§ 4. Інтер’єр українського житла

У традиціях української хати бачимо безмежний про­яв творчої наснаги народу, його досвіду, знань і худож­нього смаку. Народне житло було цікаве й оригінальне не тільки за формою, а й за внутрішнім змістом. Кожна річ, предмет у ньому, крім свого практичного значення, має ще й свій духовний образ. Завдяки цьому хата для селянина ставала всім: і храмом, і рідним краєм, і бать­ківщиною, і матір’ю. На перший погляд про традиційну хату ми знаємо нібито багато, але водночас ще й мало.

Хата... Формування її тривало поступово, протягом століть, хоча сама вона з’явилася ще в глибоку давни­ну. Це пояснюється патріархальним укладом життя се­лянина.

Хата — це колиска нашого народу, де творилася його журлива й оптимістична доля, жеврів і вибухав його гнів, складалися пісні та легенди, де люди переймалися буденними клопотами, кохалися, народжувалися і вми­рали, щоб поступитися місцем прийдешнім поколінням.

Недарма наявність власної оселі виводила людину на певну сходинку громадського значення, означала,, що вона працьовита, клопочеться про достаток для своєї сім’ї.

Хату кожна господиня дбайливо доглядала. «Без гос­подаря двір, без господині хата плаче» — говорить на­родне прислів’я. «Гляди ж, дочко,— повчає мати в одній з казок свою доньку перед заміжжям,— як будеш у свек­ра, то вставай раненько, умивайся біленько, вимітай хату і сіни, коло хати поодмітай, поприбирай, а в субо­ту ввечері припічок підмаж, долівку вимаж, то тебе і чоловік буде жаловать і од людей знаруги не буде». Отож у хаті завжди мало бути охайно, вибілено, розма­льовано кольоровою глиною, оздоблено витинанками, прикрашено квітами, запашними травами.

Біла хата, на думку Т. Шевченка,— найвизначніша прикмета українського села:

Хати біленькі виглядають,

Мов діти в білих сорочках...

Хата надавала людині не тільки притулок від непо­годи, а й створювала умови для повсякденного існуван­ня, де відновлюються сили, визріває натхнення. Тут фор­мувалися родинні стосунки, створювалася своєрідна пси­хологічна атмосфера, свій мікроклімат, де людина відпочиває, працює, харчується, осмислює своє буття та взаємини з навколишнім світом.

Хати (хижі) в Україні у більшості регіонів були бі­лими, мазаними. Лише у деяких західних регіонах їх фарбували у жовті та блакитні кольори. Своєрідною архітектурою побудови житла відрізняються райони Карпат.

Хата мала світлицю (залу, велику хату) та кухню (хатину, ванкір, алькір, теплушку, боківку). Кожна ха­та мала сіни, а в сінях — відокремлені комори (комір­чини, хижки, клітні, стебки). Продовження хати — ґанок (крильце, калідор), подовжені виноси даху (піддашшя, піддашок, підсобійка).

Двір огороджували дерев’яним парканом або плете­ним тином, були й брами, ворота.

У дворі — хлів, стайня, стебок, льох, комори. На тину чи на кілочках сушилися глечики, горщики.

Традиційним оформленням українського житла є ук­раїнська вариста піч (внутрішній кут з боку вхідних дверей). У хаті — довгі лави та ослінчики. Лава несла; значне функціональне навантаження: на ній сиділи гості і члени сім’ї, вночі на ній спали; в лаві робили спеціаль­ні дірки, а в них вставляли кужіль. Відомі і короткі ла­виці, а пізніше увійшли в побут і стільці.

У кутку хати по діагоналі від печі стояв стіл. Таке розташування визначалося кількома його функціями — тут працювали, відзначали урочистості чи сумували* споживали їжу, тому й ставили його у чистій та освітле­ній частині житлового приміщення.

Великий стіл уособлював ідею єдності, родинної міцності та злагоди. За ним збиралися всі разом, щоб їсти, тому він сприймався як «годувальник» сім’ї.

Поряд із дверима, проти печі, знаходився мисник, який разом із піччю і лавою утворював кухонну групу інтер’єру.

По діагоналі від печі влаштовували парадний кутз (покуть, червоний кут), в якому вивішували ікони (об­рази), прикрашені покутніми рушниками, квітами, лам­падкою.

Необхідним атрибутом побуту, а отже, й інтер’єру була дерев’яна окована скриня, оздоблена різьбленням чи випалюванням. У XVI—XVII ст. вона виконувала функцію стола. Пізніше скрині стали використовувати для збереження одягу та різних цінних речей. Про скри­ню клопотали всі жінки ще в пору дівування. Тут скла­далося вбрання, вінок, рушники, прикраси, а у прискрин­ку ховалися «таємниці»: пов’язане у вузлики різне зілля, яке мало чарівну силу.

