§ 4. Без верби та калини нема України...

Кожний народ, кожна країна має свої рослинні й тваринні символи. Наприклад, у росіян це берізка, струнка, весела; у канадців — клен, кленове листя; в Україні — калина та верба. Та й народне прислів’я дуже влучно закріпило за нашою Вітчизною ці рослини: «Без верби та калини нема України».

Символ калини неодноразово зустрічається у віршах українських поетів. Оспівав її і Т. Г. Шевченко:

Зацвіла в долині

Червона калина,

Ніби засміялась

Дівчинка-дитина...

Образ калини оспіваний в українських народних піс­нях, про неї народ склав загадки, прислів’я: «Любуйся калиною, коли цвіте, а дитиною, коли росте», «Білий цвіт калини — радість України».

З а г а д к и про калину:

У зеленому віночку

Та в червоних намистах

Стала пава молода.

І збігаються всі діти,

Щоб на неї поглядіти:

За намисто кожен — смик,

Та й укине за язик.

У вінку зеленолистім,

У червоному намисті,

Видивляється у воду

На свою хорошу вроду.

І не дівчина, а червоні стрічки має.

У лісі на горісі червоні хустки висять.

Стоїть дід над водою

З білою бородою,

Тільки сонечко пригріє,

Борода почервоніє.

Стоїть дід над водою

З червоною бородою.

Хто не йде, не мине,

За борідку ущипне.

Навесні — білим цвітом, восени — червоним плодом.

Приповідки:

Пишна та красива, мов червона калина.

Убралася в біле плаття, як калина в білий цвіт.

Щоки червоні, як, кетяги калинові.

Молода дівчина така гарна, як калина.

Стоїть у дворі дівонька, як над ставом калинонька.

Біля кожної хати в Україні обов’язково ріс кущ ка­лини. її червоні кетяги прикрашали хату; вони висіли під стріхою, їх клали у вікна між рамами на зиму. Бі­лими квітами калини весною дівчата прикрашали коси.

Для українців калина слугувала за ліки. Кожна гос­подиня обов’язково готувала калинові ліки на довгу зи­му. Засушували її цвіт, ягоди, листя, гілочки, перети­рали з медом, цукром. Калиновий чай — то був перший помічник при нежиті. Свіжі ягоди з медом або цукром та вареною водою вживали при кашлі, серцевих захво­рюваннях, для регулювання тиску та травлення.

А дівчата використовували ягоди калини для косме­тичних справ, соком стиглих ягід калинових протирали обличчя, щоб красиве та рожеве було, адже калина — це символ дівочої вроди та краси.

Проводжаючи сина в далеку дорогу, селянські сім’ї мали за звичай давати йому з собою пиріжки з калиною та маком, напували калиновим настоєм, щоб щасливою дорога була.

А якщо траплялося криницю копати біля хати, то й тут без калини не можна було обійтись — обов’язково поруч висаджували кущ калини, щоб вода солодкою була.

далина в Україні має кілька символів і щодо її цві­ту, і щодо ягід та гілок та й самого куща. Цвіт калини — символ незайманості, краси, дівочої честі, дівочої вроди. Настав час відцвітати, опадати цвіту калини — це вже символ печалі, туги за молодістю, красою, яка відцвітає. Червоні кетяги калини — то краса і врода українського народу, то достаток у сім’ї, то здоров'я і сила, то зрі­лість дівчини. Калиновий кущ хитається без вітру — то вже туга молодої дівчини за її коханим. Калина опускає свої віти, «похнюпилась чомусь» — то символ туги, це вже сум, почорніли ягоди — то горе. Зламана калина — покинута жінка. Під калиною зустрічаються закохані, тому кущ калини — це і символ закоханих. Посаджена на могилі калина — туга за вмерлими.

Калина в Україні символізує духовний потяг до свого рідного краю, до рідної землі, це шанування своїх тра­дицій. З калиною порівнюють все найкраще, називаючи її «дивом калиновим».

А скільки розкидано на території України Калині­вок! Кожна область має їх по кілька. Та й завжди шано­вані у народі калинові напої, калинове варення, калинові сопілки, калинові колиски, калинові вінки.

Жоден сімейний обряд в Україні не обходився без калини. Весільний коровай неодмінно прикрашали вер­вечками калини. Калиновим цвітом чи ягодами оздоблю­вали весільне вільце молодої. Калину вишивали на руш­никах, на сорочках, з неї плели вінки тощо.

В Україні найпоширеніші два види калини — зви­чайна й цілолиста та ще карльська (з Кореї).

