§ 3. Принципи методики ознайомлення дітей з українським народознавством

Принцип — це вихідне положення будь-якої свідомої людської діяльності, яке, часом, набуває сили закону. Дотримання наукових принципових положень у навчан­ні гарантує успіх у досягненні дидактичної мети.

Викладання педагогічних дисциплін у будь-якому на­вчальному закладі передбачає обов’язкове використан­ня загальнодидактичних принципів. Кожній навчальній дисципліні, крім загальнопедагогічних принципів на­вчання, притаманні ще й свої специфічні, які витікають з логіки та змісту цього предмета. Вони орієнтують пе­дагога на добір ефективних засобів навчання (художні твори, дидактичний та наочний матеріал, розвиваючий потенціал соціального середовища), методів та прийо­мів, доцільну організацію процесу навчання.

Такі самі наукові принципи має й методика ознайом­лення дітей з українським народознавством.

Основним принципом народознавчої науки, безпереч­но, є народність. Принцип народності у вихованні під­ростаючого покоління в 40—50-х рр. минулого століття висунув К. Д. Ушинський. Він був переконаний у тому, що тільки сам народ здатний обрати правильний шлях в історії як її суб’єкт, глибоко вірив у принцип «народ поза народністю, що тіло без душі», обгрунтував його та намагався впровадити в практику виховання. Народне виховання, побудоване на народних традиціях, на дум­ку К. Д. Ушинського, має такий позитивний виховний потенціал, якого не мають навіть найкращі абстрактні педагогічні системи.

У принципі народності виховання великий педагог конкретизував своє розуміння суспільної зумовленості психічного розвитку нових поколінь. З його погляду» тільки народне виховання, що відбиває психологічні, со- ціально-економічні, ідеологічні і культурні особливості народу, його життя і прагнення, може мати справжню розвиваючу силу. У творах народної педагогіки відби­вається народний ідеал виховання. «Ідеал цей у кожно­го народу,— пише К. Д. Ушинський,— відповідає його характерові, визначається його громадським життям, розвивається разом з його розвитком» \ Тому не дивно, що народна педагогіка була не тільки ґрунтом, на якому побудував свою педагогічну систему К. Д. Ушинський, а й самим корінням цієї системи, без якого вона була б позбавлена життя.

Підручник для дітей «Рідне слово» К. Д. Ушинсько- го побудовано з урахуванням принципу народності. Як засвідчують дослідження, в кількісному співвідношенні до загального матеріалу в першій частині книги вміще­но понад 75 %, а в другій — 50 % фольклорних творів: 366 прислів’їв та приказок, 62 загадки, 51 байку та жар­ти, 32 народні казки, 7 скоромовок, 22 народні пісні то­що. Серед них і твори українського фольклору у перек­ладі К. Д. Ушинського.

Принцип народності у вихованні відстоював і В. О. Су- хомлинський. Його дуже турбувало, що за часів його життя цей принцип ігнорувався, діти не знали коренів свого народу, його звичаїв, традицій, оберегів. У листі до дослідника чуваської етнопедагогіки Г. Волкова він писав: «Про народну педагогіку ніхто серйозно до цього часу не думав і, очевидно, це завдало великої шкоди пе­дагогіці. Я впевнений, що народна педагогіка — це зіб­рання духовного життя народу. В народній педагогіці розкриваються особливості національного характеру, об­личчя народу» ¹⁸.

Принцип народності у вихованні та навчанні дітей на сучасному етапі відстоює академік М. Г. Стельмахович.

Втілення принципу народності у циклі народознавчих наук означає прилучення дітей з раннього віку до вито­ків української народної культури, добір форм, методів та прийомів ознайомлення молоді з українськими тради­ціями, оберегами, символами, звичаями відповідно до кожного вікового періоду.

