§ 1. Характеристика українського фольклору

У народознавстві паралельно використовують термі­ни «народна творчість», «народна поезія», «народна сло­весність», «народна поетична творчість», «усна народна творчість» та «фольклор». Науку про народну творчість прийнято називати фольклористикою. Проте де дуже за­гальне й широке поняття. Найуживанішим у сьогоденній практиці є поняття «фольклор». Фольклор — це народна творчість, в якій «художнє відображення дійсності відбу­вається в словесно-музично-хореографічних формах ко­лективної народної творчості, що виражають світогляд трудящих мас і нерозривно пов’язані з їхнім життям та побутом» ^].

Усна народна творчість узагальнює багатовіковий людський досвід, вона є носієм і втіленням народної муд­рості, народного світогляду, його ідеалів. У ній відбива­ється національна психологія, національна свідомість на­роду, це його історія, філософія, мораль, правові закони.

Фольклор як категорійне явище має свої, тільки йому притаманні особливості⁴⁵. Найхарактернішою з них є ус- па форма творення й побутування. Узагальнені форми життя, виховання, навчання, спостережливості втілюва­лись у рідному слові, закріплювались, передавались із вуст у вуста, шліфувались, набували значимості «народ­них перлин», які одне покоління передавало іншому як найдорожчу спадщину.

Прагнення зберегти словесне народне творіння по­требувало розвитку пам’яті, тому дослідники одностайно сходяться на тому, що «фольклор є мистецтвом пам’яті» (С. В. Мишанич). А це, в свою чергу, впливало на його жанрову структуру, поетичність. Невеличкі за обсягом фольклорні твори (пісні, приказки, забавлянки, утішки, примовки), завдяки образності й влучності рідного сло­ва, краще запам’ятовувались, використовувались у по­всякденному спілкуванні, знаходили свого слухача.

Фольклору властива така риса, як традиційність, Фольклор бере витоки з народних традицій, своїми коренями він сягає у давнє минуле. Завдяки йому забез­печується нерозривний взаємозв’язок між минулим і су­часним, він також є скарбницею сталих народних зви­чаїв і стимулятором їх дальшого розвитку. «Головна оз­нака традиції — не косність, а певний ступінь сталості і неодмінно міцність спадкових зв’язків у розвитку,— пи­ше історик фольклору Б. Путилов.— Традиційність є спе­цифічна форма народного життя, культури, побуту, фор­ма його руху. Всякий фольклорний процес неминуче на­буває характеру руху всередині традиції, еволюції та трансформації традиції.

На будь-якому відрізку часу фольклор будь-якого народу становить собою динамічну систему, певний стан традиції. Новоутворення, що при цьому виникають,— це перш за все зсунута і змінена традиція»

Суттєвою ознакою фольклору є варіантність, фольк­лор не має незмінних форм. Простежимо це на кількох варіантах колискової пісні «Гойда, гойда, гойдаша»:

1. Гойда, гойда, гойдаша!

Де кобила, там лоша,

Де кобила, там лоша,

Там печене порося.

Кобила у лісі,

А лоша у стрісі.

Гойда, гойда, гойдаша!

Гойда, гойда, гойдаша!

2. Гойда, гойда, гойдаша,

Купив батько лоша,

Вивів лоша пасти,

Стоїть злодій під корчем,

Хоче лоша вкрасти.

3. Гойда, гойда, гойдаша,

І кобилка, і лоша,

І семеро поросят,

І восьмеро овечат,

Та нікому пасти.

Виглядає вовк із ліса,

Хоче лоша вкрасти.

А це в поле, а це в море,

А це наввишки,

Скакай, Іванку, з колиски!

Багато варіантів фольклорних творів свідчить про колективний характер творення, хоч, безперечно, фольк­лорні твори і мали своїх авторів у найпершому варіанті. Тому для усної народної творчості характерне поєднання колективного й індивідуального. Індивідуальне, яке сприймається гуртом, швидко поширюється, доповнюєть­ся, стає колективним творенням.

Імпровізаційність як фольклорна ознака яскраво ви­являється в казках, легендах, частівках, коломийках, бувальщинах, спогадах.

Український фольклор різноманітний за жанровою характеристикою. Увесь фольклор умовно поділяють на прозовий та поетичний ⁴⁶.

Прозовий фольклор у свою чергу поділяється на дві великі групи: художня проза і документальна (неказ- кова).

До художньої прози належать різні види казок: про тварин, героїко-фантастичні та чарівні, соціально-побу­тові, кумулятивні казки, небилиці.

