Розвиток зв’язного мовлення молодших школярів на уроках читання

На сучасному етапі розвитку освіти початкова школа перейшла на нові структуру і зміст. Зросли вимоги до якості початкової освіти, створено сприятливі умови для посилення практичної спрямованості навчання та творчого розвитку дитини. Особливу роль у навчальному процесі відведено рідній мові з огляду на її значущість для опанування знань з інших предметів та становлення і розвитку духовно багатої особистості. З середини 90-х років ХХ століття відбувається переорієнтація мовної освіти на забезпечення комунікативної компетенції учнів, що знаходить вияв у нових концепціях, Державних стандартах, програмах, в яких окреслено мету і зміст навчання, визначено вимоги, вибудовано нові підходи до навчання рідної мови. Упровадження зазначених освітніх документів у практику зумовлює перегляд усталених стратегій навчання рідної мови, зокрема передбачається посилення практичної спрямованості процесу опанування рідної мови, підпорядкування роботи над мовною теорією інтересам мовленнєвого розвитку учнів.

Формування мовленнєвих умінь — одна з основних проблем сучасної методики навчання мови та читання, оскільки відсутність належної кореляції між теоретичними знаннями і практичними мовленнєвими вміннями позначається на кількісних і якісних характеристиках мовлення, породжує різного типу мовленнєві помилки й недоліки.

У методиці навчання рідної мови і читання проблема мовленнєвого розвитку молодших школярів розроблялася ще з дореволюційних часів (роботи Ф. І. Буслаєва, А. П. Свидницького, К. Д. Ушинського та ін.). У 20-30 роках ХХ століття зазначена проблема була предметом особливої уваги І. Огієнка та С. Ф. Русової. 40-60-ті роки означені утвердженням граматичного підходу до навчання мови (С. Х. Чавдаров), за якого вивчення граматики (мовні знання) розглядалися як основний засіб розвитку мовлення. Протягом ХХ століття посилена увага науковців до вивчення граматики поперемінно змінювалася інтересом до розвитку мовлення, що відображено в програмах і підручниках з рідної мови. 80-90-ті роки означені сплеском інтересу методистів до проблем практичної спрямованості навчання рідної й другої мов мовленнєвого розвитку молодших школярів (В. І. Бадер [1], О. Н. Хорошковська) [44;с. 22].

Мова за своєю специфікою і соціальним значенням — явище унікальне: вона є засобом спілкування, збереження і засвоєння знань, формою передачі інформації, частиною національно-духовної культури. Однією з головних цілей навчання мови є формування комунікативної компетенції, пов’язаної з оволодінням усіма видами мовленнєвої діяльності і культурою мовлення.

Проблема розвитку мовлення завжди була і є однією з найважливіших у системі початкового навчання. Вироблення в учнів навичок практичного володіння рідною (українською) мовою, вміння правильно будувати висловлювання в усній і письмовій формі — основне завдання, яке постає перед школою. Аналіз психолого-педагогічної літератури засвідчив, що проблема розвитку мовлення молодших школярів, формування й удосконалення мовленнєвих умінь є однією з провідних у працях українських і російських психологів (Л. С. Виготський, П. Я. Гальперін, Д. Б. Ельконін, Г. С. Костюк, О. М. Леонтьєв та ін.), дослідників мовлення дітей молодшого шкільного віку (М. С. Вашуленко [7-8], І. П. Гудзик, О. Н. Хорошковська та ін.) [44-45].

Мовленнєвий розвиток дитини є досить широким поняттям, яке охоплює рівень сформованості звуковимови, його відповідності загальноприйнятим орфоепічним нормам української мови, обсяг словникового запасу і граматичну організацію мовлення.

