logo
Kniga OTM

Графіка

Графіка (від грец. grapho — пишу, креслю, рисую) — вид образотворчо­го мистецтва, заснований на рисунку, виконаному лініями, штрихами і плямами з обмеженим використанням кольору, а також друковані художні зображення, основу яких утворює рисунок. Графікою називають мистец­тво зображення світу не за допомогою кольору, як у живопису, а за допо­могою Лінії чи багатьох ліній. У перекладі з французької «графіка» озна­чає «лінійний» (М. Врубель. «Дворик зимой». Графітний олівець).

Заняття графікою можна розпочати в будь-якому віці. Найпростіші графічні техніки посильні для дитини. Графіку називають мистецтвом для всіх, адже ці заняття є справжнім генератором доброго настрою. Власно­руч можна створити естамп, помістити його у красиву рамку і прикрасити кімнату; виконати вітальну листівку; придумати і зробити самому ексліб­рис — книжковий знак для дошкільної бібліотеки.

Екслібрис — невеличка графічна композиція з позначенням ім'я воло­даря книжки (від лат. exlibris — із книжок...), твір малої графіки. Він дру­кується на папері та наклеюється на внутрішній бік обкладинки. Над ство­ренням екслібрисів працювали такі видатні майстри, як А. Дюрер, Л. Кра­нах, Г. Гольбейн-молодший, М. Врубель, М. Реріх, В. Васнецов та інші. Цей вид графіки сьогодні залишається популярним. Найбільш поширені техніки виготовлення екслібриса — ксилографія та ліногравюра.

♦ Спробуйте розробити проект екслібриса для власної бібліотеки. Це творча робота, яка потребує ерудиції, фантазії.

Техніки графіки різноманітні. Розглянемо деякі з них.

Монотипія (від грец. monos — один, typos — відбиток; техніка, заснова­на на отриманні відбитка) — це вологий малюнок гуашшю, що «друкуєть­ся» на іншому аркуші. Цей процес захоплює дітей, адже вони дуже полюб­ляють «друкувати». Друкувати можна гумовою печаткою, рослинами, різними предметами, дерев'яними кліше. Щоб зробити кліше, треба взяти брусок такої форми, щоб його було зручно тримати в руці. На рівну і гла­деньку поверхню наклеюють картон, а на картон — візерунок. Фарбують і штампують. Можна прикрасити хустину, одяг. Техніку використовують у декоративно-ужитковому мистецтві, де вона має назву «вибійка».

Різновидом монотипії є симетричний друк.

♦ Спробуйте ігри-вправи «Метелик (бабка) розкриває крильця», «Квітка розкривається».

Діатипія (від грец. dia — через, крізь) — різновид монотипії. Шар фар­би треба нанести тампоном на скло або картон. Зверху накласти аркуш паперу і почати рисувати (олівцем, паличкою). Зображення виникає на зворотному боці аркуша.

Водяний друк — оригінальна техніка з використанням олійних фарб і води. Розведену скипидаром фарбу наливають на воду. Фарба починає свій рух по воді (для прискорення руху можна подути на воду). Швиденько треба вкри­ти воду папером і зняти його (на папері залишаться цікаві відбитки).

♦ Спробуйте створити пейзажу цій техніці. Можливо, у вас вийдуть птахи, тварини тощо.

Ця техніка дає повну свободу для самовираження, адже кожний бачить у своєму відбитку те, що йому хотілося б побачити. Відбиток водяного друку можна використати як основу для живописної картини.

Техніка «бархатистого фону» дає змогу виготовити незвичайні картки. Візерунок треба вирізати з паперу, накласти на фон (притиснути ванта­жем) і всю картку оббризкати фарбою (аерозоль, зубна щітка тощо), зняти паперовий візерунок. Ми отримуємо білий візерунок на яскравому, бар­вистому, переливчастому тлі.

Головні види графічних творів: станкова графіка — твори самостійного художнього значення (рисунок, естамп, лубок); книжкова і журнальна графі­ка, яка утворює спільність із текстом книжки, журналу чи газети; плакат — найбільш поширений вид рекламного чи агітаційно-масового мистецтва; промислова графіка — етикетки, марки, товарні знаки, екслібриси (кольор. вкл., мал. 1—3).

До станкової графіки належать рисунки і композиції, виконані олів­цем (або іншими матеріалами) в одному примірнику. Ф Розгляньте репродукції творів: літографії М. Жук. — Портрет М. Коцю­бинського, Портрет Г. Сковороди; офорт В. Заузе. Чумаки. Туш, перо; М. Компанієць. Лелечий край.

Станкова графіка — це парадне мистецтво, тобто мистецтво прикра­шання; великий аркуш з рисунком закріплюють на стіні, як картину. Та­кий великий аркуш виконують на станку-мольберті. А загалом графіка — «робоче мистецтво», яке потрібне усім художникам. І живописець, і скуль­птор, і архітектор спершу рисують, а потім розпочинають роботу в іншій техніці.

Естамп — (від фр. estampe — відбиток) — станкова гравюра, літографія, відтворення відбитком з дерев'яної дошки, металевої пластини, каменю або лінолеуму. Гравюра на дереві — ксилографія, на металі — офорт, на камені — літографія, на лінолеумі —ліногравюра. Ці техніки досить складні і виконувати їх можна після спеціальної підготовки. З дітьми можна оп­рацювати техніку високого друку (друк з аплікації на картоні).

Перевагою друкованої графіки є можливість її тиражування: відбит­ків може бути багато, і всі вони будуть мати цінність авторського оригіна­лу, тому основою будь-якого виду графіки залишається рисунок-оригінал.

Рисунок — головний засіб графічного рішення зображення на площині. Художні засоби рисунка — лінія, штрих олівцем. Рисунок становить ос­нову всіх видів образотворчого мистецтва. З XVIII ст. слово «малюнок» стало терміном для визначення зображення як створення образу за допомогою ліній, рисок, важливих для впізнавання ознак предмета: форми, розміру, будови, руху, які передаються всіма видами мистецтва.

Прості прийоми рисування ліній та універсальність принципів побу­дови форми зробили рисунок основою графіки та інших видів мистецтва.

Особливості рисунка:

• рисунок виконують від руки;

• рисунок створюють на око;

• рисунок унаочнений;

• рисунок зображає і виражає.

За зображальними засобами рисунки бувають лінійні і тонові. Лінійний рисунок — світлий, легкий, узагальнений. Тоновий рисунок дає ширшу характеристику предмета і середовища завдяки передачі об'ємності фор­ми, освітлення, матеріальності і просторових відношень.

За технікою рисунки бувають оригінальні, які виконують в одному при­мірнику, і друковані, які виконують з кліше відбитком на папері (вони ма­ють назву естампи).

За цільовим призначенням розрізняють рисунки академічні і творчі. Академічний рисунок виконують, щоб навчитися рисувати, засвоїти прийом зображення, вивчити різні форми та ознаки. Для нього є харак­терною фіксація усіх головних рис, які визначають зовнішній вигляд пред­мета зображення. Творчий рисунок — це плід образотворчого мистецтва, яке образно виражає думки, почуття та світорозуміння художника.

У навчальній і творчій роботах широко застосовують начерк, етюд, ескіз.

♦ Знайдіть у словниках визначення цих понять, запишіть їх у свій робочий слов­ничок професійних термінів. Виконайте академічні і творчі рисунки.

♦ Виконайте начерк, ескіз, етюд. Розгляньте дитячі рисунки. Подумайте над можливістю виконання різних типів рисунків у дошкільному віці.

♦ Опрацюйте посібник: Костерин Н. П. Учебное рисование. — М., 1980.

Рисунок утворює основу будь-якого зображення. Художники-графіки створюють рисунки, рисовані аркуші. Живописці «пишуть» свої картини, малюють, а графіки саме «рисують». Живописці працюють рідкими, тісто­подібними матеріалами, пастозними фарбами, графіки рисують твердими, переважно сухими матеріалами. Як і живописці, графіки працюють на площині, але їхній улюблений матеріал — не полотно і не дерево, а папір і картон.