Відроджуючи набуті традиції нашого народу, не слід забувати про калину. Нехай на подвір’ї кожного дитя­чого садочка поселиться кущ калини як ознака національного Дошкільного закладу. В. Скуратівський образ­но висловив бажання, щоб кожний на своїй землі поса­див кущ калини: «Мені здається, що тому, хто не посадив на обійсті калини, кому вона всохла од байдужості, а ще гірше, коли викорчувана,— ні йому, ні його дітям ніколи не почути найчистішої, найніжнішої, найбентежнішої у світі пісні.

Її може подарувати лише сопілка з маминої калини» *.

Верба — ще один символ нашого народу. Верба, ло­за, верболози — символи української поезії від Т. Г. Шев­ченка до наших днів:

Люди гнуться, як ті лози,

Куди вітер віє...

Я. Щоголів:

Струнка, як тополя,

Гнучка, як лозина,

Ростеш ти в коханні,

У батька дитина...

А це вже наше відроджене сьогодення — В. Симоненко:

І якщо впадеш ти на чужому полі,

Прийдуть з України верби і тополі,

Стануть над тобою, листям затріпочуть,

Тугою прощання душу залоскочуть

Українське село важко уявити без верб. їх висаджу­вали на городах, біля ставу, річки, в кінці греблі, на левадах, на дорогах, що вели в село, на пагорбах, на видолинках, на болоті. Отож, верба росте в кожному ре­гіоні України, вона невибаглива до кліматичних умов. На земній кулі близько п’ятисот різновидів верби, трид­цять з них зустрічається в Україні. Верба оберігала лю­дей від пекучого сонця, тому стежки та дороги, які з’єд­нували села, обсаджували вербником, а білолози схиля­лись над водою.

Найбільша річка України Дніпро укріплює береги саме завдяки вербам, які схиляють свої віти над її рус­лом. Недарма кажуть: «Там, де росте верба, житиме й річка».

Верба широко використовувалась у господарстві. З неї будували хати (особливо на півдні України), ро­били ясла для худоби, кошари, клітки для свійських пта­хів, корита, човни, музичні інструменти. А на Поліссі майстри плели та й нині плетуть коші, козубки, кошики, меблі, декоративні прикраси, хлібнички. Адже в Україні й досі у багатьох місцевостях процвітає народний про­мисел — лозоплетіння. З лози плетуть огорожі, тини, пе­релази, живоплоти.

Верба — чудовий перший весняний медонос. З білолози хімічна промисловість отримує різні барвники та ду­бильні речовини для вичинення шкіри, з неї одержують целюлозу.

Що ж символізує верба? У народі кажуть: «Де вер­ба, там і вода». Тому криниці копали там, де росла верба.

Верба — це символ побачень. Гурт парубків завжди збирався під вербою на «парубочу нараду». Верба сим­волізує згоду, тому чоловіки йшли миритися із своїми жінками під вербу, під нею збиралися й на віче.

Верба — це символ весни, пробудження природи: «Зацвіла верба, прийшла весна». Котики верби — то перші квіти на нашому столі, у нашій оселі.

Верба згадується й у релігійних міфах. Так, під ноги Христу, який виходив з Єрусалима, кидали молоду зе­лень. В Україні цю зелень уособлюють гілки верби. З того часу їм приписують різні магічні властивості. За повір’ям, верба охороняє людей і худобу від усього злого. Застромлена в стіну або під стелею освячена вербова гілка оберігає тварин від пошесті. Розтрушений попіл спаленої верби підвищує врожай і оберігає його від за­гибелі. Щоб хвора людина одужала, її ударяли освяче­ною гілкою верби, промовляли: «Не я б’ю, верба б’є (шутка б’є)». У купіль малої дитини теж клали гілку верби. Лихоманку виганяли обкурюванням від спаленої зеленої гілки верби. А якщо раптом зуб заболить, по­трібно з’їсти дев’ять бруньок з освяченої гілки верби.

Неділя за тиждень перед Великоднем називається Вербною, або шутковою, квітною. На цьому тижні не можна сіяти конопель, городини, буряків, бо будуть гір­кі. У Вербну неділю святять вербу. Діти тут же біля церкви намагаються проковтнути кілька котиків свяченої гілки, щоб горло не боліло. Під час граду викидають надвір гілочки свяченої верби, щоб град припинився. Виваром свяченої верби миють голову, щоб зняти голов­ний біль. Лікують нею ревматизм, збивають гарячку. Товчене листя з верби кладуть на рану, а горілку, настоя­ну на її листі, п’ють проти шлункових захворювань.

Т. Г. Шевченко не тільки оспівав вербу у своїх вір­шах. Коли за часів заслання він перебував у Орській фортеці, то висадив у пустелі вербову гілку, прижив її, виходив.

Тож нехай верба поселиться поряд з кущем калини й на кожному майданчику українського дитячого садка.

В Україні ростуть і інші дерева. Дитина може запи­тати у вихователя, що ж символізує те чи інше дерево, про яке йдеться у прислів’ї чи згадується у тексті вір­ша, народної пісні.