Термін зв’язне мовлення вживається у трьох значеннях. Під зв’язним мовленням розуміється процес, діяльність мовця, слухача, послідовний виклад або сприймання думок, знань однією особою. Зв’язним мовленням називають також продукт цієї діяльності — текст — висловлювання, характерними ознаками якого є смислова та структурна єдність. Зв’язне мовлення — це і розділ методичної науки, що ставить своїм завданням учити дітей розуміти, відтворювати і будувати висловлювання з огляду на мету, умови спілкування, дотримуючись норм літературної мови. Оволодіння мовою як засобом спілкування, мислення, пізнання, міркування — необхідна складова розвитку розумових і творчих здібностей учнів, формування гуманістичних ідеалів, прищеплення почуття національної свідомості і гідності. М. С. Вашуленко пише, що в сучасній методиці початкового навчання рідної мови широко запроваджується функціональний підхід, дидактичним засобом його реалізації виступає зв’язне висловлювання, текст [8, c. 36]. Саме в ньому (тексті) як найвищому рівні мовної системи функціонують мовні одиниці нижчих від нього рівнів — речення, словосполучення, слово.

Водночас існують поняття «комунікативні вміння» — уміння створювати текст і «мовленнєві навички» — вимовні навички, навички слововживання, узгодження та керування слів, а за М. Р. Львовим, мовленнєві навички — це навички аудіювання, говоріння, письма, читання [11, c. 176].

Як показує аналіз досліджуваної проблеми, комунікативно-мовленнєві вміння як об’єкт вивчення являють собою складні психофізіологічні та інформаційно-діяльнісні явища. Зіставлення різних визначень комунікативних і мовленнєвих умінь дозволило зробити узагальнення: комунікативно-мовленнєві вміння — це здатність мовця забезпечити правильне застосування словесних і невербальних засобів з метою ефективної взаємодії з учасниками акту спілкування. Перелік комунікативно-мовленнєвих умінь, якими повинні оволодіти молодші школярі:

1. уміння ставити запитання, висловлюючи подив, сумнів, уточнення, здогадку, передбачення;

2. уміння констатувати, виражаючи погодження, підтвердження, судження, наслідок, посилання, обіцянку;

3. уміння заперечувати, висловлюючи відмову, заперечення, непогодження;

4. уміння спонукати до дії, висловлюючи прохання, запрошення, наказ, пропозицію, побажання [30, с. 73].

До цього слід додати основні комунікативні ознаки мовлення: правильність, чистота, точність, логічність, виразність, образність, доступність, дієвість, доцільність. Зазначені характеристики мовлення можна розглядати як лінгвістичну інтерпретацію типології комунікативно-мовленнєвих умінь, яка ґрунтується на змістовому, композиційному та функціональному аспектах мовлення.

У процесі шкільного навчання розширюються функції мовлення, яке виникає і розвивається як засіб засвоєння і передачі знань. Мовлення виявляє себе і як засіб формування особистості, самоутвердження її в колективі. Мовленнєвий розвиток дитини є головним інструментом, за допомогою якого вона встановлює контакт із довкіллям, завдяки якому відбувається соціалізація дитини. У молодшому шкільному віці закладається фундамент культури мислення, мовлення і спілкування, розвиваються комунікативні здібності, пізнавальна активність, образне творче мислення. Саме початкова школа покликана сформувати в дітей інтерес до краси і мудрості живого слова, його значущості у житті людини. Мовленнєва компетенція є однією з провідних базисних характеристик особистості. А своєчасний і якісний розвиток зв’язного мовлення — важлива умова повноцінного мовленнєвого розвитку учня. Урізноманітнення змісту та форм навчального матеріалу підвищує ефективність навчання, а також сприяє вихованню творчої особистості. Систематичне впровадження нестандартних уроків читання у навчально-виховний процес початкової школи дасть змогу підвищити інтерес школярів до книги та читання, розвинути мовленнєвотворчі здібності учні. Мовленнєвотворча діяльність — це творча діяльність, у якій через складання різних типів зв’язних висловлювань дитина відображає почуття, уявлення, враження, образи уяви, навіяні художніми та фольклорними творами (казками). Казка — могутнє джерело розвитку уяви та фантазії, яке забезпечує творчий ріст учнів у навчально-виховному процесі. Вивчення українських народних казок дає можливість розвинути творчі здібності молодших школярів, що зумовлені мовленнєвотворчою діяльністю.