Серед графічних матеріалів також трапляються рідкі й пастоподібні (туш, чорнило, паста), але графік користується ними інакше. Для вико­нання рисунка не потрібне складне приладдя, але щоб він був виразний, необхідно знати графічні матеріали. Вибір матеріалу зумовлений задумом художника, його чуттєвим сприйняттям об'єкта зображення, особливос­тей натури, а також часом, який має художник. Це можуть бути коротко­часні начерки, зарисовки або самостійні графічні твори.

Матеріалами для їх виконання слугують різні олівці, вугілля, сангіна, соус, пастель, чорнило, пензлі, палички, пера, фломастери, воскові крей-дочки, маркери, крейда тощо. Художники-графіки полюбляють працю­вати й чистими живописними плямами, користуючись пензлем. При цьо­му вони надають перевагу чорно-білому поєднанню. Англійці називають мистецтво графіки — «мистецтвом чорно-білого».

Ви відчули, як по-різному визначають графіку. Це мистецтво лінійне, точне, чорно-біле, мистецтво зображення світу сухими зображальними матеріалами. Звісно, виникає запитання: куди ж віднести «акварель» і «гуаш», які ми вже помістили у живопис? Колір є у графіці (сангіна, кольо­рові олівці, пастель, акварель, гуаш тощо), але не він визначає головну ознаку графіки, а її чорно-біла природа.

Найулюбленішим матеріалом художника для рисунка залишається гра­фітний олівець. За його допомогою можна створювати лінійні або тональні зображення (лінією або штрихом).

Вугілля як матеріал для рисування використовувалося ще прадавніми художниками. Шматочками деревного вугілля зі згаслого вогнища можна рисувати. Рисунки, зроблені вугіллям, сангіною або пастеллю необхідно закріплювати фіксатором.

Різні матеріали й техніки рисунка дають можливість передавати вра­ження від побаченого, підкреслювати характер і власне ставлення до того, що зображається. Часто художники комбінують різні матеріали, щоб підси­лити виразність рисунка.

Дряпання, гратаж (від фр. gratter — шкребти, дряпати) — дуже цікава техніка для початківців. Це робота товстою голкою або шилом на папері, натертому свічкою (воском) і вкритому тушшю (чорною чи кольоровою), або ж без воску — лише вкритому тушшю. (Придумайте картини на теми: «Подорож до невідомої планети», «Зоряне небо», «Святковий феєрверк», «Нічний сніг» та ін.). Ця техніка є підготовчою для більш складних — гравюра на дереві, ксилографія, ліногравюра.

♦ Знайдіть визначення цих термінів у словниках та внесіть їх у свої робочі словнички.

Акватипія (від лат. aqua — вода) — змішана техніка гуаші з тушшю. Ма­люнок гуашшю треба висушити і вкрити тушшю. Потім «проявити» у ван­ночці з водою (папір має бути цупким).

Плямографія і малювання крапкою є не менш цікавими техніками в ми­стецтві графіки.

Стиль графіті (від італ. graffiti — надряпані) можна визначити як по­бутові написи на стінах будинків, посуді тощо. Його виникнення по­в'язане з магічними знаками та посвяченнями (Стародавній світ та Се­редньовіччя). Сьогодні ним користуються специфічно (більш поши­рений у молодіжній кіч-культурі). Цікаво розглянути шрифти (комп­лект літер, то відтворює алфавіт, а також цифри та знаки). Шрифти розрізняються характером рисунка (гарнітура), нахилом (прямий, кур­сив, похилий), насиченістю (світлий, напівжирний, жирний), розміром (кегль).

♦ Виконайте різні шрифти, спробуйте малювати літери у стилі графіті. Кожен графічний матеріал має свої особливості вираження і способи зображення. Що стосується головних способів зображення, то пляма уза­гальнює плоскість і форми, лінія окреслює контур, виділяє головне, крап­ка і штрих не лише уточнюють і виділяють частини, а й створюють світло­тіньові нюанси. Образ, матеріал і спосіб зображення тісно переплетені між собою. Від їхньої взаємодії та узгодженості залежить гармонія в компо­зиції рисунка. Відомо: виразним вважається те, що викликає здивування, подив та інтерес. Видатний майстер малюнка Ж.-О.-Д. Енгр зауважував: що простіші лінії та форми, то більше сили й краси.

Графічна техніка «туш-перо», або її стародавній різновид «бістр-перо», сягає корінням в далеке минуле. Нею користувалися майстри Заходу і Сходу (А. Пізанелло. «Голова коня». Італія. XV ст.). Хто б міг подумати, що лінією одного натиску можна «проспівати пісню» про задумливу жін­ку—так, як це зробив у своєму рисунку французький художник першої половини XX ст. Анрі Матісс. А малюнки пером «Пушкініани» нашої су­часниці Наді Рушевої! Тепер вони — історія ... сумна історія обдарованої дівчини...

Перо дає дуже мінливу у своєму розвитку лінію, яка дивовижно збага­чує прийоми рисування.

♦ Спробуйте техніку рисунка пером і тушшю.

Експериментування з матеріалами з часом приведе вас до розуміння, що скупими графічними засобами можна дуже багато виразити.

Характер лінії, її плавність — пружність, кутастість — округлість, м'якість — твердість, переривчастість — неперервність, товщина — тонкість використовуються художником-графіком для передачі не лише обрисів та форм предметів, а й фактури матеріалу, з якого їх зроблено (скло, дере­во, метал тощо), характеру образів (спокійні, врівноважені рисують плав­ними лініями; енергійні, динамічні, неврівноважені — різкими, перерив­частими).

Мистецтво графіки — це контрасти і взаємодія чорного з білим. Мож­на рисувати графічними матеріалами: вугіллям, олівцем, тушшю, визна­чаючи темні, неосвітлені частини поверхні предмета. Однак є й інший спосіб рисування: не тінню, а світлом. Тут використовують білі графічні матеріали (крейду, білу пастель, білу гелеву ручку) на темному папері.

У начерках художники часто застосовують силуетне рисування (пенз­лем без попереднього прорисування контурів зображення). Для цього виду рисування бажано обирати предмети з нескладною формою. Кольоровий контраст привертає увагу і підсилює емоційне враження від рисунка.

До станкової графіки належать твори, які мають самостійне художнє значення (тематична композиція, портрет, пейзаж, натюрморт). Це ри­сунки або серії рисунків, а також ескізи, етюди, зарисовки з натури. Роз­гляньте репродукції: О. Сахновська. Серія «Донбас»; Л. Левицький. Серія «Старе і нове»; С. Красаускас. «Вічно живі»; О. Губарев. Серія «Різні про­фесії». Історія образотворчого мистецтва увічнила імена видатних худож­ників — майстрів станкової графіки. Це О. Кіпренський, К. Брюллов, І. Рєпін, Ф. Кричевський, М. Врубель, П. Федотов.

Усі визначення графіки ніби розділяють графіку й живопис, намага­ються виокремити Ці самостійне мистецтво. Це виокремлення зробити важко, адже графіка і живопис — два стовбури одного дерева, оскільки зображають світ на площині, хоча й різними матеріалами і техніками.

Придивіться до картин, написаних в техніці живопису і ви побачите в них рисунок, тим більше, що будь-яка картина починається в робочому альбомі художника... з рисунка. Графіка дуже подібна до живопису. Є навіть твори, що їх з певною підставою можна зарахувати і до живопису, і до гра­фіки (візерунки подібні до декоративного живопису і до декоративної графіки). Про те, до якого з мистецтв зарахувати акварельні малюнки, навіть фахівці не мають єдиної думки.

Особливого значення для нас набуває книжкова графіка (ілюстрація), художнє оформлення книжок та газетно-журнальної продукції.