Після верби та калини найбільш опоетизованими є тополя та дуб. Юнок, дівчат, жінок порівнюють із топо­лею, а юнаків та чоловіків — з дубом: «Струнка, як то­поля», «Міцний та рослий, як дуб».

Тополя — символ дівочої краси, вроди, стрункого стану. Тополя — символ жіночої долі, вдови: «Ой одна я, одна, як тополя у полі».

Дуб — символ сили, міцності, здоров’я. Тому в купіль хлопчику кидали гілку дуба, щоб ріс міцним, як дуб. А юнакам бажали: «Будь дебелий, як дуб». Коли буду­вали хату, під фундамент кидали гілки дуба, щоб рід був сильний і довговічний.

Дуб завжди був вірним помічником людині: ховав від холоду мандрівників, годував їх (у дуплах містили­ся дикі бджоли), з лика виготовляли личаки, з кори — дубильні речовини та лікарські відвари (лікує стома­тит), деревина широко використовується у господарстві.

А,скільки легенд та переказів складено про це дере­во! Майже в кожній області є свій «іменний» дуб, яко­му понад сто, а то й більше років, під яким відпочивав хтось із історичних героїв. Так, на Верхній Хортиці на Запоріжжі велетенський дуб був свідком, як кошове зі­брання під ним писало листа турецькому султанові. Дуб на Черкащині пам’ятає печенігів. А «велетом серед ве­летів, патріархом серед патріархів став найстаріший в Україні дуб, що росте в урочищі Юзефині Рокитнянського району на Ровенщині. Він свідок, як збирав подимне з древлян у 884 році князь Олег, біля нього зупинялися на перепочинок Ігореві вої... Йому вже за 1300 років»⁹¹.

Дітям дошкільного віку цікаво буде довідатися про такі історичні велетні свого краю.

В одній з українських пісень співається: «Калина з хмелем любувалась...» Хміль — ще один рослинний сим-йол. Він символізує розум, мудрість. Його вишивали хлопчикам на рушничках-грайликах та на родинному рушникові. Дикий хміль росте біля калини, а дехто з мешканців і сам приживляє хміль біля калини.

З хмелю наші предки виготовляли славетну медову» \у, медовий напій, тонізуюче, лікувальне питво. Без хмелю не міг обійтися жоден пекар, у тісто додавали хмельову закваску. З хмельового ефірного масла виго­товляють валокардин.

З лікувальною метою використовують відвари з хме­лю. З лози хмелю плетуть легкі й зручні кошики. Від­варом хмелю миють волосся, щоб було красиве й пиш­не: «У нього волосся хмелем повилося». Тож нехай в’єть­ся і зеленіє хміль на наших узліссях.

Із сумом оспіваний в українських піснях явір. Явір — це символ печалі, нещастя, смутку, свідок смерті та вбивства, і взагалі явір пов’язують з актом вбивства і загибелі людини. Вода, яка тече з-під явора,— символ плачу. Під явором оплакують своє горе. Листя, яке впа­ло з явора, забруднює криницю. За повір’ям, явір ви­ростає з лиця вбитого; в явір перетворюється людина, вбита горем,— хлопець або чоловік.

Барвінок — це символ весілля, достатку, символ здо­ров’я і життя. Барвінок в Україні супроводжує все жит­тя людини. Його дарують породіллі, щоб здоровою і щасливою була дитина; його кладуть на хліб — гостей зустрічають, барвінком прикрашають хату на зелені свя­та. Жодне весілля не обходиться без барвінку. Він сим­волізує вічність кохання й шлюбу, юність, дівочу чистоту і весну. Листочками і цвітом барвінку уквітчують ве­сільне гільце, фату, коровай.

Барвінком устеляють останню путь людини, висад­жують його на могилі як символ пам’яті та продовжен­ня життя.

Особливе ставлення українців до маку. Мак — сим­вол краси й ошатності, але й скороминушості. З квіту­чим маком порівнювали юнака-молодця. Макова квіт­кА — символ розквітаючої дівочої вроди («розцвіла, як маків цвіт»). Маківка символізує розум. Замість «Будь розумний» у народі кажуть: «Мовчи та мак товчи», про гарного та нерозумного: «Аби цвіт, а маку ніт»; дурневі пропонують їсти страви з маком: «їж, дурню, бо це з маком», очевидно, щоб він порозумнішав; про людину-невдаху говорять: «Був з маком, а став з таком». тобто без нічого.

Говорячи про рослинні символи, не можна не згада­ти й гарбуз — символ відмови дівчини старостам, що прийшли її сватати.

Крім рослинних символів є в Україні й свої тварин­ні символи, символи птахів.

