2. Сутність і завдання фізичного виховання, принципи його організації.

Фізичне виховання — це сукупність дій вихователя і ви­хованця, спрямованих на розвиток організму, укріплення здоро­в'я, забезпечення гармонії «фізичного розвитку та духовного жит­тя багатогранної діяльності людини» (В.О. Сухомлинський).

Результат фізичного виховання особистості - ово­лодіння людиною фізичною культурою, яка представляє собою сукуп­ність досягнень людини в галузі її фізичного розвитку.

Фізична культура –

а) сукупність досягнень людини в галузі її фізичного розвитку;

б) навчальний предмет, який сприяє фізично­му розвитку й зміцненню здоров'я школярів.

Фізичне виховання пройшло довгий шлях свого розвитку в історії людства.

В античному світі перед фізичним вихованням дітей аристок­ратії стояло завдання сприяти підготовці сильних, удалих воїнів, слухняних і витривалих солдат для захисту рабовласницької дер­жави і придушення повстань рабів.

Ідеалом грецького виховання вважався гармонійний розвиток усіх фізичних і психічних сил та здібностей людини.

Розвиваючи своє тіло, давні греки прагнули зробити з нього найкращу зброю для думки...

У Спарті, щоб зробити спартанських дівчат здатними народжу­вати здорових дітей, держава прописувала займатися особливим курсом гімнастики (бігати, боротися, стрибати, кидати диск, спис).

У грецьку гімнастику входили: боротьба, біг, стрибки, кидан­ня диска і списа, кулачний бій, верхова їзда, їзда на колісницях, плавання, танці, ігри).

Наслідком багатого фізичного виховання була любов еллінів до ігор та громадських свят.

У середні віки духовенство проповідувало народу поряд з без­умовною слухняністю, терпінням і працелюбством — аскетизм. Тому ідея про здорову і сильну духом і тілом людину відкидалася, хоча фізичне виховання феодалів включало верхову їзду, плаван­ня, стрільбу, фехтування, охоту.

В епоху Відродження підвищується інтерес до фізичного вихо­вання, що знайшло відображення в педагогічній теорії та практи­ці (де Фельтре, Мор, Рабле, Монтень, Кампанелла, Амос Комен- ський та ін.).

Джон Локк (1632—1704) у своїй праці «Думки про виховання» дав вперше розгорнуту теорію фізичного виховання. Локк вважав «здоровий дух у здоровому тілі» щасливим станом. Він надавав великого значення перебуванню дітей на свіжому повітрі, прилу­ченню тіла до спеки та холоду, плаванню, просторому одягові, простій і невишуканій їжі, чистому повітрю, доброму сну, твердій постелі, розвагам, танцям, верховій їзді, фехтуванню, ручній пра­ці і мандруванню.

Жан Жак Руссо (1712—1778) вважав, що фізичне виховання по­чинається з дня народження: період від народження до двох років він визначає як період загального фізичного розвитку; від 2 до 12 років — період розвитку почуттів і продовження фізичного розвит­ку; від 12 до 15 років — період розумового розвитку і трудового на­вчання, яке має велике значення для правильного фізичного роз­витку, а фізичне виховання є дуже цінною підготовкою до праці.

Під впливом ідей Руссо в Германії з'явилися незвичайні вихов­ні заклади — «школи людинолюбства і доброї моралі», які звертали велику увагу на фізичне виховання. Тут з'явилась німецька система гімнастики. Найсуттєвіше в системі — це вправи на снарядах (па­ралельні бруси, поперечна перекладина, кільця та ін.). Були вико­ристані «суглобні вправи», запропоновані Песталоцці. Ця система гімнастики одержала широке розповсюдження в Європі й стала початком для інших систем — шведської і сокольської.

Шведська система, яка створена поетом П.Г. Лінгом (17?ч - 1839) і доповнена його сином Ярмаром Лінгом, з педагогічне боку розроблена найбільш раціонально. Спираючись на дані пс хології, анатомії, фізіології, система Лінга переслідувала перш ; все педагогічну і лікувальну мету. Вона поділялась на 4 види: т дагогічна гімнастика, воєнна, лікувальна і естетична. Характери зує цю систему планомірність, послідовність вправ, введення ко ректуючих вправ, відповідність вправ анатомо-фізіологічним осс бливостям різних груп дітей. Пестолоцці вважав, що шведи своєї гімнастикою здійснюють виховання, а інші — лише рух.

Сокольська гімнастика заснована Тиршом (1832—1884), має ба­гато спільного з німецькою. Відмінність її полягає в групових впра­вах (пірамідах) і в порядкових рухах, які виконувалися під музику, що викликало сильне враження.

Ритмо-гімнастичні системи являють собою прагнення ввести в гімнастику моменти естетичного порядку. Найбільше розпо­всюдженими системами вважались системи Жана Далькрода, А. Дункан.

