logo search
Zb_statey_Ostatochny_variant

Життєвий і творчий шлях антоніна аркадійовича казки

Антонін Аркадійович Казка… Це ім’я людини, котра була забута у вирі невгамовного часу. Хто ж він? На жаль, слова «поет», «композитор», «перекладач» ніколи не вживалися відносно нього. Його творчість не помічали, якось намагалися оминути й не вдаватися в деталі…

У науковій літературі Антонін Аркадійович згадується тільки як син Аркадія Васильовича Казки — талановитого митця Слова доби «Розстріляного відродження». Звичайно, про батька, ім’я котрого теж довгий час не звучало на Олімпі українських письменників, ми знаємо значно більше… У 2010 р. вийшла книжка-дослідження Олександера Шугая «Крапля сонця у морі блакиту» [10], в якій детально змальоване життя Аркадія Казки, зібрані його твори, більшість публікацій про нього як поета, музиканта, педагога, перекладача, художника, лінгвіста та ін. Проте і в ній Антоніну відводиться роль талановитого молодшого сина Аркадія Васильовича Казки.

Аркадій Казка народився 11 вересня 1890 р. в містечку Седнів на Чернігівщині. Навчався в Чернігівському реальному училищі, де потоваришував з Павлом Тичиною та Григорієм Верьовкою. Разом з ними ходив на «суботи» до Михайла Михайловича Коцюбинського. Вже тоді Аркадій почав проявляти здібності до поезії, співу, малювання. Вступив до Київського комерційного інституту та закінчити його не зміг через нестатки [2; 5; 10]. Грозу 1917 р. зустрів захоплено, з надією. У 1918 р. одружився на Ганні Павлівні Цитович [10, c. 543]. Спочатку жили в Києві, однак, коли місто в 1919 р. зайняли денікінці, виїхали вчителювати на Катеринославщину в село Підгородню. Аркадій Васильович Казка, працюючи сільським учителем спочатку на Катеринославщині, а потім на Київщині, не поривав зв’язків з Києвом, зі своїми давніми друзями — Павлом Тичиною, Василем Блакитним, Григорієм Верьовкою. Його вірші та поеми друкувались на сторінках київських та харківських журналів [10, c. 544]. Розпочалося нове життя. У 1921 р. в родині Казок народився первісток — Левко. Буденність затягувала Аркадія Васильовича в свої тенета. Школа в селі Ново-Петрівці: він віддавався роботі вчителя, зовсім забуваючи про творчість…

21 лютого 1924 р. — народився Антонін… Аркадій Васильович наполіг саме на цьому імені. Незадовго до народження другого сина він захопився античною літературою Риму. Читав мовою оригіналу. І раптом в одному давньому вірші він зустрів ім’я… Антонін. Воно запало в душу поета. Ганна Павлівна була згодна. Тому вже 1 березня у Новопетрівському райвідділі РАГСу новонароджений був записаний саме під цим іменем [7]…

Аркадій Васильович Казка надзвичайно любив своїх синів. Завжди намагався бути поряд з ними. Народження другої дитини в сім’ї надало йому нових творчих сил. Практично через рік від дня народження Антоніна, а саме 16 січня 1925 р., з-під пера Аркадія Васильовича вийшов новий вірш «Вітер вночі» [10]… Не важко здогадатися про кого саме згадує поет:

Вітер завива в трубі неначе вовк.

Пилом золотим у чорних прірвах зорі.

А в кімнаті — на його головці шовк…

Ніжний туркіт. Белькотання. Ясні зори.

Застогнав під тяжкою ходою дах…

Чи не ти пройшла то, невблаганна доле?

Та не гасне радість у його очах;

Його посмішку не вкраде вітер з поля.

За вікном на нас чатують Простір, Час.

Розгляглась безмежностей зловрожа пітьма.

Не один десь світ в очах і зорях згас –

Але хай живе життя з старими й дітьми!