Лелечине гніздо — окраса української оселі. Там, де зводилося житло, неодмінно оселявся й лелека. У наро­ді казали: «Лелека селиться біля добрих людей», «Як­що на хаті звив гніздо лелека, то в родині має бути лад». Тому люди з особливою шанобою ставляться до цих птахів.

Лелека (бусол, бощон, бузько, бусьо, веселик, гайстер, чорногуз, бусел, боцян) має багато символів. З ним пов’язують народження дитини, бо в народі кажуть, що немовля до хати приносить саме він. Якщо хтось зруйнує лелечине гніздо, накличе лиха: «Зруйнуєш буслове гніз­до, згорить хата».

За повадками птахів визначали прихід весни: «При­летіли бусли — початок весни», «Прилетіли лелеки — весну принесли здалека», «Як з’явилися буслині лапи, не знімай з грядки сапи».

За повадками лелек передбачали й погоду наступно­го року. Якщо лелеки не поспішають у вирій, зима буде без морозів, легкою для людей і тварин. Якщо ж відлі­тають рано, чекай суворої зими.

Батьки не дозволяли дітям вилазити до лелечиних «домівок», брати в руки пташенят, яйця, бо це принесе біду. А якщо комусь пощастить першим у селі побачити лелеку весною і тричі присісти, прикривши ноги,— той протягом року не хворітиме.

Лелечина вірність є символом любові до рідної зем­лі, до рідної оселі. Лелеки відлітають на зиму, а вес­ною повертаються. Відлітають вони тільки вночі. Гада­ють, що вони рятуються так від солов’їв, які вмощують­ся на лелеку і в такий спосіб перелітають до теплих країв.

Доступною дітям старшого дошкільного віку буде й легенда про лелеку.

«У сиву давнину бог Перун відправив людину на зем­лю, дав їй лантух, наказавши, щоб віднесла його далеко в ліс. Та боронь боже розв’язати лантух! Не можна було ні розв’язувати, ні зазирати до нього. Та не була б людина людиною, якби не поцікавилася, що ж у тому лантусі є. На півдорозі чоловік зупинився, розшморг­нув зав’язку, і з лантуха навсібіч повистрибували жаби, вужі, миші, змії й розповзлися довкола. Кинувся бі­долаха ловити їх, та де там! І тоді розгніваний Перун наказав: «Я перетворю тебе на птаха, і будеш ним доти, доки не повизбируєш гаддя, яке випустив на волю». Отак начебто людина в подобі бусла й досі ходить по наших полях та болотах, виловлюючи зміїне кодло».

У дитячих іграх, віршах, піснях досить часто згадує­ться зозуля. Зозуля — символ жіночий, материнський, хоч часом означає просто заміжню жінку. В зозулю за певних обставин перетворюються переважно жінки (ле­генда «Як мати стала зозулею»). Вбити зозулю вважає­ться великим злочином. Зозуля — добрий вісник, проро­чиця, правдомовець. Якщо кує зранку — роздає щасли­ву долю, а коли співає на могилі, то втішає померлого й живих.

Зозуля — дитина літа, адже саме її спів провіщає переміну весни на літо, дарує достаток і добробут, віщує врожай і прибуток худобі. Дівчата в зозулі запи­тують, чи довго будуть у батьковій хаті і як їм жити- меться у свекрухи.

Не лише добре віщує зозуля, а й зле, навіть нещас­тя, приносить звістки про смерть близьких. Людина пе­ред смертю кличе до себе зозулю і просить її переслати вісточку про себе. Зозуля ж оплакує мертвого, коли близьких коло нього немає.

У деяких містах і селах починали співати веснянки, коли вперше закує зозуля. А до зозульки зверталися, щоб накувала довгі роки життя. В кулаку затискали гроші або зернятко (щоб життя було багатим і в хаті був достаток), вдаряли по колінах і промовляли:

Зозуленько рябенька, пташко маленька!

Закуй мені по звичаю, доки жити в світі маю.

Соловей — символ веселощів, задоволення, часом він також віщує долю. Голос солов’я — ознака щастя, а коли цей голос пташка втрачає, губиться і щастя. Звиття солов’єм гнізда — готування до весілля, розорення гнізда — лихо.

Пара голубів — це рослинна пара. У колядках їм на­віть приписується створення землі, рослин, неба. Це во­ни здобувають із моря золотий камінь, з якого творить­ся небо і небесні світила. Голуби — птахи кохання, часто вони сидять на священному дереві — дубі. В голуб­ку перетворюється дівчина після смерті, голубкою під­літає вона під вікно до матері. Дівчина називає милого сизим голуоком, а він її — голубкою. Пара голубів — символ вірної любові й злагоди в сім’ї, тому вони обо­в’язково мають бути на родинному рушникові.

Наводимо орієнтовні конспекти занять ознайомлен­ня дітей з народними символами.

