§ 2. Образ рідного слова в народному вихованні

Народна дидактика здавна використовувала рідну мову як провідний засіб виховання дітей. Немає народу, байдужого до материнської мови, до рідного слова, рід­ної домівки, рідної землі.

Рідна мова та національна культура взаємопов’язані. Поняття духовної культури формуються в національній мові, оскільки «мова для культури — те саме, що цент­ральна нервова система для людини»⁵. Мова е «акуму­лятором, інтегратором культури»⁶.

Відомий лінгвіст О. О. Потебня підкреслював тісний зв’язок між культурою і мовою народу, мова формує й передає людські думки, «немає мови й наріччя, які б не були здатні стати знаряддям необмежено різноманітної і глибокої думки»⁷. О. О. Потебня вважав, що кожна мова, як і кожний народ, неповторні, і люди добровільна не відмовляються від своєї мови.

Функціонування рідної мови — основа духовного жит­тя кожної нації. Рідне слово виховує національну пси­хологію, національний характер, національну самосві­домість. Задля цього педагог повинен знайти, за слова*» ми І. Франка, «тайники зв’язку людської психіки з тими нібито конвенціональними, а проте дивно органічними системами звуків, що називаємо рідною мовою»⁸.

Основоположник вітчизняної народної педагогіки К. Д. Ушинський в той час, коли в Україні забороняли­ся школи рідною мовою навчання, відстоював думку про те, що мова й духовне життя народу нерозривні. Вико­ристовуючи яскраві образні вирази, він писав: «Мова на­роду— кращий, що ніколи не в’яне й вічно знову розпус­кається, цвіт усього його духовного життя, яке почина­ється далеко за межами історії» ⁹. К. Д. Ушинський був глибоко переконаний, що в мові одухотворяється весь народ і вся його батьківщина; «в ній втілюється твор­чою силою народного духу в думку, в картину і звук не-' бо вітчизни, її повітря, її фізичні явища, її клімат, її по­ля, гори й долини, її ліси й ріки, її бурі й грози — весь той глибокий, повний думки й почуття, голос рідної при­роди, який лунає так гучно в любові людини до її іноді суворої батьківщини, який відбивається так виразно & рідній пісні, в рідних мелодіях, в устах народних пое­тів»¹⁰.

Перші місяці життя немовляти. Над колискою схи­лилася мати і тихо наспівує ніжні мелодії колисанки, кожне слово якої переливається в кровинку дитини, стає її надбанням. Таке емоційне спілкування матері з ново­народженою дитиною через рідне слово, втілене у ко­лисковій мелодії, є прикладом єднання поколінь, постій­ного діалектичного взаємозв’язку минулого і прийдеш­нього. «Покоління народу проходять одне за одним, але результати життя кожного покоління залишаються в мо­ві,— в спадщину потомкам,— пише К. Д. Ушинський.— У скарбницю рідного слова складає одно покоління за другим плоди глибоких сердечних порухів, плоди істо­ричних подій, вірування, погляди, сліди пережитого горя і пережитої радості,— одним словом, весь слід свого ду­ховного життя народ дбайливо зберігає із народному слові»¹¹.

Отже, рідна мова є найважливішим, найбагатішим і найміцнішим зв’язком між нинішнім і майбутнім по­колінням народу як одне велике, історичне, живе ціле.

Тому цілком заслужено називає К. Д. Ушинський рід­ну мову «народним наставником», «народним педагогом», який навчав народ тоді, коли ще не було ні книг, ні шкіл, і продовжує навчати його до кінця народної історії, нав­чає напрочуд легко, за якимось недосяжно полегшеним методом. «Ми хочемо передати дитині п’ять-шість невідо­мих їй назв, сім-вісім іншомовних слів, два-три нові по­няття, кілька складних подій, і це коштує нам чимало праці та ще більше праці коштує дитині,— зазначає К. Д. Ушинський — Вона то вивчає, то знову забуває, і якщо подавані поняття хоч трохи абстрактні, мають у собі якісь логічні або граматичні тонкощі, то дитина зов­сім не може їх засвоїти; тоді як на практиці, у рідній мові, вона легко й вільно користується тими ж самими тонкощами, що їх ми марно силкуємося їй пояснити»¹².