Аркадій Васильович разом з Ганною Павлівною робили все, щоб надати своїм дітям тільки найкраще. Однак через непосильну зайнятість обох у шкільній справі виховання чужих дітей, їм довелося найняти няню для своїх. Та маленькому Антоніну пощастило. Батько полюбляв працювати вдома. Особливо любив Аркадій Казка «музику в сполученні з поезією». Листуючись з колишнім учнем Василем Олександровичем Мисиком (в майбутньому відомим поетом, завдяки якому збереглися безцінні листи Аркадія Васильовича), він писав: «… Зараз увійшла няня моїх синів і подала мені листа від Верьовки з проханням від його музпрофшколи (тобто київської) про те, аби я переклав три «прекрасних», як він пише, романси Бородіна. Що ж не одмовлю. Я вже їм зробив кілька перекладів і деякі навіть перемандрували до Київської консерваторії — подобались» [10, c. 210]. Тому й не дивно, чому Антонін, як і його батько, закохався у музику в поєднанні з поезією — Аркадій Васильович створив атмосферу захоплення цими двома мистецтвами завдяки своїй Музі. І син в майбутньому став поетом, композитором. Схоже, Муза батька вподобала Антоніна ще з дитинства…

У 1927 р., запрошуючи в одному з листів Тичину разом з Мисиком до себе в Одесу на відпочинок, Аркадій Васильович згадав і про трирічного Антоніна: «… ти, я, Мисик, Левко (може ще й маленький Антось: бігає й говорить: починає вже, брат, аж дві думки через «і» з’єднувать — он як!). Із духових — і взагалі! — інструментів: це сопілка, Левко тобі охоче дасть грати, бо я розповів, що ти гарно граєш (а Антось любить — страсть!!) та ще море — править щодня свою симфонію. Набридне одно, будеш братись за друге; звичайно, і «сонячні кларнети»…» [10, c. 269].

Ганна Павлівна Казка вирішила у червні 1927 р. навідати своїх близьких на Чернігівщині. З собою вона взяла й Антоніна. Про це згадує у своєму листі до Мисика від 28 червня того ж року Аркадій Васильович, який разом з Левком залишився в Одесі: «Я оце тільки-но із задушливої пітьми «Пролетарського бульвару». Левко спить. Сьогодні він був зажурений: братик і ненька десь на Чернігівщині — чує, що й татко піде до санаторії. Перша розлука» [10, c. 275].

Аркадій Васильович Казка завжди тепло згадував рідний Седнів, місця, де минули його дитячі роки, близьких йому людей. В одному з листів до Мисика він писав: «Седнев мене заколисав: садами, парком, лугом, лісом (з грибами), курганами, хатами, дитячими спогадами, людьми, що щиро, безпосередньо-щиро люблять мене, — повітрям, сонцем ласкавим, прекрасним зоряним небом (нема його у містах!), хвилями прозорими Снова, річними краєвидами, — горовими, лісовими, польовими й луговими далечами… […] Розмова седнівська — ІХ чи ХІІ віку, але мені рідна співуча: «куонь», «хаадііем», «пуойдем у лііес», «за кааапііейку хліі’еба»… і т.д. […] А ще: сад старий, насаджений дідом і батьком — хата (трошки старіша мене, але зараз дуже стара і потребує ремонту!), квітки біля хати, хмари вгорі по-дитинячи ясні, або безбережний, безмежний незглибний блакит…» [10, c. 292–293].

