§ 2. Ідеї народного виховання у творчості українських письменників

Початок становлення і розвитку народної педагогіки як окремої наукової дисципліни припадає на кінець XVIII га XIX ст.

Значний вилив па розвиток тогочасного українознав­ства мали просвітителі-демократи, особливо Г. С. Сково­рода. Він був першим з видатних педагогів минулого в Україні, хто осягнув суть народної педагогіки і сказав про неї своє вагоме слово. Філософ-просвітитель і гуманіст другої половини XVIII ст. зазначив особливу здатність народу до педагогічної творчості.

Джерела знань Г. С. Сковорода вбачав у мудрості на­родного досвіду, який нагромаджується завдяки природ­ній сутності людини: «Опыт есть отец искуству,вЪдЪнію и привічкЪ. Отсюду родилися вс1> науки, и книги...» ²⁶,— писав видатний мислитель.

Ідеями української сімейної етнопедагогіки пройнято його вірші, притчі, пісні, байки, діалоги і трактати. Так, у притчі «Благодарный Еродій», тобто атеїст, він відзна­чає переваги виховання дітей у трудовій сім’ї порівняно з вихованням в аристократичних родинах, яке основане на наслідуванні зарубіжним зразкам.

Г. С. Сковорода засуджував верхівку суспільства, яка відмітала все національне, зневажливо ставилась до сво­го народу, його мови і звичаїв. «Всяк должен узнать свой народ,— писав він,— и в народе себя. Рус ли ты? Будь им... Лях ли ты? Лях будь. Немец ли ты? Немечествуй. Француз ли? Французуй. Татарин ли? Татарствуй, Все хорошо на своем месте и в своей мере, и все красно, что чисто, природно, т. е. неподдельно, неподмешено, ио по своєму роду»

У пісні «Всякому городу прав и права» Г. С. Сково­рода висміяв згубні сподобаннл панівної верхівки фео­дального суспільства, протиставляючи їй мораль трудо­вого народу, виховану на традиціях народної педагогіки: «... чія совесть, как чистый хрусталь» ²⁷. Тому вільноду­мець усе життя був на боці носіїв народної моралі, тоб­то тих, «кто сердцем чист и душею»²⁸.

Г. С. Сковорода гостро висміював неробство й пока­зав неперевершену силу праці як провідної основи, на якій саме і базується народна педагогіка. Його ідея про працю також виходить з етнопедагогїки, зокрема з на­родного ідеалу про те, що кожна людина повинна обо­в’язково працювати і займатись тим, до чого вона вияв­ляє особливі нахили.

Завдяки спадщині Г. С. Сковороди було закладено основи демократично-просвітительської платформи для вивчення української етнопедагогіки.

У кінці XVIII ст. освітньо-демократичний напрям в Україні знайшов своє продовження в діяльності І. П. Кот­ляревського. За свідченням його сучасників, І. Котлярев­ський любив відвідувати «збори і розваги народні і сам, переодягнувшись, брав участь в них, уважно вслуховую­чись в народний говір, записуючи пісні і слова, вивчаю­чи мову, традиції, звичаї, обряди, повір’я, перекази ук- раїнців і з цієї практичної школи виніс він глибокі знан­ня малоруського говору і побуту народного»²⁹.

В образі Наталки І. Котляревський втілив саме такі риси характеру дівчини, які обстоює народна педагогіка: вірність сім’ї, розум, щирість, доброзичливість, працьо­витість, енергійність і наполегливість у боротьбі за люд­ське щастя, вміння критично оцінювати людей, поважати людську гідність, вміння бути справжньою дочкою своїх батьків і свого народу.

Вустами Наталки автор твору визначає народні по­гляди на шлюб і сім’ю. На поставлене нею запитання: «Скажіть мені, для чого люди женяться?», вона сама пе­реконливо відповідає: «Мені здається, для того, щоб за­вести господарство і сім’ю; жити полюбовно і дружно; бути вірними до смерті і допомагати один одному» К Так автор «Наталки Полтавки» стверджує народне уявлення про підхід до вибору подружньої пари, про відповідальне ставлення до сім’ї, до виховання дітей.