Принцип народності у вихованні та навчанні дітей є основою побудови національного дитячого закладу, фун­датором якого в Україні була С. Ф. Русова (70-ті рр. XIX ст.). Вона писала: «Міцнішою нацією в наші часи виявляє себе та, яка краще других вичерпала в своєму вихованні свої глибокі національні скарби й національ­ній психології дала вільний розвиток» \ тому виховання має бути національним. Ідеї С. Ф. Русової щодо націо­нального виховання та принципу народності знайшли своє втілення в сучасній концепції національного дитя­чого садка в Україні. В ній відзначається, що специфіка сучасного українського національного дитячого садка полягає «...у виразній перевазі в системі виховання і роз­витку дітей власне українського: мови, фольклору, ху­дожньої літератури, образотворчого мистецтва, музики, народних звичаїв, форм і способів поведінки. Це твори­тиме для них національну культуру світу, формуватиме національну психологію, самосвідомість і національну гордість — обов’язкові складники духовної багатої осо­бистості» ¹⁹.

У тісному взаємозв’язку з принципом народності пе­ребуває принцип взаємозв’язку і взаємозумовленості на­родознавчої науки з життям, з практикою виховання й навчання молоді. Народна педагогіка — це і є саме жит­тя, це педагогіка більшості, яка впроваджується в прак­тику виховання щоденно, щохвилини. К. Д. Ушинський писав: «Суперечка між теорією і практикою — супереч­ка дуже стара, яка, нарешті, стихає тепер, усвідомлюючи свою безпідставність. Пуста, нічим не обгрунтована тео­рія виявляється такою ж ні на що не придатною річчю, як факт або досвід, з якого не можна вивести ніякої думки... Теорія не може відмовитися від дійсності, факт не може відмовитися від думки»²⁰. Народознавча тео­рія зросла на практичному ґрунті, можна з певністю ска­зати, що практика народознавства передувала теорії, що це своєрідна неподільна тріада «практика — наука — життя (або знову практика)».

Водночас культура народу не є чимось застиглим, не­змінним; на кожному новому історичному періоді народ­жуються нові звичаї, традиції, в яких відбивається су­часність. І ці обрядові та звичаєві новоутворення народу повинні стати надбанням народознавчої науки, з ними потрібно своєчасно ознайомити дітей, аби вони закріп­лювались, міцніли, розвивались.

Народознавство може об’єктивно висвітлювати події лише керуючись принципом історизму. Народознавст­во — це часопис, літопис народу, відлуння його життя, почуттів, надій, прагнень; відлуння його страждань, ра­дощів, досягнень, звичаїв, оберегів, традицій. Це сама жива історія. Протягом багатьох століть народ форму­вав цінності, які дали витоки багатьом реаліям сучас­ного життя. Тому знання історичних та культурних над­бань предків потрібні не лише для піднесення національ­ної гідності, а й для використання кращих традицій у педагогічній практиці сьогодення. Виховання менталіте­ту та духовності у наймолодшого покоління нашої дер­жави не може бути повноцінним без прилучення його до історії духовної національної культури України. Ігнору­вання принципу історизму призводить до відриву май­бутнього від минулого, до порушення історичного лан­цюжка, до руйнування закономірної єдності поколінь, яка закодована в історії кожного народу, кожної нації. Отже, народознавство — це історична галузь науки, яка висвітлює переважно традиційно-побутову культуру — звичаї, символи, традиції, фольклор, ремесла у різні іс­торичні періоди розвитку держави та нації. Вихователь національного дошкільного закладу повинен спочатку сам добре вивчити історію культури та побуту україн­ського народу, а вже потім ознайомлювати з ними ді­тей.