Для Антоніна «батьківщиною» були Нові Петрівці, і власне Межигір’я на Київщині. Та все ж доля тісно пов’язала його з Чернігівщиною і Седневом зокрема. Однак події, які цьому сприяли, були зовсім не з доброзичливих… Наприкінці літа — на початку осені 1929 р. Україною прокотилася хвиля арештів у так званій «справі СВУ». Уночі 10 вересня Аркадія Васильовича Казку було заарештовано й відправлено до Одеської в’язниці [10, c. 550]. За офіційним звітом органів НКВД, 23 листопада того ж таки року він наклав на себе руки [2; 5; 10, с. 551]. Не виключено, що молодому талановитому поету і педагогу «допомогли» звести порахунки з життям. Розгублена, деморалізована, з двома малими дітьми на руках, Ганна Павлівна зарадити чоловіку не могла [10, c. 550]. У 1933 р. Ганну Павлівну Казку було переведено на посаду викладача української мови в Первомайську радпартшколу, де вона працювала до 21 червня 1935 р. Радпартшкола перейшла на курсову систему, і Ганна Павлівна повернулася з дітьми в Чернігів. Деякий час їй знову довелось працювати з малописьменними (школа при «Заготзерно»), а пізніше — у вечірній школі при Будинку Червоної Армії (з 1 липня 1935 р. по 15 вересня 1936 р.). З 15 вересня 1936 р. по 23 серпня 1941 р. вона викладала в залізничній школі № 8, яка згодом була об’єднана з середньою школою для дорослих №1. У Чернігові Ганна Павлівна Казка одночасно з викладацькою діяльністю навчалася в місцевому Учительському інституті [4]. Не дивно, що часу на повноцінний догляд за двома маленькими хлопчиками бракувало.

Допомогу запропонували родичі Аркадія Васильовича Казки в Седневі. Молодша сестра Аркадія — Єфросинія Василівна — забрала Левка й Антоніна до себе. Їх влаштували на деякий час до седнівської школи. У родині Єфросинії Василівни та її чоловіка Михайла Федоровича Кириченка виховувалися син Гліб та дві доньки: Тамара й Августа. Антонін дуже здружився з молодшим від себе Глібом (1925 р. н.). Седнів став для Антоніна справжньою батьківщиною… Тож не дивно, що 28 березня 1946 р. в його нотатнику [8] з’явився вірш «Дорога»:

Навстречу мне дорога мчится

И убегает подо мной.

А позади лишь пыль кружится,

Там вновь нет шума, вновь покой…

Долины зеленью покрыты.

В лесу том эхо пронеслось.

Там рощи песней все залиты,

Чуть влажным ветром донеслось.

А я лечу, колёса пыльны,

Быстрее мысли мчусь и мчусь…

Вот цель близка, а кони мыльны,

Вздымают пыль, а я держусь

За вожжи сильно — Вижу рай! –

Мое село! — родимый край!

Там Сновь река, за ней луга,

Дворянский парк, воронье «кра»…

И так я вспомнил всё былоё:

И юность, детство золотое…

Ушло на нет, теперь иное,

Осталось серое, пустое…

Причину таких сумних внутрішніх незгод Антоніна дещо пояснює лист його матері до Павла Григоровича Тичини від 3 жовтня 1943 р. [10, c. 378-379]. Місце перебування адресата: селище Бестюба, Орджонікідзенський район, Кустанайська область. Наводимо мовою оригіналу початок цього листа, написаного на сторінках звичайного учнівського зошита:

Многоуважаемый Павел Григорьевич!

Прошло много лет с тех пор, как я видела Вас в Киеве. Много воды утекло, много перемен и из них самая неприятная — война!

Много горя видела я после смерти Аркадия. Одна, с двумя детьми, без всякой помощи. Все же я вырастила своих сыновей, сейчас они в армии. Я одна.

Не буду утомлять Вас сведениями о своей семье, но скажу, что я потеряла все. О старшем сыне, Льве, ничего не знаю, сведений нет, Антось — в Тюмени, в Таллиннском пехотном училище, безразличен ко всему, подавлен… Его мечта не осуществится: вместо того, чтобы стать пианистом (он студент Киевского муз[ыкального] уч[илища] и окончить консерваторию, он должен стать лейтенантом. Это удар и для него, и для меня. […] 23-го августа 1941 года я бежала со своим сыном Антосем из Чернигова во время бомбардировки. Там погибло все имущество.

Что может взять с собой человек, намеревающийся идти в глубокий тыл пешком?

Да, мы прошли пешком пол-Украины.

Подальша доля Антоніна залишається дещо в тіні… У приватному архіві Михайла Михайловича Байдакова, племінника Антоніна Аркадійовича, зберігся лист від 6 квітня 1945 р. [6] У ньому Антонін Казка вже відписує з Києва своїй матері, яка з 16 березня того ж року була переведена до Чернівецького інституту удосконалення кваліфікації вчителів, де й пропрацювала до 21 липня 1952 р. [9]:

Здравствуй, дорогая Мама!

