§ 3. Народні свята літнього циклу

Важко розмежувати весняні й літні свята. Зелені свя­та, що тісно сполучаються з весняним Великоднем, при­падають на початок літа (першим літнім святом вважа­ють свято Юрія — 6 травня).

У народному календарі зі святом Юрія пов’язано ба­гато обрядів. Наприклад, у Карпатах на Юрія виганя­ли худобу на полонини, а господар повинен був ранком у це свято викачатися в росі на своєму полі, щоб був добрий урожай цього року.

З Юрієм пов’язане ще одне дійство. В народі воно називається збиранням роси. Як відомо, роса широко використовувалась у повсякденному побуті. Батьки зму­шували дітей ходити по ній босоніж, щоб «не нападали парші» і не «боліли ноги». Дівчата вмивали нею облич­чя, щоб воно було «красним та рум’яним». Господарі ретельно стежили за тим, чи качаються в полі коні. Якщо тварина, котру вигонили зі стайні, не робила цьо­го, це означало старіння або хвороби, бо казали: «Коли кінь у росу — ти його в шлею, а коли без роси — фельд­шера проси». Це стосувалось і корів: «Хочеш масла — треба, щоб корова з росою паслась», а отже, намагали­ся виганяти череду якомога раніше, поки на травах гус­ті роси.

Івана Купала — день літнього сонцевороту (7 лип­ня). Головними атрибутами свята є Купало та Маре­на. Свято це має регіональні відмінності. Так, на Поділ­лі та Волині дівчата роблять «Купайла» з гілки верби, прикрашають її квітами, вінками, співають навколо ньо­го пісень. Після цього хлопці нападають на «Купайла», обривають з нього вінки та квіти, гілку кидають у воду, розкладають вогнище, через яке стрибають усі присутні.

Наприклад, на Полтавщині ввечері 6 липня дівчата плетуть вінки й надягають їх на голови, у хлопців шап­ки, прикрашені квітами (квітчають їх дівчата). Гілку чорноклену або вишні встановлюють посередині кола -— це «Марена» й водять навколо неї хороводи. Потім по­руч з «Мареною» ставлять «Купало» — солом’яне опу­дало, вдягнене в жіночу сорочку, на шиї — намисто, на голові — вінок. «Купала» обкладають соломою, кропи­вою й запалюють. Хлопці й дівчата стрибають через во­гонь і співають пісень.

У деяких регіонах Слобожанщини опудало з соломи називають «Мара», біля нього кладуть купу свіжої жал­кої кропиви і перестрибують через неї босими ногами. Ввечері «Мару» топлять, а дівчата розвішують свої він­ки на деревах.

Жнива спокон віків розглядалися в Україні як під­сумок, реалізація сподівань і зусиль хлібороба. «Хліб усьому голова»,— говорить народне прислів’я. У всьому слов’янському світі до початку жнив готувалися, як до великого урочистого свята і водночас як до важкої відповідальної роботи, коли доводилося працювати від зо­рі до зорі, незважаючи на спеку і спрагу.

Українська земля завжди давала щедрі врожаї тим, хто її ретельно і з любов’ю обробляв. Період збирання врожаю має свої звичаї і обряди.

Так, у перший день жнив урочисто вирушали до схід сонця на поле, вдягнені у чистий одяг, і першу зажинку починала найкраща жниця. Починали жати малий клап­тик землі, щоб у самий перший день жнив було легше починати.

Сніп з першого ужинку — «воєвода» — встановлю­вався на покутті. Постадниця (найкраща жниця) мала нажати його у добрий час, щоб жнива пройшли швидко й успішно. Тому господарі у цю хвилину бажали один одному щасливих і радісних жнив, співали хвалу пер­шому снопу. Відтоді на повний хід починалися жнива. Віддавна жнива проводились толокою, коли декілька сімей об’єднувались, щоб спільно обробити поле кож­ної з них по черзі. Закінчувалася толока обідом у гос­подаря.

На полі завжди залишали жменю невижатого збіж­жя, його урочисто прикрашали стрічками, осінніми кві­тами і називали «Бородою», в окремих регіонах Украї­ни — «Козою», «Перепілкою». Колосся «бороди» зала­мували до землі, зерно з них висипали у розпушену землю, клали хлібину, ставили воду і промовляли: «Оце тобі, борода, хліб, сіль і вода».

За язичеськими віруваннями, збереження в хаті на покутті останнього снопа та обряд «завивання бороди» були покликані повернути землі і хазяйству господаря силу, що перейшла в колосся.

Закінчивши жнива, женці на Поділлі, Бойківщині, Черкащині та в інших регіонах України качалися по стерні, щоб не боліла спина і легко було жати наступ­ного року.

