§ 1. Жанрові особливості українських народних казок

Казка — найпопулярніший вид усної творчості серед дітей, вона захоплює й полонить серця не тільки дітей, а й дорослих. Важко переоцінити значення казки у вихо­ванні дітей. К. Д. Ушинський назвав казки «першими блискучими спробами» створення народної педагогіки і вважав, що навряд чи хто-небудь був би спроможний «змагатися в цьому випадку з педагогічним генієм на­роду» ⁵². Високо оцінюючи виховне значення казки, К. Д. Ушинський зазначав: «Я рішуче ставлю народну казку недосяжно вище від усіх оповідань, написаних спе­ціально для дітей освіченою літературою... У народній казці велика, сповнена поезії дитина-народ розповідає дітям про свої дитячі мрії і принаймні наполовину ві­рить сама в ці мрії» ⁵³.

Народна казка потрібна кожній дитині як її насущ­ний, духовний хліб, який ніколи не приїдається. Адже казка зачаровує дитину образністю рідного слова, кра­сою співучої української мови. Саме про це писав І. Франко: «Оті простенькі сільські байки, як дрібні, тон­кі корінчики, вкорінюють у нашій душі любов до рідного слова, його краси, простоти і чарівної милозвучності. Ти­сячі речей у житті забудете, а тих хвиль, коли вам люба мама чи бабуся оповідала байки, не забудете до смер­ті» ⁵⁴. Великий Каменяр вважав, що казки впливають на моральне виховання дітей, прищеплюють любов до при­роди, бажання її охороняти. Ось чому він писав: «Я ба­жав би, щоб наші діти в інтересі здорового й морального розвою якнайдовше витали фантазією в тім світі простих характерів і простих відносин.... Відси вони винесуть перші і міцні основи замилування до чесноти, правдо­мовності і справедливості, а надто любов до природи і охоту придивлятися близько її творам, прислухатися її таємній мові, чути себе близькими до неї, підглядати, а далі й просліджувати її великі загадки».

Казкам, як одному з жанрів народної творчості, при­таманні характерні особливості. Розглянемо їх.

Творцем казок є народ. Тому національні казки кож­ного народу своєрідні, неповторні й унікальні. Народ відображує у казці свої бажання, сподівання. Як зазна­чав один із перших дослідників українських казок О. По­тебня, потреба українського народу в щасті, достатку, благополуччі має задовольнятися хоча б у мріях. Тому українські казки відображують світогляд народу, його морально-етичні й естетичні принципи, багатовіковий дос­від виховання підростаючого покоління ⁵⁵.

Народність казки виявляється і в своєрідності худож­нього зображення героїв, доборі мовних засобів (порів­нянь, метафор, епітетів).

Українській народній казці притаманне зображення краси героя не детальним описуванням зовнішності (це може бути зроблено кількома штрихами: дорогі — мід­ні, золоті, срібні — шати, відповідно такий самий кінь; змальовано кількома словами: «такий гарний, що й ну!», «такий, що на світі другого такого немає»), а відтворен­ням чуйності, неодмінно скромності і добрих справ. Не випадково герої казок довго приховують свою справжню подобу, постають спочатку навіть у потворному вигляді («Царівна-жаба», «Про ужа-царевича та його вірну жо­ну») ⁵⁶.

Українські народні казки варіативні за змістом (на­приклад, казки «Колобок» і «Коржик»), у них бага­то спільного з казками інших народів. Схожі або майже однотипні герої: українські народні казкові герої-богати- рі — Котигорошко, Іван-мужичий син, Іван Побиван, Ко­зак Мамарига — дуже подібні до білоруського Удовенка, молдавського Фет-Фрумоса, грузинських Ростома та Зу- раба, узбецького Клич Батира, таджицького Ераджа Погливона та ін. Усі вони уособлюють чесність, доброту, хоробрість, справедливість.

Кожна казка обов’язково має певну дидактичну ме­ту. Вона повчає малюків, як потрібно діяти в певній си­туації, застерігає від неправильних дій. Наприклад, каз­ка «Ріпка» вчить дітей працьовитості, праці гуртом. А за змістом казки «Як квітень до березня в гості ходив» діти дізнаються про особливі прикмети й характерні погодні умови весняних місяців.

Народна казка розвиває творчу уяву дітей. Нерідко казковість, фантазія стають реальністю життя, як-от: килим-літак став справжнісіньким літаком, чоботи-бі- гунці перетворились на швидкісні поїзди.

Казки характеризуються захоплюючим сюжетом. У цьому їхнє педагогічне значення. Якщо хочете заціка­вити дитину, запропонуйте їй послухати казку, і вона все облишить, аби потрапити у чудовий казковий світ.

Казки мають і свої магічні числа. В українських каз­ках такими числами є 3, 7, 9, 12. Число 7 у древніх вва­жалося виразником найбільшої повноти міри. Це від­творено й у народних прислів’ях: «Семеро одного не че­кають», «Сім разів відміряй, один раз відріж». Та й змії у казках бувають три-, дев’яти-, дванадцятиголові. А го­ловному герою казки доводиться вибирати, якою з трьох доріг йому йти. Тричі лисичка викрадає півника, тричі котик і кіт відбирають його у лисички. Тричі виконує свою пісеньку коза-дереза: «Я й не пила, я й не їла...».

