Система вивчення іменника

Знайомство з частинами мови починається з вивчення іменника як найбільш уживаного учнями лексико-грама­тичного класу слів.

Вивчення іменника в початкових класах передбачає, по-перше, формування граматичного поняття про іменник, по-друге, формування навичок правопису відмінкових закін­чень іменників, по-третє, збагачення словника учнів новими іменниками і розвиток навичок точного використання їх у мові. Ці завдання розв'язуються не ізольовано, а у вза­ємозв'язку.

Лексичні і граматичні ознаки іменника досить складні, а тому вивчення цієї частини мови вимагає поступового на­копичення конкретного матеріалу для узагальнення знань про іменник як частину мови.

Система роботи над вивченням теми «Іменник» має бути цілеспрямованим процесом, який передбачає певну послі­довність ознайомлення учнів із смисловим значенням і гра­матичними ознаками цієї частини мови, а також поступове ускладнення вправ, спрямованих на формування навичок точного вживання іменників у мовленні і правильного їх написання.

Діти вивчають іменник протягом 4 років навчання. У 1 класі школярі вчаться відповідати на питання хто? щ о?, знайомляться з словами, що є назвами предметів, ви­конують логічні вправи на розрізнення назв істот і неістот. У 2 класі вводиться термін «іменник», що розкриває понят­тя «слова, які означають назви предметів», продовжується робота над диференціацією назв істот і неістот, без уживан­ня термінів «однина — множина» формуються практичні навички розрізнення числа іменників. У 3 класі поглиблю­ється уявлення учнів про такі лексико-граматичні катего­рії іменника, як назви істот і неістот, власні й загальні на­зви; вводяться терміни для позначення тих понять, які ра­ніше розглядалися практично.

Якщо в 2 класі для розрізнення числа діти користували­ся прийомом «один — багато», то в 3 класі формується гра­матичне поняття однини/множини. Учні вперше знайом­ляться з такою граматичною категорією, як рід іменника, навчаються розрізняти іменники за родами з допомогою підстановки слів він, вона, воно чи мій, моя, моє. Третьо­класники ще не знають відмінків іменників, однак практич­но вчаться ставити питання до слів-назв предметів (кого? чого? кому? чому? под.), будувати речення і словосполу­чення з іменниками в непрямих відмінках і тим самим готу­ються до усвідомлення поняття відмінювання іменників, що є основним у програмі 4 класу.

Формування у молодших школярів граматичного по­няття «іменник» складається з кількох етапів. Перший — підготовчий, який збігається з періодом навчання грамоти. Підготовка учнів до усвідомлення поняття «іменник» пе­редбачає навчання розрізняти предмет і його назву, роз­виток уміння класифікувати слова за певною смисловою ознакою (назви овочів, фруктів, транспорту тощо).

Другий етап формування поняття «іменник» передба­чає ознайомлення учнів із граматичними ознаками слів у єдності з їх смисловим значенням (відповідають на питання хто? що?, називають предмети) і закріплення їх у тер­міні «іменник». Ця робота потребує від учня більш високого ступеня узагальнення, ніж це було на підготовчому етапі.

Третій етап полягає у поглибленні знань про смислове значення іменників, засвоєння форм роду, числа, підготов­ці до усвідомлення відмінків, розширенні знань про влас­ні і загальні назви.

Четвертий етап передбачає формування уміння відмі­нювати іменники, свідомо вживати відмінкові форми для висловлення своїх думок і правильно писати відмінкові закінчення.

Формування загального поняття про іменник

Загальне поняття про іменник починає формуватися у дитини ще в добукварний період. Саме тут учитель навчає дітей розрізняти предмет і слово, що його називає. Зробити це можна, на­приклад, у такий спосіб. Учитель бере у руки книгу і за­питує:

• Що я тримаю? (Книгу.)

• Що ви можете з нею зробити? (Розглянути, прочитати, покласти на стіл і под.)

• Про що ця книга? (Мабуть, про тварин, бо на об­кладинці зображені тварини.)

• Ми можемо дізнатися, хто написав для нас цю кни­гу? (Можемо, бо на обкладинці завжди друкують прізвище автора.)

• У нашій шкільній бібліотеці є ще одна дуже цікава книга. Про що вона?

Звичайно, діти відповісти не можуть, а тому вчитель запитує, чому вони не можуть відповісти на його питання. (Бо не бачать книги.)

— Отже,— узагальнює вчитель відповіді дітей,— пред­мет ми бачимо, можемо потримати в руках, а слово, що є назвою предмета, тільки вимовляємо і чуємо.

