1. Сутність діяльності як основної форми активності людини

Однією з базових у психології є категорія діяльності. Важливість розгляду діяльності у курсі психології загалом та спеціальної психології зокрема визначається тим, що психіка, усі її складові породжуються та виявляються саме в діяльності. Психічне існує для того, щоб найадекватніше регулювати діяльність, поведінку, спілкування людини. Інакше ніж через діяльність та інші види активності психічні особливості людини не виявляються. Дослідженнями і практикою доведено, що саме в діяльності психічні явища можна формувати, розвивати та коригувати. Ці основні теоретичні положення становлять суть найважливішого у психології діяльнісного підходу до вивчення психічного явища, його інтерпретації та впливу на нього, а також загальнопсихологічного принципу єдності психіки та діяльності.

Діяльність у широкому розумінні — це специфічно людська форма ставлення до навколишньої дійсності, змістом якої є доцільне її перетворення. У більш вузькому психологічному розумінні діяльність — це внутрішня та зовнішня активність людини, що регулюється усвідомленою метою. Тобто діяльність буває лише у людини і характеризується усвідомленістю, цілеспрямованістю, довільністю, регульованістю. Діяльність визначається свідомо поставленою метою і спрямовується на її досягнення, регулюється нею. Крім того, діяльність має суспільний характер, вона є продуктом суспільно-історичного розвитку людини. Діяльність характеризується плановістю. Тобто вона не є сумою окремих дій та рухів. Дії, що забезпечують діяльність, становлять певну систему дій, які взаємопов'язані між собою, розташовані та виконуються у певному порядку. Коли йдеться про діяльність людини, мається на увазі її довготривалість, повсякденність, систематичність. Окремі рухи, дії, що виконуються час від часу — це ще не діяльність. Тому підкреслюють таку рису діяльності, як систематичність. Діяльність характеризується також суб'єктивністю та предметністю. Тобто вона має суб'єктивну значущість і наповненість для кожної людини, спрямована на певний предмет, навколишній світ, його перетворення, опанування ним.

Вирізняються такі провідні види діяльності, як гра, учіння, праця. їх провідна роль конкретизується відповідно до вікових періодів онтогенетичного розвитку. Саме гра для дошкільника, учіння для школяра, а праця на подальших відрізках життя є тією діяльністю, яка називається провідною.

О.М. Леонтьєв зазначає, що провідна діяльність — це не лише домінантна діяльність серед інших на певному етапі онтогенезу людини. Найхарактернішим є те, що з її становленням відбуваються найголовніші зміни у психіці людини та формуються психічні процеси, які готують перехід дитини до нової, вищої сходинки її розвитку. Саме провідна діяльність найбільшою мірою визначає психічний розвиток дитини. Це стосується розвитку й розумово відсталої дитини. Кожній провідній діяльності відповідає певний рівень розвитку психіки; кожна з них характеризується своїм змістом та структурою. Саме через таку діяльність навколишня дійсність найбільшою мірою впливає на дитину, включаючи й доцільний педагогічний вплив (навчання, виховання, корекція) з метою її розвитку.

За О.М. Леонтьєвим, зміна провідних видів діяльності забезпечує психічний розвиток дитини. Гра, учіння, праця — така послідовна зміна провідних видів діяльності в онтогенезі. Кожному наступному провідному видові діяльності відповідає більш високий рівень психічного розвитку.

Яким чином відбувається зміна провідного виду діяльності й перехід на вищий рівень психічного розвитку? Провідному виду діяльності відповідають певний тип відносин з навколишнім середовищем (передусім з оточуючими людьми), певний спосіб життя і певний рівень можливостей дитини (власне рівень психічного розвитку). Можливості дитини розширюються (тобто рівень психічного розвитку підвищується), але усталені відносини дитини з довкіллям, спосіб життя обмежують реалізацію цих можливостей. Виникає суперечність між можливостями дитини та її усталеними відносинами з середовищем. Дитина намагається розірвати ці відносини, змінити їх. І саме тоді перебудовується діяльність дитини, якій відповідають вже нові відносини, що, у свою чергу, відповідають більшим можливостям дитини. З'являється новий провідний вид діяльності, з яким пов'язується вже вищий рівень психічного розвитку дитини.

Характеризуючи особливості розумово відсталих школярів, слід сказати про важливість урахування усіх наведених вище теоретичних положень щодо суті діяльності та її значення для психічного розвитку, оскільки ця категорія дітей розвивається за спільними для неї та нормальних однолітків закономірностями. Як і у дітей з нормальним інтелектом, розвиток передбачає послідовну зміну провідних видів діяльності, хоча спостерігаються певні відмінності у темпі та термінах розвитку, певні особливості виконання провідних видів діяльності.

Характеризуючи розумово відсталих дітей шкільного віку, увага зосереджується, насамперед, на їх діяльності учіння. Однак слід вказати на значення вивчення і використання корекційно-розвивальних можливостей та інших провідних видів діяльності — гри та праці. Поряд з учінням, гра продовжує займати вагоме місце в життєдіяльності та навчанні розумово відсталих дітей, коли вони приходять до школи. Зумовлено це, передусім, недостатнім рівнем сформованості основних видів гри — предметної та рольової, у процесі яких засвоюється предметний світ, його функціональне призначення та світ людських стосунків. Зберігається і важливість використання в процесі навчання дітей, особливо на перших його етапах, ігрової форми проведення занять, пояснення інструкцій тощо.