Крім магічних чисел є ще й своєрідні повтори, які створюють динамічну ритміку оповіді, полегшують ді­тям запам’ятовування її змісту. К. Д. Ушинський писав: «...в усіх дитячих народних казках безперервно повторю­ються одні й ті самі слова і звороти: із цих безперервних повторень, які найбільше задовольняють педагогічне значення оповіді, складається щось ціле, струнке, що легко оглянути, сповнене руху, життя й інтересу. Ось чому народна казка не тільки цікавить дитину, не тіль­ки є прекрасною вправою в самому початковому читан­ні, весь час повторюються слова й звороти, але надзви­чайно швидко відбивається в пам’яті дитини з усіма сво­їми мальовничими деталями і народними висловами» \

Казка має своєрідні художні та композиційні засоби побудови. Вона містить багато діалогів:

• Драстуй, голе телятко!

• Драстуй, кабане!

• Куди ти йдеш?

• Куди очі, туди й шлях.

• Ходімо разом. (Казка «Телятко, кабан, півник, качур та вовки»),

Діалогізована оповідь казки «справляє враження ко­роткої п’єски, котру хороший казкар може розіграти сам» ⁵⁷. Ця особливість народної казки дає змогу легко драматизувати, театралізувати, інсценувати її.

У казках олюднюються звірі, птахи, явища приро­ди — всі вони розмовляють людським голосом.

Є в казці гіперболізація (перебільшення): у малень­ку дідову рукавичку вміщується багато різних звірів; Кирило Кожум’яка розриває одночасно дванадцять шкур; Іван-мужичий син як замахнувся палицею, «то аж всі дерева нагнулись, а царський палац затремтів»; ретар­дація (уповільнення): лисичка тричі вмовляє півника відчинити віконце, баран тричі дістає одну й ту саму вовчу голову ⁵⁸.

Казка має традиційні зачини і кінцівки, які обрамля­ють оповідь, дають установку на вигадку.

Зачини: «Де-не-десь у якімсь царстві жив собі цар та цариця, а в них три сини, як соколи. От дійшли вже ті сини до зросту,— такі парубки стали, що ні заду­мати, ні загадати, хіба в казці сказати!»; «Це було за царя Панька, як була земля тонка»; «Колись-то давно, не нашої пам’яті,— мабуть, ще й батьків і дідів наших не було на світі, жив собі...»; «Це було давно- предавно, коли кури несли телят, а вівці — писанки, файніші, ніж у Косові»; «Десь на Десні у десятому царстві...» та ін.

Кінцівки: «От вам казка, мені бубликів в’язка, мені колосок, а вам — грошей мішок»; «І я там був, мед- пиво пив, по бороді та вусам текло, а до рота не потрапи­ло, тим-то вони мені й побіліли»; «І тепер вони собі жи­вуть, і хліб жують, і постолом добро возять. Почали пити, почали гуляти. І я там був. Як почали гуляти, як почали з гармати стріляти, забили і мене в гармату, і як стрель­нули, так; аж тут»; «Поїхали в ліс, вирубали на ківш, одягли на корець, от і казці кінець. А якби вони зробили ківш, то ще б казки було більш».

Основними художніми засобами в жартівливих та са­тиричних казках є дотеп, іронія, карикатура, гротеск, прийоми контрасту, зіставлення, алогізму тощо.

Гротеск у казці — це своєрідне художнє вираження людської фантазії. Здавалося б, чи може маленька миш­ ка допомогти всьому сімейству вирвати ріпку? А за дим смішним зворушливим сюжетом, що об’єднує ціле гроно персонажів, постає народна мудрість: «Що не комар, то й сила».

Або що й за біда — розбилося яєчко, але стільки га­ласу, крику, горя, стільки переживань. Це викликає ус­мішку, адже і в житті так буває — якась дрібничка об­ростає такою «славою», що згодом вже чути про неї, як про важливу подію.

Яскраво виражений гротеск у комулятивних, «надо­кучливих» казках. Ось одна з них:

«Просивсь подорожній чоловік зимою, де б перено­чувати, та де не проситься, усе заставляють казки каза­ти. Усю слободу обійшов, а далі й дума: «Дай скажу, що знаю». Сказав, що знає, його зараз і впустили. Дали повечеряти:

• Ну, тепер кажи казки.

• Тільки,— каже,— не перебивайте, а то хто пере­б’є, тому й досказувати.

• Добре,— кажуть.

От він і почав.

• Ходив я, ходив, та й прийшов у вашу слободу, став на ніч проситись, аж ніде не пускають.

Проказав це та й знов:

• Ходив я, ходив...

А тоді господиня слухала-слухала та й каже:

• Що де ти все одної та одної? Кажи ще другу.

• Е, тітко, ви перебили — вам і досказувати.