Тема: «Без верби і калини нема України»

Завдання: Ознайомити дітей з народною символі­кою — з вербою і калиною, значенням їх для українців. Виховувати інтерес і повагу до національних традицій, любов до рідної землі.

Матеріал: програвач, платівка із записами укра­їнських пісень, пучечки калини, макет куща, вербові ко­тики.

Хід заняття: Кімната прикрашена кетягами ка­лини, вишитими рушниками, посередині — високий гіл­лястий кущ.

• Діти, сьогодні у нас не зовсім звичайне заняття. Ви, напевно, помітили це з того, як гарно прибрана кім­ната. А зараз сідайте на стільці навколо куща калини і будьте уважні.

Червоні кетяги калини

Горять вогнями усіма.

Без калини нема України,

Без народу Вкраїни нема.

• Калина полюбила українську землю, на якій вона дуже гарно росте, а народ шанує її за пишну вроду й цілющі властивості. Немає такого села, де б за тином чи біля криниці, у лузі чи на березі водойми не росла, не квітла калина рясним білим цвітом навесні, не рум’яніла червоними ягодами аж до зими.

Вихователь пропонує дітям прочитати віршовані ряд­ки про калину з творів Т. Г, Шевченка.

• Хто написав це? Так, великий український поет Тарас Шевченко. Він дуже любив калину і не раз зга­дував її у своїх віршах.

Розповідає дітям легенду про насіння в ягодах ка­лини:

• То було дуже давно. В одному селі жила привітна й мила дівчинка Калина. Люди любили її за добре й щире серце. Якось навесні Калина пішла до лісу. Довгий, курний шлях пролягав до нього. Тож надумалася дівчинка посадити вздовж шляху хоч якісь рослини. Ви­копала в лісовій гущавині тонесеньке стебло і, щоб во­ло прийнялося, аж від своєї хати носила воду та поли­вала. І почав розростатися великий кущ. Іде шляхом по­дорожній, втомився та й сів під кущем перепочити. Усміхнувся: спасибі роботящим рукам, що його посади­ли! Тут увесь кущ стрепенувся і враз укрився білим-білим цвітом. Дивується подорожній: що ж далі буде? А далі з білого цвіту китиці червоних ягід утворилися, і в кожній ягідці заховане зернятко, схоже на маленьке серце. Прийшла Калина до свого улюбленця, скуштува­ла ягоду й здивувалася таким зерняткам. Кущ нахилив­ся до неї і прошепотів: «Це на згадку про твоє добре серце. А щоб люди не забули тебе, подаруй мені своє ім’я, Калинко».

Звучить грамзапис пісні «Ой у лузі калина стояла». Діти з вихователем підспівують.

• Червона калина є символом отчого краю, нашої рідної України. Коли в давнину козак вирушав у дале­ку путь, мати напувала його калиновим чаєм і давала з собою хліб з калиною, а наречена прикріплювала до коня гілочку, щоб нагадувала козакові домівку, матір, кохану, його рідну мову.

На запрошення вихователя діти пригадують при­слів’я, загадки про калину, заучують нові: «Пишна та корисна, мов червона калина», «Убралася в біле плат­тя, як калина в білий цвіт», «Щоки червоні, як кетяги калинові», «У вінку зеленолистім, у червоному намисті видивляється у воду на свою хорошу вроду».

• Молодці, діти, ви гарно розповідали вірші, загад­ки про калину. А чи знаєте, які на смак її ягоди? Так, вони кислі і трохи гіркуваті. Але все ж таки вони дуже корисні, бо лікують багато хвороб. Використовують і калиновий цвіт, і свіжозрізану кору. А ще з калини го­тують різні смачні страви: печуть пироги, варять кисіль, варення. Ось така вона, калина, улюблениця нашого на­роду. Калина й Україна невіддільні настільки, що їх не уявляють одну без одної.

• Далі вихователька бере в руки вербові котики, а ді­ти називають їх. Вона запитує, в яку пору року можна побачити такі гілочки; чому вербові бруньки, що роз­крилися, називають котиками; на що схожий вербовий цвіт.

— Зацвіла верба, кажуть у народі,— це прийшла весна. Верба, як і калина, є символом нашої України, А хто мені скаже, де росте верба?

Діти відповідають: у парках, скверах, понад дорога­ми, ставками, річками. Вихователь пояснює, що верба тримає вологу в грунті, її садять на полях, щоб не руй­нувалися від вітрів і дощів, а річкам верби не дають ви­сихати й міліти. Гуртом пригадують, що саме плели з верболозу народні майстри: меблі, кошики, хлібнички, декоративні прикраси, а ще — огорожі.

• З давніх-давен, тільки-но луки вкривалися трави­цею, сільська молодь влаштовувала традиційні весняні ігри. Ось такі, наприклад.

