­графічні елементи; дійові послідовно-розповідні малюнки (класифікація професора М. Сумцова).

Наведені групи мотивів виступають у писанковій орнаментиці і само­стійно, і в комбінації з іншими, причому часто одна група є домінантною, а друга її доповнює.

На Бойківщині та Гуцульшині поширені орнаментальні композиції з мотивів, що символізують весняну грозу (мотив зигзага, ромб з крапкою, трикутники). У всіх регіонах України поширений мотив пояска-доріжки (шлях-дорога) у кількох варіантах. Мотив безконечника поширений у писанках Буковини, Київщини, Волині, Тернопільщини, Херсонщини. Геометричні мотиви орнаментів доповнює хвиляста лінія та її перетворен­ня (безконечник, гребінець, круторог, павучки, крученики, сороки, бара­нячі ріжки та інше).

Фітоморфний орнамент виник подібно до живої природи — місцевої флори, що оточувала народних майстрів. Його мотиви пройшли процес довгого графічного опрацювання. З рослин опускалися деталі, вони уза­гальнювалися, графічний рисунок спрощувався, схематизувався і так досяг чіткої абстрактної форми (листя — дубове, калинове, виноградне; бу­тони, багатопелюсткові квіти — розетки, повні ружі, дзвіночки, троянди, тюльпани, численні вазони та інше. Писанки з рослинним орнаментом поширені на Чернігівщині, Полтавщині, Поділлі, Львівщині.

На багатьох писанках поряд з геометричними символами трапляються зображення коників, оленів, баранців, риб, качок. Ці орнаментальні зо­браження, запозичені зі світу тварин і людини, утворюють зооморфні та антропоморфні мотиви. Вони переважають у гуцульських і буковинських писанках.

Чудовим прикладом зображення птахів на писанці є полтавська пи­санка «Сороки», де на чорному тлі намальовано птахів із білими хвоста­ми, хвилястими лініями білого, чорного та жовтого кольорів.

На основі місцевих особливостей можна виокремити писанки Прикар­паття, Поділля, Слобожанщини, Полісся, Наддніпрянщини, Закарпаття. Писанки Київщини жовто-ясно-зелено-червоні. Орнамент рослинний та геометричний. Писанкам Харківщини притаманні теплі кольори — гірчично-маслиново-коричневий на чорному тлі. Орнамент рослинний: кали­нове, яворове, дубове, кленове листя в оздобленні жовтої сосонки. До вишуканого товариства білих писанок належать деякі писанки Полтавщи­ни, Чернігівщини. Вони горять різнобарв'ям весни — жовті, ясно-зелені, червоні (півонії, тюльпани, трав'яниці, кукіль). Писанкові мотиви пере­гукуються з мотивами вишиванок та домотканих рушників.

Для виконання писанки треба підготувати куряче яйце. Воно має бути чистим, без плям, тріщин та подряпин. Добирають тільки біле яйце. До­цільно його видути.

Основними художніми матеріалами для розпису є віск та барвники. У давнину використовували лише органічні (природні) барвники. їх вироб­ляли самі писанкарі за традиційними рецептами з коріння чи кори різних дерев та кущів, з рослин і плодів. Найтиповішими кольорами у писанковому мистецтві є червоний, жовтий, зелений та синій (рожевий, пома­ранчевий, коричневий, чорний). Кольорова палітра писанок, головним чином, відзначається теплотою.

Сьогодні у фарбуванні писанок переважають промислові анілінові фарби.

З розписуванням писанок пов'язане також питання символіки кольорів. Різноманітні кольорові поєднання відіграють важливу роль у вираженні емоційних естетичних почуттів, впливають на психічний стан людини (чорний — смуток; білий — цнотливість; червоний — сила, здоров'я, лю­бов, влада, небесний вогонь; зелений — колір молодості, вільності, свобо­ди, свіжості; синій — небо, повітря, вода, космос, вірність, свіжість; жов­тий — достаток, радість). Кожний колір на писанці підтримує світлий настрій, оптимізм, є виразником радості і щастя.

Колір у писанці — то найвища нота її поетичності, її потроєна сутність: сутність існування, краси і надії.

Інструменти для роботи з писанкою. Спеціального інструмента для на­писання писанки промисловість не випускає. Для цієї мети існує специ­фічний інструмент — писачок, виготовлений самими писанкарями (тру­бочка з міді, бронзи, латуні).

Писати можна і пензликом. Діти дошкільного віку охоче розписують писанку або виконують декоративні малюнки за мотивами писанкарства. Тому спробуйте цю технологію, розмалюйте писанку. Робота з писанкою у дошкільному освітньому закладі може перетворитися на цікавий інтелектуально-розвивальний процес, якщо ознайомити дітей із символікою пи­санки. Ознайомлення з писанкою є також елементом парціальної програ­ми з народознавства.

Твори декоративно-ужиткового мистецтва так само поліфункціональні в соціумі. Своїми естетичними перевагами, образністю вони впливають на душевний стан людини, виступають джерелом тих емоцій, які визна­чають позитивне ставлення до світу.

Художні засоби в декоративно-ужитковому мистецтві підпорядковані практичному призначенню речі і пов'язані з особливостями матеріалу й техніки. Вони є досить умовними, оскільки мають одночасно і матеріальну, і духовну цінність. Синтетичний характер творів виявляє себе у єдності та неподільності утилітарної і художньої функцій виробів, зображального і тектонічного започаткування (від грец. tektonikos — належний до структу­ри, упорядкування форми, художнє вираження закономірностей будови, зв'язок конструкції, функції та краси), «діалогу» візерунка з предметом.