4.1. Рушійні сили розвитку дитини

Щоб керувати процесом розвитку учнів у навчальній діяльності, вчитель має знати рушійні сили цього проце­су. Хоча ці питання є предметом психології, але саме їхню психологічну сутність враховують дидакти в орга­нізації розвивального навчання. Тому нагадаємо най­важливіше.

"Розвиток — це зміни живої людської системи, зміни не випадкові, а необхідні послідовні, пов'язані з пев­ними етапами її життєвого шляху, і прогресивні, тобто такі, що характеризують її рух від нижчих до вищих рівнів життєдіяльності, її структурне і функціональне вдосконалення.

У розвитку відбуваються кількісні зміни людської істоти, тобто збільшення або зменшення тих чи інших (фізичних, фізіологічних, психічних тощо) якостей.

Кількісні зміни зумовлюють виникнення нових якос­тей, які утворюються в процесі розвитку й зникнення старих"¹.

У психічному розвитку кількісні зміни виявляються в збільшенні з віком кількості утворюваних навичок, асоціацій, кола уявлень, знань про навколишній світ, словника, пам'яті дитини тощо. Л.С.Виготський визна­чав розвиток як неперервний процес саморуху, Ідо ха­рактеризується насамперед виникненням нового, того, чого не було на попередніх етапах.

Виявлено, що психічні функції часто розвиваються нерівномірно: в розвитку чергуються фази прискорення й уповільнення.

Сучасна психологія виходить з того, що розвиток людини в онтогенезі підлягає тим самим законам, що діють у будь-яких явищах, які розвиваються: єдність і боротьба протилежностей, перехід кількісних змін в якісні і навпаки, стрибкоподібний характер перетво­рень, незмінність стадій, фаз розвитку. Однак вияв­ляються ці закони своєрідно, відповідно до особли­востей процесу розвитку людини як особистості. Так, у розвитку психіки дитини відмічають періоди поси­леного, швидкого нагромадження якісних змін та періоди росту і розвитку. Нерівномірність (хвилеподібність, асинхронність) цього процесу зумовлена й тим, що виникнення і тривалість кожної фази в розвит­ку окремих сторін особистості (мислення, інтересів, мо­тивів, мовлення тощо) здебільшого не збігаються.

У психології окреслено два основних типи проявів процесу розвитку – прогрес і регрес. Психічний роз­виток — це завжди єдність прогресивних і регресивних перетворень, але співвідношення цих різноспрямованих процесів на різних етапах життєвого шляху індивіда істотно змінюється, тому центральна проблема в дослід­женні шляхів розвитку — розкриття закономірностей переходу від нижнього рівня до вищого.

Як же відбувається психічний розвиток дитини? Психічний розвиток особистості — це наслідок взає­модії біологічного й соціального факторів та її власної активності.

Дитячий психолог Г.О.Люблінська так розкриває роль біологічного фактора: "Для розвитку організму дитині потрібні певні фізичні умови життя: світло, теп­ло, харчування, її органи також дозрівають. Однак щоб немовля стало дорослою людиною, перетворилося в особистість, для формування в нього навіть фізичних якостей, самого процесу дозрівання недостатньо. Щоб у зростаючої людини розвинулися пружні, точні, узгоджені рухи рук і ніг, корпуса, голови, щоб у неї ви­робилася гарна постава, розвинулися сила й витри­валість, не досить махи відповідні анатомо-фізіологічні задатки. Щоб здобуті від природи можливості були реалізовані, перетворилися на різноманітні вміння й навички, вони мають бути "оброблені" вихованням".

Психічний розвиток відбувається під величезним впливом сім'ї і середовища, в якому живе дитина, за­своюючи багатовіковий і різноманітний досвід, нагро­маджений людством.

Але не можна вважати, ніби засвоєння досвіду по­колінь відбувається внаслідок простого перекладання готових знань та вмінь у дитячі голови. Неодмінна умова психічного розвитку — власна активність ди­тини, тобто потреба і готовність діяти.

Активність молодшого школяра виявляється в різних формах: наслідування дій дорослих, участь у численних іграх, навчання, спілкування, формування вмінь та навичок; нарешті, вже в цьому віці деякі діти виявляють творчу активність.

Таким чином, психічний розвиток дитини зумовлений взаємодією біологічних даних, соціального середовища і власної активності.

Особистість характеризується загальними, особливими та індивідуальними рисами. Загальні властивості ро6лять людину здатною виконувати свої суспільні функції, виділяти себе із середовища, діяти відповідно до власних поглядів і переконань, моральних вимог та оцінок, свідомо поставлених цілей. Ці загальні влас­тивості мають своє типове та індивідуальне виявлення, яке можна зрозуміти виходячи із сутності властивостей, притаманних усім людям.

