Розвиток у старших дошкільників навичок розповіді

Розвиток навичок розповіді дітей дошкільного віку є однією із стрижневих проблем дошкільної лінгводидактики. Її актуальність зумовлюється пріоритетними напрямами Національної доктрини розвитку освіти України у ХХI столітті, Законів України «Про освіту», «Про дошкільну освіту», «Комплексними заходами щодо всебічного розвитку і функціонування української мови», спрямованими на модернізацію дошкільної освіти, оновлення змісту, вдосконалення форм, методів і технології навчання дітей рідної мови, розвитку культури мовлення та мовленнєвого спілкування.

Мовленнєве спілкування є одним із перших видів діяльності, яким дитина оволодіває в онтогенезі. Воно є універсальною умовою розвитку особистості в період дошкільного дитинства. У процесі різнопланового спілкування в ігровій діяльності дитина пізнає природний, предметний і соціальний світ, що її оточує, в його цілісності і різноманітності, формує і розкриває свій власний внутрішній світ, свій образ «Я», засвоює і створює культурні цінності, виступає при цьому активним суб’єктом взаємодії. Базовий компонент дошкільної освіти визначає кінцевою метою мовленнєвого розвитку випускника дошкільного закладу сформованість у нього комунікативної компетенції. Мовленнєвий розвиток дитини є головним інструментом, за допомогою якого вона встановлює контакт із довкіллям і завдяки якому відбувається соціалізація дитини.

Дана проблема досліджувалася класиками наукової думки і сучасними науковцями в різних аспектах: психологічному (Л. С. Виготський, Г. М. Леушина, О. Р. Лурія, Т. О. Пироженко, С. Л. Рубінштейн, І. О. Синиця та ін.); психолінгвістичному (І. О. Зимняя, О. О. Леонтьєв, О. М. Шахнарович та ін.); лінгвістичному (М. П. Кочерган, Т. О. Ладиженська, Л. І. Мацько, М. Я. Плющ, В. М. Русанівський, Л. В. Щерба та ін.); педагогічному (Л. В. Ворошніна, В. Г. Захарченко, А. А. Зрожевська, Е. П. Короткова, Н. П. Орланова, Є. І. Тихеєва, О. С. Ушакова та ін); лінгводидактичному (А. М. Богуш, О. М. Біляєв, М. С. Вашуленко, Н. В. Гавриш, Т. К. Донченко, С. О. Караман, В. Я. Мельничайко, Л. М. Паламар, М. І. Пентилюк та ін.). Досліджено такі аспекти розвитку зв’язного мовлення дітей дошкільного віку: навчання розповідання за дидактичними картинками (Н. В. Гавриш, Л. І. Глухенька, Н. Ф. Виноградова, Н. Г. Смольнікова, Е. М. Струніна та ін.), іграшками (А. М. Бородич, Е. П. Короткова та ін.), навчання описових розповідей (В. В. Гербова, А. А. Зрожевська, С. В. Ласунова та ін.), переказування дітьми художніх творів (Р. П. Боша, О. М. Лещенко, Н. В. Малиновська, Н. П. Орланова та ін.), навчання творчих розповідей (Л. І. Березовська, Н. В. Водолага, Л. В. Ворошніна, Н. В. Гавриш, С. В. Ласунова та ін.), розвиток зв’язного мовлення за текстом казок (С. Л. Алієва, Н. Н. Насруллаєва, Ю. А. Руденко, Л. І. Фесенко та ін.), у продуктивній діяльності (Т. Г. Постоян та ін.), розвиток пояснювального (Н. І. Кузіна, М. М. Поддьяков та ін.) і діалогічного мовлення (Е. І. Матецька, Т. Слама-Казаку, С. К. Хаджирадєва, Г. В. Чулкова та ін.), в ігровій діяльності (В. Г. Захарченко, Б. Ф. Контаутене, Н. В. Савінова та ін.).

Розповідь — це здійснення мовлення (як процес), наведення мовленнєвих висловлювань, один з основних видів спілкування. Розповідь належить до числа «квантових» комунікативних одиниць, які раніше не привертали уваги дослідників мовної прагматики. Тим не менш, розповідь є повноцінним видом мовної діяльності, важливим компонентом людського спілкування і утворює специфічну комунікативну ситуацію. В повсякденному мовленні розповідь рідко буває представлена в чистому вигляді — вільною від реплік і зауважень, що не стосуються теми розповіді. В побутовій комунікації розповідь має багато перепитувань і уточнень. В дослідженні розповіді доцільно оперувати поняттями «канонічна/неканонічна ситуація розповіді». До компонентів, які спотворюють прагматичну ситуацію відносяться мовець, адресат, мовна дія, об’єкт розповіді і манера розповіді. Розповідь являє собою адресовану мовну дію, тому її зміст повинен описуватись через відношення між мовцем і адресатом. В канонічній ситуації розповіді мовець і слухач виступають в однотипних ролях — товаришів, приятелів, друзів, знайомих. Існування товариських, невимушених відносин між особами створює передумову для виникнення ситуації розповіді. Роль мовця в ситуації ведення розповіді визначається не тільки його відношенням до адресата, але і його зв’язком з тим, про що він розповідає. Мовець завжди розповідає тільки про те, що він знає. В канонічній ситуації мовець розповідає про деякий ланцюжок подій, що відбулись раніше до безпосереднього моменту мовлення, тому можна говорити, що мовець має можливість по-своєму представляти ланцюжок подій (чи то замовчувати, чи то насичувати розповідь деталями і подробицями). Об’єктом розповіді є завжди ті події, які відбулись у тому середовищі, куди входить мовець, тобто події, потенційним або реальним спостерігачем яких він міг бути в своєму мікросвіті. Статус адресата неважко визначити зі сказаного вище. Для канонічної ситуації неофіційного товариського характеру стосунків між мовцем і адресатом, адресат отримує статус приналежності до деякого спільного з мовцем середовища (мікросвіту), тобто сфери, в якій локалізується їх життя.

