Роль і місце жанру «послання» т. Г. Шевченка в розвитку теорії літературознавства

Послання є найбільш давнім літературним жанром. Вперше цей жанр з`явився в епоху класицизму у XVII ст. Жанр послання як одна з категорій поетики і літературного процесу, як носій певних суттєвих ознак змісту і форми твору органічно і невід’ємно входить до системи поетичних жанрів.

Властивостями послання є неодмінне звертання до певної особи чи групи осіб, яких з адресантом поєднує спільність інтересів. Слід визнати, що в основі послання лежить не приватний, частковий інтерес, а такий, що являє собою достатньо широку і значиму цінність, хоча незрідка безпосереднім імпульсом у написання послання може виступати і перше, особиста зацікавленість-занепокоєність адресанта тією чи іншою темою.

Мета розвідки — аналіз «послання» у творчому доробку Т. Г. Шевченка. В системі жанрів знаходять переломлення істотні риси художнього методу, концепції дійсності,взаємовідношення традицій і новаторства в проблематиці і поетиці, особливості композиційних побудов та образо творення,що і є предметом нашого дослідження.

Фундатором цього жанру називають римського поета І століття до Різдва Христового Горація, який у «Посланні до Пізонів» виклав свої погляди на поетичну творчість та правила мистецтва. Зміст послання був найрізноманітнішим: від дружнього обміну думками до політичних декларацій, філософських узагальнень, естетичних програм.

Спадщина Шевченка в жанровому аспекті — дуже важливий етап в історії української поезії. Уже на початку творчого шляху сила генія виявилася в тому, що поет увібравши в себе великі досягнення попередників і сучасників в українській, російській, зарубіжній літературах та багатства рідного фольклору, всі існуючи жанри використовував як не застиглі форми, а трансформував їх, підпорядковуючи змістові, розчищав поле для зростання нових форм.

Оригінальність його жанрових форм, як вже зазначалося, ще досить ретельно досліджені, а саме вони дають дуже цікавий матеріал для осмислення подальшого мікросвіту ідейно-художніх особливостей його поезій. Розглянемо особливості на прикладі творчої модифікації у творах жанру «послання» в межах дослідження трансформації. Т. Шевченко як поет і мислитель, як особистість, глибоко переймався долею людини, своєї Батьківщини, соціальними, філософськими і моральними проблемами епохи.

Характерним для Шевченка є об’єднання в одному творі різних жанрових форм, мотивів різної «тональності», тому важко визначити в ліриці поета жанр послання у «чистому вигляді». Більшість поезій цього жанру об’єднані в одне ціле іменем адресата, але певною змістовою завершеністю вони можуть існувати як самостійні поезії, жанрово-відмінні: оригінальна за своєю тематикою думка, епітафія, ліричний вірш.

Жанрова не традиційність вірша «На вічну пам’ять Котляревському» відзначена багатьма дослідниками, які відносячи його до елегії, оди, а то й взагалі уникаючи визначення жанрової домінанти, по суті, розглядали цей твір як своєрідну велику ліричну форму, утворену кількома жанровими структурами.

Написаний як вияв шани до І. Котляревського, визнання його заслуг, вірш Т. Шевченка своїм образним світом та структурою засвідчив прихід до української літератури поета, що стояв на принципово інших, ніж І. Котляревський, художніх позиціях.

Традиції Шевченкової елегії-посвяти на смерть І. Котляревського продовжили поети, що відгукнулися на смерть самого Т. Шевченка (О. Афанасьєв-Чужбинський «Над гробом Т. Шевченка»; В. Кулик , «На смерть Шевченка»; О. Навроцький «Сумує і плаче» та ін.). Не дотримується Т. Шевченко «чистоти» літературного жанру і в посланні «До Основ’яненка» (1839 р.).

Друга частина твору є власне посланням, в ньому з’ясовується, що автор, вважаючи Г. Ф. Квітку-Основ’яненко однодумцем у поглядах на історію, просить оспівувати героїчне минуле, висловлює сумніви щодо своїх можливостей співака, говорить про особисті страждання людини, відірваної від рідного краю. Композиційно, та й тематично, ці дві частини не утворюють органічної цілісності, але між ними є психологічна єдність.

В наступному ж році Т. Шевченко написав твір «Н. Маркевичу», який можна назвати типовим посланням. Тут маємо однотемність, адресат сприймається як реальна людина , і є те, що літературознавці називають характерною рисою послання — погляд поета на предмети превалює над відчуттям.

Поетичну творчість Т. Шевченка сорокових років традиційно розглядають у зв’язку з еволюцією його світогляду. Політичні ідеї стають його художніми ідеями. Художні особливості віршів цього періоду (в тому числі і в жанрі послання), значною мірою зумовлено тим, що в них відображено позицію безпосереднього учасника визвольного руху, поета , який розглядав своє слово як активний фактор свого життя.

Отже, з наведеного бачимо, що обов’язковою даністю послання є наявність адресанта і адресата — того, хто звертається, і того, до кого звертаються. Тим самим зумовлюється розведеність у просторі цих двох постатей. Причому простір адресанта є генеральним, в той час як адресата — локальним. Тому, що в полі зору першого є він сам, і той , до кого він говорить; крім того, він виразно розуміє свою активність, що надає значимості його власному простору. Але для того, щоб бути почутим, адресант має, разом з тим, перебувати в одному просторі зі слухачем, бо хоче бути почути. Творчість Т. Шевченка підтверджує гіпотезу про незастиглість жанрових форм, їхню здатність до видозмін, об`єднань та переходів.

Література

1.Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ковалів та ін. — К.: ВЦ «Академія», 2007. —  751 с.

2.Літературознавчий словник-довідник / О. Астаф’єв, З. Бичко, Б. Бірчек та ін. — К.: ВЦ «Академія».1997. — 747 с.

3.Смілянська В., Чамата Н. Структура і смисл: спроба наукової інтерпретації поетичних текстів Тараса Шевченка. — К.: Вища школа, 2000. —206 с.

Козлова А. В.,

студентка 44 групи

філологічного факультету

ЧНПУ імені Т. Г. Шевченка