Гуманізація педагогічної взаємодії в процесі навчання молодших школярів

Концептуальні засади оновлення початкової школи це, перш за все, школа, спрямована на потреби дитини, школа, робота якої ґрунтується на ідеях гуманізації, що полягає в утвердженні людини як найвищої соціальної цінності, найповнішому розкритті її здібностей та задоволенні різноманітних освітніх потреб, забезпеченні пріоритетності загальнолюдських цінностей, гармонії стосунків людини і навколишнього середовища, вчителя та учнів.

Гуманізація системи освіти — поняття інтегративне та багатокомпонентне, воно включає зміст навчання і новітні технології навчання на основі реалізації компетентнісного підходу. Все це повинно забезпечувати гуманістичну спрямованість навчально-виховного процесу.

Особливу роль при цьому відіграє особистість вчителя, гуманістична спрямованість його професійної діяльності, у тому числі й спілкування з дітьми на засадах гуманістичної етики, однак шкільна практика свідчить, що прослідковується тенденція завуальованого використання методів авторитарної педагогіки.

На наш погляд, домінантою гуманістичної спрямованості навчально-виховного процесу є, насамперед, проблема гуманізації педагогічної взаємодії вчителя та учнів у процесі навчання.

Розглядаючи гуманізацію педагогічної взаємодії, варто зауважити, що вона не є первинною по своїй структурі. Вона генерує в собі властивості багатьох компонентів і характеристик як вчителя, так і учня. Ми розуміємо її як сукупність наступних компонентів:

Гуманістична спрямованість професійної діяльності вчителя → професійна майстерність вчителя → педагогічна культура вчителя → спілкування вчителя та учнів → гуманізація педагогічної взаємодії → суб’єкт → суб’єктні відносини → особистісно-зорієнтований підхід.

Розглянемо сутність кожного з вищеназваних компонентів.

Гуманістична спрямованість професійної діяльності вчителя передбачає як концептуальний підхід в організації навчально-виховного процесу, так і визначається особистісними якостями вчителя.

Повага до гідності дитини — неодмінна складова гуманізації навчально-виховного процесу. Повагою до дитини навчимо її поважати саму себе — тоді вона буде поважати й інших. І в учителя, і у дитини людська гідність однієї ціни, тільки у них різні рівні свідомості, знань, умінь, життєвого досвіду.

Відомо, що в основі гуманізації навчально-виховного процесу є технологія особистісно-зорієнтованого навчання та виховання, в якій акцентується позиція розуміння та визнання дитини, що визначає позитивне ставлення до неї, не зважаючи на те, викликає це радість у дорослих чи ні. Дитина сприймається як особистість з усіма недоліками, без будь-яких умов. Вона повинна відчувати підтримку у поєднанні з упевненістю в її можливості на краще. Вчителю необхідне емпатійне розуміння кожного учня, оскільки вчитель повинен прогнозувати реакцію дитини на будь-яку ситуацію. Добре знання дитини, за словами В. О. Сухомлинського, і є вихованням.

Професійна майстерність учителя — це здатність його, враховуючи всі правила та норми навчально-виховного процесу, вміти порушувати всі ці правила,наповнюючи свою роботу, зокрема під час уроку, чимось неординарним,цікавим та захоплюючим. Кожен урок повинен бути для дитини відкриттям нового, утвердженням своїх сил та можливостей.

Нерозривно поєднаними та взаємодоповнюючими компонентами є педагогічна майстерність та педагогічна техніка.

Ми вважаємо, що важливим компонентом професійної майстерності вчителя є його гуманне бачення організації та результативності навчально-виховного процесу. Однією зі складових частин професійної майстерності вчителя є педагогічна культура.

Поняття «педагогічна культура» багатогранне. Це,перш за все,глибоке знання вчителем свого предмету.

Як писав В. О. Сухомлинський,що «ознакою цієї складової педагогічної культури являється безпосереднє звертання до розуму та серця учня»[3, с 55].