Надалі в учнів поступово формується уміння «працюва­ти» зі словом як із узагальнюючою назвою предмета. Скажі­мо, вчитель вимовляє слово стіл, а діти називають той стіл, який вони при цьому можуть уявити.

Подальше формування поняття «Іменник» передбачає ро­боту над лексичним значенням іменника і його граматич­ною ознакою — відповідає на питання х т о? щ о?. Умін­ня ставити до слів-назв предметів запитання хто? чи що? прищеплюється дітям ще в період навчання грамоти.

У 2 класі діти дізнаються про те, що слова, які означають назви людей і тварин, відповідають на питання х т о?, а слова, які означають назви інших предметів,— на питан­ня

щ о? З цією метою вчитель здійснює систематизацію слів-назв предметів, тобто виділяє групи слів на позначення людей, тварин, рослин, предметів побуту. Демонструється, наприклад, таблиця із зображенням лікаря, робітника, шко­лярки (перший ряд), собаки, кота, їжака (другий ряд), де­рева, портфеля, чайника (третій ряд).

У ході евристичної бесіди учитель з'ясовує:

• Хто зображений на малюнку першого ряду?

• Яке питання можна поставити до кожного з зобра­жених предметів? (Хто це? — Лікар і под.)

— Кого називають слова лікар, робітник, школярка? (Людей.)

— Отже, які слова відповідають на питання хто? (Слова — назви людей.)

Аналогічна робота проводиться з малюнками другого, а потім третього ряду.

Внаслідок такої роботи у дітей формується уявлення про іменники — назви істот і неістот.

Методика вивчення числа іменників

Поняття «число» засвоюється дітьми на реальній, предметній основі: у житті вони зустрічають один або декілька предметів. У зв'язку з цим уявлення про число сформоване ще в дошкільному віці, адже прак­тично діти вміють користуватися формами однини і множини іменників (лялька — ляльки, яблуко — яблука). Усвідомлення числа іменників як граматичної категорії починається в школі.

Поняття про однину і множину іменників формується послідовно. У 1—2 класах діти дістають уявлення про один і багато предметів, учаться добирати слова за зразком (ге­рой — герої, мишенята — мишеня) або змінювати форму слова, керуючись настановою один — багато.

Терміни однина/множина вводяться в 3 класі. Якщо в 1—2 класі учні лише практично користуються числовими формами, то у 3 класі продовжується формування понятті «число іменників» на більш високому рівні.

Під час вивчення числа іменників діти повинні зрозуміти:

якщо іменник означає назву одного предмета, він ужи­вається в однині (книга, олівець, стіл);

якщо іменник означає назву двох або більшої кількості предметів, він уживається в множині (книги, олівці, сто­ли);

не всякий іменник, що має форму множини, називав кілька предметів (окуляри, ножиці, двері);

не всяк й іменник, що має форму однини, становить со­бою назву одного предмета (коріння, студентство).

У процесі роботи над числом іменників учитель має сфор­мувати уміння: 1) розрізняти іменники в однині і множи­ні за значенням і закінченням; 2) утворювати форму мно­жини від найбільш уживаних форм однини і навпаки; 3) пра­вильно вживати числові форми іменників у мовленні.

Робота над вивченням числа іменників проходить у та­кій послідовності.

Спочатку вчитель організовує спостереження за сло­вами, які називають один і кілька предметів, і порівняння цих слів. Пропонує, наприклад, такі слова: парта — парти, хлопець — хлопці, лінія — лінії, море — моря.

Вчитель допомагає дітям з'ясувати, скільки предметів називають іменники першої колонки, а скільки — другої. Внаслідок узагальнення діти неодмінно зроблять висно­вок про те, що, коли іменник називає один предмет, він уживається в однині, а коли більше предметів — у множині.

Оскільки учні при визначенні числа звертають увагу лише на смисловий бік поняття (один — багато), слід зо­рієнтувати їх на врахування формального показника одни­ни і множини — закінчення (книга — книги, ліс — ліси).

Визначаючи число іменників, учні повинні дотримува­тися певної послідовності дій: 1) встановити, один чи біль­ше предметів називає слово; 2) визначити закінчення імен­ників у множині. Це полегшує роботу вчителя над розши­ренням у дітей уявлення про число, зокрема в іменників, які мають форму множини, але називають один предмет, або, маючи форму однини, називають сукупність пред­метів.