Методика ознайомлення дітей з народознавством ґрунтується на краєзнавчому принципі, який свого часу відстоював К. Д. Ушинський. Новаторством за часів жит­тя видатного педагога було введення ним до навчальних планів початкової школи вітчизнознавства (як, до речі, і в наш час). Необхідність і доцільність такого навчаль­ного предмета К. Д. Ушинський обгрунтовував можли­вістю реалізації краєзнавчого принципу у вихованні ді­тей, який, передусім, передбачає комплексність, всебіч­ність, доцільність вивчення рідного краю, своєї Вітчиз­ни. Курс народознавства, на думку К. Д. Ушинського, вводить дітей у науку, але не як у мертву купу книжок, а як у живе роз’яснення світу, перейнятого життям. Крім того, подібний курс дає багатющий і найрізноманітніший матеріал у вивченні рідної мови. Думки К. Д. Ушинського є особливо актуальними сьогодні, у часи відрод­ження національної культури України, коли принцип краєзнавства знайшов своє втілення у курсі народознав­ства та причетності до нього дітей з раннього віку.

Втілення принципу краєзнавства в життя в роботі з дошкільнятами тісно пов’язане з принципом регіональ­ного підходу в ознайомленні з народознавчим матеріа­лом. Ще К. Д. Ушинський застерігав, що курс вітчизно­знавства має бути пристосований до «горизонту кожної місцевості», оскільки дітям властивий, за його висловом, «інстинкт місцевості», любов до краю, де вони народи­лись і зросли. Крім того, вікові особливості дітей до­шкільного віку не дають змогу їм обійняти весь зміст духовної культури українців, яка має свою специфіку відповідно до кожного етнічного району нашої держави. Так, побут, звичаї і традиції Закарпаття, Галичини, По­ділля, Полісся, Слобожанщини, Наддніпрянщини мають суттєві відмінності. Вони відбивають природу кожної міс­цевості, умови життя та праці, психологію народу, їхню діалектну мову, говірки, зрозумілі мешканцям лише пев­ного етнічно-територіального району. Тільки у назвах верхнього жіночого та чоловічого одягу спостерігається розмаїття: кожух (свита, опанча, манта, сіряк, сірманя), плащ (корзно, килія), штани (порти, гані, шаровари), сердак (жупан, свитка, кунтуш), фартух (попередниця, хвартух, плахта), спідниця (димка, мальованка, юпка), безрукавка (керсетка, катанка, андарак, киптарик, лей­бик, бунда). Відповідно до принципу регіональності ді­тей потрібно ознайомити з одягом певної місцевості та його назвами, прийнятими у цьому регіоні. Дітей також слід ознайомити з місцевим рослинним світом.

У педагогічній спадщині С. Русової, зокрема в її пра­ці «Нова школа», знаходимо також поради щодо вихо­вання дітей згідно з регіональним підходом. Вона вважа­ла, що прищепити дитині національні риси можна, лишеорієнтуючись на специфіку природи, географічного роз­ташування, клімату, історії рідного краю на певній те­риторії.

Разом з тим, хотілося б застерегти вихователів від однобічного захоплення місцевим матеріалом. Дітям по­дають відомості й про загальноприйняті в Україні націо­нальні символи, обереги, звичаї, традиції.

Ознайомлення дітей з національною культурою, тра­диціями неможливе без урахування принципу емоційно­сті навчання. С. Русова була глибоко переконана, що виховання дітей має бути позначене мистецтвом, есте­тичними сприйманнями й емоціями. Саме від питомої ваги емоційного фактору залежить міцність засвоєння народознавчого матеріалу. «Щоб якийсь образ глибоко чаліг у пам’яті, почуття має збуджуватись самим цим образом або, принаймні, запам’ятовуваний образ пови­нен бути в тісному зв’язку з тим, який пройнятий почут­тям, і до того однаково, якого б роду це почуття не було: страх, любов, гнів, сором чи здивування».

