§ 2. Український національний одяг

У народному костюмі відбилися спільність походжен­ня та історична доля східних слов’ян, взаємовпливи куль­тур інших народів, які зберегли ознаки різних епох. Особ­ливості костюма є важливим джерелом вивчення етніч­ної історії населення, його соціально-класової структури, естетичних поглядів та уявлень.

Характерною рисою традиційного українського вбран­ня є його декоративна мальовничість, яка відбиває роз­виток ремесел, високу культуру виробництва матеріалів для одягу, створення різноманітних його форм, володіння багатьма видами і техніками опорядження та декору­вання. В цьому розумінні український національний одяг відрізняється значною варіантністю

Матеріалом для всіх жіночих українських сорочок завжди було і є біле лляне чи конопляне полотно до­машньої роботи або купована біла бавовняна тканина. Білий колір українських сорочок—це найхарактерніша їх особливість. Другою особливістю української жіночої сорочки є вишивка.

Дітей усіх вікових груп передусім знайомлять з ук­раїнським національним (класичним) одягом, як жіно­чим, так і чоловічим.

Жіночий одяг. Сорочка-вишиванка — це довга сукня з довгими широкими рукавами, оздоблена вишивкою, різ­ними візерунками залежмо від її призначення (святкова чи буденна) та регіону.

Вишивками оздоблюються горловина (комір), перед (пазуха), верхні частини рукавів (вставки); вузенькою смужкою-облямівкою вишиваються рукава біля зап’яст­ків. Обов’язково вишивають у жіночій сорочці нижній край сорочки — поділ. Про жіночу сорочку дітям можна повідомити такі народні приповідки: «Рукава як писан­ка, а личко як маків цвіт»; «Пізнають хлопці і в драній сорочці, аби полики вишиті»; «У наших хазяйок та по сто сорочок, а у мене одна та й та біла щодня». Наступний обов’язковий елемент — запаска. Запаски бувають двох видів. Одна із них — це чотирикутний шматок вовняної тканини із зав’язками на верхніх кутах. Такі запаски одягають по дві зразу: одну спереду, а другу ззаду, але в такий спосіб, щоб з обох боків, де сходяться краї за­пасок, було трохи видно сорочку. Другий вид запаски являє собою один суцільний шматок вовняної тканини, що ним обгортається стан навколо, але так, щоб кінці його сходилися спереду. Поверх запаски одягають попе­редницю — поясний жіночий одяг, пошитий з декоратив­ної тканини з мереживом, обшитий шнурком.

Плахта — верхня спідниця, кольорова (чи картата), вишита гладдю, краї її по боках розходяться. Кептарик (киптарик, камізелька) — це безрукавка, яка у кожному регіоні мала свої особливості (матеріал, вишивки чи оз­доблення, назву).

Спідницю шиють з білого домотканого полотна, вни­зу її пришивають мереживо. Це нижній одяг до кофти, під плахту чи запаску.

Намисто (коралі, силянка, дробинка, зґарда)—на­шийна жіноча прикраса у шість ниток.

Жіноче взуття — традиційні червоні (святкові) та чор­ні(буденні) чобітки, черевики; постоли, личаки.

Своєрідне в Україні і жіноче вбрання голови. Най­більш уживана хустка, виготовлена з фабричної ткани­ни. Краї хустки не обшиті. Поле біле чи кольорове, по ньому розкидані квіти. Хустки були своєрідними обере­гами від негоди, палючого сонця, від хвороб та нагово­рів. Проте була різниця у ношенні хустки між дівчатами і жінками. На Лівобережжі влітку дівчата складали хуст­ку навскіс трикутником і обмотували її навколо голови, а тім’я залишали відкритим, «щоб волосся видко» На Правобережжі дівчата і літом, і зимою обгортали хуст­кою голову так само, як і жінки, але ззаду з-під хустки повинна була визирати коса.

У галицьких селах ще й досі збереглося старослов’ян­ське дівоче вкриття голови — луб’яний віночок, обгорнений хусткою, а зверху покритий білою прозорою ткани­ною, ніби денце шапки ¹¹⁷.

Заміжні жінки колись ховали своє волосся під очі­пок — шапочку циліндричної чи сідлоподібної форми із шерстяної, бавовняної чи шовкової тканини.

У етнографа О. Воропая читаємо: «В залежності від достатків господині, очіпки бувають з бавовняної мате­рії, з шовку, оксамиту і навіть з дорогої парчі. Що ж до кольору, то очіпки також бувають різні: білі, сині, зеле­ні; у дуже старих бабусь чорні, а у вдовиць, що хочуть вдруге вийти заміж,— червоні. В молодих господинь білі очіпки звичайно вишиваються і часом перетворюються на дуже гарне вкриття голови» ¹¹⁸.