Ніхто не мав права зазирати до скрині — ні мати, ні батько, ні сестра. Скриня залишалася власністю дівчини* а пізніше жінки на все життя. У спадок вона могла пе­рейти тільки після смерті.

Скрині ставили у світлиці біля стола. Мальовані або різьблені, вони завжди виділялися серед інших) селян­ських меблів, які переважно не оздоблювалися. Скриня була символом майбутньої нової сім’ї. Молода дружина вивозила її з рідної хати як спогад про своє дівоцтво, як частину родового вогнища, батьківської хати, звичаєвих устроїв, духовних і моральних засад. Вона ставала в певному розумінні фундаментом нової родини.

До елементів конструкції житла належить сволок (брус, на якому тримається стеля в хаті). На сволок ви­бирали стовбур кедра, який обтісували, надаючи йому квадратної або прямокутної форми. На Прикарпатті іс­нував навіть звичай переносити міцний сволок із ста­рої хати в нову. Особливо урочисто піднімали його на зруб, перев’язували рушниками або хусткою.

Уздовж тильної стіни, між піччю та причілковою сті­ною, будували дерев’яний настил, лежанку-піл, на якому вночі спала родина.

Українську хату прикрашали вишитими рушниками, килимами, веретами, коцами, ліжниками, ряднами.

Окрасою української хати є криниця з журавлем та лелечине гніздо.

До традиційного українського посуду належать мис­ка та полумисок. Миска — глибока керамічна посудина, полив’яна (чи не полив’яна), розписи та кольори різні за­лежно від регіону. Використовуються для перших страв та в господарстві. Полумисок — керамічний посуд з по­глибленням — використовують для перших та других страв. Горщики — керамічні, виготовлені на гончарному крузі, використовуються для приготування та зберігання їжі.

Макітра — глибокий керамічний посуд для варени­ків, картоплі. Глечик — глиняна посудина для зберіган­ня молока.

Є в Україні своєрідні глиняні, керамічні посудини — куманці, барильця, горнятка тощо.

Знайомство дітей з хатнім інтер’єром, подвір’ям, по­судом починають з молодшого дошкільного віку і про­довжують протягом перебування дітей у дитячому садку.

Можна провести такі заняття: «Хата моя, хатиноч­ка», «Лелечине гніздо», «Рушник на кілочку, хата у ві­ночку», «Криниця моя, криниченька», «У бабусиній світ­лиці» та дидактичні ігри: «Почастуємо ляльку», «Приго­туємо обід», «Мисник», «Український посуд», «Купуємо посуд», «Що з чого зроблено», «Бабусин посуд».

Наводимо орієнтовані конспекти занять, розроблені О. П. Макаренко.

Заняття на т е м у: «Мамина світлиця» (середня гру­па).

Мета: Поглибити знання дітей про предмети україн­ського національного побуту: ковдру, рядно, хідники, скриню, скатерку, вишивані подушки.

Хід заняття: На столі — панно із зображенням української світлиці. Зліва — розмальована піч, спра­ва — мисник з посудом. У центрі — український килим, на стіні висить рушник.

На навчальному столі стоїть маленьке ліжко, засте­лене вишитою ковдрою, лежать вишиті подушки,, лава застелена рядном, стіл застелений вишитою скатерти­ною, стоїть скриня, лежить хідник.

Вихователь говорить, що діти сьогодні побувають в гостях у маминій світлиці.

• Діти, давайте-но подивимося, що ж є в маминій світлиці? Так, є піч. її господині завжди розмальовува­ли, тому і в нас піч розмальована квітками, півниками.

• А ще що є? Так, мисник, на якому стоїть україн­ський національний посуд. А що висить на стіні? Так, на стіні висять вишитий рушник, килим. А що стоїть біля килима? Так, ліжко. Чим воно застелене? Пра­вильно, ковдрою. А що лежить на ліжку? Правильно, ви­шиті подушки. Біля ліжечка — хідники, гарні, в сму­жечку.

• Діти, а що ще стоїть у кімнаті? Так, стіл. Він на­критий вишитою українською скатертиною, а стоїть на ньому глечик.

• Діти, а що ще стоїть у кімнаті? Так, лава. Знає­те, чим вона накрита? Рядном. А що стоїть біля лави? Правильно, скриня. У скрині колись тримали постіль, вишивані рушники, вишивані сорочки, плахти, спідниці. Ось в таких світлицях колись жили.

Узимку, коли в печі палахкотів вогонь, збиралися до­рослі і малі і розповідали казки. Послухайте одну з них.

Вихователь розповідає.

Заняття на тему: «Ознайомлення з криницею» (старша група).

Мета: Розширити знання дітей про народну симво­ліку. Дати поняття про криницю. Виховувати почуття гордості за свій рідний край.

Хід заняття: — Діти, сьогодні у нас з вами буде незвичайна екскурсія. Ми познайомимося із старовин­ною українською криницею.