Документальна проза охоплює легенди, перекази, опо­відки, народні оповідання. Провідною функцією неказко- вої прози є засвідчення та пояснення історично вірогід­них джерел. Наприклад, переказ про заснування міста Києва:

Одного разу, ще коли на тому місці, де тепер Київ, були ліси й поля, прийшли туди три рідних брати, що називалися Кий, Щек і Хорив. З ними була їхня сестра Либідь. Стали вони над Дніпром і найстарший Кий сказав:

• Ось тут заложимо оселю для себе і для тих купців, що сюди будуть приїжджати!

Вони вирубали ліс і побудували перші хати. А те забудоване місце обвели ровом й обгородили гострокіллям і назвали цю осе­лю — город Київ, значить — Києве місто.

Через якийсь час переїжджали з півночі на південь човнами по Дніпру два хоробрих лицарі: Аскольд і Дир. Вони побачили гарне місто над річкою і воно їм дуже сподобалось. Тому ввійшли до нього і сказали киянам:

• Ми будемо у вас князями. Будемо вас боронити від чужих племен, щоб ви спокійно могли торгувати і їздити по Дніпру. За це ви будете платити нам малу данину, щоб було за що тримати військо для вашої і нашої оборони та для додержання ладу в го­роді і державі.

Жителі Києва радо згодилися на те, і ці два князі запанували як перші українські князі. Свою державу вони поширили на всі ті села та містечка, що вже тоді постали довкола Києва. Вони зі­брали стільки війська, що ним могли не тільки боронити свою дер­жаву від нападу чужих племен і чужих князів, а и самі йшли з військом на сусідні краї і навіть аж до грецької столиці — Царгороду. Отож росла і розвивалась українська держава зі своєю сто­лицею Києвом, що започаткував цю державу.

Про те, що в переказі про заснування Києва і про пер­ших князів є трохи й правди, свідчать передусім згадки в грецьких книжках, а ще й ті пам’ятки, які й донині зо­сталися з тих давніх часів: біля Києва гора Щековиця, горб Хорив, річка Либїдь, у Києві і над Дніпром — Ас- кольдова могила ⁴⁷.

Народні оповідання (оповідки) ведуться здебільшого від першої особи, мають характер спогадів про якісь надзвичайні події, пригоди або повчальні гумористичні історії, іноді з гумором. Наприклад, «Не випусти рака з рота»:

— Летіла ґава понад морем, дивиться — лізе рак. Вона хап його та й понесла до лісу, щоб гарненько поснідати. Бачить рак, що доведеться пропасти, та й каже вороні:

• Ой вороно, вороно, знав я твого батька і твою матір: славні люди були!

• Угу! — каже ґава, не роззявляючи рота.

• І братів, і сестер твоїх знав,— каже рак,— що за добрі люди!

• Угу! — гугнить ґава, а рака кріпенько держить.

• Та вже хоч вони і гарні люди,— каже рак,— а тобі і не рів­ня. Мені здається, що й на світі нема розумнішої від тебе!

• Еге! — крикнула ґава на весь рот і випустила рака в море.

Одним із жанрів поетичної усної народної творчості є замовляння, заговори, які начебто несуть у собі чудодій­ну силу впливу на навколишній світ. У народі побуту­ють господарські, лікувальні, громадські, приворотні за­мовляння.

Ось деякі приклади:

Вуд-вуд, вуд-вуд, вуд-вуде,

Чом не робиш, як люди?

Люди роблять вдень, вночі,

А ти сидиш на корчі.

• Мавко, Мавко,

На тобі полинь,

А мене покинь.

(Заклинають, як купаються на Мавчин Великдень.)

• Сороко, сороко,

Вичисти мені око!

(Замовляють, коли щось потрапило в око.)

• Гикавка, гикавка,

Біжи до води,

Кого стрінеш там,

Того й напали:

Чи коня,

Чи вола,

Хоч кобилу,

Хоч дівчину чорнобриву.

(Цим заклинанням допомагають позбутися гикавки.) До поетичної народної творчості належать короткі влучні вислови — приказки, примовки, прислів’я, загад­ки, прикмети, каламбури, вітання, прокльони, побажан­ня, афоризми тощо. Цей вид творчості називається пара- міографією, що означає найкоротші жанри, які в образній формі відображають найсуттєвіші сторони навколиш­нього середовища, суспільних і родинних відносин.

Серед дитячого фольклору у цьому жанрі найпоши­реніші примовки, заклички, прозивалки, мовчанки, ми- рилки. Наприклад, коли в дитини випадає зуб, його ки­дають через грядки й промовляють:

Мишко, мишко,

На тобі кістяний зубок,

А мені дай залізний!

Просять зозулю вгадати тривалість життя:

Зозуле рябенька,

Пташино маленька!

Закуй мені по звичаю,

Доки жити в світі маю?