Что ж, получив твое письмо за 27/ІІІ-45 г., уронил слезу и тяжело вздохнул… Что ж, пусть будет так, как есть пока, а там будет иначе.[…]Леве я написал и получил, он по-прежнему, но у меня переворот. […] Я твердо решил окончить консерваторию.[…]

Меня устраивают на временную жизнь к Строй Ивану Федоровичу (начальник над школ[ьным] отд[елом]), а жена в детсаду завед[ующей]. У них был единственный сын, погиб и вот они имеют три комнаты и Тычина говорил с Безножком Николаем Петровичем и решили устроить. Несмотря на мои просьбы, о квартире и речи нет… Веревка Г. Г. относится пока хорошо, терпимо, а там видно будет. […] А учиться и, работать до потери сознания буду.

Останній зазначений принцип зіграв незабаром з Антоніном Казкою злий жарт. У серпні 1945 р. він складає екзамени в київській середній школі № 155. Однак тут його спіткала невдача. Темою випускного твору Антонін обрав доволі небезпечну тему для післявоєнного часу: «Патриотизм в «Слове о полку Игореве» [3]. Звичайно, комісія роботу не пропустила, адже «Слово» в ній було розглянуто на досить патріотичних позиціях. А Антонін вклав у неї душу… Та він не зламався. Отримавши назад свій аркуш, дописав: «Работа, за которую я так пострадал на экзаменах, потеряв столько напрасного времени». А насамкінець, власноручно поставив собі п’ятірку і розписався в знак того, що робота не пройшла марно «с 7 часовой бессонной ночи».

У подальшому доля завела Антоніна до Чернівецького університету. Він вже з дитинства вільно володів німецькою мовою, яку він не тільки знав досконально, а й перекладав на неї українську й російську поезію, а отримані вірші клав на власні мелодії [8]. Уже будучи студентом, Антонін Аркадійович вирішує вивчати й англійську мову на Державних центральних курсах заочного вивчення іноземних мов «Ин-Яз». До нашого часу дійшла анкета-заява від 1 липня 1946 р. [1], котру заповнював Антонін Казка. Цікаво проаналізувати деякі відповіді. У графі «партийность» стоїть «б/п», це при тому, що на запитання «Какой язык считаете родным» є лаконічна відповідь — «украинский». З анкети ми дізнаємося, що в Чернівцях Антонін жив на вул. Текстиль-Пушкарів, 7-а, однак на роботу ще влаштуватися так і не зміг: відповідаючи на питання «Зароботок (свой или лица, на иждевении которого находитесь)» вказав «500 руб. в месяц [от] Анны Павловны Казки». Це мало в подальшому жахливі наслідки та доти — Антонін вже за півроку з легкістю опановує англійську, що дозволило доповнити його творчий доробок декількома віршами на цій мові, які були покладені на знову ж таки власну музику [8].

Мрії на майбутнє… Їх так легко зруйнувати буденністю! Так трапилося і з Антоніном Аркадійовичем Казкою. Під кінець 1946 на початку 1947 рр. на Північній Буковині, як і на території всього Радянського Союзу, розпочався страшний голод. Страждали і люди у містах. Антонін, не бажаючи обтяжувати матір, казав, що в нього все в порядку, заспокоював. Водночас, він недоїдав, намагався знайти заробіток… Все безуспішно. Прийшло літо 1947 р., а сили вже були на межі. Декілька тижнів Антонін Казка перебивався на самій воді та крихтах хліба. І раптом здалося, що Бог простяг руку допомоги. Одна сім’я в Чернівцях мала старе піаніно, проте грати в родині на ньому ніхто так і не навчився. Дізнавшись, що Антонін може не тільки налаштувати це піаніно, але й виконати чудові музикальні твори, сім’я вирішила запросити його до себе на вечір. Антонін Аркадійович не міг відмовити, все ж мистецтво було для нього важливішим від власного здоров’я. Прийшов, налаштував, зіграв… Не знаючи, як віддячити гостя за чудове виконання, господарі вирішили, у дні, коли гроші не відіграють жодної ролі, пригостити Антоніна мисочкою каші… Як кажуть — чим багаті… Антонін, який до того декілька тижнів не бачив нормальної їжі, з’їв усе… Це стало фатальною помилкою. Шлунок юнака вже не міг перетравлювати їжу навіть в такій невеликій кількості… Тяжке прокляття для українців — голод… Незабаром, через кілька днів, 5 червня 1947 р., життя Антоніна Аркадійовича Казки обірвалося.