Діти заходять до зали, яка відповідно обладнана. їх зустрічає господиня.

Господиня: «Прошу, прошу, гості дорогенькі, на моє подвір’ячко, на зелене зіллячко. Рада всіх вас бачити. Тут чекає на вас зроблена з каменю, дерева й криці ста­ровинна криниця.

Діти підходять до «криниці». Вихователь розпові­дає:

• Діти, ось перед вами старовинна українська кри­ниця. А ви знаєте, які за формою бувають криниці?

• Так, круглі, квадратні. А з чого вони бувають зроб­лені? Правильно, з каміння, з дерева. А хто скаже, як називається ця криниця? Правильно, криниця-журавель. А чому саме так, послухайте легенду. Колись у сиву дав­нину мале, хлоп’я загубилося в лісі. Воно заблукало і захотіло пити. Хлопчик натрапив у лісі на глибоку кри­ницю. Він зовсім знесилів і не зміг дістати з криниці води. Де не візьмись у небі з’явився журавель. Він опус­тився біля криниці і, нагнувши свою довгу шию, дістав води з неї. Хлопчик напився і подякував журавлеві. У дитини додалося сил, і вона знайшла стежку додо­му. Після того випадку люди на згадку про доброго пта­ха стали робити криниці, схожі на журавлів. Подивіть­ся ще раз уважно на криницю. Ось ця кам’яна частина називається цямриння, а верхня — дерев’янка-журавель. Каміння для криниці возять з річки. Воно повинно бути гладеньке, шліфоване. А «журавля» роблять з дуба, щоб він був міцним, прикрашають різьбою.

• Діти, як ви думаєте, зруб криниці, або цямриння, роблять лише з каменю? Правильно, ще цямриння бу­ває дерев’яне, його викладають з колод, ось таких, як ле­жать збоку криниці. Тоді криниця-журавель має такий вигляд. (Показує картинку.)

• То як називається нижня частина криниці? Якою вона буває?

• Як називається верхня частина криниці? З чого її роблять? Чим прикрашають?

• Діти, а чи хочете ви відчути себе хоч трішки ма­ленькими журавлями? Журавлі найбільше люблять ті місця, де трава висока, густа. Ось давайте і ми з вами відшукаємо тут найзеленішу, найгустішу траву.

(Діти ходять «подвір'ям» і знаходять найгустішу тра­ву біля криниці.)

• Відшукали? Де вона росте?

• Так, біля криниці. Ось тепер сядьте, спочиньте і послухайте мене.

У народі кажуть: «Де вода — там і життя». Тож не­дарма з давніх-давен вважають, що криницю копати в будь-якому місці не можна. У кожному селі шукають місце для криниці по-своєму. Ось у цьому селі колись жив дід, який ходив селом і шукав місце, де можна ко­пати криницю. Там, де густа і зелена трава, він прикла­дав вухо до землі і слухав, чи шумить вода. Там, де він чув шум води, копали криницю. Вода в ній була чиста, холодна і смачна.

Воду з криниці п’ють, нею миються, в ній перуть одяг. Раніше не могли в кожному дворі викопати криницю. Могла бути одна-дві; криниці на все село, тому люди хо­дили по воду далеко.

Ось подивіться, як наша господиня йде по воду. Че­рез плече у неї коромисло. На ньому — двоє дерев’яних відер. У давнину їх називали коновками.

Господиня начіплює відро на журавель, набирає во­ди, частує нею дітей і примовляє:

Із криниці-студениці,

Що під вишнями в саду,

Я водиці-льодяниці

У відерце наберу.

Діти дякують. Вихователь запитує в дітей:

• Чи смачна вода?

• А яка ще вода буває?

• А чи знаєте ви, чому вода холодна і чиста?

• Тому, що в криниці б’є джерело. А джерельна во­да дуже холодна і смачна, смачнішої від джерельної не­має.

• А чи бачили ви ще де-небудь джерела?

• Так, у лісі.

Хтось із дітей розказує вірш М. Чепурної «Лісове джерельце».

Вихователь разом із дітьми дякують за гостину.

Запитання для повторення

1. Які українські національні іграшки ви знаєте?

2. Охарактеризуйте глиняні та дерев’яні іграшки відповідно до регіонів.

3. Назвіть традиційний український одяг (жіночий, чоловічий, дитячий).

4. Що характерне для одягу вашого регіону?

5. Назвіть найпоширеніші традиційні (та свого регіону) страви української кухні.

6. Дайте характеристику традиційному українському посуду (та відповідно до свого регіону).

7. Що характерне для хатнього інтер’єру українського житла?

Практичні заняття

1. Складіть тематичні словнички для дітей: «Національний одяг», «Національний посуд», «Хатній інтер’єр, подвір’я».

2. Розробіть конспект занять за дорученням викладача для різ­них вікових груп з ознайомлення дітей з українським національ­ним побутом.