Ілюстрація книжкова (від лат. illustratio — наочне зображення, висвіт­лення) — зображення, яке пояснює чи доповнює будь який текст, його зображальне, візуальне тлумачення (кольор. вкл., мал. 4—6). Це завдання визначає й обмежує її особливості: ілюстрація прив'язана до формату книжки, до характеру шрифту^ поєднана із заставками, кінцівками, ініціа­лами в єдиному стилістичному рішенні. Ілюстрація може точно дотримува­тися тексту, походити від нього, а може вносити свої штрихи до характе­ристики літературного твору і навіть створювати образ, який перегукується із текстом (ілюстрація до поетичних творів). Наприклад, ілюстрації В. Касіяна до повісті І. Франка «Борислав сміється», Й. Дайца до збірки Н. Рибака, Г.Нарбута до поеми 1. Котляревського «Енеїда», В.Седляра до «Кобзаря», І.Їжакевича до «Кобзаря». Ілюстрація може бути виконана як уклейка. Тоді вона має більш високе поліграфічне виконання, може бути кольоровою.

Ілюстрація до книжок — найпоширеніший вид образотворчого мис­тецтва, який трапляється дітям дошкільного віку. Вона візуалізує літера­турний твір, приваблює дитину зримими, яскравими образами, формує інтерес до книжки, сприяє становленню особистісної культури, допома­гає зрозуміти текст, запам'ятати зміст, активізує бажання навчитися чита­ти. Головним при цьому є те, що мистецтво книжкової ілюстрації може сприяти становленню й розвитку дитячого ілюстративного малювання. Наукові дослідження в цьому напрямі проводяться Р. Мірошкіною, Г. Сухоруковою, О. Дроновою. Технологія педагогічного супроводу дітей на їхньому шляху до творчості має враховувати закони мистецтва книжкової ілюстрації.

Історія ілюстрації в дитячій літературі налічує кілька століть. Вона бере свій початок з часів появи першої друкованої книжки для навчання «Бук­вар» К. Істоміна (1692—1694). Ілюстрації гравіровані на міді Л. Буніним. Ставлення до дитячої книжки як до красивої речі почало формуватися наприкінці XIX ст. завдяки творчим знахідкам В. Васнецова, І. Рєпіна, В. Серова, М. Врубеля, О. Бенуа, Г. Нарбута, І. Білібіна, Д. Мітрохіна.

Подією в історії книжкової графіки стала поява у 20-х роках XX ст. но­вого жанру — книжки-картинки. Специфіка з'явилась у книжках С. Мар­шака і В. Лебедева. Вони працювали у співдружності як представники суміжних мистецтв. Щезія допомагала рисунку й живопису, а живопис і рисунок допомагали поезії створювати цілком нове, художньо-концент­роване вираження реальних явищ життя. Художник створював зоровий образ, який у процесі читання та розглядання дитиною книжки утворю­вав з літературною розповіддю одне ціле. Творча манера В. Конашевича, М. Тирси, М. Ладшина, П. Пахомова, Є. Чарушина, В. Курдова, Ю. Вас­нецова, Г. Якутовича відпрацьовувалася на підґрунті творчої інтуїції, ав­торської фантазії, глибокого знання психології дитячого віку, власних спо­стережень та вивчення дитячих способів пізнання світу, творчих можли­востей дитини.

З кінця 50-х років XX ст. державні видавництва почали залучати відо­мих майстрів-графіків до ілюстрування книжки. Художники мають своє коло улюблених тем і сюжетів дитячої літератури, але всіх їх об'єднує ви­сока культура майстерності, чутливість до виховних та естетичних засад дитячої художньої книжки. Наприклад, Т. Мавріна використовує свій улюб­лений прийом — стилізацію під народну декоративну творчість (Т. А. Мав­ріна. Ілюстрації до книжки «Казкові звірі»). Колір відіграє декоративну роль. Творча манера Т. Мавріної тяжіє до дитячої манери малювання. До речі, Т. Мавріна є володаркою Золотої медалі Г.-К.Андерсена Міжнарод­ної ради книжки для молоді.

Звірі К. Рудакова співають, грають на музичних інструментах («Бременские музыканты»).

В ілюстраціях О. Кондакової («Золотий гусак») з майстерністю змальо­вано світ, де можуть з'явитися казки.

Цінувальник красивої книжки, здатний неквапливо, зі смаком прогор­нути цупкі сторінки, зможе оцінити видання, які ілюстрували О. Владиченко («Морозко»), О. Гарбаруков («Зачарована королева»).

Своєрідний стиль дитячої ілюстрації, декоративний, фольклорний, життєствердний створили Ю. Васнецов («Вовк і козенята», «П'ятдесят поросят»), Г. Скотіна(«Деньі ніч»). Діти сприймають гумористичні ілюс­трації і полюбляють такий стиль ілюстрування. Художники цього жанру О. Каневський, В. Сутєєв, К. Ротов, І.Семенов, В. Щеглов, В. Горячев поєднують гумор високого класу з блискучою фантазією, вмінням поба­чити у повсякденному незвичайне, доброю іронією (В. Конашевич. «Вот какой рассеянный»).

Природа і тваринний світ надзвичайно приваблюють дітей. Відомі ху­дожники Є. Чарушин, Є. Рачев ілюструють твори, в яких дійовими особа­ми є звірі. Ілюстрації Є. Чарушина прості і зрозумілі, сповнені щирої лю­бові до тварин. Ю. Васнецов розповідає про тварин засобами казки, де лис є хитрий, вовк злий, ведмідь простуватий. Є. Рачев наділяє тварин характерами людей, одягає їх у національний одяг («Лисичка со скалоч­кой», «Два жадных медвежонка»).

Відомі українські художники Є. Миронова, М. Приймаченко, Н. Ма­карова, Г. Нарбут, В. Голозубов, Ю. та Є. Криги, В. Мельниченко, М. Бе­кало, Л. Голембієвська, О. Юдіна, С. Васильченко працюють у жанрі дитя­чої книжкової ілюстрації. Реалістичність, фактурність рисунків — особ­ливість творчості О. Юдіної («Вишиванка» В. Крищенка). Яскраві кольо­ри, використання елементів національного колориту, динамічність, емоційна забарвленість — характерні риси творчої манери С. Васильченка («Про дівчину, яка всього боялась» Н. Забіли). Казковість, декора­тивність, стилізація — «почерк» Л. Голембієвської («Розумні рученята»). Стриманість колориту, чіткий рисунок, гнучка лінія характерні для мане­ри М. Бекала («Котигорошко»). Виразність і динамічність, уважність до міміки, відсутність зайвих деталей, акцент уваги на героях в ілюстраціях Н. Макарової до оповідань та казок М. Коцюбинського («Десять робіт­ників»).

Карикатура (від італ. саrісаrа — навантажувати, перебільшувати) — на­вмисно перекручене, пародійне, підкреслено смішне, кумедне зображення обличчя або події. Жанр карикатури характерний для графіки, але іноді трапляється в живопису та скульптурі. У вузькому розумінні карикатура — це особливий жанр образотворчого мистецтва (графіки), який є формою зображальної сатири і має ідейну соціально-критичну спрямованість. Роз­квіт карикатури пов'язаний, як правило, з періодами соціальних конф­ліктів, епохами найбільшої активності народу, коли вона стає сильним та дієвим засобом боротьби демократичних сил.

Як прикладом для розглядання можна скористатися творчістю Кук-риніксів (творче товариство художників М. Купріянова, П. Крилова, М. Со­колова) та українського художника А. Базилевича, російських В. Серова, М. Черемних, Д. Моора, Б. Пророковата ін.