Народна дидактика, використовуючи рідне слово, нав­чає дитину різним наукам. З вуст батьків, близьких до­рослих людей діти отримують перші знання з народної філософії, народної астрономії, народної метеорології, математики, геометрії тощо. Адже «засвоюючи рідну мо­ву, дитина засвоює не самі тільки слова, їх сполучення та видозміни, а безліч понять, поглядів на речі, велику кількість думок, почуттів, художніх образів, логіку й філософію мови,— і засвоює легко й швидко, за два — три роки, стільки, що й половини того не може засвоїти за двадцять років старанного й методичного навчання. Такий цей великий народний педагог — рідне слово!»¹³

Любов до слова рідної мови пронизує педагогічні пра­ці В. О. Сухомлинського. Рідна мова, з його погляду, це безцінне духовне багатство, в якому народ живе, передав з покоління в покоління свою мудрість і славу, культуру і традиції. Він образно називає рідну мову «невмирущим джерелом», з якого дитина черпає перші уявлення про навколишнє, про свою батьківщину, про своє село і міс­то, про весь свій край, а слово рідної мови порівнює з неповторним ароматом квітки.

Опанування рідної мови, рідного слова починається з раннього дитинства, а вдосконалення її, засвоєння куль­тури мовлення триває протягом усього життя. Ось чому народна дидактика «виробила свій погляд на мову як на динамічну систему, яка не виникає у новонародженої дитини відразу, а формується поступово»¹⁴.

Перші слова дитина починає промовляти в кінці пер­шого — на початку другого року життя. Малюк уважно прислухається до мовлення батьків, адже воно є взірцем для наслідування.

Враховуючи психологію дитячого віку, народна ди­дактика пропонує дитині полегшені мовленнєві моделі так званої дитячої мови: льоля, ляля, моня, ґава, киця, жижа, коко, гам, зюзя, беця, цяця, фіця та ін. Ці слова становлять своєрідний фонд народної дитячої лексики,, яка передається, весь час доповнюючись та збагачую­чись з покоління в покоління.

У дитячому словнику народної дидактики чимала звуконаслідувальних слів: бам-бам, гав-гав, ням-ням, ку-ку, кар, люлі-люлі, тосі-тосі. Вони стимулюють мовлен­нєву активність дитини, полегшують її спілкування з до­рослими. У практиці народного виховання етап користу­вання дитячою мовою проходить надзвичайно інтенсив­но й охоплює відносно невеликий відрізок часу. Проте «без застосування створеної народом дитячої мови на­вряд чи можливо було б побудувати повноцінну систему прилучення маленьких дітей до словесного спілкуван­ня» ¹⁵.

Третій рік життя — вік засвоєння дорослої мови, по­ ступово дитина замінює полегшуючі та звуконаслідува­льні слова правильною лексикою рідної мови, починає опановувати літературну мову, вступає в сферу побуто­вого спілкування, якому притаманний розмовно-побуто­вий стиль. У мовленні дитини з’являються перші багато­слівні речення: «Оля хоче спати», «Галя їсть кашу», «Та- расик їде на машині». Саме в цей період сеизитивиого засвоєння мови народна дидактика пропонує дитині най­кращі зразки народної мудрості — малі жанри фольк­лору: колисанки, забавлянки, потішки, лічилки, примов­ки, заклички, приспівки. Це невипадково, адже вони легкі для наслідування, водночас вводять дітей у світ до­рослого побутового життя, прилучають до споконвічних національних цінностей, традицій, звичаїв. Так, коли­санка «Ой, ну, ну, ну, коточок» ознайомлює дітей з ук­раїнським національним символом — віночком, який но­сила кожна дівчина.

Ой, ну, ну, ну, коточок,

Не йди рано в лісочок,

Не полохай галочок.

Нехай галки вінки в’ють

З хрещатого барвінку

Та Одарці на квітку.

