6. В.О.Сухомлинський "Лист про педагогічну етику ' (скорочено)

Я одержую багато листів від учителів, директорії шкіл, піонервожатих, вихователів шкіл-інтернатів. Значна частина цих листів стосується взаємовідносин учителя та його вихованців, директора школи і вчителя, педагога і батьків. Поведінка, професійна честь, обов'язок, моральна відповідальність, совість - ось коло проблем, що хвилюють педагогів. На запитання вчителів іноді доводиться відповідати просторими листами — двома словами нічого не скажеш. Один з листів (частину майбутньої книжки) я хочу запропонувати читачам.

«Я викладаю математику. У VI класі на уроці геометрії викликала до дошки Анатолія. Це — середній учень, нічим особливим не виділяється. До математики особливої схильності не має. Стоїть Анатолій біля дошки, похнюпившись, мовчить. Не знає уроку... Та ще й посміхається... У мене в грудях ніби обірвалося щось. «Ну, що ж, не знаєш — сідай, давай щоденник». Анатолій сів, щоденника не несе. Підходжу до парти, розгортаю щоденник і ставлю двійку. Не кричала, слова гострого не сказала, як іноді буває...

Закінчився урок, я пішла в VII клас. Увечері сиджу дома, перевіряю зошити. Раптом приходить з школи хлопець-третьокласник, директор послав: «Ідіть швидше в школу». Приходжу - в учительській сидить мати Анатолія, розмовляє з директором. Мати чимось збентежена. Подивилася на мене якось боязко й питає

199

тихо-тихо: «Де син?» Виявилося, після уроку геометрії він пішов зі школи й досі не прийшов додому. Уже ніч. Хлопець-третьокласник, якого прислав за мною директор, бачив Анатолія біля ставка. Години через дві після шкільних занять. Хлопець стояв на самому березі і дивився в воду... Я сиділа ні жива, ні мертва. Невже сталася непоправна біда?

Минув день, два, минуло три дні. Анатолія не було. Обшукали дно ставка. Ні, якщо біда й сталася, то не тут, Міліція послала листи в усі кінці. Ніде ніхто хлопця не бачив.

Минуло уже три місяці... Я не маю ні хвилини спокою. Відчуваю, що і мати Анатолія, і вчителі вважають мене винуватцем цієї біди. Я віддала б решту свого життя, аби тільки він знайшовся. Де він? Ця думка не дає мені заснути, з нею я іду на уроки і приходжу додому. Одного разу однокласниця Анатолія сказала мені: «Коли Ви спитали в нього: «Чому ти не знаєш уроку?» - з його очей скотилося дві сльози. А Вам здалося це посмішкою...» Я відчуваю, що люди осуджують мене. Але в чому ж моя провина? Хіба можна вважати мене байдужою? Виходить, що, коли треба поставити учневі двійку, бійся, щоб він не втік з дому...»

Ось такого листа одержав від учительки Віри Андріївни. Мене дуже схвилювала описана подія. Школа, де це сталося, - в сусідній області. Я побував у матері Анатолія, вона розповіла мені про складний душевний світ сина. Я слухав материнські слова й мені не давала спокою думка: «А чому Ви, Віро Андріївно, не могли вислухати матір? Що заважало Вам прийти до неї, сказати їй кілька доброзичливих, можливо, і суворих слів - і серце материнське відкрилось би перед Вами? Чому взагалі взаємовідносини педагога і батьків частіше мають потворно «звинувачувальний» характер? Чому так рідко педагог і мати, педагог і батько просто міркують, думають про майбутню людину, яка поки що сидить за партою?»

Розмовляв я і з директором школи, і з Вірою Андріївною, і з однокласниками Анатолія. Я спитав у Віри

200

Андріївни: «Що ви знаєте про Анатолія?» Єдине, що вона могла сказати, це що він мовчазливий і не має нахилу до математики. Багато що стало зрозумілим... Але я не мав права говорити гнівні слова: не вистачало найголовнішого - бесіди з Анатолієм.

І ось надійшло радісне повідомлення: в одному з дитячих будинків звернули увагу на хлопця, який заявив ще в дитячому прийомнику, що він ніколи не назве свого справжнього прізвища, а якщо змушуватимуть до цього, втече і покінчить життя самогубством. Він додав, що життя його в школі було мукою, і він не хоче повертатися додому. Мати довідалася про цього хлопця, поїхала в далеке місто. Знайшла Толю. Побачивши матір, він розплакався, його серце не витримало. Хлопець поїхав додому. Знов пішов у школу. Я зустрічався з Анатолієм, багато разів розмовляв з ним, з кожною новою бесідою ставало все болячіше за людину. Нарешті, я написав листа педагогічному колективу:

«Шановні товариші!