Комічний ефект досягається поєднанням реального з фантастичним, збільшенням та загостренням характерних рис фігури, обличчя, костюма, поведінки людей, зміною їхніх стосунків з навколишнім середовищем, використанням несподіваних сполучень та уподібнень. У цьому значенні карикатура володіє надзвичайно широким діапазоном тем. Джерела такої карикатури — в античній художній культурі, пізніше її можна побачити в мистецтві Середньовіччя, народній творчості, особливо в лубку. Методи карикатури використовуються в різних видах і жанрах мистецтва (плакат, газета, журнальна графіка). Знайдіть такі приклади. Діти старшого до­шкільного віку іноді виконують малюнки, схожі на карикатури, комікси; часто вони малюють героїв мультфільмів.

♦ Спробуйте помалювати в жанрі карикатури. Скористайтеся для цього по­сібником: Энциклопедия рисования / Пер. с англ. Т. Покидаевой. — М., 2000.

Плакат (від лат. placatum — свідоцтво) є видом графічного мистецтва, який має свою історію, пов'язану з історією суспільства^ Це різновид дру­кованої графіки, масова форма образотворчого мистецтва. Плакат завжди звернений до значної маси людей, тому його особливими ознаками є: відносно великий розмір, чіткість та лаконізм зображальної мови, орга­нічна єдність зображення і тексту. Найбільш поширений агітаційний пла­кат.

До жанру плаката зверталися відомі українські художники В. Єрмилов, О. Маренков, К, Кудряшова, Г. Горобієвська, І. Кабиш, О. Кононов та ін. Розгляньте, наприклад, плакати М. Кочергіна «Товаришам українцям», О. Ворони «Дружба». Визначте їхній зміст, особливості, спрямованість.

Плакат (постер), товарний знак, етикетка, поштова марка, візитна карт­ка та інше є атрибутами сучасного життя, які дітям трапляються у повсяк­денні. Ці види графіки, крім основних виражальних засобів, активно ви­користовують колір, графічні шрифти, символіку, узагальнення, стиліза­цію і містять певні креативно-розвивальні можливості, якими може ско­ристатися педагог на шляху до соціалізації дитини.

Різноманітність графічних технік збагачує можливості дитини для са­мовираження, забезпечує збільшення ступеня свободи в образотворчій діяльності.

Заняття графікою розвивають просторову уяву і неординарне мислен­ня, виховують в людині здібність шукати, думати, фантазувати, виробля­ти самостійні рішення.

Педагогам треба розуміти, що дитина робить перші кроки в мистецтві. Це дуже відповідальний момент. Важливо, щоб дорослий був поруч. Разом веселішее! Вмійте навчати не просто показуючи, а співпрацюючи з дитиною.

Різні графічні техніки допомагають створити умови, які спонукають дитину до занять мистецтвом і сприяють пробудженню творчих здібнос­тей в процесі самостійних пошуків.

Схема 1. Живопис

За давньою грецькою легендою, художник на ім'я Апеллес намалював на картині гроно винограду. Він залишив картину на терасі, та раптом птахи почали злітатися до неї і дзьобати намальований виноград.

Можливо, такого й не було ніколи, однак легенда розповідає, що ху­дожник за допомогою фарб може передати навколишній світ дуже «живо». Слово «живопис» означає писати життя— «живописати».

У тлумаченні В. Даля «живописати — зображувати правильно і живо пензлем, словами, пером» [Даль В. И. Толковый словарь живого велико­русского языка. — М., 1978]. Графічні засоби (лінія, тон) дають змогу пра­вильно і точно передати предмети, об'єкти, явища життя.

Передавати ж різнобарвність, мінливість, чарівність життя допомагає живопис.

«Живопис — скромне мистецтво», — знаходимо в записках відомого художника Е. Делакруа, — живопис володіє лише однією миттю, але хіба вона не містить стільки ж миттєвостей, скільки в картині деталей і фаз» [Делакруа Э. Мысли об искусстве, о знаменитых художниках. — М., 1960. — С. 227-230].

Словник з естетики визначає живопис як вид образотворчого мистец­тва, сутність і специфіка якого полягають у створенні образів дійсності за допомогою фарб на будь-якій поверхні (основі) через художню інтерпре­тацію (вплив часу, стилю, індивідуальності майстра та інше). Використо­вуючи колір, малюнок, композицію, виразність накладання мазків (фак­туру), живопис уможливлює наочне відтворення колористичного багатства дійсності, її просторовості і матеріальності; широко втілює уявлення про життя природи, людей, соціальні процеси, внутрішній світ художника.

Образи живопису можуть передавати плоскісність та глибину просто­ру (перспектива), ставити акценти на постійному чи змінному характері буття, показувати живу стихію життя та ілюструвати абстрактні ідеї (але­горія, символ).

♦ Перегляньте словники, мистецтвознавчу літературу, внесіть термін у слов­ничок професійних термінів.

Майбутньому вихователю важливо зрозуміти, що живопис можна ос­мислювати і як спосіб (технологію) зображення, і як твір мистецтва (кар­тина).

Знайдіть визначення понять «картина», «репродукція», «копія».

♦ Зробіть їхній порівняльний аналіз і спробуйте осмислити феномен «оригіна­лу». Започаткуйте власну колекцію репродукцій творів живопису.

За технікою виконання живопис буває олійний, водяними фарбами (акварель), водяними фарбами на вологій (фреска) та сухій (а секко) шту­катурці, емульсійний на яєчному жовтку (темпера), клейовий (гуаш), су­хими фарбами (пастель), восковий (енкаустика), емаль.

Можливості живописця багато в чому залежать від того, які фарби він використав у своїй роботі. Техніка живопису розвивалася в міру вдоско­налення виготовлення та використання матеріалу барвників.

Фарбу утворюють дві складові: пігмент (визначає колір) та сполучник: масло, суміш клею з олією (для темпери), клей, віск. Пігменти являють собою забарвлені частинки, які не розчиняються у сполучнику: природні неорганічні, штучні неорганічні, природні органічні.

До природних неорганічних пігментів належать природні мінеральні землі (охри, зелені землі, умбри, ляпис-лазур, лазурит, зелений малахіт та інші мінерали).

До штучних неорганічних пігментів належать: білила свинцеві, цин­кові, титанові; кадмії, кобальти, фарби зі сполук міді, мангану, кіновар штучна та інші кольорові солі та оксиди металів.

Штучні органічні барвники виготовлялися із продуктів тваринного і рослинного походження, наприклад з ягід, коріння, кольорової дереви­ни, комах.

Сучасні органічні барвники виготовляють штучно, як продукти пере­робки, наприклад кам'яновугільної смоли.

Стилістичні зміни у живопису тісно пов'язані не лише зі змінами ху­дожньо-естетичних поглядів, а й із розвитком технології живопису — мате­ріалів, прийомів та методів письма. Віку вік в цій галузі здійснювався ху­дожниками пошук більш довершених засобів для втілення своїх творчих задумів.

Живописці Середньовіччя майже до XV ст. користувалися темперою (фарба на яєчному жовтку з різними добавками).

Олійні фарби з'явилися у X ст., але ними мало хто користувався. Про них дізналися, коли нідерландські художники XV ст., брати Ян та Губерт Ван Ейки почали вдосконалювати ці фарби. Вони зробили чимало до­слідів, змішуючи сухі барвники з різними рослинними оліями. Найкра­щими визнали олії з горіха та льону.

Було розроблено так званий тристадійний метод живопису. Його головні етапи: прописування підмальовок і лесування. Ним користувались усі майстри минулого.

З другої половини XIX ст. тристадійний метод змінила техніка а-ля при­ма. Найбільш яскраве втілення цей метод отримав у творчості імпресіо­ністів (К. Моне, К. Піссаро, О. Ренуар та ін.).

Класичний метод тристадійного живопису передбачає ґрунтування, проклеювання основи, нанесення підготовчого малюнка (зображення фарбою головних ліній), підмальовок, прописування, останні удари пензлем, лісирування. Завершальний шар на картині —лак. Він надає живопису глибини і блиску, захищає його під забруднень, механічних та атмосферних впливів.

Темперою називають фарби, сполучниками в яких є емульсії з різним складом (природні та штучні).