Пресупозицією того, що розповідається, є або знання, або припущення мовця про те, що адресат теж належить до його мікросвіту. В інакшому випадку, коли ця пресупозиція відсутня, від мовця слід чекати іншої мовленнєвої поведінки, напр., інформування адресата про «закони» свого мікросвіту, мовленнєвої «розвідки» про смаки, погляди і схильності адресата.

Історія (ланцюжок подій) та її відтворення (виклад) розділені в часі, внаслідок чого розповідь не є спонтанним актом. Безпосередньо в мовленні може народжуватись лише спосіб передачі інформації, якщо вибір його не продуманий мовцем наперед.

Предметом розповіді (в неканонічній ситуації) може бути і об’єкт, локалізований поза мікросвітом комунікантів. Для успішності розповіді в цьому випадку важливо, щоб вона була цікавою для адресата. Для цього найкраще підходять захоплюючі, розважальні розповіді. При неблизьких стосунках між комунікантами пресупозиція про «розважальність» історії звичайно усвідомлюється мовцем; при товариських стосунках пресупозиція присутня несвідомо — в спілкуванні з близькою особою вважається, що все, про що б не говорилось, є цікавим для адресата.

Істотним аспектом прагматики розповіді є її манера, яка обумовлена конкретною особою, до якої звернена розповідь, і загальною стратегією мовця, яка визначається комунікативним наміром (розвеселити, розжалобити, показати комізм чи трагізм ситуації). Загальна стратегія визначає вибір тієї чи іншої тональності в лексиці.

В стислій формі потрібно відмітити найважливіші риси розповіді:

1) неофіційний товариський характер відносин між комунікантами;

2) багатослівність, поширеність з вдаванням в деталі;

3) невимушеність мовлення — як наслідок з (1);

4) пресупозиція про попереднє знання об’єкта розповіді;

5) неспонтанність мовлення — як наслідок з (4);

6) пресупозиція про певну комунікативну цінність історії.

Але це риси тільки «чистої» ситуації розповіді, які в реальному комунікативному процесі виконується не завжди. Канонічна ситуація може змінюватись в залежності від об’єкта мовлення і самих комунікантів. Напр., якщо мовець знає, що слухач не має достатніх відомостей про структуру середовища розповіді, то він включає в свою розповідь висловлювання, які повинні інформувати і роз’яснити. Тобто обов’язково наявна пресупозиція: знає адресат про об’єкт розповіді чи ні, чи цікаво йому про це знати, чи відносяться комуніканти до одного мікросвіту, який характер відносин між ними, і чи взагалі є потреба розмовляти на дану тему. Тобто, перед тим, як почати розповідь, мовець повинен визначити для себе цілий ряд пресупозицій, які характеризують ситуацію і визначають прагматичну сторону комунікативного акту.

Література

1. Дитина: Програма виховання і навчання дітей дошкільного віку. — К.: Освіта, 1993. — 270 с.

2. Малятко: Програма виховання дітей дошкільного віку / За ред. З. П. Плохій. — К., 1991. — 200 с.

3. Богуш А. М. Дошкільна лінгводидактика: теорія і практика. / А. М. Богуш. — Запоріжжя: Просвіта, 2000. — 216 с.

4. Богуш А. М. Методика навчання української мови в дошкільних закладах. / А. М. Богуш — К., 1993. — 327 с.

5. Гавриш Н. Розвиток зв’язного мовлення дошкільнят: навч.-метод. посіб. / Н. Гавриш.– К.: Шкільний світ, 2006. — 7 с.

6. Методика розвитку рідної мови і ознайомлення з навколишнім у дошкільному закладі / [Богуш А. М., Орланова Н. П., Зеленко Н. І., Лихолєтова В. К.]. — К. : Вища школа, 1992. — 408 с.

Секція 4. Актуальні проблеми методики викладання української мови в початковій школі

Бокач І. О.,

студентка 42 групи

факультету початкового навчання

ЧНПУ імені Т. Г.  Шевченка