Усього 23 роки було відміряно долею цій талановитій людині… Пройшло життя. Пам’ять про його батька, Аркадія Васильовича Казку, нещодавно відродили. Він входить до ареолу святих письменників «Розстріляного відродження» України… А як же син? Як щодо Антоніна Аркадійовича Казки? Син забутий, хоча здібності мав не гірші, ніж у батька…

У домашньому архіві Павла Григоровича Тичини теж можна віднайти цікавий документ від 19 лютого 1946 р. [10, c. 380-381] — фотокартка вродливого юнака, дуже схожого на Аркадія Казку. На звороті надпис: «Павлу Григоровичу Тичині від Антоніна Казки». А далі:

НЕ ТРЕБА НІЧОГО

Мене не згадають…

На Вас я дивлюся такими сумними очами.

І тяжко і важко на серці мені перед Вами,

Хоч Вам посміхаюсь, а сльози тихенько спадають.

Мене поважають…

Так он як то сталось?

І день той погас, - в ту мить темна ніч заступила.

А зірка, яка миготіла — її вже не стало…

Тепер, мов на дні океана душа спочивала…

О, горя не мало!

Пробачте, для чого?

Не треба тепер хвилюватись, щоб серце щеміло.

І промені теплі свої збережіть іншо́го.

Аркадіїв син Антонін. Що в нього на душі,

Хіба це цікаво для кого? –

Не треба нічого…

Антонін Казка

ЛІТЕРАТУРА

  1. Анкета-заява Антоніна Аркадійовича Казки на Державні центральні курси заочного вивчення іноземних мов «Ин-Яз» // Приватний архів М. М. Байдакова. — [б.м.]. [1 липня 1946 р.].

  2. Демченко Т. «Седнів мене заколисав…»: Аркадій Казка про свою Батьківщину // Містечко над Сновом : Збірник статей і матеріалів. — Ніжин: Вид-во «Аспект-Поліграф», 2007. — С. 192–198.

  3. Казка Антонін Патриотизм в «Слове о полку Игореве» // Приватний архів М. М. Байдакова. — [б.м.]. [24 серпня 1945 р.].

  4. Казка А. П. Автобиография. [Рукопис] // Приватний архів М. М. Байдакова. — [б.м.]. [ХХ ст.].

  5. Крижанівський С. Зажиттєві злигодні і посмертні поневіряння поета Аркадія Казки // Сіверянський літопис. — 1996. — № 1. — С. 16-20; № 2–3. — С. 71–77.

  6. Лист Антоніна Аркадійовича Казки до Ганни Павлівни Казки // Приватний архів М. М. Байдакова. — [б.м.]. [6 квітня 1945 р.].

  7. Метрическая выпись из книги записей о родившихся в 1924 г. // Приватний архів М. М. Байдакова. — [б.м.]. [ХХ ст.].

  8. Нотатник Антоніна Аркадійовича Казки [Рукопис] // Приватний архів М. М. Байдакова. — [б.м.]. [ХХ ст.].

  9. Характеристика на завідувача кабінету російської і української мови та літератури Чернівецького обласного Інституту удосконалення кваліфікації вчителів Казку Анну Павлівну. // Приватний архів М. М. Байдакова. — [б.м.]. [7 вересня 1948 р.].

  10. Шугай Олександер. Крапля сонця у морі блакиту. Казка Аркадій. Вибрані твори. — К.: Смолоскип, 2010. — 664 с.

Дем’яненко О. С.

студентка 43 групи

філологічного факультету

ЧНПУ імені Т. Г. Шевченка