1.5. Результати процесу виховання. Шляхи підвищення ефективності процесу виховання

Інтеріоризація – процес перетворення зовнішніх, реальних дій з предметами на внутрішні, ідеальні. Завдяки інтеріоризації зовнішні факти людської по­ведінки переходять в усталені внутрішні якості особисто­сті. Результати виховного процесу значною мірою зале­жать від індивідуальних особливостей вихованців, їх став­лення до навколишньої дійсності, насамперед до спрямо­ваних на них виховних впливів, їх взаємин з однолітка­ми, дорослими, ставлення до педагогів і батьків. Оскільки школярі різняться індивідуальними особливостями, то й результати їх виховання різні.

Для практичної діяльності педагога доцільно всіх учнів класу залежно від рівня їх вихованості поділити на групи:

Дуже низький рівень. Характеризується негативним досвідом поведінки, що важко піддається педагогічному впливу, саморегуляція і самоорганізація не розвинуті.

Низький рівень. Характеризується слабким виявом позитивного, ще не стійкого досвіду поведінки, спосте­рігаються зриви, поведінка регулюється переважно ви­могами старших та іншими зовнішніми стимулами, са­морегуляція та самоорганізація інтуїтивні.

Середній рівень. Йому властива стійка позитивна по­ведінка, наявність регуляції та саморегуляції, організації й самоорганізації, хоч активна позиція щодо діяльності та вчинків однокласників ще не виявляється.

Високий рівень. Для нього визначальним є стійкий і позитивний досвід поведінки, саморегуляції разом з прагненням до організації та регуляції діяльності по­ведінки інших людей, виявом активної позиції.

Основні показники рівня вихованості школяра – зов­нішній вигляд, культура поведінки у школі та за її ме­жами, громадська активність, самостійність у всіх ви­дах діяльності, сформованість наукового світогляду, національної самосвідомості, ставлення до навчання, ін­терес до знань і усвідомлення їх ролі в своєму розвит­ку, прилучення до національної та світової культури, мистецтва, літератури, фізичне здоров'я, захоплення фі­зичною культурою і спортом, працелюбність, орієнтова­ність на майбутню професію.

Оцінити рівень вихованості особистості можна і за її ставленням до навколишньої дійсності: до суспільст­ва — патріотизм, суспільна дисципліна, громадська ак­тивність, працьовитість, відповідальність, солідарність, відданість справі; до інших людей – поважання їх гід­ності, піклування, терплячість; до себе – гідність, са­мокритичність, самоконтроль, ініціатива, оптимізм; до культури – повага до культурних цінностей, контак­ти з діячами культури, розуміння прекрасного; до при­роди – повага до всіх форм життя, милування приро­дою, примноження її багатств і раціональне їх викори­стання; до моральних цінностей – демократизм, гума­нізм, поважання волі.

Методами визначення рівня вихованості учнів можуть слугувати методи науково-педагогіч­ного дослідження: педагогічне спостереження, бесіда, ан­кетування, вивчення продуктів діяльності учнів та ін.

Шляхи підвищення ефективності процесу виховання.

Підвищення результативності виховного процесу зав­жди було актуальним питанням. Нині школа прагне до­лати формалізм, удосконалювати виховну діяльність пе­дагогічних колективів.

Подолання формалізму у виховній роботі школи мож­ливе завдяки уникненню безсистемності, усуненню заор­ганізованості учнів безліччю непотрібних заходів.

Типовими проявами формалізму у виховному про­цесі є наступні:

- роздрібнення виховного процесу, тобто однобічно-ана­літичний підхід до планування, здійснення й оцінюван­ня виховної роботи, шо суперечить цілісності реального процесу розвитку людини й колективу. Виховна робота часто планується, здійснюється й оцінюється як сума ок­ремих заходів;

- гонитва за кількістю виховних впливів, що супере­чить характеру реального процесу розвитку людини і ко­лективу, який визначається передусім якістю виховання;

- однобічність трактування впливу, яка суперечить ба­гатостороннім виявам реальної людини і колективу. Так, бесіду, доручення тощо нерідко розглядають як засіб ли­ше морального або естетичного виховання, хоча насправ­ді вони є комплексними методами виховання взагалі;