Яєчною темпера використовувалася ще у Стародавньому Єгипті для роз­пису саркофагів. Темперою працювали Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело, Ф. Грек, А. Рубльов.

Клейова темпера готується на природному (риб'ячому або тваринно­му клеї). Сучасні темпери — казеїнова та полівінілацетатна.

Акварель — живопис на сполучнику, який розводиться водою (від лат. agua — вода). Як самостійний вид живопису, акварель виникла в Англії у ХУЛ ст., а з початку XIX ст. — в інших країнах Західної Європи.

У сучасному образотворчому мистецтві акварель широко використо­вується у станковій та книжковій графіці.

Головна властивість акварельних фарб — прозорість. Майстерність художника-аквареліста полягає саме у збереженні цієї прозорості, прагненні уникнути різких переходів від однієї кольорової плями до іншої: фарби ніби вливаються одна в іншу, створюючи м'які обриси. Акварельними фарбами працювали М. Врубель, К. Брюллов, О. Іванов, В. Серов та бага­то інших художників. Працюють аквареллю переважно на папері.

Гуаш — клейова фарба, в якій наявні сполучники рослинного поход­ження (гуміарабік, декстрин) з додатками пластифікатора (гліцерину) та інших активних речовин, які забезпечують непрозорість (білила). Про­мисловість випускає два види гуаші — плакатну і художню. Вони розріз­няються сполучником. У плакатній — більш дешевий декстрин, у худож­ній — камеді та більш якісні пігменти.

Для живопису, виконаного гуашшю, характерним є красива матова ок­самитова поверхня, і це додає картинам яскравості, виразності, декора­тивності. Працювати цими фарбами можна на папері, картоні, ґрунтово­му холсті (клейовий ґрунт), поєднуючи їх з акварельними фарбами (пер­ший шар). Роботи треба зберігати під склом або в спеціальних папках.

Пастель (від італ. pasta — тісто) як матеріал для малюнка і живопису згадується ще в добу Відродження. Нею працювали Леонардо да Вінчі, Ф. Бароччі, Г. Рені та інші для підготовчих малюнків й ескізів. Викорис­тання пастелі для створення станкових творів починається із XVII ст. Од­ним з перших художників, які працювали цим матеріалом, був француз Ж. Вів'єн. У XVIIІ ст. в техніці пастелі виконували свої творіння А.-Р. Менгс, Дж. Рассел, у XIX ст. — Е. Дега, Е. Мане, О. Ренуар та ін. Зверталися до цієї техніки С. Малютін, В. Лебедев, М. Тирса.

Пастель — це кольорові крейдочки, які складаються зі спресованих ча­сток пігментів з додаванням камедей, крейди, гіпсу, молока. Випускаєть­ся пастель двох найменувань: «художня» та «кремнієва». Олівці пастелі являють собою циліндричні стрижні завдовжки 65 мм, діаметром 9—10 мм, наборами по 25, 50, 126, 146, 185 штук.

Роботи, виконані пастеллю, вирізняються приглушеним колоритом, нерізкі у кон трастах, з рівною оксамитовою поверхнею. Добре вона виглядає в портретах, іноді — пейзажах. Працюють пастеллю на шерехатій ос­нові (пергамент), розтягнутій на планшеті, за попереднім малюнком. Кла­сичний спосіб малювання пастеллю — розтушування. Такий метод дає змо­гу найбільш вигідно подати красу матеріалу. На завершальній стадії для надання малюнку краси та енергії працюють штрихом і лінією. Розтира­ють пастель у процесі малювання пальцем (мізинцем), для більш дрібних деталей застосовують «розтушування» — вирізаний з корка конус. Завер­шену роботу необхідно закрити склом на відстані близько 8 міліметрів.

♦ Придивіться до невеликої картини швейцарського художника Ж.-Е. Ліотара «Шоколадниця». Пройшло вже два століття (Ліотар живу XVIIIст.), а фарби на оригіналі такі самі свіжі, чарівливі й принадні. Картину намальо­вано пастеллю. Спробуйте описати свої враження від картини, попрацюй­те пастеллю.

Особливе місце в живопису посідають мозаїка і вітражі.

Мозаїка (від фр. mosaigue — зображення) зображення або візерунок, виконані з кольорового каміння, смальти, керамічних кахлівта ін.; галузь живопису, спрямована на оформлення споруд. Мозаїка виникла в антич­ну добу й активно використовується в сучасній архітектурі.

Вітраж (фp.vitrage, від лат. vitrum — скло) — орнаментальна або сюжет­на декоративна композиція (у вікні, дверях, панно) зі скла чи іншого ма­теріалу, який пропускає світло. Кольорові вітражі у вікнах (наприклад, у готичних соборах) створюють гру забарвленого світла в інтер'єрі.

Живопис має свій арсенал інструментів і приладдя. Це палітра, пензлі, шпателі, мастихіни, мольберти, підрамники.

Інструменти живописця. Характер живопису зумовлений способом на­несення фарб, що, у свою чергу, залежить від пензлів. До вибору пензлів художники ставляться уважно, залежно від манери виконання та конк­ретних живописних завдань.

Пензлями великого розміру пишуть тло й широкі плани, меншими — складки, найменшими виконують деталі, наносять полиски, м'якими наносять лесування. Чимало майстрів використовують у роботі різні пензлі для різних відтінків.

Е. Делакруа, наприклад, був дуже вибагливий щодо використання різних пензлів у певній фазі картини. Короткі та жорсткі пензлі — для на­черку, пензлі з більш довгим ворсом — для завершення ескізу, з шерсті тхо­ра та маленькі сірі — для завершення лесування [Пио Рене. Палитра Де­лакруа].

Промисловість випускає пензлі для олійного живопису з пружним вор­сом. Вони виготовлені зі знежиреного волосу різних тварин (або зі штуч­ного синтетичного волосся).

Пензлі бувають круглі та пласкі, під різними номерами. В акварелі та гуаші користуються колонковими, з шерсті борсука та білячими пензля­ми. Для олійного живопису використовують жорсткі щетинні пензлі, для клейовою живопису і фресок — пензлі з довшим ворсом. Пензлі потребу­ють ретельного і дбайливого догляду.

Палітра слугує художнику для змішування фарб та створення по­трібних відтінків під час написання картини. Сучасні палітри випуска­ють двох видів: прямокутні з фанери і пластику та фігурні, які тримають у руці. Ручну палітру можна виготовити самому зі щільної деревини (гру­ша,яблуня, самшит, граб, платан). Тон палітри залежатиме від кольору деревини.

♦ Спробуйте виготовити палітру для своєї роботи (для дітей).

Палітра має відповідати таким вимогам: бути легкою, зручною в роботі, приємною за кольором, мати достатню робочу поверхню. Щоб запо­бігти вбиранню сполучників із фарб, палітру насичують маслом і висушу­ють. Після користування палітру треба почистити.

Діти дошкільного віку теж можуть використовувати палітру під час малювання (змішувати фарби). Важливо виховувати дбайливе ставлення до інструментів та матеріалів. Адже таким чином створюються сприятливі умови для якіснішого малювання у техніці живопису. Для цього організу­ються окремі заняття з дітьми, на яких можна використати прийом «ожив­лення» інструментів, приладдя та матеріалів.

♦ Готуючись до такої форми спілкування з дітьми, спробуйте скласти неве­личкі віршики, казки, історії, загадки про інструменти й матеріали живо­писця.

Художник-живописець користується ще цілим набором приладдя та інструментів. Наприклад, додатковим опертям для руки (муштабель або мальшток), плитою і курантом для розтирання фарб, мольбертом, етюд­ником і таке інше.

♦ Знайдіть самостійно пояснення цих термінів і занесіть їх у свій словничок професійних термінів.