Особистість завжди відзначається індивідуальною своєрідністю, вона має своє неповторне інди­відуальне обличчя, що виявляється в її характері та здібностях. Тому не є перебільшенням, коли про кожну дитину говоримо як про неповторну індивідуальність. Не дивно, що за однакових обставин у різних дітей одного віку може бути різна реакція. Один першо­класник байдуже подивився на нову книжку й відсунув убік, інший довго її гортає, роздивляється, про щось розпитує. На одну дитину досить докірливо подивитися, і це вже їй пересторога, а інша не реагує і на гнівні слова. Є хлопчики, яких удома "не чути", але з то­варишами вони активні й прагнуть "командувати". У родинному колі, підкоряючись владі батьків та обста­винам, вони гальмують свої бажання, а "вириваю­чись на волю", користуються можливістю зняти напру­ження.

Усі спостерігали, як граються діти. А чи звертали ви увагу на яскраву відмінність дитячих характерів, які так природно виявляються у грі? І справді, в "тихих" і в рухливих іграх відбувається перевірка здібностей ди­тини, її сил і можливостей, словом, усього, що тільки може виявитись у порівнянні, змаганні однієї дитини з іншою. Один хлопчик семи років віддає перевагу спіл­куванню з п'ятирічними, а другий — з десятирічними. Хтось любить організовувати і керувати, прагне за будь-яку ціну бути головним героєм, а хтось — слухняний виконавець волі свого однолітка.

Працюючи з учнями, маємо обов'язково враховувати їхні індивідуальні особливості, щоб і сильна, і слабка за розвитком дитина знаходила у навчанні й вихованні відповідне навантаження для позитивних змін у роз­витку мислення, почуттів, волі, пізнавальних потреб, власної самооцінки тощо.

Ви вже знаєте, що психічний розвиток дитини про­ходить ряд періодів, які послідовно змінюють один одний і кожний з них характеризується своїми особ­ливостями, формуванням певних якостей. Попередній етап готує новий ступінь розвитку. Від того, на­скільки успішно формувалась особистість дитини на попередньому етапі, наскільки повно реалізовані її можливості, залежить подальший розвиток.

Якщо психічні властивості не дістали належного розвитку своєчасно, коли вони легше піддавалися педагогічним впливам, пізніше їх формування потре­буватиме значно більших зусиль, які не завжди можуть бути успішними.

Саме провідна діяльність визначає своєрідність та якісну специфіку розвитку в певному віці. Відомий психолог О.М.Леонтьєв дає таке визначення: "Провідна діяльність — це не просто діяльність, яка найчастіше зустрічається на даному етапі розвитку дитини, якій вона віддає найбільше часу. Провідна діяльність — це така діяльність, розвиток якої зумовлює найголовніші зміни в психічних процесах і психологічних особливостях особистості дитини на даній стадії її розвитку".

У розвитку особистості діє всеосяжний принцип детермінізму, сутність якого в тому, що зовнішні причини діють через внутрішні умови. Зовнішні причини — предмети, явища природи, люди, їхні взаємини, ство­рені ними речі, мовні засоби, духовні цінності. Але, як підкреслює Г.С.Костюк, на розвиток дитини впливають тільки ті зовнішні умови, з якими вона вступає в актив­ний зв'язок. З розвитком дитини й середовище не тільки розширюється територіально, а й збагачуєть­ся за змістом. Особистість розвивається по-різному залежно від того, як виявляється її власна активність, а також від виховання і навчання. Тому формування особистості не можна вважати незалежним розвитком якогось одного аспекту — раціонального, вольового або емоційного. Особистість — це справді вища інтег­ративна система, певна цілісність. Центром її роз­витку психологи називають свідомість (Л.С.Виготський, Л.Л.Божович та ін.). Основне джерело розвитку особистості дитини — у розв'язанні протиріч між новоутворен­нями в її свідомості і ситуаціями, умовами та її власними можливостями, в яких ці новоутворення здійснюються Останнім часом набуває поширення концепція розвитку особистості під впливом усвідомлення нею потреби бути особистістю. Чим ширші й змістовніші діяльність, стосунки і взаємини з навколишнім, тим швидше й виразніше виявляються нахили, бажання, інтереси, яскравішими стають почуття, мотиви, воля дитини. Поступово у розвиток включаються моральні й естетичні стимули, які впливають на освоєння, переробку дитиною змісту життя. І в цьому процесі навчання і виховання здатні відігравати визначальну роль у розвитку дітей, хоча, безумовно, він залежить і від інших важливих факторів, передусім природних можливостей.

Отже, людина існує, розвивається, формується у взаємодії із середовищем та іншими людьми. Завдяки цій взаємодії, вродженим здібностям і власній активності вона стає особистістю.