Особливої уваги заслуговує система фізичного виховання П.Ф. Лесгафта (1837—1909), яку він визначав як фізичну освіту. Він відштовхувався від факту тісного зв'язку між фізичними руха­ми і психічними виявами дитини, ставив завдання вчити дітей свідомо керувати ними, тобто щоб людина свідомо володіла своїм тілом. Всі вправи Лесгафт поділив на: прості, вправи з обтяжен­ням і опірності, ігри, елементарну працю. Найкориснішими фізич­ними вправами Лесгафт вважав ходіння і біг, який, за його слова­ми, є однією з найбільш вигідних природних форм активної дії. В той же час Лесгафт надмірно інтелектуалізував фізичні вправи, негативно ставився до гімнастичних приладів і змагань, бо вва­жав, що це приводить до непропорційного розвитку тіла людини, не рекомендував показувати учням, як виконувати різні рухи, ви­магав виконання лише на основі слова.

Фізична культура України сягає корінням, як визначено в «Кон­цепції національного виховання», часів Київської Русі. То були методи гартування дітей, формування воїнського лицарства і муж­ності. Вершиною національного фізичного виховання, самовдос­коналення тіла і духу була епоха Запорозької Січі. Тут сила і витривалість тілогартування проходили в постійних іграх, заба­вах, танцях, змагальних вправах тощо.

Все цінне, вироблене в історії педагогічної думки, творчо ви­користовується в сучасній школі, яка вирішує такі основні завдання:

1. Сприяння зміцненню здоров'я і загартування організму уч­нів, підвищенню їх працездатності (підвищенням стійкості орга­нізму до перегрівання, переохолодження, коливань тиску, укріп­лення опорно-рухового апарата дітей, формування правильної постави, поліпшення діяльності серцево-судинної, дихальної сис­теми; укріплення нервової системи).

2. Формування рухових умінь і навичок школярів у процесі виконання певних рухів. Серед них: природні дії (ходіння, біг, стрибки, плавання та ін.) і спеціально організовані вправи на при­ладах, акробатика, котрі вимагають певних знань.

3. Сприяння придбанню учнями необхідних знань у галузі фі­зичної культури, спорту, гігієни та медицини про значення фізич­ної культури і спорту для укріплення здоров'я, про режим дня, особисту гігієну, способи підтримання високої працездатності, про фактори загартовування, прийоми самоконтролю та ін.

4. Розвиток основних фізичних якостей школярів (сили, сприт­ності, терплячості, гнучкості, відваги та ін.), забезпечення єднання фізичного виховання з моральним, естетичним, трудовим, розумо­вим (виховання сміливості, наполегливості, дисциплінованості, колективізму, почуття дружби і товариськості, навичок культурної поведінки, формування організаторських навичок, розуміння кра­сивої будови тіла людини, краси спортивної техніки та ін.

В.О. Сухомлинський зазначав, що «від гармонії фізичного роз­витку, здоров'я і праці залежить багатогранність особистості, мо­ральне, інтелектуальне, емоційне, естетичне багатство потреб, запитів, зацікавленості».

5. Виховання вольових і моральних якостей, свідомого ставлен­ня школярів до власного організму, формування вмінь «берегти здо­ров'я», укріплювати його правильним режимом праці, відпочинку, харчування, гімнастикою та спортом, гартувати фізичні та нервові сили, попереджати захворювання» (В.О. Сухомлинський).

Успішне розв'язання вказаних завдань визначає значення фізич­ного виховання школярів, яке впливає на розвиток особистості.На думку професора О. Вишневського, потрібна доко­рінна перебудова організації фізичного виховання школя­рів.

По-перше, слід кардинально змінити власні погляди на фізкультуру, на фізичний стан, красу людського тіла, не сприймати їх як щось другорядне. Учитель власним прикладом повинен демонструвати важливість фізкульту­ри, здорового способу життя.

По-друге, конче необхідно розвантажити навчальні плани і програми, значно скоро­тивши інформативне навчання з таким розрахунком, щоб загальна кількість навчальних предметів становила 7—10 у початкових класах і 10—12 — у старших, як це харак­терно для європейських шкіл. Робочий тиждень у такому разі не перевищуватиме 24—30 год., включаючи виконан­ня домашніх завдань. Таким чином можна збільшити пи­тому вагу уроків фізичної культури.

По-третє, слід відмо­витися від традиційних форм і режиму діяльності на уро­ці, коли діти увесь час сидять майже нерухомо, а вчитель «навіює» їм знання. Тут немає інтенсивної праці дитини, проте є дуже шкідливе для здоров'я сидіння за партою без руху.

По-четверте, потрібен повний перегляд концепцій і методики фізкультурної роботи в школі. Вона повинна стати формою активного відпочинку і має працювати на здоров'я, виховання і задоволення фізіологічних потреб дитини.

Розв'язання завдань фізичного виховання — проблема багатоаспектна і вимагає комплексного підходу. По суті, з моменту зародження дитини і впродовж всього життя людини необхід­ний комплекс цілеспрямованих дій, що сприяють зміцненню й збереженню здоров'я.