Діти вибирають з-поміж себе дівчинку-вербу, наспі­вують за вихователем: «Ой вербо, вербо, вербице, час тобі, вербице, розвиться!» Розучують прислів’я. «Будь високим, як верба, а багатим, як земля» — так говорять, коли хочуть комусь побажати добра; «У нього на вербі груші ростуть» — це про тих, хто полюбляє небилиці розказувати.

• А ще в народі так кажуть: без верби і калини нема України.

Тема: «Сопілка з маминої калини».

Завдання: Ознайомити дітей з народними звичая­ми, необхідним атрибутом яких є червона калина. Роз­крити багатство її символічних образів.

Обладнання: хлібина, пучечок калини; виставка малюнків; грамзапис пісні «Ой є в лісі калина»; сопілка.

Хід заняття: — Сьогодні, діти, ми познайомимо­ся з українськими піснями, поговоримо про традиції на­шого краю, які складалися протягом століть. Розмова наша — про червону калину. Вона стала для українців образом рідної землі. У народі так говорять: «Без ка­лини нема України».

Одна із запрошених на заняття бабусь, привітавши дітей, зазначає, що прийшла вона передати скарби на­родної творчості. їх може оцінити лише той, хто любить усе прекрасне.

Вихователька загадує загадку: «У лісі вирізана, гла­денько витесана, співає-заливається». Діти відгадують: це сопілка.

• А знаєте, чому дорослі й діти люблять слухати її?

Так, тому що вона справді вміє говорити. Ось послухай­те. Колись давно напали на нашу землю вороги і забра­ли в полон багато людей. Гірко заплакав маленький Іванко, коли змушений був прощатися з рідною землею. Нічого не зміг він узяти з собою, тільки встиг сховати гілочку калини. На чужині посадив її у землю, поливав, доглядав, доки не виріс кущ калини. Зробив тоді Іван­ко сопілку і почав грати на ній знайому пісеньку. А со­пілка заговорила до нього людським голосом: «Чекає тебе, Іванку, не дочекається рідна земля, плаче й жу­риться за тобою рідна домівка». Тоді Іванко розірвав кайдани і побіг. Коли не ставало сили, грав на сопілці, а вона його благала: «Швидше, швидше, Іванку, я чую тебе». То озивалася до сина рідна земля і підтримува­ла його.

На прохання вихователя діти говорять, де згадується калина: у казках, піснях. Бабуся додає, що калина часто зустрічається у розписах, вишивках; пучечки червоних ягід вішають під стріхою. Діти читають вірші, в яких використано образ калини, слухають грамзапис пісні, підспівують.

• Про калину не забувають і під час весільного об­ряду, нею прикрашають молоду, щоб була така ж ру­м’яна і гарна. Люди садять також калиновий кущ біля хати. Як ви гадаєте, навіщо? Хто з вас посадив калину? Чи пам’ятаєте, який смак у ягідок? Калина має ліку­вальні властивості, свіжі ягоди з медом і водою ліку­ють при кашлі.

Бабуся показує сопілку, вирізану з калинової гілки, розповідає, що коли хтось зробить калинову сопілку, то в цій сім’ї народиться син.

Діти з допомогою вихователя заучують прислів’я та приказки: «Любуйся калиною, коли цвіте, а дитиною, коли росте», «Гарна дівчина, як у лузі калина». На за­кінчення дорослі співають пісню «Ой у лузі червона ка­лина».

Тема: «У гості до вербиці» ⁹²(заняття-мандрівника для старшої групи).

Вихователь: Сьогодні, діти, я познайомлю вас із ча­рівним деревом. Воно, як давно вже переконалися люди, символізує воду на землі. Це — верба, її люблять і ша­нують в Україні. Ростуть верби над річками, ставами, біля джерел, криниць. А наша стоїть самотньо серед по­ля. Розмовляє з вітром і людьми, всміхається сонечку, дає притулок пташкам. Прожило дерево багато років, але завжди привітно зустрічає перехожих, довгими віта­ми до себе в гості закликає. Не раз ми, дорослі, ходили до верби, а сьогодні маємо нагоду і вас узяти із собою. А щоб було веселіше, давайте запросимо й нашого му­зичного керівника. Як ми це зробимо?

Діти відповідають. Вихователька пропонує ще й таку форму запрошення: «Люба...! Запрошуємо вас у веселу мандрівку. Будемо дуже раді, коли ви погодитеся піти з нами». Нагадує, що коли музичний керівник дасть зго­ду, треба подякувати і повідомити: «Через п’ять хвилин чекаємо на вас біля виходу з дитячого садка». Визна­чають, хто виконає це доручення.