Це й не випадково. У дитини-дошкільника емоції є пусковим механізмом мимовільної уваги та мимовільно­го запам’ятовування. Джерелом розвитку та насичення емоційної сфери виступають дорослі (батьки, виховате­лі). Від них дитина отримує перші еталони емоційних реакцій, які властиві певній національно-культурній спільності людей. Про це слід пам’ятати вихователям до­шкільних закладів під час залучення дітей до націо­нально-духовного життя народу. Адже саме вихователь є першим передавачем емоційних моделей, емоційних ре­акцій, носієм емоційної національної мови. Якщо дорос­лий подає матеріал в емоційно насиченій гамі з відповід­ною емоційною реакцією (подивом, милуванням, захоп­ленням, гордістю, звеличанням тощо), в дітей виникає бажання наслідувати такій емоційній ситуації. Таким чином формується фундамент національної духовності, національної свідомості.

Народознавчий матеріал емоційно насичений і своїм змістом впливає на дитячу емоційну сферу. Дитина не може залишитись байдужою до зачарованої мелодії ук­раїнської колисанки чи української пісні, її приваблю­ють ігри-забавлянки («Ладусі-ладусі», «Сорока-ворона», «Гу-ту-ту», «Тосі, тосі» тощо), народні хороводні ігри зі співом та діалогом («Ой на горі жито...», «Калина», «По­доляночка», «А ми просо сіяли...»).

Заняття з народознавства в дошкільному віці мають не стільки пізнавальний характер, скільки виховний. Вони мають на меті виховати у дитини почуття націо­нальної гідності, викликати інтерес до національної куль­тури, прищепити дітям любов та повагу до українських державних і народних символів, оберегів, звичаїв, тра­дицій. Цього можна досягти, лише наблизивши дітей до реалій життя. Доцільно обладнати у дошкільному зак­ладі українську світлицю, яка стане постійним місцем проведення занять з народознавства. Вже саме перебу­вання дітей в атмосфері народних звичаїв настроює їх на мажорний лад, викликає позитивні почуття, бажання дізнатись про цікаві речі у бабусиній оселі. Доречним буде й зовнішній вигляд вихователя та дітей, які з наго­ди подорожі до бабусиної світлиці надягли своє святко­ве українське національне вбрання — вишиванки, вінки, стрічки, намисто тощо.

Саме цього домагалась й С. Русова. Вона писала, що хати мають бути чисто прибрані, діти охайно вдягнені, їхня увага повинна бути звернена на красу навколиш­нього.

А скільки радощів викликають у дітей українські на­ціональні народні свята: коляда, Великдень, Івана Купа­ла, Миколая та ін. Все тут дивує, зачаровує, захоплює дитячу душу: і вбрання, і співи, і звичаї, і подарунки, і святкова їжа. З цієї нагоди С. Русова наголошувала на особливій підготовці та організації народних свят

Завдання вихователя не повинно зводитись тільки до ознайомлення дітей з українськими національними тра­диціями. Слід обов’язково домогтись, щоб цей національ­ний скарб став надбанням дитячого розуму та душі. Цьо­го можна досягти, дотримуючись принципу організації активної пізнавальної діяльності дітей. Прагнення до ді­яльності К. Д. Ушинський назвав основним законом ди­тячої природи. За його словами, дитина постійно вима­гає діяльності і стомлюється не від діяльності, а від її одноманітності. «Змусьте дитину сидіти,— пише він,— і вона дуже швидко втомиться; лежати —те саме; йти во­на довго не може, не може довго ні говорити, ні співа­ти... і найменше довго думати» ²¹. А в діяльності дитина живе, пізнає, розвивається, відбувається становлення її особистості.