Виходячи з вимог народної педагогіки, І. Котлярев­ський у поемі «Енеїда» засуджує і садить у пекло всіх тих батьків, які дають своїм дітям неправильне вихо­вання:

Батьки, які синів не вчили,

А гладили по головах,

І тільки, знай, що їх хвалили,

Кипіли в нефті в казанах ³⁰.

Цілком у дусі етнопедагогікн побудовано розповідь про покарання тих, хто легковажно ставився до подруж­нього життя, нехтував народними звичаями, ухилявся від шлюбу і прямих батьківських обов’язків, топтав дівочу честь і чоловічу гідність.

Підмічені і вдало представлені у творчості І. Котля­ревського штрихи з сімейного побуту і народного вихо­вання стали помітним внеском у висвітлення української етнопедагогіки, що відбило нові тенденції, пов’язані з виникненням освіти й активізацією національного жит­тя українців. Незабаром у І. Котляревського з’являється ціла плеяда продовжувачів, які свою письменницьку ді­яльність будували у нерозривному зв’язку з народною педагогікою.

Українська етнопедагогіка стала об’єктом уваги вченого-педагога, письменника та історика О. В. Духновича. Саме він першим в Україні створив підручник з педагогіки і запровадив у наукову термінологію поняття «народна педагогіка» К У передмові до підручника він пи­сав: «Людину складають: натура, наука і звичай; при- родню здібність одержує людина від самої природи, що складає її характер, але науки і звичаї дають вправи і настанови або виховання»³¹. На конкретних прикладах з життя народу О. Духнович виділяє ряд важливих ас­пектів. У своїх працях він використовує народні педаго­гічні вислови такого типу: «З совиного гнізда ніколи не вийде соловей, а лише вухата сова», «Якщо посієш пше­ницю, то пшениця і вродить, а як посієш кукіль, то крім куколю нічого не виросте», «Від п’яних батьків підуть п’яні діти» і т. п.

Широко представлений у створених О. Духновичем шкільних підручниках і український фольклор. Особливе місце посідає він у букварях, книгах і календарях на­родного читання. До системи фізичного виховання дітей включено народні рухливі ігри, танці, а також такі види вправ, як стрибки, біг, плавання, лазіння по деревах, бо­ротьба, копання землі, саджання квітів, рибна ловля, збирання ягід і грибів, прогулянки в поле і до лісу, а взимку — катання на санчатах, ковзанах, ігри в сніжки, ліплення снігової баби.

Популяризації народної педагогічної мудрості знач­ною мірою сприяли художні твори О. Духновича. Деякі з них стали навіть народними піснями. У написаній жи­вою розмовною мовою комедії «Доброчинність переви­щує багатство» О. Духнович підтримує народну тради­цію особливої поваги до простого трудівника, людини працюючої, морально чистої і правдивої. У байках О. Духнович висміює зрадників і вовкулаків, які цураю­ться власного народу заради особистих вигод.

Особливу роль у вихованні дітей О. Духнович нада­вав рідній мові. У важкі часи, коли трудящі Закарпат­тя жили у рабській неволі іноземних загарбників та сво­їх експлуататорів, видатний педагог прославляє патріо­тизм і повагу до власного імені і походження, виголошує непримиренне ставлення до ренегатів, які відреклися від близьких і рідних, від власного народу, які зневажають рідну мову.

Педагогічний заповіт трудящих О. Духнович виго лосив словами відомого вірша «Вручання», який став крилатим, давши його автору почесне ім'я «народного будителя»:

Я русин був, єсть і буду,

Я народився русином.

Чесний мій рід не забуду,

Залишусь його сином.

Надзвичайно важливе значення має трактування на­родної педагогіки Т. Г. Шевченком й І. Я. Франком.