Вихователь: От і добре. Сергійко піде запрошувати, а ми зберемо в дорогу необхідні речі. Ти, Марієчко, на­гадай дівчаткам, щоб надягли віночки, а ти, Миколко, покажи хлопчикам, як слід зав’язати червоні пояски. Дівчатка допоможуть мені вкласти ось у цей кошик ки­лимок, воду для пиття, кольорові стрічки. /Готові? Бу­демо виходити спокійно, як і личить вихованим дітям.

Усі виходять на вулицю, де вже чекає музичний ке­рівник. У руках у неї бандура. Вона дякує дітям за за­прошення помандрувати разом з ними, запитує, що во­ни взяли з собою. Прослухавши відповіді, з приємністю зауважує, що діти чемні й розумні.

Вихователь: Так, вони ввічливі й допитливі, про все люблять слухати і молодшим розповідати. Правду я ка­жу? А може, хтось інакше думає? (Діти відповідають.)

Діти йдуть полем. Педагог запитує: чи знають вони, чому люди подорожують? Що про них можна розповіс­ти? Як іще називають дорогу? (Шлях, путівець, доріж­ка, стежка.)

Вихователь: Ось яка відмінність між дорогою і стеж­кою: стежки вузенькі, ними люди здебільшого ходять пішки на луг, у ліс, у поле, в гори. Тому їх часом назива­ють ще стежечками-польовичками, степовичками, гірни­ками, луговичками або ж іменами чи прізвищами лю­дей у пам’ять про героїчні вчинки, велику доброту. Сте­жину, якою ми йдемо, називають Оленчиною. Ходила тут колись баба Олена, народна цілителька. Вона ліку­вала від усіляких хвороб різними травами. Збирала їх І навесні, і влітку, і восени до схід сонця — це тоді, коли сонечко тільки-но прокидалося. Люди говорили: «Баба Олена сьогодні з сонцем вітається, то й день буде гар­ний». На згадку про добру бабусю стежку стали нази­вати її ім’ям. Давайте зійдемо з дороги й подивимося, які трави ростуть поблизу.

Діти розглядають рослини, називають, переказують почуті від дорослих чи з радіопередач оповідки про ро­машку, подорожник, звіробій, материнку... Згодом під­ходять до верби.

Вихователь (звертається до дерева): Дозволь, верби­це, з тобою привітатися, долі й щастя тобі побажати. (Торкається руками віття.) А ви ж чому мовчите, діти?

Діти: Добрий день, вербичко-сестричко! Добридень, вербиченько! А хіба верба вітається? (Можливі запи­тання, відповіді.).

Вихователь: Чуєте, як вітається вербиченька, як ше­лестить гілочками, гомонить листочками? То вітерець- пустунець кіски вербиці розчісує. Від того сльозинки-росинки, чарівні намистинки додолу падають. Давайте розвеселимо дерево. А як це можна зробити, поміркуй­те самі.

Дівчатка і хлопчики висловлюють свої пропозиції. Вислухавши їх, вихователька знову звертається до вер­би:

Ой вербице, вербице,

Зелена косице!

Будемо тебе величати,

Даруночки дарувати.

А дарунки не прості —

Наші пісеньки дзвінкі.

Діти, взявшись за руки, разом з дорослими співають українську народну пісню «Ой вербо, вербо», ведуть хо­ровод. Потім їм пропонують зав’язати на гілках кольо­рові стрічки й визначити на дотик, які у верби листочки, гілочки, стовбур. (Листочки зелені, гладенькі, лискучі. Гілочки тонкі, гнучкі, холодні. Стовбур міцний, грубий, вологий.)

Вихователь: То чому ж вербові листочки плачуть, як ви гадаєте? («Прощаються з літом», «Листочки не пла­чуть, то роса впала» і т. ін.) Правильно. Це, діти, кра­пельки цілющої роси. Нею колись умивалися наші бабу­сі, лікували рани, подряпини. Росу п’ють пташки, кома­хи, а особливо полюбляють її бджілки.

Показує кошик, узятий у дорогу, запитує, з чого він зроблений. Пропонує пригадати, ще які речі плетуть із вербової лози. Додає, що в давнину з верби плели ко­лисочки для немовлят, виготовляли з деревини ложки.

Музкерівник: Ось ця бандура також виготовлена з верби. Грає бандура, і її голосом вербиця про своє життя нам розповідає, свій смуток виливає.

Виконує українську народну пісню «Ой вербо, вербо, чом ти похилилась». Діти слухають, підспівують. По за­кінченні складають розповіді про вербу, що стоїть са­мотньо у полі, педагог доповнює їх.