Ми сприяли тому, щоб вихованці за допомогою різних вправ переводили слова з пасивного до активного словника. Основними джерелами збагачення його були підручники з читання, книжки для позакласного читання, навчальні посібники, спостереження за навколишнім світом, мова батьків, учителя, близьких, в оточенні яких перебувають діти.

Виходячи із завдання збагачення активного словника учнів, уміння бачити в тексті художні засоби та використовувати їх у своєму мовленні, на пропедевтичну й узагальнену роботу щодо знань з лексики, у ході словникової роботи ми працювали і над розвитком швидкості читання, розширенням кута зору читця, розвитком уваги, зорової пам’яті, удосконаленням артикуляційних навичок. Завдання на класифікацію, вилучення зайвого, визначення спільних і відмінних ознак під час цієї роботи вчили дитину логічно мислити. Виходячи із завдань словникової роботи, ми пропонували дітям такі вправи:

1. Прочитайте текст.

2. Знаходження в тексті епітетів, порівнянь, метафор (без уживання термінів). Пояснення їх використання.

3. Знайдіть і прочитайте опис. Назвіть у ньому слова, які позначають ознаки предметів. Яку роль вони відіграють в описі?

4. Прочитайте, які слова передають швидкість зміни подій. До якої частини мови належать ці слова?

5. Знайти в реченні (тексті) слова, вжиті у переносному значенні. Пояснити необхідність використання даного слова в прочитаному уривку.

6. Замінити подані вислови словами тексту.

7. Добір слів, близьких за значенням до поданих. Як по-іншому можна сказати? Чому саме таке слово використав автор?

8. Читання і знаходження слів, за допомогою яких автор показує своє ставлення до зображуваного.

9. Пояснення доцільності використання образного слова, вислову в словесній картині.

10. Порівняння, образних висловів, використаних на початку і в кінці твору, які описують одне і те ж явище (предмет, істоту).

11. Знаходження слова, яке найчастіше повторюється у творі. Для чого його використав автор?

12. Визначити, який настрій передають дані слова. Що хотів підкреслити цим автор?

Отже, ми бачимо, що на уроках читання мовленнєвий розвиток учнів є засобом і результатом читацької діяльності на кожному уроці, незалежно від жанрових особливостей творів і теми уроку. Усі види завдань, які застосовуються для розвитку читацької навички, аналізу творів, розвитку інших здібностей чи якостей читача, вимагають певного рівня мовленнєвого розвитку, що передбачає і розвиток мислення, бо «мова — це канал розвитку інтелекту» (М. І. Жинкін), хоча між рівнем розвитку мовлення і мислення, відзначають психолінгвісти, прямої залежності немає.

Читанню у початкових класах належить провідна роль у художній, суспільно-історичній освіті, громадському, моральному, естетичному вихованні, у закладанні основ самовиховання, саморозвитку, духовності, національної свідомості.

Література

1. Бадер В. І. Удосконалення мовленнєвого розвитку молодших школярів // Педагогіка і психологія. — 1998. — №4. — С. 31–36.

2. Вашуленко М. С. Мовленнєва складова у структурі читацької компетентності молодшого школяра / М. С. Вашуленко // Початкова школа. — 2011. — №12. — С. 16-22.

3. Вашуленко М. С. Українська мова і мовлення в початковій школі: метод. посіб. — К.: Освіта, 2006. — 268 с.

4. Вікова та педагогічна психологія: Навч. посіб. / О. В. Скрипченко, Л. В. Долинська, З. В. Огороднійчук та ін. — К.: Просвіта, 2001. — 416 с.

5. Мазур О. Психологічні аспекти розвитку мовлення учнів // Педагогіка і психологія. — 2000. — №3. — С.74.

6. Хорошковська О. Н. Розвиток українського мовлення молодших школярів // Початкова школа. — 1997. — №9.

Красник І. В.,

студентка 42 групи

факультету початкового навчання

ЧНПУ імені Т. Г. Шевченка