Одна квітка сонлива,

А другая дрімлива,

А третяя щаслива,

Та щоб спала дитина.

Народні забавлянки легко запам’ятовуються дітьми. Спочатку дитина повторює окремі римуючі слова, а по­тім і весь текст. До того ж з їх допомогою вправляють дітей у вимові важких звуків.

У скарбниці народної дидактики можна знайти вір­шовані тексти, які супроводжують навчання дітей ходи­ти, їсти, вмиватись, одягатись, роздягатись, танцювати, варити їсти тощо. Слово супроводжує дії, створює у ди­тини позитивний емоційний настрій, стимулює малюка до активної діяльності, навчає дітей невимушено, водно­час словник дитини збагачується образними виразами рідної мови.

Яка прозорлива далекоглядність у тексті забавлянки «Оце раз, оце два»! Дитину вчать ходити, вона робить перші кроки, промовляє перші слова. Народна мудрість пов’язує навчання ходіння з навчанням елементарній математиці — лічбі своїх перших кроків.

Оце раз, оце два,

Оце три, оце чотири,

Оце п’ять, оце шість,

Оце сім, оце вісім,

Оце дев’ять, оце лин,

Оце щука з Кременчука,

Оце карась затрепетавсь,

Оце заввишки — вставай з колиски.

Народна дидактика вдало використовує у мовленнє­вому вихованні дітей закономірності мовленнєвого роз­витку дитини. Так, відомо, що третій рік життя — це пе­ріод засвоєння дитиною діалогічного мовлення. На до­помогу дітям народ склав потішки, примовки, забавлян­ки та ігри — мовленнєві моделі життєвих діалогів.

— Лася-Парася,

— Де була?

— У лісі.

— Що їла?

— Горісі.

— Чим кусала?

— Зубами.

— Куди клала?

— До мами.

Кожний діалогічний текст народних забавлянок — це своєрідний мовленнєвий зразок розмовно-побутового стилю, що супроводжує повсякденне спілкування малюка.

Дитина ненароком чхнула. Мати гладить долонями обличчя дитини й промовляє діалог:

— Коточку, де ти був?

— У коморці.

— Що там робив?

— Молочко пив.

— А мені залишив?

— Забувся.

— Апчхи! Апчхи!

Апчхи! Апчхи!

Четвертий рік життя — рік засвоєння художнього стилю рідної мови. Це стає можливим знову-таки за до­помогою фольклорних творів та кращих зразків літера­турної творчості українських письменників.

Дитина вивчає напам’ять народні забавлянки, пісні, вірші, які започатковують формування національного світобачення, національної самосвідомості.

Українка я маленька,

Українці батько й ненька,

Сестричка, братик милий

На Вкраїні ся родили.

Слова дитячого фольклору — це і виховання духов­ності дитини. Усунення народного поетичного слова з життя дитини негативно відбивається на формуванні май­бутньої особистості: «Попередні спостереження свідчать на користь того, що діти, виховані на фольклорі, як пра­вило, чутливіші до художньо-образного слова... розви­ток дитини поза фольклором тільки у межах побутового спілкування... гальмує розвиток духовного начала, міс­тить небезпеку закріплення підсвідомої орієнтації вже змалку переважно на задоволення утилітарних потреб»¹⁶.

Протягом дошкільного віку доречно використовува­ти в спілкуванні з дітьми прислів’я, приказки, примов­ки, афоризми. Недаремно італійці називають ці перли­ни «народною школою», можна продовжити їхню думку й назвати афоризми «школою розвитку мови», адже всі вони містять надзвичайну образність рідного слова. Ось тільки деякі приклади: «Народ скаже, як зав’яже», «Як мед, так і ложкою», «Мала бджілка, та й та працює», «Боязливому і миша ведмідь», «Кожній речі своє місце», «Дружба та братство — велике багатство», «Мак чор­ний та смачний, редька біла та гірка».

Завдання вихователя дошкільного закладу — домог­тись, щоб ці народні перлини стали надбанням дитячого активного словника.