Мотивуючи свій задум видання «Мальовничої Украї­ни», яке мало відтворити історичне минуле, народний по­бут, звичаї, природу України, Т. Г. Шевченко в листі до чернігівського цивільного губернатора писав: «Історія південної Росії дивує кожного своїми подіями і майже казковими героями; народ на диво оригінальний; земля дивна. І все це до цього часу ніким не показане освідче­ному світові, тоді як Малоросія давно мала своїх і ком­позиторів, і живописців, і поетів. Чим вони захоплюва­лись, забувши своє рідне,— не знаю. Мені здається, що якби моя батьківщина була навіть самою бідною, самою нікчемною на землі, і то була б вона для мене краще Швейцарії і всієї Італії. Той, хто бачив хоч раз нашу країну, говорить, що хотів би жити і вмерти в її чудо­вих степах. Що ж нам сказати її дітям? Треба любити і гордитися своєю чарівною матір’ю. Я як член її великої сім’ї, слугую їй. Якщо і не приношу їй суттєвої користі, то, в крайньому разі, прославляю її ім’я» ³².

Т. Г. Шевченко не раз змальовував дітей у своїх ху­дожніх творах. Глибоко хвилюючою є відома його кар­тина «Байгуші під вікном» із зображенням дітей, які помирають. Картина сповнена глибоким співчуттям до дітей і зневоленого казахського народу.

Стверджуючи традиції народної педагогіки, Т. Г. Шевченко прославляє жінку-матір як вічного по­кровителя долі власних дітей. Він пише:

У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

З особливим захопленням пише поет про трудові ро­дини, де вміють підтримувати теплі, щирі родинні стосун­ки. Саме вони мають вирішальне значення у правиль­ному вихованні дітей. Ця думка з особливою переконли­вістю звучить у вірші «Садок вишневий коло хати...».

З глибокою повагою висловлювався Т. Шевченко про педагогічну роль українських кобзарів і лірників, муд­рих народних казкарів. У творах «Перебендя», «Мар’яна- черниця», «Сліпий» поет змальовує джерела народної мудрості. Недарма народним словом кобзар він назвав власний поетичний збірник.

Виховну силу народної педагогіки Т. Г. Шевченко розкрив особливо переконливо на прикладі власної до­лі. Ще з дитинства маленький Тарас чув від дідуся роз­повіді про Коліївщину. Дитячу уяву і серце полонила ця розповідь, яка значно пізніше, у зрілі роки, вилилась у поему «Гайдамаки». Помітним фактом є також і те, що у створений поетом «Букварь южнорусский» для неділь­них шкіл вміщено значну добірку українського фольк­лору.

Т. Г. Шевченко першим в Україні висунув ідею про необхідність вивчення у школі етнографії і мав намір написати для учнів спеціальний підручник.

Видатний український поет П. А. Грабовський у своїх творах, статтях завжди звертався до рідного краю, рід­ної пісні: «Втіхо моя, пісне українська! Мов дотик за­чарованої істоти, ти зміцнюєш мої сили...»³³,— пише він на засланні. Пісня, пройнята гуманізмом та оптимізмом, глибиною народної мудрості, стала органічною части­ною творів поета, який сам вийшов з трудових низів, завжди жив їхніми болями й надіями, невтомно збирав й акумулював у собі їхнє духовне багатство. П. Грабовський глибоко шанував носіїв і захисників народної творчості, і цю любов проніс як святиню через усе своє життя. Про це свідчать його поезії, публіцистичні пра­ці, зокрема стаття «Невідомі творці», написана у 1892 р. в Іркутській тюрмі і присвячена самодіяльним авторам з народу. «Є твори, а переважно у нас, на Україні, ні історикам літератури, ні громаді читачів невідомі, як рівно і самі творці. З_г усіх верств нашої зубоженої су­спільності виринають якимось характерним побутом оті творці бідолашні, виринають часто без найменшого сто­роннього впливу чи приводу, спонукані єдино потребою власного одареного духа...»³⁴.