Починаючи з молодшого шкільного віку, для розвитку розумово відсталих школярів та його корекції особливе значення відводиться виконанню дітьми трудової діяльності, тобто праці. Саме при виконанні трудових завдань завдяки їх предметно практичному змісту виникають сприятливі умови для формування діяльності та корекції недоліків розвитку учнів. У процесі праці діти діють у системі розгорнутих і зовні фіксованих вимог. Відповідно до теорії поетапного формування розумових дій П.Я. Гальперіна та інших, це дає можливість переходити від наочно-практичних дій шляхом зовнішнього проговорювання до дій у внутрішньому плані, розвивати розумову сферу та діяльність у цілому (Г.М. Дульнєв, Є.О. Білевич, В.Ю. Карвяліс, С.Л. Мирський, Г.М. Мерсіянова, Б.І. Пінський, В.М. Синьов, О.П. Хохліна та ін.).

У зв'язку з зазначеним характеристика діяльності розумово відсталих школярів здійснюватиметься з урахуванням її узагальненої структури.

Діяльність характеризується мотиваційною, змістовою, операційною та організаційною ознаками. Мотиваційний аспект торкається питань енергетичної основи здійснення діяльності й пов'язується з розглядом таких утворень, як позитивне ставлення до діяльності, мотиви, потреби, мета. Змістовий — це знання, необхідні для виконання діяльності. Операційний — власне процес виконання діяльності, який забезпечується інтелектуальними та практичними діями, що складаються з рухів, способами їх виконання, специфічними навичками та вміннями, послідовністю їх реалізації.

Організаційний аспект — це процес виконання діяльності відповідно до етапів виконання завдання як одиниці діяльності: аналіз, планування, організація, контроль, власне виконання, контроль та регуляція діяльності.

"Утворювальними" діяльності, за Б.Ф. Ломовим, є мотив, мета, планування діяльності, переробка інформації, оперативний образ, прийняття рішення, дії, перевірка та корекція результатів. Провідним регулятором діяльності, що визначає будову та динаміку всіх її складових, є вектор "мотив — мета". Мета — це ідеальне уявлення майбутнього результату, обов'язкова передумова діяльності як системи дій, що змінюють одна одну.

Зв'язок підпорядкованих єдиній меті дій забезпечується планом діяльності, який організовує її в часі та просторі. На відміну від мети, що відображає майбутній продукт діяльності, у плані відображаються стратегія і тактика її досягнення з урахуванням об'єктивних та суб'єктивних умов.

Створення продукту діяльності потребує від суб'єкта здатності сприймати і використовувати (переробляти) інформацію про поточний стан предмета. На основі цієї інформації створюється оперативний образ, завдяки якому забезпечується організація рухів у дію, її адекватність меті, предмету, засобам та умовам діяльності.

Розходження між оперативним образом та образом-метою, виникнення ситуації, за якої є декілька можливих рішень або невизначеність, потребують прийняття рішення та вибору того варіанта дії, котрий забезпечив би досягнення необхідного результату. Сигнали зворотного зв'язку про результати дії, діяльності, їх зіставлення з образом-метою, тобто перевірка результатів (якщо це потрібно), дають змогу завершити діяльність і перейти до нової.

Потрібно враховувати, що відповідно до умов здійснення діяльність завжди провадить людина-суб'єкт, яка виконує дію з конкретним предметом у певних умовах завдяки знаряддям (засобам), що використовуються у процесі одержання результату, відповідно до потреби, опредмеченої в меті. Тобто діяльність передбачає наявність суб'єкта, потреби та мети, предмета, умов, знарядь, процесу діяльності та результату.

Розглядаючи сутність діяльності, слід сказати про її відмінність від інших форм активності людини, а саме від спілкування та поведінки.

Спілкування — це специфічна форма активності людини, результатом якої є не перетворений предмет — матеріальний чи ідеальний (як у діяльності), — а відносини, стосунки з іншою людиною чи людьми. Якщо при характеристиці діяльності йдеться про аналіз відносин у системі "суб'єкт — об'єкт", то при характеристиці спілкування — про аналіз відносин у системі "суб'єкт — суб'єкт". При аналізі суб'єкт — суб'єктних відносин розкриваються не просто дії тієї або іншої людини чи впливи однієї на іншу, а процес взаємодії, в якому виявляються сприяння (чи протидія), згода (чи суперечності), співпереживання та ін. Спілкування — це не складання діяльностей окремих суб'єктів, а сама взаємодія суб'єктів, які виступають як партнери. Відповідно і результат спілкування — спільний. Водночас слід враховувати, що і спілкування є умовою психічного розвитку, в ньому, як і в діяльності, виявляється психіка людини.

Поведінка — поняття, що відображає зовнішній вияв фізичної та психічної активності суб'єкта. Поняття поведінки використовується стосовно активності як людини, так і тварини. Але стосовно людини це поняття охоплює зовнішній бік як діяльності, так і спілкування. При цьому людська поведінка оцінюється за послідовністю, логічністю, моральністю тощо. Саме останній з наведених показників є провідним щодо оцінювання поведінки, яка складається з вчинків — морально забарвлених дій, спрямованих на інших людей. Поведінка людини як носія соціальних відносин детермінується матеріальними умовами життя, видом діяльності, який вона виконує, статусом та ролями у суспільстві, її спрямованістю, характером, темпераментом та ін.