Важко писати про речі, які трапляються нам на кожному кроці і про які доводиться часто говорити. До того часто, що, буває, ми перестаємо звертати увагу на ці речі, перестаємо думати про них. Хочу поговорити з вами саме про ці речі - загальновідомі, але, можна без перебільшення сказати, міцно забуті. Учитель і дитина, колектив і людина, складний комплекс людських взаємовідносин, особистість.

Те, що сталося з Анатолієм, було для багатьох з вас громом з ясного неба. Усі вважали хлопця цілком благополучним, ніхто не сподівався, що цей сором'язливий, м'який, податливий хлопець - принаймні, так всім здавалося - одважиться на такий крок. Вийшло так, що ніхто з учителів не зумів відчути й зрозуміти, чим живе цей хлопець, які горді сили заховані в його душі, як маленькі кривди, гіркоти, зливаючись крапелька до крапельки, поступово створюють велике дитяче страждання.

У нашій справі, шановні колеги, виховний аспект завжди був і буде провідним; яким би «очищеним» від

201

виховання не було навчання, воно є насамперед вихованням, моральним формуванням людської особистості. Немає і не може бути, не повинно бути мавчання, «непричетного» до виховання. Виховуємо ми не тільки ідеями, закладеними в знаннях, які ми даємо своїм учням, але насамперед тим, як ці знання і закладені а них ідеї несемо в клас ми, живі люди, тим, що людина доторкається до людини, до її душі своєю душею.

... Анатолій не почував себе частиною єдиного колективу. У класі і в школі, де вчився хлопець, по суті, не було колективу. Коли людина живе ніби сама по собі, вона не борець, а страдник. Ось таким страдником і був Анатолій.

Після бесід з ним і з його матір'ю мені стала ясною картина численних кривд і потрясінь, пережитих хлопцем. Вразливий і сприйнятливий за натурою, хлопець мав особливу здатність протягом тривалого часу носити в душі образу, кривду, збентеження.

Коли Анатолій учився в II класі, хтось з хлопців запропонував йому битися іграшковими шаблями. Анатолій охоче погодився, але під час бою його шабля 'фіснула, і маленький солдат заплакав: йому стало страшно від думки, що він залишився беззбройним. Він прибіг до вчительки і, обнявши її, як маму, плутано, крізь сльози розповів про свій страх. Учителька не зрозуміла стану дитячої душі; замість того, щоб допомогти, підбадьорити, розвіяти страх, вона висміяла дитину, зважаючи, що це зробить її безстрашною. Толя довго носив у душі страждання. Він став мовчазним.

Серце Толі ще тремтіло від насмішки вчительки, а тут прийшла ще одна біда. У хлопця помер дідусь. Це було для нього величезним потрясінням. Увечері дідусь вирізав внукові сопілку, розповідав казку про Кощея Безсмертного, а вранці лежав на столі... Хлопець три дні не ходив у школу. Коли він прийшов на заняття, вчителька викликала його до дошки й дала задачу. Толя не міг зібратися з думками. Учителька спитала: «Чому ти не знаєш?» Хлопець не сказав ні слова, а всередині в нього все кричало: «У мене помер дідусь, хіба ви не

202

знаєте про це?» Ні, цього ніхто не знав, ніхто не сказав дитині слова співчуття. Учителька стенула плечима й порадила: не пропускай уроків.

Після цього Толя став ще замкнутішим і мовчазнішим.

Біля хати батьків Толі цвіли троянди. Одного ранку хлопець пішов у сад і побачив велику білу квітку. Такої краси йому ніколи ще не доводилося бачити. Він прийшов у школу і розповів однокласниці Зої, сусідці по парті, про дивовижну квітку. «Ходімо після урокіи, подивимось,— запросив Толя дівчину — І інші діти нехай підуть за нами». Але і Зоя, і інші хлопці та дівчат;, залишилися чомусь байдужими, їм просто не захотілось пройти зайвих сто метрів. Другого дня Толя зрізав квітку, приніс у школу, поставив у вазочку з водою на вікно в коридорі. Він гадав, що кожний, проходячи мимо, спиниться з подивом, всі милуватимуться квіткою. Те, що сталося, вразило Толю: усі бачили квітку, але ніхто не захоплювався. Толя підійшов до квітки й довго стояв, не зводячи очей з дивної білості пелюсток. Йому хотілося сказати, що в світі немає нічого чистішого і ніжнішого, але кому ска зати?