- відсталість форм виховного впливу, традиційний, консервативний підхід до виховної роботи, якій супере­чить динамізму розвитку особистості та колективу, що потребує протиставлення оновлених і збагачених педаго­гічних та інших традицій;

- невиразність виховного впливу, відсутність індивідуально-диференційованих форм, тобто однобічний під­хід до виховної роботи, її планування, здійснення, оці­нювання, що суперечить реальному процесові розвитку людини і колективу, в якому органічно поєднуються за­гальне, окреме (групове) та індивідуальне;

- зовні показний характер виховної роботи, що супере­чить характеру внутрішнього розвитку людини і колек­тиву, тобто виховання має охоплювати відкриті та при­ховані впливи на особистість, що формується. Їх мета – розвиток внутрішніх установок;

- незавершеність, неповнота виховних впливів, тобто їх однобічно навчаючий характер, зведення виховної роботи до заходів для вихованців. За такого підходу учень розглядар-гься тільки як об'єкт впливу, і стосунки між ним і наставником є суб'єкт-об'єктні, але практично во­ни мають бути суб'єкт-суб'єктними, коли особистість стар­шого, або більш досвідченого, не піднімається над особи­стістю молодшого, або менш досвідченого, не "давить" її своєю перевагою чи авторитетом, коли спілкування і ді­яльність відбуваються на паритетній основі.

Удосконалення виховного процесу в школі перед­бачає:

• організацію виховних центрів – створення музеїв, тематичне оформлення рекреацій;

• органічне поєднання завдань, вирішуваних школою, з потребами довкілля. Це передусім організація допомоги школярів населенню в охороні та примноженні багатств природи, у вирішенні проблем виробництва, орієнтації уч­нів на вибір професії, потрібної для їх міста чи села;

• створення в школі морально-психологічного клімату поваги до знань. Школа має пропагувати серед учнів дум­ку, що в цивілізованому суспільстві людині вигідно бу­ти вихованою і освіченою;

• підбір раціонального змісту виховання відповідно до його мети і рівня вихованості колективу й окремих уч­нів. На початку XX ст. в Україні такого посилення потребу­ють питання морального і правового виховання, підготов­ка учнівської молоді до життя та діяльності в ринкових умовах, виховання несприйнятливості до негативних явищ життя тощо;

• розумне співвідношення між інформаційними ме­тодами впливу на учнів і залученням їх до різних видів діяльності. Це зумовлено тим, що в школі превалюють словесні методи виховання, які дають змогу формувати погчяди і переконання учнів, але не забезпечують вироблення відповідних навичок і звичок поведінки. Цим по­яснюється розрив між свідомістю і поведінкою деяких школярів. Залучення учнів до різноманітних видів діяль­ності сприяє подоланню такого розриву;

• своєчасне проведення виховних заходів, акценту­вання уваги на профілактиці негативних явищ в учнівсь­кому середовищі;

• використання різноманітних форм і методів вихов­ного впливу, що відповідають віку учнів. Доцільно оби­рати такі з них, які спонукають учнів до вияву актив­ності, ініціативи й самостійності, в підготовці та прове­денні яких вони брали б активну участь;

• підвищення емоційності виховних заходів. Ця ви­мога ґрунтується на таких положеннях: а) твердженні пси­хологів, що знання засвоюються швидше і стають погля­дами й переконаннями за умови, що учень до них не бай­дужий, що він емоційно переживає, засвоюючи їх; б) од­нією з рис української ментальності є емоційність;

• створення умов для розвитку самостійності та іні­ціативи учнів, їх самоврядування, самоосвіти та само­виховання;

• подолання авторитарного стилю у ставленні педа­гогів до учнів. Підготовка учнів до життя в демократич­ному суспільстві потребує відмови від командного стилю в ставленні до них. Школа має бути взірцем демократи­зації українського суспільства, а учні за період перебу­вання в ній повинні набути достатнього досвіду стосун­ків на демократичних засадах.