Художник працює над своїми картинами в майстерні або на пленері, тобто «на природі». Для роботи на пленері художник пристосовує похідний мольберт або етюдник (дерев'яний ящик зі складними металевими опо­рами). Знання різних тонкощів творчого процесу художника допоможе вам визначити різні форми організації образотворчої діяльності дітей до­шкільного віку і зацікавити нею дітей та батьків.

Для занять живописом потрібне спеціальне приміщення, яке сприя­ло б створенню оптимальних умов для творчого процесу.

Важливою умовою організації майстерні є наявність джерела природ­ного світла — вікна та необхідного простору для роботи; додаткових осві­тлювальних приладів, штор з легкого матеріалу, щоб регулювати інтен­сивність денного, особливо прямого сонячного освітлення. Стіни і стелю фарбують у світлі нейтральні кольори.

Головним у справі зберігання картин є створення «музейного кліма­ту», підтримання оптимальної температури (+20°) та вологості повітря (60 %), режиму освітлення (150 люкс). У місцях експонування картин вікна закривають легкими шторами. Картину можна захистити склом, зворот­ний бік заклеюють папером. Переносять та зберігають картини у верти­кальному положенні Стирання пилу допускається спеціальною подушеч­кою (20 х 20) з оксамиту.

♦ Для майбутньої професійної діяльності з дітьми дошкільного віку та вико­нання завдань художнього практикуму придбайте різні пензлі й ознайомте­ся з їхніми властивостями.

Залежно від матеріалу розрізняють олійний живопис, темперу, фрес­ковий, восковий, мозаїку, вітраж, акварель, гуаш, пастель.

♦ Спробуйте попрацювати зрізними матеріалами, вивчайте їхні властивості та особливості. Подумайте над тим, які з них можна запропонувати дітям дошкільного віку.

Гризайль — живопис, виконаний у різних відтінках одного кольору, найчастіше сірого (від фр. gris. — сірий). Це не означає, що можна вико­ристовувати тільки чорну фарбу та білила. Гризайль буває чорна, корич­нева, зеленувата, рожева — будь-яка. Важливо дотримуватися принципу, який характеризує цю техніку: виконання твору однією фарбою з дода­ванням білил.

Алла-прима (від італ. alla-prima — з першого разу) — прийом у живопи­су, коли картина виконується без попередніх «прописувань» та «підмальо­вок», за один прийом. Твори, виконані в цій техніці, вирізняються свіжістю та безпосередністю.

Лесування (від нім. lasierung — тонкий, прозорий) — прозорі або на­півпрозорі, тонкі шари фарби наносять поверх непрозорих (базових) маз­ків для підсилення чи приглушення кольору. Лесування допомагає нада­ти більшої єдності та гармонії колориту.

Пуантилізм (від фр. pointiller — писати крапками) — живописна систе­ма, яка грунтується на розкладанні складних кольорів на дрібні мазки чи­стого кольору з розрахунком на їхнє оптичне змішування, яке має відбу­тися під час розглядання картини на відстані (техніка імпресіоністів).

Мазок — слід від пензля з фарбою, який залишився на поверхні твору. Характер накладання мазків залежить від індивідуальності майстра. Маз­ки можуть бути такі, що криють (непрозорі),, такі, що лесують (прозорі), а також корпусні (пастозні), фактурні (рельєфні) та гладенькі.

Осмислення технік та матеріалів живопису зумовлює добір змісту для спілкування з дитиною.

♦ Спробуйте опрацювати різні прийоми живопису, користуючись олійними, ак­варельними, гуашевими фарбами. Подумайте над тим, які прийоми й тех­ніки будуть цікаві для дітей дошкільного віку і доступні їм.

Розрізняють види живопису: монументальний, станковий, декорацій­ний (театральний), декоративно-ужитковий, мініатюра, іконопис, панора­ма, діарама. Класифікація видів живопису здійснюється на підставі осмис­лення того, що твори живопису виконують на площині полотна, картону, паперу, стіни, на виробах ужиткового характеру (кольор. вкл., мал. 18—20).

Монументальний живопис — вид живописних творів великого масшта­бу, які прикрашають стіни і стелі архітектурних споруд.

Декоративний живопис — використовується для прикрашання споруд, інтер'єру. Твір декоративного живопису являє собою барвисте панно, візе­рунок і є елементом монументального живопису й скульптури. Декора­тивний живопис поєднує елементи інтер'єру і підкреслює їхню красу та узгодженість з архітектурою.

Декоративним живописом прикрашають також побутові речі: скринь­ки, таці, меблі, посуд і таке інше. Теми та форми підпорядковані призна­ченню речей.

Театрально-декораційний живопис (декорації, ескізи костюмів, гриму, бутафорії) допомагає розкрити зміст спектаклю. Декорація дає уявлення про місце, час дії, активізує глядача до сприймання того, що відбувається на сцені. Театральній художник намагається в ескізах костюмів та гриму виразити індивідуальний характер персонажів, соціальне положення, стиль епохи і таке інше.

Мініатюрний живопис набув розвитку у Середньовіччі, до винайдення книгодрукування. Рукописні книги прикрашалися витонченими застав­ками, кінцівками, детально відпрацьованими ілюстраціями-мініатюрами. Живописною технікою мініатюри майстерно користувалися художники першої половини XIX ст. під час створення невеликих, (переважно) аква­рельних, портретів. Чисті глибокі кольори акварелі, витончені сполучен­ня, ювелірна тонкість письма вирізняють ці портрети, сповнені вишука­ності та шляхетності. Привертає увагу й довершеність мініатюрного жи­вопису країн Сходу (Японія, Китай).

Станковий живопис — картини, виконані на станку-мольберті. Основа для них — дерево, картон, папір, полотно. Станкова картина є самостій­ним, завершеним твором і може відображати все: реальність і вигадку худож­ника, предмети і людей, сучасне і минуле, тобто життя в усіх його виявах.

Картина — самостійний за значенням станковий твір живопису. Це за­вершений твір, який повністю розкриває задум художника і не пов'язаний з певним місцем в інтер'єрі. У ньому повністю використані всі можливості живопису як мистецтва, творчі можливості автора. Картини розрізняють за жанрами (пейзаж, портрет, натюрморт, соціально-побутовий, анімалістич­ний, батальний, інтер'єр, історичний, міфологічний, карикатура).

Репродукція (від фр. reproduction — відтворення) — тиражне відтворен­ня фото- чи поліграфічним способом художнього оригіналу, як правило, у зменшеному вигляді.

Виражальними засобами живопису є колір, форма, композиція, фактура.

Переходимо до аналізу виражальних засобів живопису.

Колір — один із головних художніх засобів, «один із п'яти елементів живопису» (художник К. Юон). До його складових належать такі власти­вості, як колорит, тон, тембр, нюанс, відтінок, валер [Юон К. Ф. Об искус­стве. - Мі, 1959.-Т. 1].

Професіоналу в галузі дошкільної освіти необхідне знання кольорознавства. Колір розглядається як фізична, психологічна, фізіологічна, ес­тетична категорія. Педагогічна технологія розвитку колористичної куль­тури дошкільнят у процесі зображально-образотворчої діяльності має інте­грувати увесь потенціал кольору, адже колір, як і звук, всемогутній. Дже­релами є роботи Леонардо да Вінчі («Книга про живопис», упорядкована його учнем Ф. Мельці після смерті майстра), Й.-В. Гете («Вчення про колір»), В. Кандинського («Про духовне у мистецтві»), М. Люшера (кольо­ровий тест), «Учення Живої Етики» сім'ї Реріхів, М. Дерібере («Колір у діяльності людини»), Р. Івенса (« Введення у теорію кольору»).

Наукове дослідження кольору, започатковане І. Ньютоном («Теорія спектральних кольорів»). Фізіолог В. Бехтерев через спостереження та екс­перимент встановив, що колір і його сполучення мають певний вплив на людину (збуджують, пригнічують, а також заспокоюють, живлять та ра­дують).