Шановні колеги, може вам здається все це маленьким, незначним, що не заслуговує на увагу? Якась квітка, витончене почуття... Ні, у нашій праці не може бути нічого маленького. Кожна людина — це цілий світ думок, почуттів, переживань. Ми не маємо права не помітити, не побачити того, як «приторкається» особа до колективу і колектив до особи. Етика педагога не допускає, щоб вихованець почував себе самітним, носив у собі неподілене горе або неподілену радість. Адже не можна зводити духовний світ маленької людини до навчання. Якщо ми намагатимемося, щоб усі сили душі дитини були зайняті уроками, життя її стане нестерпним. Вона повинна бути не тільки учнем, а насамперед людиною з багатогранними інтересами, запитами, прагненнями.

Та й до навчання, до успішності, до того, знає чи не знає дитина, - до всього цього треба підходити по-

203

людському, з людського погляду. Місія педагога не в тому, щоб механічно перекладати знання із своєї голови в голову дитини. Навчання - це насамперед людські відносини. 1 кожний з нас, педагогів, залишається для дитини людиною, в яку дитина вірить, якій довіряє, ~ доти, поки ми даємо радість.

Ви стаєте для дитини ненависною людиною, якої вона боїться і яку зневажає, коли Ви завдали їй страждання. А страждання починається вже з того, що в дитини щось не виходить. А вчитель вважає її винуватцем і приголомшує двійкою.

Багато що не виходило і в Толі. У II класі учителька провела наприкінці навчального року «підсумковий» диктант. Виставивши оцінки, вона сказала дітям: «Покажіть зошити батькам і матерям, нехай вони розпишуться поряд з оцінкою». Яку мету мала на увазі вчителька, невідомо, однак вона не могла не знати, що одні діти несли додому зошити з радістю, а інші - з болем і сумом. У Толі - двійка. Помилок мало, але він поспішав і написав погано. Поряд з двійкою вчителька написала: «Не хоче старатися». Можливо, Толя й справді виконав би роботу краще, якби постарався. Але зошит треба давати на підпис матері. Толя уявив собі втомлену після роботи маму. У неї на очах будуть сльози, коли вона побачить двійку. Навіщо завдавати їй горя?

Хлопець пішов на город, викопав ямку, поклав у неї зошит з «підсумковим» диктантом і, засипавши землею, полегшено зітхнув. Але потім, коли мама повернулася з роботи, прийшла думка: а що ж буде далі? Адже зошит з диктантом треба показати вчительці, вона перевірятиме, чи розписалися батько або мама. Хлопець зблід. Мама запитала: «Ти хворий?» Толя заплакав, але в нього не стало духу розповісти матері про своє горе, йому було соромно перед мамою.

Уранці наступного дня він, узявши сумку з книжками, пішов з дому, але в школу не пішов. Толя пішов на луг, сів у кущах і довго сидів з широко відкритими очима. Він не знав, що буде далі, майбутнє для нього перестало існувати. Час ніби спинився. У такі ось хвилини дитячою

204

душею оволодіває таке глибоке, нестерпне страждання, що людині може прийти страшна думка: жити далі неможливо. Така думка прийшла до Толі в той теплий, світлий весняний день. На лузі все співало й пахло, але хлопець не бачив нічого навкруги себе.

Увечері, тремтячого від холоду, його знайшли рибалки. Привели додому. Хлопець захворів, пролежав у гарячці три дні. Коли прийшов на заняття, у школі панувала святкова обстановка, характерна для останніх днів навчання, про зошит з «підсумковим» диктантом ніхто не нагадував. Учителька, побачивши блідого-блідого ні кровинки на обличчі - хлопця, позначила дні його відсутності буквами «хв.», що означало «хворий», і до кінця занять не викликала Толю і не дивилася в його зошити.

Хлопець сидів на уроках мовчазний, напружений, тремтів від передчуття якоїсь біди. Йому здавалося, що вчителька знає про закопаний в землю зошит, але мовчить. Може, вона вже і мамі сказала: чому мама дивиться на нього так уважно, коли він приходить зі школи?

Шановні колеги, хіба можна вважати нормальним, що ніхто з вас не знав про це все? Скільки горя, бід, страждань, що народжуються в юних душах, залишаються невідомими нам, педагогам, і в цьому невіданні одна з найбільших бід нашого шкільного життя. Ця біда - скажемо прямо - низька культура етичних відносин.