Ще однією не менш важливою складовою педагогічної культури являється творча лабораторія учителя. Тут розуміється різноманітність методів не лише викладання, а й вивчення дитини. Педагогічна культура в значній мірі визначається тим,як вчитель вміє спостерігати за дитиною,адже саме так можна її пізнати. Діти часто стикаються з труднощами в засвоєнні матеріалу,тому кожному потрібно підібрати той чи інший метод,який би найефективніше допоміг йому розкритися як особистості,акумулювати його потенціал. Вчитель,як «диригент» дитячої душі повинен розуміти і особливості поведінки дитини,його нахили,мотиви,і тому не можна не сказати про таку складову педагогічної культури як психологічний аспект. Знання психології допоможе розбиратися з труднощами,з якими деякі діти зустрічаються в процесі розумової діяльності.

В працях В. О. Сухомлинського знаходимо порівняння педагога з лікарем,як хранителем людського життя та душі. «Лікар до кінця бореться за життя свого пацієнта і ні в якому разі не дасть відчути йому, що його стан незадовільний. Це — лікарська етика. А ми,вчителі, мусимо розвивати нашу педагогічну етику,утверджувати гуманне начало у вихованні як важливу складову педагогічної культури»[2, с. 67].

Не менш важливим є характер впливу вчителя на учнів та взаємодія з ними. «Учитель, який не затискує, а навпаки визволяє учня з пут, не пригнічує, а возвеличує, вчить і запитує, переживає разом з дитиною безліч хвилин натхнення»[1, с. 142].Не можна допускати тиску на дітей, це невикличе ентузіазму у школярів, скоріше навпаки: вони перестануть вважати нинішнє діло своїм, втратять до нього інтерес. Дитина буде у захваті,якщо відчує,що вона сама дійшла правильного результату без ніякого тиску і нарікань,така ситуація,хоч маленького,але успіху сподвигне її на підкорення все вищих вершин.

Педагогічне спілкування має різні аспекти: спілкування, насамперед, на уроці, в позаурочний час, особистісне спілкування, спілкування з талановитими на невстигаючими учнями та ін.

Процес взаємодії на уроці, спілкування — основа стимулювання навчальної праці,воно не може орієнтуватися на абстрактного учня і має враховувати актуальні проблеми саме даного віку(дитини 6 або 9 років),але і якнайповніше відповідати розмаїттю індивідуальностей конкретного класу,тому тут вступає в силу особистісно-зорієнтована модель взаємодії вчителя та учнів.

Характерна риса поведінки молодших школярів з учителем — їхня «демократичність», мимовільність реакцій. Дитині дуже хочеться, щоб особисто їй приділяв увагу на уроці; звертався до неї, називаючи на ім’я; якось виділяв голосом, поглядом, жестом.

Гуманні стосунки на будь-якому уроці мають утверджувати людську гідність кожного учня, здібного і нездібного, запобігати виникненню страху перед покаранням, приниженням. Якщо на уроці встановлюються такі стосунки, дитина не боїться висловити свою думку, яка може не збігатися з тим, як вважає більшість і навіть учитель, реалізує своє право бути мислячою особистістю.

Спілкування на уроці зумовлене навчальною необхідністю, але це — овнішній бік справи. Головне — у внутрішньому змісті, у тих стосунках, які виникають і розвиваються під час навчання між учителем та учнями. Тому важливо постійно збагачувати й уточнювати знання про мотиви поведінки кожного учня на уроці.

Гуманний вчитель,поважаючи працю дітей, після виконання ними складного завдання скаже співчутливо: «Бачу, діти, нелегко було вам завершити цю роботу. Але спробуємо ще раз поміркувати разом...», «Вам, діти, важко, але ви все здолаєте». В жодному разі недопустимим є таке: «Я з вами вже не маю сил».

Поведінка вчителя початкових класів виявляється у різних сферах взаємодії з учнями і є визначальною для гармонійного соціально — психологічного розвитку молодших школярів. Своїм змістом педагогічне спілкування здійснює комплексний вплив на соціальну адаптацію, формування ціннісно-мотиваційної сфери, самооцінку, психічний стан, емоційну стабільність школяра.

Враховуючи особливості особистості молодшого школяра, педагогічна взаємодія як фактор та умова його соціально-психологічного розвитку визначається через такі ідеї: мета освітнього процесу — становлення, розвиток та самореалізація особистості; освітній процес як діяльність особистості має в основі внутрішню мотивацію, а також повноцінне спілкування вчителя та учнів, причому участь учнів у спільному прийнятті рішень;аксіологічна спрямованість навчально-виховного процесу; розвиток особистості проходить цілісно, в єдності думок та почуттів; особлива увага приділяється розвиткові індивідуального стилю діяльності дитини; найбільш успішно навчально-виховний процес проходить в обстановці турботи, уваги, співробітництва, емпатії.