Як можливі варіанти організації спостереження за та­кими іменниками можна виконати будь-яку з наведених нижче вправ:

• вчитель демонструє малюнок із зображенням одних окулярів і кількох і просить назвати, що зображено на малюнках. В учнів руйнується стереотип визначення чис­ла за принципом один — багато, не допомагає їм у даному випадку і закінчення. Діти неодмінно приходять до вис­новку про існування в мові іменників, які вживаються тільки у формі множини, незалежно від того, яку кількість предметів вони позначають;

• вчитель, пропонує учням записати подані слова у два стовпчики «Однина» і «Множина». Серед слів, якими оперуватимуть діти (наприклад, вікно, море, вікна, моря), зустрінуться і слова типу ножиці, окуляри. Природно, що перед дітьми виникає проблемна ситуація: до якого стовп­чика віднести останні іменники? Можна очікувати, що уч­ні, враховуючи відомі їм критерії один — багато і закін­чення, віднесуть ці іменники до множини. Класовод про­понує школярам утворити від цих іменників форми однини. Коли діти переконаються в неможливості такої операції, він приводить їх до висновку, що деякі іменники мають тільки форму множини, хоч і позначають один предмет.

Аналогічно вчитель знайомить учнів і з тими іменника­ми, що мають тільки форму однини.

Збірні іменники типу каміння, коріння, дітвора в уяв­ленні молодших школярів можуть асоціюватися з множи­ною. Тому слід дати дітям допоміжний орієнтир для мно­жини — слова мої, вони. Користуючись цим орієнтиром, учні прийдуть до висновку, що слово коріння має форму однини — коріння (воно, моє), а слово корені (вони, мої) є формою множини від корінь (він, мій).

Методика вивчення роду іменників

Граматичне поняття роду іменників формується в 3 класі переважно на основі використання по­яснювально-ілюстративного методу. Опрацьовуючи тему «Рід іменників», учитель має показати дітям, що:

іменники бувають трьох родів: чоловічого, жіночого і середнього;

для того щоб визначити рід іменників, слід поставити їх у формі однини;

рід деяких іменників слід запам'ятати (собака — ч. р., путь — ж. р.).

У шкільній практиці традиційно розпізнавання роду іменників здійснюється підстановкою особових займенни­ків — він, вона, воно чи присвійних — мій, моя, моє. Це має повідомити вчитель дітям перед виконанням вправ на розрізнення роду.

Важливо під час формування поняття роду показати учням, що визначити рід іменників можна тільки тоді, ко­ли вони вжиті в однині. З цією метою вчитель може за­пропонувати дітям визначити рід іменників у такому, на­приклад, реченні: До годівниці прилітають горобці і сини­ці. Учні переконуються, що відомий їм прийом визначення роду (підстановка слів він, вона, воно) до слів горобці і сини­ці не допомагає. Тоді вчитель пропонує інший варіант ре­чення: До годівниці прилетіли горобець і синиця. Так уч­ні повинні дійти висновку, що визначити рід іменника мож­на тільки за формою однини.

Методика вивчення відмінювання іменників

Вивчаючи відмінювання іменників, слід розкрити учням суть категорії відмінка — здатність виражати за допомогою закінчення та в окремих випадках прийменників синтаксичні зв'язки між словами.

О. М. Пєшковський, вказуючи на велику організуючу роль відмінків у мовленні, писав, що вони своїми формами «виражають відношення між нашими словами, уявлення і тим створюють зв'язну мову — думку; без них наша мова розпалась би на окремі не пов'язані між собою слова, а мов­на думка — на окремі уявлення».

Внаслідок вивчення відмінювання іменників учні повин­ні усвідомити:

• зміна іменників за відмінками служить для зв'язку їх з іншими словами;

• крім відмінкових закінчень для зв'язку слів вико­ристовуються прийменники;

• називний і давальний відмінки ніколи не вживають­ся з прийменниками, а місцевий — без прийменників;

— решта відмінків можуть уживатися як з приймен­никами, так і без них.

Вивчення відмінків іменників за програмою передба­чається в 4 класі. Однак грунт для формування цього по­няття готується поступово ще з 1 класу. Практично з від­мінковими формами іменників діти мають справу і при скла­данні словосполучень, і при відновленні деформованих текстів, і при змінюванні іменників за питаннями.