Та і почала:

• Носив десь кат гостя, носив та й до нас заніс. Но­сив десь кат гостя...

А дочка:

• Та годі вам, мамо, вже скоросвіт.

• Е, ти перебила, тобі й досказувати.

• Та щось мені спати хочеться.

Да так досвіта і засперечались, а той чоловік вис­павсь, та й пішов».

Складовими чинниками казок є численні прислів’я, приказки, приповідки, загадки, сновидіння, забобони, по­вір’я, скоромовки, лічилки, нісенітниці, каламбури, які надають народній мові барвистості та образності.

Загадка завжди мала певне обрядове призначення: відгадування загадок віщувало успіх справи. А до тих, хто відгадував загадки, було особливе шанобливе став­лення, бо ніби-то вони й спонукали успіх. У змісті бага­тьох чарівних казок є загадки-завдання: за ніч наткати полотна, викорчувати ліс, зорати поле тощо.

У соціально-побутових казках загадка символізує ро­зум, кмітливість простого народу.

А тепер дещо з історії казки. Українське казкознавство започатковане письменниками. Митці слова добре ус­відомлювали непересічну вартість усної народної твор­чості, звертались до неї, записували оповіді казкарів. З-поміж збирачів минулого можна назвати І. Рудченка, П. Чубинського, І. Срезневського, Д. Яворницького» І. Манжуру, Б. Грінченка, із сучасних — П. Лінтура, Н. Забілу, С. Пушика, І. Гурина, М. Пригару, О. Іваненко та ін.

Обробки народних казок здійснювали І. Котляревсь­кий, Г. Квітка-Основ’яненко, М. Гоголь, П. Гулак-Арте- мовський, Є. Гребінка, М. Драгоманов. Вони записували казки з усіма народними виразами і «неправильностями», зберігали повнокровність і неповторність живої фольклорної прози, щоб раптом не викинути якесь до­рогоцінне слово.

Перший видавець окремої збірки українських на­родних казок І. Рудченко писав М. Костомарову: «Самі здорові знаєте, як-то нелегко добути того скарбу-добра народного. Через те уже й дрижиш над ним, може, й занадто: боїшся й слова викинути»

Чимало казок було надруковано у 60-х рр. минулого щ, століття у журналі «Основа». У 1876 р. М. Драгоманов, дядько Лесі Українки, видає збірник «Малоросійські казки й оповідання», куди ввійшли записи І. Рудченка, М. Костомарова та ін.

У 1878 р. Павло Чубинський опублікував другий том семитомної праці фольклорно-етнографічних матеріалів, яка була удостоєна золотої медалі Російського геогра­фічного товариства і медалі Міжнародного конгресу в Парижі.

Значний внесок до українського казкознавства у дру­гій половині XIX ст. зробили І. Франко та його соратник М. Павлик.

І. Франко — автор збірок «Коли ще звірі говорили», «Фарбований Лис», казки-поеми «Лис Микита».

Чимало казок зібрав і записав відомий фольклорист, критик, педагог, етнограф, автор словника української мови Б. Грінченко. Друкував він свої віршовані казочки в єдиному тоді на всю Україну дитячому журналі «Дзві­нок», що видавався у Львові окремими книжечками, які одержали назву «метелики», бо вони й справді, як мете­лики, досить швидко «розлітались» між дітьми. І сьо­годні казки Б. Грінченка «Два морози», «Сірко», «Три бажання», «Дурень думкою багатіє» є улюбленими тво­рами українських дітлахів.

Сподвижницькою діяльністю збирання казок займа­лися Леся Українка, її матір Олена Пчілка, Софія Тобілевич, Ганна Барвінок. Так, Леся Українка записала казки, які чула в дитинстві на Волині, серед них: «Казка про котика і півника», «Казка про Івашка», «Дивна со­пілка» та ін.

Олена Пчілка часом змінювала кінцівки казок, роз­рахованих на дітей дошкільного віку, як би пом’якшува­ла кінцівку. В неї є «Казка про коржика» у її переказі за підписом «Бабуся» з такою кінцівкою: «Коржик спі- ває-співає в лисички на носі... Вона його — гам! А у неї зуб — трісь! (Це коржик, поки гуляв по лісі, так висох, що хитрунці й не вдалось його з’їсти.) І побіг коржик додому. А дід з бабою зраділи, що він повернувся, і вирі­шили його не їсти — хай живе!».

Понад 1000 фольклорних творів зібрала С. Тобіле- вич, серед них багато чудових казок.

Л. Дунаєвська у передмові до збірки українських ка­зок «Семиліточка» досить образно описує вплив казок на формування духовності дитини, називає народну твор­чість «духовним древом»: «Бурштиновими краплями проступає на ньому чарівна живиця поезії, фантастич­них мрій наших предтеч, збережена у прекрасних каз­ках. Із золотої криниці рідних казок ми черпаємо скарби народної мудрості, благородства. А скільки дотепних висловів знайдемо в казках! Скільки влучних слів запа­м’ятаємо! Як замилуємося красою живого народнога слова!».