З пшеничних або житніх колосків дівчата сплітали вінки — символи щедрого врожаю та успішного завер­шення жнив. Закосичений маками, волошками, калиною вінок прикрашав найкращу жницю — «княгиню», яка в парі з хлопцем, що ніс останній сніп, ішла попереду всієї громади женців до двору господаря. Традиційно обжин­ковий вінок глибоко вшановували, щедро персоніфікую­чи його як живу істоту, надзвичайно дорогу і поважну. У цій традиції бачимо відгомін рослинної магії обож­нювання нашими пращурами навколишньої природи.

Перед двором господаря вінок клали на хліб і проси­ли за нього викуп — «рублика на танок». Хазяїн вішав обжинковий вінок у хаті на стіні і зберігав до осені, щоб вилущеним з нього зерном розпочати засівання ози­мини.

У часі косовиця передувала, а подекуди збігалася із жнивами. Часто її проводили толокою, і після закінчен­ня роботи, як і в жнива, косарі й гребці йшли до госпо­даря на обід.

Отже, свята другої половини літа — це свята жнив і врожаю. В обрядах українців особливо чітко в цей пе­ріод пов’язують свята з днем Маковія *, коли по всій Україні святять квіти. В китиці вплітають головки ма­ку, зважаючи на назву свята. Після свята мак вживали для приготування Різдвяної куті. Квіти несли святити дівчата, а діти несли городину.

14 серпня святкують Спас медовий, коли бджоли пе­рестають працювати і пасічники заламують сота. За народним повір’ям вважається, що коли цього не зро­бити, сусідні бджоли винесуть увесь мед з вулика.

Зранку в день Спаса перший мед освячували у церк­ві, потім ним пригощали дітей, ласували дорослі, готу­вали пироги та пшеничну кашу з медом. Святкова уро­чиста трапеза перетворювалась на велике свято бджо­лярів. Народні прислів’я кажуть: «Робити — то не мед лизати» або «Не все мед, що солодке», в яких у прямо­му і переносному значеннях висловлюється шана до праці людей і медоносних комах: «Добрий чоловік без роботи, що бджола без меду», «Бджоли раді світу, а лю­ди — літу» і т. ін. До бджілки-трудівниці прирівнює на­род працю дорослих і дітей: «Мала бджола, а й та пра­цює».

До святкування медового Спасу бджолярі готувалися заздалегідь. В українських традиціях цього свята чека­ли довго, тому особливо цікавим був перший день на па­сіці весною. Так, на пасіці накривали стіл білою ска­тертиною, клали на нього хліб-сіль. Помолившись, па­січник обходив свої володіння із запаленою свічкою й окроплював усе свяченою водою. Потім він забивав оси­ковий кілок від нечисті і закликав: «Полети, моя бджоло, на всі чотири сторони за жовтим воском, за солодким медом». Це була пора цвітіння садів. Люди вірили, що якщо бджоли сідають на біло-рожеві пелюстки, буде гарний урожай. За поведінкою бджіл народ уважно спо­стерігав і уклав на цій основі досить переконливі при­кмети, як, наприклад: «Якщо бджоли злітаються актив­но до вуликів — чекай дощу», «Якщо бджола боляче жа­лить — чекай засухи» та ін.

Відсвяткувавши медовий Спас, бджолярі починали медозбір, і тривав він аж до 21 вересня — Різдва Бого­родиці. В цей день за народною традицією переносили бджіл ближче до людського житла.

19 серпня — Спас яблучний. У цей день по всій Ук­раїні святять у церкві яблука. З давніх-давен ці плоди в традиціях українців є символами краси, кохання, шлю­бу і подружньої вірності, пізнання добра і зла.

В українських обрядах часто використовують яблу- ка-символи як у прямому, так і переносному значенні. Так, на Галичині, Бойківщині, Поділлі яблуками при­крашають стовбур ялинки на Різдво, в інших регіонах, наприклад, на Лемківщині, Закарпатті, Буковині, яблу­ка вивішують на хвойні гілки разом з іграшками, а узвар із сухофруктів до різдвяного столу варять по всій Україні, вважаючи його цілющим напоєм для дітей і дорослих. Навіть побутує народна приказка: «У піст їли хрін, а у м’ясниці — лісниці» (лісові яблука, груші, сливи).

З яблуками в Україні пов’язано багато повір’їв, на­приклад, яблука не можна їсти до Спаса.

Яблука, як і мед,— незамінні в народній медицині, що доводить глибоку і переконливу віру народу в їхні цілющі властивості.

В Україні, поряд із Спасом медовим, яблучним, по­ширені Спас горіховий та ін.