1.2. Зв'язок дидактики з іншими науками

Дидактика розвивається у взаємозв'язку з різними науками, що зумовлено різноманітністю об'єктів її вивчення — зміст освіти, людські можливості, умови, результати навчання тощо. Отже, дидактика дотична до соціальних, культуротворчих і людинознавчих процесів. Різною мірою у ній використовуються знання з філософії, соціології, загальної педагогіки, фізіології, психології, методики.

Особливе значення має опора дидактики на методологічні знання з філософії освіти. Ця галузь включає:

онтологію — сутність освіти в зіставленні різних філософських систем, вироблення категоріально-поняттєвого апарату;

аксіологію — різноманітні ціннісні системи і пошук засад для комунікації і співпраці в галузі освіти;

епістемологію — феномен педагогічної свідомості і пізнання, їх педагогічна інтерпретація.

Філософського аналізу потребують питання: ідеологія і школа, освіта як засіб виживання, культуротворчі функції освіти, відображення в освіті досягнень науки, співвідношення природничих і гуманітарних знань, раціонального та ірраціонального, освітні системи в різні історичні періоди, ієрархія чинників формування особистості, спільні цілі освіти і виховання, вибір моральних та освітніх ідеалів тощо.

У теоретичній розробці і реалізації всіх функцій освіти винятково важливу роль відіграє аксіологія.

Аксіологія — філософське вчення про природу цінностей, їх місце, зв'язок з історичними умовами. Ця галузь почала активно розвиватися з другої половини 50-60-х років XX століття.

У радянській педагогіці і в шкільній практиці тих часів ідеологічні цілі, як правило, прямо транслювалися у навчально-виховний процес. Опрацювання категорії цінностей на педагогічному рівні зводилося до вироблення імперативних вказівок щодо кінцевого результату навчання і виховання. Сучасний стан педагогічної теорії і практики потребує наукового обґрунтування двох систем цінностей:

1) тих, на які освіта має орієнтуватися сьогодні, і на перспективу;

2) тих, які мають створюватися, формуватися в самому освітньому процесі.

Загальноосвітня підготовка як найбільш масова і систематична ділянка освіти може позитивно впливати на всі сфери життя учня через збагачення його реальними цінностями.

З філософії освіти в дидактиці використовуються такі поняття, як загальне і одиничне, об'єктивне і суб'єктивне, сутність і явище, протиріччя розвитку, причина і наслідок, зміст і форма, принцип відповідності, випадковість і закономірність тощо. Опора на філософські знання потрібна, щоб обґрунтувати задум дослідження, розробити його концепцію (викласти вихідні теоретичні положення розуміння того чи іншого процесу, явища). Після завершення дослідження треба опрацювати його результати, передусім на рівні теоретичного знання. Дослідники мають їх узагальнити, пояснити, також звертаючись до філософії.

Останнім часом виділяють нову галузь — едукологію — міждисциплінарний комплекс інтегрованих знань про освіту. Едукологія інтегрує знання про освіту і виховання з філософії освіти, історії освіти, порівняльної педагогіки; включає також цикл прикладних дисциплін: антропологію, психологію, кібернетику, соціологію, економіку освіти, демографію, політологію, менеджмент. Завдання едукології — дати знання про найзагальніші тенденції розвитку освітніх систем, роль людського фактора.

Дидактика пов'язана із соціологією — загальною і педагогічною. Щоб удосконалювати систему освіти, треба враховувати конкретні соціально-економічні умови, в яких вона розвивається сьогодні та, ймовірно, розвиватиметься в майбутньому. Саме соціологія і може виявити, а також кількісно і якісно проаналізувати тенденції, які відбивають зміни в освітянській галузі. Зокрема, потреби в освіті різних верств населення, формування в освіті ринків послуг, праці та капіталу, що зумовлює роботу школи як гнучкої установи з різними джерелами фінансування, новими підходами до управління.

Соціологічні дослідження допомагають визначити регіональні особливості в освіті, тобто виявити ставлення до освіти різних верств населення у різних частинах країни (за соціальним статусом, віком, національністю тощо).

Достовірний соціологічний матеріал дидакти можуть використати для розробки концепцій різних освітніх систем, проведення реформ в освітянській галузі, створення програм, пропозицій щодо змін у мережі освітніх закладів, методичних розробок для задоволення потреб практики.

Дидактика запозичила із соціології та загального наукознавства чимало загальнонаукових понять. Наприклад, системний підхід, моделювання ситуацій, функціональний підхід, інтегровані процеси тощо.

Якість навчання залежить від урахування анатомо-фізіологічних особливостей дітей, а також гігієнічних умов (наповнюваності класів, освітлення, свіжості повітря, зручності меблів тощо). В зв'язку з цим дидактика використовує поняття з анатомії, фізіології, шкільної гігієни, ергономіки.

Оскільки дидактика — частина педагогіки, то всебічне вивчення, пояснення і прогнозування фактів і явищ, пов'язаних з навчанням, передбачає врахування деяких аспектів виховного процесу. Наприклад, учитель спирається на теорію виховання молодшого школяра, визначаючи виховні цілі уроків, формуючи загальнонавчальні вміння і навички, розробляючи методику індивідуального і диференційованого навчання.

Дидактика тісно пов'язана з педагогічною психологією, зокрема з дослідженнями, які розкривають роль діяльності у навчанні, психологічні умови й закономірності засвоєння змісту дітьми різного віку, особливості психічних процесів (мислення, пам'яті, спостережливості, уяви тощо), з психологією творчості.

У 80-90-х роках у зв'язку з активним дослідженням проблем програмованого навчання та інформатики в дидактиці почали використовувати поняття з цих наук: керування системами, зворотний зв'язок, знакові системи, кодування інформації та ін.