Основи чуттєвого сприймання кольору закладені у фізіологічній при­роді самої людини і здатні розвиватися в дитинстві. Згідно із сучасними психолого-педагогічними дослідженнями дитина володіє значними мож­ливостями в галузі сприймання кольору. Певна роль у педагогічному су­проводженні дитини на цьому шляху належить образотворчому мистец­тву і відповідній йому зображально-образотворчій діяльності в період дошкілля.

У творах живопису колір сприяє відображенню барвистості, різнома­нітності предметного світу, настрою, характеру людини. Колір має такі виражальні можливості, які дають змогу передати емоційно-смисловий настрій. «Колір прикрашає живопис; але це не що інше як придворна дама, оскільки вона лише сприяє справжнім довершеностям мистецтва бути ще більш привабливими», — зазначив художник Ж. Енгр [Энгр Ж. Об искус­стве. - М., 1962. - С 63-66].

Використання кольору в художньому творі залежить від багатьох чин­ників (техніки, стилю, виду, авторського задуму та індивідуальності май­стра; авторської манери, смакових переваг). «Колір — це справа смаку і чуттєвості» (Е. Мане) [Мастера искусств об искусстве. — М., 1969. — Т. 5, кн. 1. — С. 29]. Кожен окремий твір живопису дає неповторну і складну взаємодію барв, які становлять фізичну основу буття кольору в художній формі та узгоджуються за законами гармонії, доповнення й контрасту. Художники-імпресіоністи, наприклад, не замішували фарби на палітрі. Вони накладали різнокольорові мазки просто на полотно. Картини імпре­сіоністів треба обов'язково дивитися на відстані. Мазки ніби зливаються між собою, створюючи колір, якого прагнув досягти художник, й ефект руху повітря, живого простору, гри кольору та його постійної мінливості.

Використання кольору в мистецтві зумовлене прагненням дати барви­стий еквівалент дійсності, її об'єктивних характеристик, простору, світла (у реалістичному мистецтві), але може й оперувати обмеженою гамою, де колір виступає як символ, знак (експресіонізм). «Головне призначення кольору — слугувати якомога краще експресії», — вважав А. Матісс [Мас­тера искусств об искусстве. — M., 1969. — Т. 5, кн. 1. — С. 238—239]. Із записів найвідомішого послідовника романтизму Е. Делакруа: «Усякий знає, що жовте та червоне навіюють і являють собою ідеї радості, багат­ства». Колір впливає на мораль. Він містить елемент радості, веселощів. Такі відчуття викликають переважно світлі барви, світло. Темні ж барви породжують меланхолію, печаль і навіть жах. Білий колір вважається ем­блемою незайманості, тоді як чорний є ознакою зла і страждань. Яскра­во-червоний збуджує жорстокість і пристрасть, блакитний — ніжні пере­живання, фіолетовий — смуток; характерність барв підсилюється їхнім сполученням: вони утворюють гармонію, акомпанують одна одній або сти­каються, породжуючи контрасти» [Ходлер Ф. Об искусстве. Цвет: Масте­ра искусств об искусстве. — М., 1969. — Т. 5, кн. 2. — С. 136—137].

Великий майстер вміє дістати з небагатьох кольорів безліч звучань. Кожному вибору фарб відповідає своє практичне колірне коло — палітра художника.

Колорит — загальна гармонія цілого полотна, яка відповідає законам сполучення додаткових кольорів. Але І. Крамськой зазначав, що колоритом називають іноді також і здібність добирати кольори, як букет. У цьо­му розумінні колорит постає як барвистість.

Колорит у розумінні художника К. Юона постає як багатство і харак­тер під і інків, введених у живописний твір та його окремі частини, як пе­реважний добір тонів у картині (наприклад, «Міка Морозов», «Шоколадниця», «Дівчинка з персиками»). Колорит утворює таку властивість кар­тини, насичує її такими переливами й барвистими відтінками, які збага­чують живопис. Кожна робота може бути колористично бідною або колористично багатою.

Професіоналу в галузі дошкільної освіти треба навчитися уважно ди­витися навколо себе, щоб розібратися в багатстві кольорів, яке дарує нам природа. Тренуйте себе у визначенні кольорів та відтінків, прислухайтеся до своїх відчуттів при сприйманні кольорів. Використовуйте колір для збереження власного здоров'я.

Форма (від лат. forma — форма, вид, образ) є в широкому розумінні структурою, організацією, зовнішнім вираженням художнього змісту; у більш вузькому — сукупність художніх засобів в окремому творі (цілісна художня форма). «...Картина як найскладніша форма живопису потребує численних допоміжних і попередніх підготовчих робіт — малюнків, ескізів, етюдів та композиційних шукань», — зазначав художник К.-Ф. Юон [Оживописи. XVI. Форма и композиция // Рисунок. Живопись. Компози­ция: Хрестоматия / Сост. Н. Н. Ростовцев и др. — М., 1989. — С. 158].

У першому значенні поняття «форма» тяжіє до поняття «художня мова», принаймні на рівнях двох типів. Рівні першого типу безпосередньо зумов­лені духовно-образним змістом і спрямовані на соціально-ціннісні аспек­ти дійсності (внутрішня форма: структурно-композиційний, жанрово-конструктивний аспекти твору). Рівні другого типу мотивовані матеріа­лом мистецтва і тяжіють до нього (зовнішня форма: конкретно-чуттєві засоби: барвистий мазок, штриховка, фактура, поверхні тощо). Внутріш­ня форма розкриває здебільшого загальноестетичний аспект твору, зов­нішня (засоби зображення) — специфіку його як окремого виду.

Поняття «формотворення» в мистецтві можна розглядати з позиції кон­цепцій реалістичного мистецтва та ірраціоналізму (абстрактного мистец­тва) з посиланням на роботи, наприклад 3. Фрейда, В. Кандинського. Форма у зовнішньому визначенні є не більше, ніж відділення однієї пло­щини від іншої... Усе зовнішнє неодмінно приховує в собі і внутрішнє... Кожна форма має внутрішній зміст і виражає його водночас. Внутрішній зміст може залишатися незмінним, тоді як зовнішня форма може бути вельми різною. Всупереч цим розбіжностям, на які здатна форма, вона не може вийти за дві межі, а саме:

1) форма слугує відмежуванню та фіксації матеріального предмета на площині;

2) форма залишається абстрактною, тобто вона не втілює на площині реального предмета, а є абстрактною сутністю. Як зазначав В. Кандинський у своєму творі «Про духовне в мистецтві», усі ці форми — рівноправні громадяни духовної держави».

Краса мистецтва знаходить своє відображення яку змісті, так і в формі.

Естетична цінність форми може бути визначена розмірністю, пропор­ційністю, цілісністю та іншими властивостями об'єкта, покликанням форми виразити всю повноту та своєрідність змісту, допомогти йому роз­критися відповідно до можливостей і потреб естетичного сприймання.

Діалектичну єдність форми та змісту можна простежити в історично­му аспекті розвитку мистецтва, зміні його стилів, напрямів, течій (класи­цизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, модернізм), жанрів, у системі певного етапу художньої культури, творчій манері окремих художників.

Нова форма виникає як наслідок змістово-ціннісного пошуку мистец­тва, творчої активності особи митця, а не як заміна старої форми новою, «оригінальнішою». Існує інерція канону і формальних відкриттів генія в мистецтві Нового часу.

Композиція (від лат. composition — складання, поєднання, упорядку­вання) — будова твору, узгодженість його частин відповідно до задуму. Композиція — це така організація площини картини, завдяки якій встанов­люються закономірні, узгоджені відношення між площиною та зображен­ням. Робота над композицією являє собою пошук засобів створення ху­дожнього образу: визначення формату аркуша, центру, добір і підпоряд­кування йому другорядних частин твору, поєднання частин у гармонійне ціле, супідрядність та групування форм задля досягнення виразності і пла­стичної цілісності твору.

Робота над композицією передбачає також вибір та розробку сюжету, пошук формату і розміру, матеріалу виконання, тонального та кольорово­го рішення майбутнього твору.