Вихователь: Недаремно люди садять біля криниці вер­бу і калину разом. Калина — то краса, а верба — її охо­ронниця. Послухайте, що про це кажуть. Жили колись в одному селі мати Вербена і донька Калина. Мудра й мила зростала дівчинка — мало хто вже тепер таких діток пам’ятає. А до того ж чарівниця вона була: всі трави із землі піднімала, пташок лікувала, дерева від хвороб рятувала. Не було дитини вродливішої і добрі­шої душею. Та довідалися про чарівницю Кали­ну вороги. Вирішили її згубити, щоб землю україн­ську багату завоювати, хворості і зло на людей на­пустити.

День був ясний, мов золотом гаптований, коли пішла дівчина коси травам розчісувати, горобчиків лікувати, льон, дощем прибитий, з землі піднімати. Довго ходи­ла Калина, стомилася, до криниці прибилася. Схилила­ся над нею, у жменю води взяла і краплиночку пташці дала. Аж раптом почула рідний неньчин голос іздаля: «Калино, Калино, не пий водиці...». Дівчина дуже хоті­ла пити й не звернула на це уваги. Та тільки-но перші краплі до губ піднесла, пташина маленька крилом їх знесла. Вдруге воду до губ піднесла — і навік деревом-калиною над водою зросла...

Бігла мати, плакала, та вже доньки любої не заста­ла. Натомість гарне і пишне деревце стояло, сльозинки-намистинки сіяло. Схилилася мати над криницею, за­тулила серцем ту воду-кровицю і проросла над нею вер­бицею. Минуло відтоді багато років, та матуся-верба все оберігає водні джерела, аби люди ніколи не зазна­ли лихих чарів. За допомогою вербової гілочки можна віднайти воду, відшукати джерело темної ночі. Де є по­близу вода, там завжди росте верба. Ось і тут біля верби криничка. А поряд який кущ росте? У народі кажуть:

Не ламай калину

Не рубай вербу

Образиш дівчину

Накличеш біду.

Тема: «Лелечине гніздо» (молодша група).

Завдання: Ознайомити дітей з лелекою, лелечиним гніздом. Виховувати дбайливе ставлення до лелек, бажання піклуватися про них.

Матеріал: вірші, загадки.

Хід заняття: Діти стоять навпроти лелечиного гнізда. Вихователька читає вірш Д. Павличка «Мрія».

• Діти, про кого цей вірш? Так, про хлопчика, який хоче в себе на хаті поселити лелек. Ось і ми з вами сьо­годні спостерігаємо за лелеками.

Підводить дітей до лелечиного гнізда.

• Діти, лелека — це великий, красивий птах із сніж­но-білим і чорним пір’ям. Люди люблять лелек тому, що вони дуже довірливі. З радістю зустрічають люди лелек навесні, коли вони повертаються до старих гнізд; влаш­товують їм спеціальні пристрої на дахах, деревах з ко­ліс, борін, збитих дощок, щоб птахи оселялися тут. Ле­леки із дрібних паличок будують гніздо. І як оселяють­ся, то живуть багато років. Лише восени летять вони в теплі краї, а навесні повертаються назад. З давніх-да­вен Існує повір’я, що лелеки гніздяться лише біля осель добпих, не злих людей.

Ось бачите, в гнізді лелеки люблять стояти на двох тонких високих ногах, а то й на одній нозі.

Часто співають пісню — видають тріскучі звуки. Це вони так роблять, б'ючи однією частиною дзьоба об іншу.

Діти, а ви знаєте, що їдять лелеки? Так, вони на лу­ках і полях шукають собі здобич. Ось і загадка про це є:

Довгі ноги, довгий ніс,

По болоті ходить скрізь.

Як ви гадаєте, що вони їдять? Так, і жаб, і мишей, і комах. Лелека не лише сам шукає їжу, а й привчає до цього пташенят, які теж, лише трішки підростуть, поле­тять з дорослими лелеками шукати собі їжу. Лелеки — дуже дбайливі батьки. Про них складено багато віршів. Ось послухайте один із них — «Чорногузики», написала його Л. Пшенична. (Читає вірш.)

У роботі з дітьми можна використати й легенди про птахів.

Запитання для повторення

1. Що належить до державних символів?

2. Коли з’явився тризуб? Чий це родинний знак?

3. Назвіть історичні віхи становлення державного прапора.

4. Назвіть види віночків.

5. Яке символічне значення квітів та стрічок у віночку?

6. Які квіти вплітали у перший (другий, третій, четвертий) ві­ночок?

7. Назвіть види рушників.

8. Які візерунки на рушниках вашого регіону?

9. Назвіть рослинні символи України.

10. Які тваринні символи в Україні?

Практичні завдання

1. Вивчіть напам’ять вірш-гімн П. Чубинського «Ще не вмерла Україна».

2. Доберіть прислів’я, вірші, легенди, оповідання, загадки, пе­рекази про національні символи.

3. Розробіть сценарій свята «Ой у полі тополя стояла».