До кінця XIX ст. був поширений головний убір на­мітка — біле полотнище, оздоблене вишитим або тканин­ним орнаментом. Одягали намітку на очіпок.

«Намітка, перемітка, серпанок—старовинний укра­їнський жіночий головний убір у вигляді вузького лля­ного, конопляного або шовкового полотнища, що ним заміжні жінки повивали голову, найчастіше поверх очіп­ка. Способи пов’язування намітки були дуже різноманіт­ні — кінці полотнища зав’язували ззаду, збоку, зверху, над чолом, під підборіддям тощо. На початку XX ст. на­мітка майже вийшла з ужитку» ¹¹⁹.

Відомий ще один жіночий головний убір — бойків­ська півка. «Півка — це досить великий чотирикутний шматок полотна чи бавовняної тканини, один його край вишитий вузенькою смужкою. Півку одягають на голову так, щоб вишита смужка приходилась над чолом» ¹²⁰.

А ще деякі автори згадують про давню теплу жіночу шапочку продовгасто-округлої форми — кораблик. «Пе­редні та задні кінці кораблика іноді бувають подвійні, а через це на голові виходить щось на зразок чотирьох вушок чи ріжків. За козацьких часів кораблики шилися з дорогої парчі або оксамиту, а відвороти робились з бобрового хутра» ¹²¹.

Чоловічий одяг. Найбільш уживана, як і в жінок, со- рочка-вишиванка. Сорочка заправлялась у широкі сук­няні або шовкові шаровари яскравого кольору (червоні, сині, зелені). Поверх сорочки одягався жупан (кунтуш). До верхнього чоловічого одягу належать також штани (гачі), свита, кирея, кожух, корзно (плащ), кептар. Чо­ловіче взуття — чоботи, постоли (стягнені мотузком шматки сиром’ятної шкіри), личаки (плетені з лика).

Пояси, які носили чоловіки, були шовкові, вовняні та бавовняні. Були колись в Україні ще й старовинні чу­мацькі череси.

Чоловічі головні убори — шапка, кучма, бриль, каш­кет, картуз, капелюх.

Дітей дошкільного віку знайомлять з традиційним ук­раїнським одягом уже з другої молодшої групи.

У молодших групах це доцільніше зробити на ляль­ках, одягнених у національні костюми. У середній групі вже проводять заняття, на яких дітям показують нату­ральні моделі (дитячі, жіночі, чоловічі) українського одягу. Для цього відповідно вдягають дітей, працівників дитячого садка або батьків, яких запрошують на занят­тя як гостей.

Дітям старшого дошкільного віку можна показати альбом українського одягу, ознайомити їх з регіональним одягом. Можна влаштовувати виставки одягу у залі чи в музеї дитячого садка.

Наводимо конспект заняття для середньої групи на тему «Український національний одяг» (розглядання ляльок у національному українському вбранні)

Завдання: Поглибити і розширити знання дітей про український національний одяг. Жіночий — сороч­ка-вишиванка, плахта, спідниця, фартух, віночок; чоло­вічий — сорочка, штани, шаровари, шапка, пояс.

Хід заняття: Стукають у двері. З’являються дві ляльки в українському вбранні, вітаються. Оксана й Іванко пропонують дітям розповісти про свій одяг. Ви­хователька викликає кількох дітей, і ті розповідають, у що ляльки зодягнені, називають предмети. Потім роз­глядають убрання Оксанки, називають його, порівню­ють зі своїм.

Вихователька узагальнює:

• Молодці, діти. На нашій гості Оксанці святковий український національний одяг: вишивана сорочка, бар­виста спідничка. Ще на ній корсетка і фартушок. Бачи­те, як гарно він вишитий. А що в Оксанки на шиї? Якого кольору намисто? На голові віночок з квітами. Взута вона в червоні чобітки. Красиво, правда?

Це маленька українка,

В неї коси по колінка,

І спідничка-фалдованка,

І сорочка-вишиванка

• А чому засумував Іванко? Так, ми ще не роздиви­лися його вбрання. Погляньмо, у що ж він вдягнений. Так, і в нього вишивана сорочка.

Вишиваю вишиванку

Я для братика Іванка.

Вся в мережках вишиваночка —

Подарунок для Іваночка.

• А ще наш Івась одягнений у шаровари. Чим під­перезаний? Якого кольору? На голові в нього шапка, а в що він узутий?

Дуже просять чоботята-чоботятка:

— Затанцюйте, хлопчики й дівчатка!

Тож заграймо весело гопачок,

Хай танцює, стукає каблучок.

Звучить мелодія гопака. Вихователь запрошує дітей до імпровізованого танцю.