A_M_Bogush_N_V_LISENKO_-_UKRAYiNS_KE_NARODOZNAV

§ 1. Характеристика народних ігор

Народні ігри створені народом так само, як казки_? приказки, загадки, вони передаються з покоління в покоління. В їх змісті відбито національну психологію кожного народу: «У всіх народів існує чималий запас ігор,, котрі якоюсь мірою відбивають побут народу»

Перші записувачі та збирачі українських народних ігор з’явилися в XIX ст. Це етногріфічні праці Н. Маркевича (1860), П. П. Чубинського (1877), О. В. Богдановича (1877). У наш час у Києві було започатковано Клуб друзів гри, учасники якого впродовж 10 років (1973— 1983) вирушали в етнографічні експедиції для збирання й записування українських народних ігор. Вони зібрали й опублікували понад 400 українських народних ігор.

Народні ігри як засіб виховання дітей високо оцінювали К. Д. Ушинський, Є. М. Водовозова, Є. І. Тихєєва, С. Ф. Русова, О. П. Усова, В. О. Сухомлинський та ін.

К. Д. Ушинський підкреслював яскраво виражену педагогічну спрямованість народних ігор. На його думку, кожна народна гра містить у собі доступні форми навчання, вона спонукає дітей до ігрових дій, спілкування з дорослими. О. П. Усова писала: «У народних іграх немає навіть тіні педагогічної настирливості, й разом з тим усі вони цілком педагогічні» ⁷⁷.

Високу оцінку іграм дав В. О. Сухомлинський: «Гра — це величезне світле вікно, крізь яке в духовний світ дитини вливається живлючий потік уявлень, понять про навколишній світ. Гра — це іскра, що засвічує вогник допитливості» ⁷⁸.

Ігри та забави становлять чималий розділ народної дидактики й охоплюють найрізноманітніші її аспекти: народознавчий,, мовленнєвий, математичний, природничий, пізнавальний, розважальний, оздоровчий тощо. Народні ігри супроводжують свята та національні обряди, у їх змісті відбиті сезонні явища, звичаї, пов’язані з хліборобською та землеробською працею. Народні ігри — це історія народу, оскільки вони відображають соціальне життя кожної епохи.

У вступі до збірки ігор «Літала сорока по зеленім гаю» український письменник Василь Довжик називає ігри народним мистецтвом: «Та й хитра ж штука, оця народна гра! Ви думали — такі собі пустощі, коли робити нема чого, то в креймахи грають, аби збавити час, а вона, ота забавка,— мистецтво. А вона має свій погляд на людину, батьківщину, добро, уявлення про тебе і світ. Бо мистецтво — це метод пізнання себе і світу. А гра записала в собі і закодувала в генах дії не лише народні знання, а нас із вами, наш національний характер» ⁷⁹.

З допомогою народних ігор діти опановують перші елементи грамотності, вивчаючи напам’ять вірші, скоромовки, лічилки. Окремі ігри розвивають і математичні здібності (класики, деркач, цурка, клітка та ін.),

В. Скуратівський зазначає, що переважна більшість «абеткових істин дитинства» народжувалась у середовищі простого народу й виконувала певні функції людського співжиття. Ігри відкривали дітям живу історію свого народу, вчили любити народних героїв і ненавидіти кривдників.

Вуличні ігри були і своєрідним «дитячим садком». Батьки багатодітних родин постійно були в полі, і діти об’єднувались для ігор у самостійні осередки. «Для багатьох дітлахів,— пише В. Скуратівський,— такі забави були не тільки формою дозвілля, але й своєрідною школою, де засвоювалися перші абетки науки. Адже далеко* не всім щастило відвідувати парафіяльні чотирикласки»

Народні ігри можна класифікувати за такими групами: дидактичні, рухливі з обмеженим мовленнєвим текстом, рухливі хороводні ігри, ігри мовленнєвої спрямованості, обрядові та звичаєві ігри; ігри історичної спрямованості; ігри з відображенням трудових процесів та побуту народу ⁸⁰.

Дидактичні ігри — це ігри розумової спрямованості які потребують використання раніше набутих знань, кмітливості, активної мислительної діяльності. Народні дидактичні ігри вчать дитину ненав’язливо, легко, захоплюють змістом так, що вона навіть не помічає того навчання. У скарбниці народної дидактики є дидактичні ігри для будь-якого віку. Наприклад, для найменших: «Кую- кую чобіток», «Гу-ту-ту, варю кашу круту», «Сорока-ворона»; для старших: «Чорне та біле», «Фарби», «Краска», «Дід Макар», «Фанти», «Бірка», «Кури» та ін.

Гра «Краски», або «Фарби».

