В. О. Сухомлинський про сімейне виховання

Гуманізація навчально-виховного процесу — це його олюднення, забезпечення з боку тих, хто виховує, любові, уваги до дітей і поваги до їх гідності, створення відповідних щодо їх стану здоров’я, віку, потреб, інтересів, рівня розвитку, статі, індивідуальності умов для різнобічного і повноцінного розвитку. Гуманність вихователя виявляється у його діях і ставленні до дітей.

Виховний потенціал сім’ї визначається сукупністю різних чинників сімейного життя, в різних сім’ях має різні рівні. Найбільше залежить від структури сім’ї (повна — неповна, з 1 дитиною чи кількома), від рівня сформованості педагогічної культури батьків (низький, середній, високий), від мікроклімату сім’ї, особистісних якостей її членів, рівня загальної культури, ціннісних орієнтацій, стилю спілкування, від визначеності й додержання стратегії виховання дитини, здоров’я батьків і дітей, наявності соціально-побутових умов і можливостей самореалізації особистості [5].

Перебудова національної системи освіти підвищує вимоги до особистості, до її гуманістичних цінностей, моральних якостей, рівня освіченості, культури. На перший погляд, умови формування особистості молодшого школяра істотно поліпшилися, але в той же час і значно ускладнилися. Розшарування суспільства, руйнування позашкільної ланки освітньої системи, збільшення кількості дітей з відхиленнями в поведінці, техногенний характер розвитку суспільства тільки підсилюють роль сім’ї у вихованні. Відбуваються зміни суспільних орієнтирів, суспільних ролей: батьки та педагоги, які ще до недавнього були головним авторитетом і джерелом інформації, поступаються цьому засобам масової інформації (телебачення, кіно та відеопродукція, періодична преса, Інтернет). Діти все частіше перебувають у неконтрольованому соціальному середовищі. Спостерігається відчутний розрив між тими ідеалами, які прищеплюють дитині батьки, школа, суспільство та тими, що їх пропонує оточуючий соціум. На жаль, досить часто перемагають ідеали вулиці. Нові складності в сфері гуманістичного виховання виникли у зв’язку із змінами у змісті діяльності сім’ї — проблема матеріального забезпечення посіла основне місце у сім’ї. Водночас зменшилась участь дітей в домашній праці, сучасна сім’я послабила роль трудового виховання. Звертаючи основну увагу на матеріальні потреби, батьки (як і популярні телевізійні шоу) привчають дітей до легкого заробітку, забуваючи, що вміння спілкуватися,гуманне ставлення до людини, неприйняття зла вирішують часом у житті більше, ніж гроші. Батьки поступово перетворюються на «суперменів», які «все знають», а тому вчитель для них не є авторитетом. Таке нівелювання батьками місця і ролі педагога вжитті дитини, шкодить правильному вихованню. За таких умов сімейного виховання першорядного значення набуває відповідальна позиція батьків, їх цілеспрямована активність[3, с. 53‑56].

Одним із найважливіших засобів соціалізації особистості є сім’я. А сім’я — це колектив, членом якого стає дитина з перших років свого існування і вплив якого відчувається в продовж довгих років. Проблема сім’ї є однією з проблем сьогодення. Сім’я — один з найдревніших суспільних інститутів. Як і всякий соціальний інститут, вона зміцнюється із зміною суспільства: змінюються норми, цінності й зразки поведінки в галузі шлюбно-сімейних відносин. Сім’я — це частина суспільства, своєрідний колектив, структура якого закріплюється звичаями, культурними та національно сімейними традиціями, моральними та правовими нормами. Сімейне виховання є засобом соціалізації особистості, оскільки у сім’ї відбувається процес засвоєння індивідом соціального досвіду, сім’я скеровує особистість у соціальне середовище, систему соціальних зв’язків, допомагає опанувати соціальними нормами, цінностями в результаті цілеспрямованості і організаційних соціальних впливів. З сім’ї починається становлення особистості як соціальної істоти в процесі розвитку. Педагогіка розглядає функції сім’ї як види діяльності сім’ї, як національного осередку, що забезпечує найважливіші потреби суспільства, особисті потреби. Основними функціями сім’ї є: репродуктивна (демографічна), матеріально-економічна, комунікативна, виховна, рекреативна.[6]

Питаннями сімейного виховання займалися такі видатні педагоги як: А. С. Макаренко, П. Ф. Каптеров, М. Г. Стельмахович та В. О. Сухомлинський.

Народився Василь Сухомлинський 28 вересня 1918 року в селі Василівці Василівської волості Олександрійського повіту Херсонської губернії (тепер Онуфріївський район Кіровоградської області). В. А. Сухомлинський — автор 41 монографії і брошури, більше 600 статей, 1200 оповідань і казок. Загальний тираж його книг складає близько 4 мільйонів екземплярів на різних мовах народів нашої країни і світу. В квітні 1970 року він закінчив роботу «Проблеми виховання всесторонньо розвинутої особи» — доповідь для захисту докторської дисертації по сукупності робіт. Всі праці Сухомлинського дають переконливе уявлення не тільки про різносторонність педагогічних підходів, але і про цілісність всього його педагогічного мислення. [1]

Мета статті: розглянути погляди Василя Олександровича Сухомлинського на сімейне виховання, побудоване на принципах етнопедагогіки.