Стався надлом душі. Хлопець став хворобливо вразливим до всього, в чому був хоч би натяк на оцінку його поведінки. Посилилася його образливість. Ніхто - ні вчителька, яка виховувала Толю чотири роки в початкових класах, ні класний керівник у \/-\/І класах, ні директор школи - нічого не бачили.

Дивно, що нікому не впало в очі в учневі, не примусило задуматися те, що я називаю духовним людським багатством. Толя годинами милувався трояндами. Вранці у вихідний день він ішов у поле (воно починалося поряд з хатою) - йому хотілося достеменно знати, чи є друга квітка, краща від троянди? Він збирав

205

десятки білих дзвіночків, вдивлявся в пелюстки... Чому ж ніхто з вас не побачив цієї чутливості до краси, захопленого ставлення до навколишнього світу?

Варто було Вам, Віро Андріївно, підійти до хлопця просто як до людини, забути про оцінку його знань і перестати одним цим вимірювати його достоїнство, і хлопець відкрився б Вам. Він розповів би Вам і про те, як рано-вранці він порівнює білі пелюстки троянди з білою хмаркою. Як розрізняє понад десять відтінків червоного кольору...

На жаль, цього не сталося. Приходили одна за одною біди. Одного разу Толі, як і іншим дітям, дали вивчити вірш, для новорічної ялинки. А потім, уже в день свята, вчителька сказала: «Толя нехай не читає. Він бурмоче щось невиразне. Голос у нього надто вже тихий». Чи знаєте Ви, викладачко літератури (це було в V класі), що відчув у цю мить хлопець? Тихо, дуже тихо — ніхто цього не чув, крім нього самого,— він застогнав від болю і образи. Чи знаєте Ви, що кілька місяців у Толі не було жодної миті, коли б він не думав про це?

Потім прийшла нова біда. У шкільній бібліотеці Толя взяв книжку про мистецтво. У книжці були цікаві репродукції. Толя любив їх розглядати. Бібліотекар двічі нагадував хлопчику: пора здати книжку. Приймаючи її, бібліотекар почав переглядати сторінку за сторінкою. Виявилося немає однієї кольорової репродукції. Хлопця звинуватили: «Це ти вирвав». Толя сказав, що він не виривав, але ніхто йому не вірив. Коли хлопця викликали до директора, він мовчав, на суворі запитання не відповідав жодним словом, стояв, схиливши голову. «Раз мовчить, значить, винуватий», - сказав директор бібліоте-карю, сказав тихо, але Толя добре чув ці слова, його серце стиснув біль. Директор наказав викреслити Толю із списку читачів...

Нарешті - те, що сталося в VI класі і мало не призвело до нещастя. Ви, директор і класний керівник, напевно, самі не знаєте, з яких міркувань запроваджено такий порядок: хлопців саджають за партою з дівчатами. Хочеш чи не хочеш - сідай з тим, з ким посадить тебе

206

класний керівник. Ніхто з учителів не міг до ладу пояснити, для чого це робиться. Не знаю, наскільки близьке до істини пояснення, яке дали діти: «Щоб ми менше пустували». Толю посадили з дівчинкою - життєрадісною, доброю, але в неї був недолік: кожного свого однокласника вона любила висміяти. Це їй подобалось, без цього вона не могла жити.

Коли Толю посадили з Ніною, вона затиснула ніс пальцями і прошепотіла: «Ой, від тебе тхне голуб'ячим послідом». Толя любив голубів, вони довірливо сідали йому на руки... Шепіт дівчини почули всі, крім учителя Два уроки в VI класі не втихав сміх. Толине серце стискалося, він думав: може, справді від мене тхне послідом, адже я сьогодні лазив на горище... До третього уроку клас трохи заспокоївся. Але коли Ви, Віро Андріївно, викликали Анатолія до дошки, тридцять шість пар очей спалахнули пустотливими іскорками сміху... Ви просто не мали право не помітити цього. Анатолій стояв біля дошки, руки в нього тремтіли, і в ті хвилини, коли хлопці і дівчата, схиливши голови, намагалися стримати сміх, з очей у нього впали дві сльозинки.

Дитинство дуже тендітне - нам, педагогам, треба завжди пам'ятати про це. Буває - з погляду старших - дитині ніби ніхто не зробив зла, а насправді випадково вимовлене слово або, навпаки, мовчання різоне, як гострий ніж.