Засвоїти народознавчі знання дітям допоможуть «ман­дрівки» до українського села, краєзнавчого музею, ча­стування їх національними стравами під час «святкового обіду» у бабусі Параски, посильна участь дітей у при­готуванні національних страв (вареників, галушок, жай­воронків, гречаників); розписування писанок, вишиван­ня рушників, ляльчиного одягу, серветок; виготовлення шггинанок тощо. Багато радощів принесуть дитині справжні (не показові) колядки, щедрівки, посівання на­передодні різдвяних та новорічних свят, з якими йдуть ііти від групи до групи, до завідуючої, старшого вихо­вателя, медичних працівників, на кухню. Запам’ятається дітям участь у святковому вбранні групової кімнати та помешкання дитячого садка зеленню напередодні зеле­них свят (трійці). К. Д. Ушинський писав: «Хто спосте­рігав дітей, той знає, що дитина щаслива тоді, коли вона цілком займається ділом, яке її захопило... Яку іграшку воліє дитина: ту, яка тішить її блиском, дзвоном та яс­кравими барвами, чи ту, яка дає посильну, але самостій­ну діяльність її душі?.. Після веселощів діти неодмінно нудьгують, а за сильним сміхом майже завжди слідом йдуть сльози, тоді як самостійна діяльність залишає ду­шу в нормальному, здоровому стані».

Ніби перегукуючись з К. Д. Ушинським, С. Русова продовжує думку щодо організації самостійної діяльності дітей. Творчі сили дітей у дитячому садку, за її словами, пробуджуються й розвиваються за допомогою засобів національного матеріалу, найпоширенішого в тій чи ін­шій місцевості. Це виготовлення дітьми виробів з глини, дерева, декоративний розпис, вишивання. У словесних творах самих дітей має лунати гарна українська пісня, плекатися рідна мова.

Виховання дітей на зразках народних традицій, зви­чаїв ^ передбачає й врахування принципу ирирододоціль- пості, оскільки логіка природи найдоступніша й найко­рисніша логіка для дітей.

С. Русова зауважує, що українці виховані на широ­кому просторі степу, серед його непорушної величної ти­ші. У своїх довгих мандрівках за часів козакування і чумакування, в хліборобській праці вони звикли придив­лятися до цього, без краю далекого обрію, прислухатися до мовчазної тиші, повної таємничих звуків. Усе це вит­ворило у них настрій філософський, релігійний, що обо­в’язково слід враховувати у вихованні духовності ді­тей.

На думку С. Русової, українці за своєю природою ін­дивідуалісти. Вона радить педагогам, як саме потрібно будувати виховання дітей з урахуванням цієї природної національної риси: «Індивідуалізм має велику красу, він випещуе якнайглибше ті здібності, ті моральні особисті сили, якими обдарувала природа людину. Але щоб ін­дивідуалізм не переходив в абсентеїзм, у морально-гро­мадянський сепаратизм, треба з перших свідомих кроків дитини направляти її до громадянства, до спільної праці, до товариства» ²². Спільність дітей поступово складати­меться на основі їхніх взаємин, ставлення одне до одно­го, особистих нахилів, здібностей.

Народне виховання переплітається з релігійним. У на­роді релігія тісно пов’язана з культом природи, чим вона близька і дитячій душі, дає малечі змогу глибоко від­чувати красу. Однак захоплюватися релігійним вихован­ням у дитячих садках не слід. Щодо цього варто при­слухатися до порад С. Ф. Русової, яка вважала, що для україських дітей бажано впроваджувати релігійне вихо­вання в згоді з народними звичаями, з родинними нахи­лами. Тим часом безпосередньо релігійне виховання ди­тини — це справа родини, недільних церковних шкіл.

Запитання для повторення

1. Що є предметом та об’єктом методики ознайомлення з ук­раїнським народознавством?

2. Дайте визначення понять «народна педагогіка», «етнопеда- гогіка», «народна дидактика».

3. Назвіть принципи ознайомлення дітей з українськими націо­нал ь ними т р а д и ц і я м и.

4. Як потрібно розуміти вислови «рідна мова — народний пе­дагог», «рідна мова — наставник, вихователь»?

Практичні завдання

1. Випишіть вірші та вислови українських поетів і письменників про рідну мову.

2. Випишіть вислови К. Д. Ушинського і В. О. Сухомлинського про рідну мову та народне виховання.

3. Доберіть слова-епітети до виразу «рідна мова».