Такі ідеї гуманістичного спрямування навчально-виховного процесу визначають особливості відношення та спілкування вчителя з учнями:підходити до кожного учня з «оптимістичною гіпотезою», спираючись на його найкращі риси, вірити в можливості дитини;підтримувати в учня все позитивне, будити в нього прагнення стати кращим;відмовитися від порівнянь, не протиставляти одну дитину іншим, а порівнювати її тільки з нею самою, а нові досягнення порівнювати з попередніми; збагачувати особистісний досвід дітей у різних видах діяльності, спілкуванні, навчанні, розвиваючи їх самостійність і творчість;виявляти зацікавленість у кожній дитині: радість у ситуації успіху, стурбованість при невдачах; стимулювати та заохочувати творчість і самостійність; завжди давати дитині шанс бути кращою тощо.

Саме вони найтиповіші в шкільному житті, їх вирішення потребує від вчителя певного морального вибору, котрий підкріплюється тактично дібраних висловлювань та свідчить про рівень його професійності та культури.

Підсумовуючи вище сказане, випливає, що живе спілкування вчителя з класом завжди має практичну мету:надання допомоги в усвідомленні школярами сутності запропонованих знань, направлення мислення учнів до певних цілей, пробудження до осмисленого сприйняття інформації. Щоб досягнути цього, вчитель прагне поступово вволікати учнів до процесу своїх суджень, направляє мислення учнів у сторону певних висновків, вивчає їх реакцію і враховує її при подальшoму розвитку теми занять.

Теоретичне обґрунтування та практична реалізація свідчать, що відношення вчителя до дитини є одним із основних стимулів навчально-виховного процесу. Отож, в ході констатувального етапу експерименту, нами визначені основні педагогічні умови успішної реалізації гуманізації педагогічної взаємодії в процесі навчання молодших школярів:

1) професійна діяльність кожного вчителя в сучасних умовах повинна мати гуманістичну спрямованість;

2) гуманізація педагогічної взаємодії потребує нових відносин між вчителем та учнями, а саме: учень є активним учасником навчально-виховного процесу на основі суб’єкт — суб’єктних взаємовідношень;

3) утверджувати в своїх стосунках із учнями людську гідність кожної дитини незалежно від того, які в неї навчальні успіхи, а отже, бачити в ній спочатку людину, а потім уже учня;

4)особистісно-зорієнтоване спілкування на уроці — основа емоційного благополуччя учнів;

5) поєднання розумної вимогливості з неоціненною рисою гуманного вчителя — умінням не пропустити момент, коли дитині особливо потрібні допомога та увага;

6) серед багатьох умов, які позитивно впливають на взаєморозуміння між учителем і учнями, є вміння вчителя відчувати душевний стан учня в момент розмови;

7) створення ситуацій успіху як фактору формування взаємодовіри;

8) варіативність форм та методів навчально — виховної діяльності як умова постійного залучення класу до активності;

9) облагородження душі та серця дитини шляхом гуманізації взаємного спілкування вчителя та учнів;

10) організація навчального діалогу — успішна умова співробітництва вчителя з учнями[4, с. 65–79].

Література

1. Савченко О. Я. Дидактика початкової школи: Підручник для студентів педагогічних факультетів. — К.: Генеза, 1999. — 368 с.

2. Сухомлинський В.О. Вибрані твори в 5 т. — Т.2. — К.: Радянська школа, 1977. — c. 420

3. Cухомлинський О.В. Вибрані твори В 5-ти т. — Т.4 — К.: Рад.школа, 1977. — c. 532.

4.Чоладзе А.Г. Дипломна робота освітньо — кваліфікаційний рівень «Бакалавр». Педагогічні умови гуманізації взаємодії вчителя та учнів у процесі навчання.//Чернігів, 2011. — 79 с.

Ювко С. О.,

студентка 55 групи

факультету початкового навчання

ЧНПУ імені Т. Г. Шевченка