ГІоет скрізь чув українську мову, навіть на Півночі. У статті «З далекої Півночі» він пише: «...скрізь ти ві­дома, скрізь ти відмолоджуєш душу заболілим та зажу­реним; бриниш, як спомин незабутнього давнього, часом як єдина потіха, насолода на білому тяжкому світі... і слухаєш, та дивуєшся, і шепочеш собі нишком: «Ні, ще не вмерла... не вмре наша мати...»

У Сибіру поет зустрічався з місцевим населенням, розповідав їм про Україну, співав з ними українських пісень.

Діяльність І. Я. Франка в галузі українського фоль­клору й етнографії досліджувалась у багатьох працях відомих учених. Однак етнопедагогічний аспект його творчості залишився малопоміченим. М. Г. Стельмахо­вич зазначає, що народній педагогічній мудрості І. Фран- ко приділяв особливу увагу. Прикладом такої уваги є лист до О. Рошкевич у 1879 р., де він пише: «А займаюсь я тепер в основному однією працею — «Погляд на дітей у слов’янських народів і перш за все у русинів» ³⁵.

У праці «До студій суспільно-економічних народних поглядів» зібрано матеріал про життя трудового народу, розглядаються питання народної педагогіки.

Про педагогічний вплив сімейного виховання І. Я. Франко пише у своїх художніх творах, зокрема в оповіданнях про дітей «Малий Мирон», «Олівець», «Отець-гуморист», «Schonschreiben» та інших, де він гли­боко аналізує психологію дитини, світосприймання під­літків, що сформувалось у трудовому оточенні, в сім’ї. В автобіографічному творі «В кузні» змальовано, як батько своїм прикладом впливає на трудове вихован­ня сина. Серед жанрової різноманітності фольклору І. Я. Франко особливо виділяв такі виховні засоби, як казки. За їх мотивами він створив цілу низку неповтор­них поетичних творів для дітей: «Коли ще звірі говори­ли», «Кішка», «Ящик», «Лис Микита», «Абу-Касимові капці», «Коваль Басім» та ін.

Добре відома дітям казка «Ріпка» за класичним пе­реказом Івана Франка як неповторний вірш у прозі.

Скарбниця української етнопедагогіки стала неви­черпним джерелом ідей для творчості багатьох україн­ських письменників.

Прикладом може слугувати творчість Л. Глібова. Так, вустами одного з героїв повісті «На кому одружи­тися?» автор радить відшукати «світлі начала життя в нижчих прошарках нашого доброго народу» ³⁶. За моти­вами українського народного фольклору він створив для дітей цикл віршів, які нагадували народну календарно- обрядову поезію, а також дидактичні вірші, акровірші і казки для дітей, поетичні загадки і жарти.

Талановито й дуже яскраво відобразив у своїх тво­рах народні пісні, казки, повір’я, сімейно-побутову куль­туру українського народу Я. Щоголів. Так, збірник «Слобожанщина» вміщує добірку віршів, побудованих на матеріалах народних легенд і переказів, балад і мі­фів, оповідань і притч: «Ніч на Івана Купала», «Гаїв­ки», «Колядка», «Вурдалак», «Клементові млини», в яких висвітлюються філософські і морально-етичні осно­ви української сімейної етнопедагогіки.

У вірші-притчі «Три дороги» Я. Щоголів в алегорич­ному плані змальовує життя людини, порівнюючи юність з весною, середній вік з літом, старість з осінню, зимою. Таким чином він посилався на добре відомий народний принцип «природовідповідності». А в творі «Чайчині ді­ти» змальовує подвижницьку долю матері на основі гли­бокої віри в народну філософію. З великою художньою майстерністю показав Я. Щоголів вічну проблему зв’яз­ків між поколіннями, проблему взаємовідносин батьків і дітей.

Вбачаючи у народній творчості духовну основу фор­мування культури людини, Я. Щоголів разом з тим ви­значив і головну умову його здійснення: «Повинна уці­літи народність і не повинні розвиватись у нас ще біль­ші пристрасті до обезличення і космополітизму» ³⁷.