Мета: Закріплення знань дітей про кольори⁸¹.

Хід гри: Грають 10—20 дітей. Вибирають «мамку», «бога» і «чорта». «Бог» і «чорт» ідуть геть, а «мамка» пошепки кожному визначає краску, щоб інші не чули.

Ти будеш червона! Ти — синя. Ти — чорна. Ти — жовтогаряча. Ти — бурякова.
Я буду червоне яблучко! – просить хтось.
Будь.
Я буду золотий колосок.
Будь.
Я буду голуба хустинка…

Коли краски всі визначені, приходять «бог» і «чорт».

Дзінь-дзінь!

Хто прийшов?
Бог.

По що?

По краску.
По яку?
По зелену.
Вибирай собі.
Оця!
Бери.

Бере краску й одводить убік. Знову підходить.

Дзінь-дзінь!
Хто прийшов?
Бог.
По що?
По краску.
По яку?
По червону.
Вибирай собі.
Оця!
Ні. Не вгадав.

Тоді підходить «чорт».

Бом-бом.
Хто прийшов?
Чорт з горбом.
По що?
По краску.
По яку?
По синю.
Вибирай собі.
Оця.
Бери.

Забирає краску, підходить знову і так само питає білу краску, але такої немає.

Тоді знову підходить «бог»:

Дзінь-дзінь!

Буває, що надають таких красок, що, яку не спитай: синю, зелену, червону,— її нема та й нема. «Бог» і «чорт» сперечаються, і тоді за згодою всіх «мамка» каже назви: глиняна, залізна, земляна, зелений горіх, жовтий горіх, чорна рожа, золотий черевичок, срібна рибка, червона хустина, біла зірка, солодка морква, дрібна рута... І вже тоді залишається вгадати, хто саме. Коли виберуть усі «краски», беруть цурку — міцну палку, «бог» і «чорт» беруться за неї, а «краски» — за ними, обнявши попереднього попід руки; «мамка» стає туди, де менше «красок», і тягнуть; хто перетягне, той і переміг.

Значну групу становлять народні рухливі ігри з обмеженим мовленнєвим текстом. У них текст подається як лічилка, примовка, перегукування. Це ігри «Панас», «їду, їду», «Звідки ти?», «Жмурки», «Горю-дуб», «Котилася бочка...», «На чім стоїш?», «Іваночку, покинь схо- ваночку», «Зайчик і Ьурчик», «Бочечка», «Квочка», «Ірву, ірву горішечки» та ін.

Наприклад, гра «Їду, їду».

Мета: Виховувати в дітей спритність і кмітливість.

Реквізит: паличка-«кінь» для Вершника, батіжок.

Хід гри: Обирається Вершник. Для всіх інших дітей малюють крейдою на долівці невеличкі кружальця, які можна розмістити в коло або розкидати в різних місцях кімнати на значній відстані один від одного.

Діти, взявшись за руки, ходять у колі то в один, то в другий бік (або рядком з різними зигзагами та поворотами) й співають пісню:

Їду, їду, батіжком коня підганяю,

На вороному коні вітра доганяю.

Як проїхав чисте поле, мусив з коня злізти,

І коневі вороному мусив дати їсти.

Під пісню Вершник «їздить» по кімнаті на «коні». По закінченні пісні Вершник стає на якесь кружальце, решта учасників розбігаються по кімнаті: кожен шукає вільне кружальце, щоб стати на нього. Хто залишається без кружальця, той бере паличку («коня») і батіжок у колишнього Вершника, виходить на середину кімнати, і гра починається спочатку.

Гра «Іваночку, покинь схованочку».

Мета: Розвивати спритність, швидкість бігу.

Хід гри: Обирається Іванко. Повертається до стіни обличчям. Діти стають гуртом і промовляють:

Іваночку, Іваночку,

Покинь свою схованочку.

Раз, два, три — кого схочеш,

То злови.

Діти тікають, Іванко їх ловить.

Рухливі хороводні ігри супроводжуються пісенним текстом. На першому плані — слова, рухи — нескладні (ходіння в колі), по закінченні слів, співу можливий біг. Серед таких ігор найвідоміші: «Огірочки», «Галя по садочку ходила», «Подоляночка», «Перепілочка», «Ой ягіл, ягілочка», «Іде, іде дід» та ін.

Обрядові та звичаєві ігри передають характерні поні і життя українського народу: початок жнив, косовицю, великодні та купальські ігри, калиту, веснянки.

Наприклад, гра «Розлилися води».

Мета: Уславлення весни; узгодження рухів та слів.

Хід гри: Діти стають у коло, водять хоровод та співають пісню:

Розлилися води на три броди

Приспів