Василь Олександрович вибудовував свою виховну систему на принципах етнопедагогіки, в якій образ матері посів значне місце. Матір у нього випромінює любов, чуйність та повагу до дитини; матір — джерело загальнолюдських цінностей, чеснот, Берегиня. Без перебільшення можемо сказати, що саме Василь Сухомлинський є єдиним педагогом радянського періоду, який створив «культ Матері». Матір у нього не всесильна, як до цього привчала радянська педагогіка, а звичайна людина, яка потребує уваги, чуйного ставлення, поваги, ласки, любові. Ні школа, ні суспільство не може замінити матір. А тому любов до матері, вважав педагог, потрібно виховувати і в школі у процесі формування стосунків між хлопчиками і дівчатами. Не менш важливою, на думку педагога, у вихованні дитини має бути і роль батька, особливо коли в сім’ї підростає син. Для хлопчиків батько є еталоном мужності, хоробрості, сміливості, всемогутності, вони мріють бути схожими на своїх батьків. Ці якості назвали основними у своїх відповідях молодші школярі на запитання: «В чому ви хочете бути схожими на батька?». Нині соціально-економічні причини не зможуть виправдати відірваність батька від сім’ї, дитини. Не є виправданням і «заробіток грошей»: «Я забезпечую сім’ю усім необхідним. Ходять взуті, одягнені. Чого їм ще треба?!» І цю проблему не оминув В. О. Сухомлинський, який зазначав: «У сім’ї, де батько розуміє свої обов’язки лише як забезпечення матеріальних потреб дітей, і мати не стала центром їх духовного життя, дітей оточує атмосфера духовної порожнечі, убозтва. Вони живуть серед людей і не знають людей — ось що найнебезпечніше в таких сім’ях: серцям цих дітей незнайомі й недоступні тонкі людські почуття, передусім ласка, співчутливість, жаль, милосердя. Вони можуть виростати емоційними невігласами» [4, с. 41-43], [7].

В. О. Сухомлинський уважав, що обов’язком кожного є виховання у дітей любові й поваги до старших, насамперед до бабусі й дідуся. Проте, як показує дійсність, в українському суспільстві за період радянського режиму відбулася девальвація інституту батьківства. Взята нині за основу американська модель стосунків між дітьми і батьками цю девальвацію лише посилює. Нині поширилася форма звертання на «ти» чи й просто по імені не лише до матері й батька, а й до бабусі та дідуся. Діти відкрито спекулюють формулою «внуків люблять більше ніж дітей». Найчастіше до старших звертаються, коли потрібно вивільнити час для розваг, тоді онуки «відправляються до баби з дідом». Через напружений ритм життя, «технізацію» суспільства спілкування між членами родини перейшло з безпосереднього на телефонне. В. О. Сухомлинський радив з пошаною ставитися до старших — надавати їм найпочесніше місце, систематично відвідувати; писати листи, вітати зі святами, днем народження, а звичайна щоденна увага до них — обов’язок кожної дитини. [2, с. 7]

Сухомлинський зазначав, що «роки й роки ідуть на те, щоб навчити і вчителів і батьків бути чутливими до переживань дітей. Зрозуміти дитяче почуття — значить підійти до людини по-людському, принести їй спокій, розсіяти тривогу, навчити її бути доброю й чуйною. Дитина, відчувши, що старші зрозуміли її душевний стан, стає м’якою, чутливою до добра. Те, що я називаю виховуваністю, є відповіддю дитини на наше вміння розуміти її стан. Якщо ж старші не розуміючи дитини, байдужі до її душевних порухів, часом бур і ураганів, — дитина стає жорстокою, озлоблюється, вона може навмисно робити зло»[7].

Проводячи лінію співпраці школи і сім’ї у формуванні й духовному зростанні особистості — педагог стверджує, «що всі шкільні проблеми стоять і перед сім’єю, усі труднощі, які виникають у складному процесі шкільного виховання, сягають своїм корінням у сім’ю» [7].

На батьків педагог покладав обов’язок створення в сім’ї необхідних умов для становлення особистості дитини, аби в неї могла виробитися правильна соціальна орієнтація, утвердилися почуття рівноправного і повноцінного учасника життя своєї сім’ї, країни.

Отже, В. О. Сухомлинський вважав сім’ю важливою ланкою суспільства, яка формує особистість дитини. Він стверджував , що «до свідомості й серця матері і батька дуже важливо донести таку істину: маленька зернина, посіяна в людській душі у роки раннього дитинства, стає в зрілі роки могутнім деревом. Усе залежить від того, яку зернину посіяно і в який грунт» [4, с. 41].

Література

1. Біографія wikipedia.org

2. Бойченко С. В. Щоб не згас інтерес / С. В. Бойченко // Поч. школа. — 1999. — №1. — С. 49-51.

3. Варакута О. М. Пізнавальні завдання для формування природничих понять / О. М. Варакута // Поч. школа. — 1999. — № 8. — С. 53-56.

4. Громик Є. Гра — найсерйозніша справа / Є. Громик // Поч. школа. — 1999. — № 7. — С. 41-43.

5. Програми « Малятко» та « Дитина» doshkolenok.kiev.ua

6. refsmarket.com.ua

7. Сухомлинский В. А. Сердце отдаю детям. Рождение гражданина. Письма к сыну / В. А. Сухомлинский. — К.: Рад. шк., 1985. — 557 с.

Пищур А. М.

студентка 56 групи

факультету початкового навчання

ЧНПУ імені Т. Г. Шевченка