Відчутний внесок у вивчення і популяризацію народ­ної педагогіки на Буковині зробив Ю. Федькович. У важ­ких умовах поневолення народу Австро-Угорською імпе­рією він невпинно боровся за створення нової школи, побудованої на принципах етнопедагогіки. Ця ідея зна­йшла відображення в літературній творчості письмен­ника, в його педагогічній діяльності. Однак найяскраві­ше вона відображена в написаних підручниках для укра­їнських шкіл, в «Букварі для хазяйновитих дівчат на Буковині» та в «Пісеннику для хазяйновитих дівчаток».

В них багато народних творів: прислів’їв, приказок, ка­зок, байок, оповідань про побут селянської сім’ї, тради­ції і звичаї українського народу.

У підручниках, які створив Ю. Федькович, ілюстра­тивний матеріал підібрано так, щоб він сприяв вихован­ню у дітей таких позитивних якостей, які особливо ви­діляла народна педагогіка,— працьовитість, чесність, правдивість, непримиренність до зла і неправди, любов до сім’ї, батьків, рідного краю і народу, повага до стар­ших і простих людей, прагнення наслідувати хороший приклад у поведінці.

На превеликий жаль, «Буквар» Ю. Федьковича із-за цензури так і не побачив світу. Сьогодні його рукопис знаходиться у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.

Однодумцем Ю. Федьковича щодо української етно- педагогіки був його земляк і сучасник С. Воробкевич. Він зробив значний внесок у справу вивчення, примно­ження і популяризації народної культури на Буковині, особливо поетичного, музичного, танцювального і пісен­ного мистецтва. Безліч пісень С. Воробкевича, які зма­льовують життя і прагнення народу до волі, стали на­родними, а вірші — хрестоматійними. Був час, коли його вірш «Рідна мова» знали напам’ять усі українські діти.

Надзвичайно різноманітно представлено українську етнопедагогіку у творчій спадщині Лесі Українки. Дів­чинка з багатодітної сім’ї па Волині, вона глибоко пізна­ла життя, побут і звичаї українського народу, україн­ського села.

Спеціальних праць, присвячених українській етнопе- дагогіці, у Лесі Українки немає. Почасти сюди можна віднести фольклорні збірники «Дитячі ігри, пісні і каз­ки Ковельського, Луцького і Новоград-Волинського уїз- дів Волинської губернії» (укладачі Л. Косач і К. Квіт­ка), «Народні мелодії з голосу Лесі Українки», записані К. Квіткою. Разом з тим у її творчості знаходимо над­звичайно важливі положення, які мали значний вплив на подальшу розробку проблем народознавства.

Повчальним є підручник Лесі Українки «Стародавня історія східних народів», змістом якого стала не генеало­гія царів, а історія людської думки і мистецтва. Народ і його праця — основна тема підручника. Серед най­більш надійних джерел історичних знань автор підруч­ника вважає народне мистецтво, мову і всі види словес­ної творчості. «Характер, думки і світогляд народу най­більш видні у його вірі і мові, бо в них відображене все, що думають люди про природу і про самих себе» ³⁸.

Поезія Лесі Українки прославляє народну мораль ! педагогічний ідеал трудового народу. У праці відобра­жені типові риси родинно-побутової культури народу (оповідання «Така її доля», «Пізно», «Помилка»), ліри­ка («Колискова», «Літо краснеє минуло...», «Вишеньки»), епістолярна спадщина письменниці (особливо її листи до сестри Ольги), судження, висловлювання з позицій сімейної етнопедагогіки про виховання дітей в сім’ї, про стосунки між батьками і дітьми.

Філософське, соціологічне й естетичне трактування Лесею Українкою виховних народних засобів і досвіду мали велике значення для подальшого вивчення й об’єк­тивної оцінки української сімейної етнопедагогіки.

Отже, українська етнопедагогіка знайшла певне ві­дображення в творчості відомих українських письменни­ків і педагогів середини і кінця XIX ст.