Навесні, коли пригріє сонечко, прилетять ластівки. Діти, щоб позбутися веснянок на обличчі, кидають камін­ці вслід за першими ластівками й промовляють:

Ластівко, ластівко!

На тобі веснянки,

Дай мені білянки!

Встромлюючи послинену паличку у мурашник, діти приказують:

Мурашка, мурашка,

Садовая кашка,

Дай мені кваску,

А я тобі — медку.

Побачивши слимака, малюки штовхають його палич­кою. А коли він сховає ріжки, приказують:

Павлику-равлику,

Вистав свої ріжки.

Тобі два, мені два,

Поділимось обидва.

Восени, шукаючи гриби, діти примовляють:

Гайку, гайку,

Дай гриба і бабку,

Сироїжку з добру ніжку,

Красноголовця з доброго молодця.

До власне дитячого фольклору цієї групи належать прозивалки. Ось деякі з них:

На Миколу:

Коля-Колюнчик Розбив чавунчик,

Черепочки збира,

Ними курочку ганя.

На Марка:

Ходить Марко по ярмарку,

Не купує, не торгує,

Тільки кричить, пащекує.

Для забав дітей використовують каламбури:

Пішов дід на гриби,

Баба на підпеньки,

Дід свої поварив,

Бабині сиренькі.

Танцювала риба з раком,

А петрушка з пастернаком,

А цибулька дивувала,

Як петрушка танцювала.

Дотепи-пастки:

Перша дитина: Я піду до лісу.

Друга дитина: І я.

Перша дитина: Зрублю дерево.

Друга дитина: І я.

Перша дитина: Зроблю ночви.

Друга дитина: І я.

Перша дитина: Свині будуть їсти.

Друга дитина: І я.

Як ставитись вихователеві до кепкувань, прозивалок, дотепів-пасток? Адже вони несуть негативне емоційне забарвлення. Забороняти? Та це не допоможе. їх ство­рюють самі діти, вони їх і промовляють. Це прояв дитя­чої творчості. З приводу цього академік М. Г. Стельмахович пише, що заборона нічого не дасть, «...хіба що ві­діб’є бажання від щирого волевиявлення настрою, від захоплення римуванням слів, критичного ставлення до вчинків, придушить мовну ініціативу, позбавить можли­вості пізнати полеміку, відчути суть міжособистих взає­мин, набувати вміння відстоювати свою гідність, усу­вати непорозуміння, бути стриманим, статечним, вміти попросити пробачення, помиритися, якщо допустив нео­бачний учинок чи посварився, не ображатися на критику, якщо вона справедлива, не бути злопам’ятним» К Діти сваряться — це неминучий супутник дитячого життя. Тут у нагоді вихователю стануть прислів’я («Умі­ли сваритися, умійте й миритися») та тексти мирилок:

Мир — миром,

Пироги з сиром,

Вареники в маслі,

Ми подружки красні.

Обнімемося! Поцілуємося!

Або діти беруться за руки й промовляють:

Мирись, мирись

Та більше не сварись!

Поцілуємося!

До поетичного фольклору належать і небилиці, нісе­нітниці— жартівливі, смішні тексти, які містять гумор, описують неіснуючі вигадані події. У дітей вони виклика­ють сміх, бажання запам’ятати та переказати текст ін­шим, насмішити їх.

Ой гоп, чики, чики,

Та червоні черевики,

Підківками цьок, цьок, цьок!

А ніжками скок, скок!

Ой гоп та й по хаті,

Сватавсь рогач на лопаті,

Горщик сватався на мисці,

Ополоник на копистці,

Мисник сватавсь на полиці,

Житній хліб на паляниці.

Ой гоп, рано-вранці

Гарбуз сватавсь на ковганці,

А ковганка незлюбила,

Салатовку полюбила,

Віник сватавсь на мітлі,

Макогін на моїй спині.

Поетичну групу українського фольклору складають також пісні, голосіння (голосилки) та думи. Українська пісня — це невичерпне джерело національної культури. Пісня супроводжує все життя і діяльність людини — від народження до останнього проводу з життя. Тому-то й класифікація пісень досить різноманітна. Це календар­но-обрядові, трудові пісні, колядки, щедрівки, веснянки (гагілки, гаївки), купальські, петрівчані, обжинкові, гре- бовецькі, весільні, ігрові, хороводні пісні.

До епічного жанру народної творчості належать ду­ми, балади, історичні пісні.

Отже, система фольклорних жанрів, створена укра­їнським народом упродовж віків, є тим ґрунтом, на якому зросла народна педагогіка, народна дидактика; ґрунтом, з якого започатковується й наукова педагогіка.