Особливо тісно дидактика пов'язана з методикою, що її навіть включала раніше як свою нормативну частину (рекомендації щодо викладання певного предмета). Наприклад, К.Д.Ушинський дав блискучі зразки взаємозв'язку дидактики з методикою викладання рідної мови через свої підручники. З часом відбувся розподіл на загальну і часткову дидактики. Остання поступово набула статусу самостійної педагогічної дисципліни з власною теоретичною і прикладною частинами. Сучасна методика викладання предметів у початковій школі, як правило, включає загальну частину, в якій розкриваються теоретичні питання вивчення даного предмета, і конкретну, що присвячується вивченню тем і окремих питань програмного матеріалу з усіх основних тем, методиці окремих уроків.

Методика конкретизує на навчальному матеріалі основні категорії дидактики: цілі, зміст, методи, засоби та організаційні форми навчання. На рівні пред­метного змісту вона відповідає на питання: як найкраще навчати, розвивати і виховувати школярів у процесі засвоєння певного навчального матеріалу?

Усі компоненти методичної системи тісно взаємопов'язані. Так, зміна цілей освіти зумовлює оновлення змісту предмета, новий зміст освіти вимагає вдоскона­лення методів навчання та оновлення підручників, а це, зрештою, урізноманітнює структуру уроків, вимагає пошуку нових організаційних форм.

Отже, дидактика виконує щодо методики теоретико-методологічну функцію. Для початкової ланки опора методик предметів на дидактику особливо важлива, оскільки вчитель викладає кілька різних предметів учням одного класу. За умов єдності вихідних теоретичних положень можна досягти цілісності початкової ланки, взаємопогодженості впливів різних предметів на загальний розвиток і навченість дітей. Водночас дидактика розвивається і збагачується, досліджуючи засвоєння учнями не абстрактного, а конкретного нав­чального матеріалу. Тому є підстави вважати, що окремі методики теж є підґрунтям дидактики, своєрідним експериментальним полем, на якому випробовуються дидактичні ідеї.

Засвоєння змісту освіти відбувається в процесі навчання, який включає діяльність учителя — викладання і діяльність учнів — уміння. Ефективність цих процесів значною мірою зумовлюється особистісними якостями вихованців, їхніми потребами і мотивами поведінки. Тому дидактика враховує певні закономірності й умови виховання особистості, зокрема ті, що пов'язані з потребами, прагненнями, вольовими якостями, здатністю школярів до самовиховання, самовдосконалення.

Підґрунтям дидактики є і народна педагогіка, зокрема етнодидактика. Саме з джерел народного виховання йдуть такі ідеї дидактики, як природовідповідність ("Гни дерево, поки молоде, вчи дитя, поки мале") і культуровідповідність педагогічного процесу, вплив емоцій, почуттів на якість навчання ("Ніщо не дійде до голови, як не побуває в серці"), потреба активності, самостійності, працелюбності дитини ("Людина створена для праці, як бджола для льоту"), врахування вікових та індивідуальних особливостей (“Не все одразу дається, а потроху та помалу, то буде користі чимало"), визначальна роль рідної мови, цілеспрямоване виховання розумної, мислячої особистості ("Не збирай синові худоби, а збери йому розум"), принцип гуманного навчання ("Учи не страшкою, а ласкою") тощо. Дуже позитивною є роль фольклору, традицій для виховання і навчання молодших учнів.

Дидактика живиться ідеями, знахідками передового педагогічного досвіду. Адже саме в ньому часто зароджуються ідеї, які дають поштовх розвитку нових теорій, технологій навчання. Таким поштовхом в історії радянської дидактики (60-ті роки) був широко відомий досвід учителів Липецька (перебудова структури уроків, введення прийомів коментованого письма, поурочного балу тощо). У 70-х роках в Україні широкого визнання набув досвід Павлиської школи, описаний В.Сухомлинським, трудового виховання у школах Кіровоградщини, Сахнівської школи, якою керує О.Захаренко ("Школа над Россю"). Особливо плідними були 90-ті роки, коли здобутком широкої педагогічної громадськості стали оригінальні методики вчителів-новаторів (В.Шаталова, Ш.Амонашвілі, І.Волкова та ін.). Усій країні стали відомі книжки московської вчительки початкових класів "Коли легко вчитися" С Лисенкової, яка розробила прийоми "коментованого управління" розумовою діяльністю дітей на основі використання схем, опор, карток, таблиць, а також методику "випереджального навчання".

Знайшли визнання у вчителів початкової школи методи диференційованого навчання, розроблені вчителькою з Кіровоградщини С.Логачевською, методика формування в учнів узагальнених способів навчальних дій вчительки Л. Дашевської з Донеччини, використання української казки для формування світогляду молодших учнів в авторській школі М.Чумарної зі Львова, ідеї розвитку особистості учнів в авторській школі М.Гузика з Одещини та ін.

Передовий педагогічний досвід 90-х років має свої особливості порівняно з попереднім етапом розвитку нашої школи. У 70-80-х роках творчість учителів на уроках виявлялася переважно в урізноманітненні прийомів роботи, пошуках додаткового змісту, пристосуванні відомого, виготовленні дидактичного матеріалу тощо. У 90-х роках серед учительства дедалі частіше з'являються автори нових ідей, програм, проектів шкіл. Так, видаються нові читанки, букварі, підручнику з математики, створені вчителями з різних регіонів України.

Усе це є свідченням того, що процес демократичного оновлення суспільства стимулює вчительську творчість.

Отже, сучасна дидактика є міждисциплінарною наукою, оскільки тією чи іншою мірою враховує дані різних наук, які допомагають достовірно, всебічно й взаємопов'язане розглядати основні дидактичні категорії.