Образне слово приходить до дитини й у змісті укра­їнських народних казок. Ще милує душу материнська колисанка, а вже тчеться на здоровий сон, на щасливу долю дідусева чи бабусина казочка. Скільки в ній для дитини незвичайного, дивовижного, прекрасного. Реаль­не й вигадане напрочуд гармонійно поєднується в казці, зачаровуючи малюка на все життя красою та образністю народного слова, сповненого мудрості, добра й оптимізму. Словник дитини збагачується яскравими влучними об­разними виразами, як-от: вовк-панібрат, лисичка-сест­ричка, котик-воркотик, коза-дереза, ворона-каркарона, мишка-шкряботушка, жабка-скрекотуиіка, зайчик-побі- гайчик, кабан-іклан, вовчик-братик, ведмідь-набридь, горобець-молодець, яйце-райце, рак-неборак та ін.

Діти старшого дошкільного віку вже самостійно здат­ні переказувати та розповідати казки, влучно викорис­товуючи казкові образні вирази, зачини та кінцівки ка­зок. Наприклад, такі як: «А хто не вірить, най переві­рить!», «От вам казочка, а мені бубликів в’язочка», «На вербі дзвінчик, нашій казці кінчик», «Це було давно-предавно, коли кури несли телят, а вівці — писанки, фай- ніші, ніж у Косові» та ін.

Отже, мова народу, в якій відбивається його духовне життя, є для дитини найкращим зразком рідної приро­ди, батьківщини, це шлях до пізнання своїх національ­них коренів та пізнання самого себе, це відповідь на спо­конвічне запитання: «Хто ти є?».

Проте сама дитина, як справедливо зазначає К. Д. Ушинський, не може засвоїти це надзвичайно цін­не духовне надбання, тому сім’я, дошкільний заклад по­винні стати першими наставниками дитини у засвоєнні рідної мови. К. Д. Ушинський визначає обов’язки та зав­дання наставника, які передбачають введення дитини у світ живої, народної, образної рідної мови.

Насамперед вихователь повинен пам’ятати, що у шес­тирічної дитини вже значно більше слів і зворотів для висловлювання почуттів і думок, ніж самих почуттів і думок. Засвоєні слова і звороти дитина часто вживає недоречно, не знаючи їх справжнього, точного значення. Тому завдання вихователя — своєчасно пояснювати, тлу­мачити дитині кожне слово, кожну фразу чи крилатий вираз рідної мови, стимулювати до активного викорис­тання усвідомленого образу рідного слова у практиці мовленнєвого спілкування.

Мова, яку діти переймають від дорослих, не завжди буває бездоганна, зазначає К. Д. Ушинський, іноді вона рясніє неправильностями, недомовками, провінціалізмами. Дуже часто в тому суспільному середовищі, в якому дитина засвоює рідну мову, багато слів і зворотів, що мають вузьке значення, вживаються в розумінні ширшо­му, і навпаки, словам і зворотам, що мають широке зна­чення, надається вузьке значення. Звідси обов’язок та завдання вихователя «поправляти і поповнювати сло­весний запас дитини відповідно до вимог її рідної мови і, притому, вводити ці поправки і доповнення не тільки в знання дитини, а й у число її звичок».

К. Д. Ушинський радить пов’язувати вивчення рідної мови з пізнанням близького й рідного дитині оточення, влучно й точно позначати кожне пізнане явище словом рідної мови, а не запозиченим чи, ще гірше, покручем. «Слово добре тоді,— пише він,— коли воно правильно ви-

ражає думку, а правильно виражає думку тоді, коли ви­ростає з неї, як шкіра з організму, а не надягається, як рукавичка, пошита з чужої шкіри» ¹⁷.

Мова є одним із наймогутніших вихователів дитини, але вона не може замінити собою знань, набутих безпо­середньо із спостережень і досвіду. Тому світ рідної мо­ви у дошкільному закладі може бути повноцінним тіль­ки у поєднанні з народознавчими знаннями, витоками рідного слова.