Особливістю засвоєння відмінків є те, що воно базуєть­ся на вмінні учнів бачити зв'язки слів у реченні. Ось чому роботу над вивченням відмінків можна починати лише піс­ля того, як діти навчаться вичленовувати з речення слова, пов'язані між собою граматично і за смислом, тобто слово­сполучення. Вже на початковому етапі вивчення відміню­вання іменників діти, ще не знаючи відмінків, знайомлять­ся з різними формами слова. Спостереження за зміною за­кінчень у словах залежно від інших слів дає змогу уч­ням усвідомити роль закінчення в мовленні.

Починати вивчення відмінювання іменників доцільно в аналізу записаного на дошці чи кодокарті тексту, в якому слово хліб уживається в усіх відмінках.

Учитель керує спостереженням учнів у ході такої, на­приклад, бесіди:

Хліб — усьому голова,— так віддавна в народі казали,

Тож і не дивно, що люди без хліба вмирали.

Хлібові шану, як рідним батькам, віддавали,

Пісню про хліб на весіллі й обжинках співали,

З хлібом і сіллю гостей дорогих зустрічали,

В хлібові силу й могутність народу вбачали.

• Прочитайте текст. Скажіть, яке слово повторюється в кожному реченні. (Слово хліб.)

• На яке питання це слово відповідає? (Щ о?)

• Що сказано про хліб у другому реченні? (Без хліба вмирали.)

• На яке питання відповідає це слово? (Без чого?)

• Випишіть форми слова хліб з першого й другого ре­чення і скажіть, чим вони відрізняються? (У другому сло­ві з'явилось закінчення -а.)

• Чому не можна, щоб у другому реченні слово хліб було вжите в одній і тій самій формі, що й у першому? (Не буде зв'язку між словами,)

Аналогічно проводиться робота з наступними речення­ми. Після такої підготовчої роботи цілком логічним буде питання: для чого потрібна зміна закінчень в іменниках? (Для зв'язку з іншими словами.) Що відповідає кожній змі­ні закінчення? (Запитання до іменника.)

Зміна запитання, як правило, приводить до зміни закінчень у словах. Подальше усвідомлення цієї закономір­ності відбувається при роботі над деформованими текстами. Побудова речень із безсистемне поданих слів неодмінно зму­сить дітей поставити логічні запитання, а мовленнєвий до­свід підкаже вибір правильної форми. Отже, ще до вивчен­ня теми «Відмінки іменників» учні мають змогу зрозуміти взаємозв'язок питання і форми слова-відповіді.

На наступному етапі вивчення відмінювання іменників (4 клас), актуалізуючи знання дітей про зміну слів за питаннями, вчитель знайомить школярів із назвами від­мінків.

Вивчення відмінювання іменника слід пов'язати з ви­робленням уміння розрізняти відмінки.

При визначенні відмінків треба привчити учнів дотри­муватися потрібної послідовності дій: 1) знайти слово, з яким пов'язаний іменник; 2) від цього слова поставити питання до іменника, відмінок якого визначається; 3) за питанням визначити відмінок.

Так учні свідомо оволодівають умінням визначати від­мінки. Однак навіть дотримання такої послідовності не за­страховує школярів від помилок у визначенні окремих від­мінкових форм.

Значні труднощі викликає розрізнення форм родового і знахідного відмінків іменників II відміни (назв істот). З метою попередження помилок у визначенні цих відмін­ків слід скористатися прийомом підстановки іменника жі­ночого роду з флексією -а(-я). Наприклад, для визна­чення відмінків іменників у словосполученнях зустрів уч­ня (учнів), не бачив учня (учнів) слід підставити іменник учениця. Якщо підставлений іменник жіночого роду мати­ме закінчення -у(-ю), то й аналізований іменник стоїть у знахідному відмінку, якщо закінчення -и, -і, то й аналізо­ваний іменник стоїть у родовому відмінку.

Давальний і місцевий відмінки діти не будуть плутати, якщо вчитель навчить їх, що у давальному відмінку імен­ники вживаються без прийменників, а в місцевому відмінку — з прийменниками. Домогтися цього вчитель може, організувавши спостереження за формами іменників у та­ких, наприклад, реченнях, як Не радій чужій біді Не кидай друга у біді та ін.

Подальше вивчення системи відмінювання іменників полягає у виконанні ряду тренувальних вправ, які передбачають визначення відмінків іменників у поданому тексті, постановку іменників у відповідній відмінковій формі, змі­нювання іменників за відмінками.

Отже, вивчення іменника в початкових класах сприяє розвиткові логічного мислення дітей, забезпечує розумін­ня функції цієї частини мови, усвідомлення ряду граматич­них категорій (роду, числа, відмінка), свідоме вживання різних граматичних форм в усному й писемному мовленні школярів.