Композиційний центр — головний, провідний елемент композиції, який організує усі її частини. Звичайно, він виступає також смисловим центром картини (малюнка) і вирізняється кольором, розміром, освітлен­ням, розміщенням, лінійною перспективою.

Елементами композиції є: динаміка (рух, поза, жест, міміка), ритм, симетрія, контраст, лінія горизонту (висока, низька); перспектива (ліній­на, повітряна), точка зору.

Ритм виникає внаслідок взаємодії ритмічних елементів [як повторен­ня та чергування фігур (зображень)]. Сприймання ряду зображених фігур асоціативно викликає і створює ілюзію руху. Орнаментальний ритм (по­вторення зображень) є характерною ознакою композиції дитячих ма­люнків.

Симетрія — грецьке слово, яке означає «гармонію», «пропорційність», «розмірність», «домірність». Кожна симетрична фігура (чи група фііур) має один або кілька елементів симетрії: вісь симетрії, площину симетрії або вісь переносу (наприклад метелик). Вони відтворюють рух і надають йому того чи того характеру. Якщо у предметі чи фігурі відсутні елементи симетрії, то їх називають асиметричними. Асиметрія надає пластичній формі динаміки і виявляє її потенційну здатність до руху.

Рівновага в образотворчому мистецтві відповідає поняттю «зорова стійкість пластичної форми». Найпростішим засобом досягнення компо­зиційної рівноваги є симетрія. Життєвість та краса предмета або малюнка здебільшого залежать від рівноваги.

Кожна річ, предмет мають низку несхожих властивостей та ознак, про­тилежностей (контраст). Контраст підсилює відчуття різниці між пред­метами, частинами їх або ознаками і є засобом вираження краси світу у єдності, узгодженості, гармонії всіх його форм та засобом передавання їх протилежності.

Композиція має свої основні закони, знання яких дасть змогу зробити аналіз художнього твору, грамотно виконати власний і допомогти дитині у створенні нею виразного малюнка.

• Закон єдності змісту і форми (зміст і форма — дві сторони одного цілого у творі мистецтва).

• Закон цілісності (зобов'язує художника підпорядковувати всі елемен­ти і частини твору його задуму: колористична цілісність, просторова, пред­метна).

• Закон типовості і новизна (персонажі твору сприймаються як уза­гальнені, як конкретні, як новаторські).

• Закон контрастів (контрасти розміру, форми, тональні контрасти, колірні контрасти тощо).

• Закон підпорядкування всіх закономірностей і засобів композиції задуму (забезпечує цілісність твору).

♦ Знайдіть у творах живопису приклади дії визначених законів. Спробуйте перевірити дію цих законів у дитячому малюнку. Проаналізуйте власні ма­люнки.

Тини композиції: відкрита, закрита (фрагментарна, орнаментальна, кулісна).

Цікаві висловлювання про композицію знаходимо, наприклад, у П.-Е.-Т.-Руссо, художника-пейзажиста барбізонської школи: «...Компози­ція розпочинає існування з того моменту, коли предмети починають зоб­ражатися не заради них самих, але задля того, щоб їхній зовнішній вигляд передав відгуки, які вони викликали в нашій душі... Зробимо так, щоб у наших творах першою думкою було виникнення життя, — зробимо так, щоб людина дихала, щоб дерево справді росло б...» [Руссо П. Из писем А. Сансе (1863) // Рисунок. Живопись. Композиция: Хрестоматия / Сост. Н. Н. Ростовцев и др. -М., 1989.-С. 153].

Перспектива. Поняття «перспектива» (від фр. «побачений через щось») зародилося у Середньовіччі. Художник, малюючи з натури, закріплював перед собою сітку. Така сама сітка була нанесена і на папір, де художник малював. Дивлячись через цю сітку на деталі натури, він малював їх у тих самих квадратиках сітки на папері. Таким чином методи роботи зумовили появу назви.

Зародження перспективи як точної науки належить до доби Відрод­ження. Основні її закони відкрили художники П. де ла Франческо, Лео­нардо да Вінчі, А. Дюрер.

Лінійна перспектива — один зі способів зображення предметів на пло­щині у зв'язку з уявними змінами їх величини та форми, викликаних роз­міщенням цих предметів у просторі та їхньою віддаленістю від спостері­гача. Однією з умов для перспективного малювання є вміння визначити лінію горизонту. Вона завжди на висоті очей художника і практично збі­гається із зображенням лінії видимого географічного горизонту. На ма­люнку потрібно визначити і провести лінію горизонту.

♦ Знайдіть репродукції творів живопису з лінійною перспективою. Спробуйте виконати малюнки на основі лінійної перспективи. Розгляньте дитячі ма­люнки.

Повітряна перспектива подає зображення кольорових і тонових взаємовідношень предметів залежно від умов освітлення, розміщення їх віднос­но того, хто малює. Для розв'язання питань повітряної перспективи треба пригадати закони фізики, Які розкривають суть оптичних явищ, враховува­ти фізіологію зорового сприймання людиною навколишнього простору. За­кони повітряної перспективи насамперед пояснюють, як і чому змінюється насиченість кольорів (між віддаленими предметами і тим, хто малює, і шар повітря, стан атмосфери впливає на просторові зміни кольору).

♦ Знайдіть репродукції творів живопису з повітряною перспективою. Виконай­те вправи на спостерігання і споглядання у природі. Спробуйте скористатися законами повітряної перспективи в малюванні. Розгляньте дитячі малюнки.

Світлотінь. Здатність впізнавати реальні предмети за їхнім зображен­ням на папері виникає у ранньому віці.

Світлотінь і колір — це ті елементи, завдяки яким ми сприймаємо об'ємну форму, матеріал, просторове розміщення предметів. Освітленість поверхні предмета залежить від його відстані до джерела світла, а також від кута падін­ня світлових променів (світло, полиск, напівтінь, тінь, рефлекс, спадна тінь).

Тіні, що є на самих предметах у місцях, куди не потрапляють промені світла, називають власними тінями, а тіні, кинуті на освітлену частину по­верхні іншим предметом, який заступив шлях світловим променям, нази­вають спад/і им и тінями.

♦ Знайдіть визначення елементів світлотіні. Розгляньте об'ємний предмет під перпендикулярно спадним світловим променем і визначте місцеперебування кожного елемента світлотіні. Намалюйте об'ємні форми. Розгляньте ди­тячі малюнки.

Деталізація (від фр. detail — подробиця) — виконання твору зі значною кількістю дрібниць та подробиць. Деталізація, якщо нею користуються в міру, уточнює задум, додає ясності композиції. Надмірна деталізація може призвести до загублення задуму у подробицях, відвести від головного в композиції. Деталь може вдосконалити форму, уточнити характеристику образу. Деталі у творах мистецтва часто виступають символами — «кодом», який є елементом творчої (авторської) манери художника.

♦ Попрацюйте зі словниками символів: Карр-Гамм С. Словарь символов в ис­кусстве: Иллюстрированный ключ к живописи и скульптуре: Пер. с англ. — М., 2003. Виконайте вправи-тренінги з репродукціями творів живопису. Спробуйте проаналізувати дитячі малюнки.

Звертаємо вашу увагу на те, що саме деталізація є характерною озна­кою малюнків дошкільнят.

Ми розглянули виражальні засоби живопису. Історія світового мистецтва надає чимало яскравих прикладів про пошуки виражальних засобів, здатних допомогти художнику глибоко та емоційно розкрити творчий за­дум, яскраво виразити життя і світ переживань людини. Саме ці пошуки і примели до виникнення художніх напрямів (реалізм, примітивізм, сюр­реалізм, абстракціонізм, імпресіонізм та ін.), оригінальних творчих ма­нер художників В. Тропініна, Т. Яблонської, А. Куїнджі, М. Врубеля, К. Моне, А. Лентулова, К. Малевича, С. Далі та ін.