Ви не мали права не помітити: щось неблагополучне, небезпечне відбувається з людиною. Ваша «двійка» була краплиною, що переповнила чашу. Більше ця душа не могла витримати.

Може, Ви, шановні колеги, скажете мені: адже це все - дитячі ніжності, хіба може учитель помітити тонкощі почуттів, що прокидаються в дитячих душах? Але щоб помітити всі біди Анатолія {про них він розповів мені, а я розповідаю Вам), нетреба бути винятково проникливим. Кожна біда, кожна назріваюча катастрофа заявляла про себе на весь голос.

Виховання - найтонше душевне доторкання людини до людини, і, якщо ми хочемо, щоб вихованець наш

207

виріс справжнім громадянином, який розуміє обов'язок і відповідальність, уміє бути добрим і непохитним, ласкавим і суворим, люблячим і непримиренним до зла, ми повинні доторкатися до нього сердечно.

Школа - світ душевних людських доторкань. Нехай це буде першою заповіддю нашої педагогічної етики. Відкидайте примітивні міркування про те, що, мовляв, у школі не можна «розводити ніжності» - це призведе до виховання м'якотілості, слабовілля. Все це не так. Різкість, грубість, «сильнодіючі», «вольові» прийоми (окрик, погроза) огрубляють людське серце, роблять його байдужим до навколишнього світу й до самого себе. А де байдужість, там не може бути й справжнього людського благородства.

Наша місія — оберігати дитяче серце від болю, бід, страждань. Якнайменше необережних душевних доторкань! Справжня педагогічна етика полягає в тому, щоб дитина сприймала насамперед добро й виховувалася добром.»

«Народное образование», №11, 1970 р.

208

ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ № 8

ТЕМА: МАЙСТЕРНІСТЬ УЧИТЕЛЯ У РОЗВ'ЯЗАННІ

ПЕДАГОГІЧНИХ КОНФЛІКТІВ

МЕТА: усвідомлення студентами причин та особливостей педагогічних конфліктів; формування вміння педагогічно доцільно діяти у конфліктній ситуації; виховувати прагнення використовувати різні стратегії взаємодії за умови дотримання вимог педагогічного такту.

ЗМІСТ ЗАНЯТТЯ

I. ОБГОВОРЕННЯ ТЕОРЕТИЧНИХ ПИТАНЬ

1. Поняття конфлікту. Види конфліктів.

2. Причини й особливості педагогічних конфліктів.

3. Типи конфліктних ситуацій і конфліктів у школі.

4. Вибір стратегії педагогічної взаємодії у конфлікті.

II.ВИКОНАННЯ ПРАКТИЧНИХ ЗАВДАНЬ

1. Проаналізувати запропоновані конфліктні ситуації, відповідаючи на запитання:

• що стало причиною конфлікту?

• чи можна було йому запобігти?

2. Визначення власної стратегії педагогічної взаємодії у конфліктній ситуації.

ЛІТЕРАТУРА

Основна

1.Педагогічна майстерність: Підручник / І.А. Зязюн, Л.В.Крамущенко, І.Ф. Кривонос та ін.; За ред. І.А.Зязюна. — К.: Вища школа, 1997. — С. 220-222.

2.Педагогічна майстерність: Підручник / І.А. Зязюн, Л.В.Крамущенко, І.Ф. Кривонос та ін.; За ред. І.А.Зязюна. — 2-ге вид., допов. і переробл. — К.: Вища шк., 2004. — С. 304-316.

Додаткова

1. Азаров Ю.П. Радость учить и учиться. — М.: Политиздат, 1989. — 335 с.

209

2.Карамушка Л.М. Попередження і подолання конфліктів в установах середньої освіти. — К.: Інститут психології АПН України, 1994. — 53 с.

3. Лобанов А.А. Основьі профессионально- педагогического общения. — М.: Издательский центр «Академия», 2002. — С. 143-162.

4. Питюков В.Ю. Основьі педагогической технологии. — М.: Роспедагенство, 1977. — С. 60-66.

5. Поташник М.М., Вульфов Б.З. Педагогические ситуации. — М.: Педагогика, 1983. — 144с.

6. Рьібакова М.М. Конфликт и взаимодействие в педагогическом процессе. — М.: Просвещение, 1991. — 288 с.

7. Фридман Л.М. Педагогический опьіт плазами психолога. — М.: Просвещение, 1987. — С. 65-98.

8. Чернокозов И.И. Профессиональная зтика учителя. — К.: Рад. шк.., 1988. — 221с.

МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАНЯТТЯ