2. Фактори соціально-психологічної дезадаптації

Дослідження останніх десятиліть свідчать, що здатність дитини до адаптації значною мірою визначається структурно-функціональною організацією її мозку. Неодночасність дозрівання окремих відділів моз­ку у різних дітей зумовлює індивідуальні варіанти психічного розвитку, проявом чого стає певна розбіжність біологічного і паспортного віків. І In початку систематичного навчання цей розрив може досягати півто­ри роки, що, однак, ще не свідчить про затримку розвитку. Вчені під­креслюють тісну залежність адаптивності від стану захисних сил орга­нізму в цілому, від його біоенергетичного потенціалу, від природних податків (розумових і фізичних).

Виявлена також залежність адаптаційних можливостей людини від особливостей будови і функціонування її нервової системи, від сили або слабкості нервових процесів збудження і гальмування, від їх рух-ливості або інертності, балансу. Питання про походження особливос-тей будови і функціонування нервової системи не до кінця вивчене. Проте встановлено, що ці особливості тісно пов'язані з умовами життя і розвитку дитини, включаючи внутрішньоутробний період. До несприя-тливих факторів, що перешкоджають нормальному розвитку плоду і його нервової системи, відносять перевтому, захворювання матері під чиє. вагітності, неповноцінне харчування, вживання алкоголю, наркоти­чних речовин. Порушення розвитку центральної нервової системи мо-жуть виникнути у дітей також внаслідок внутрішньоутробних, родових ибо післяродових травм та інтоксикацій. Загалом можна констатувати, що адаптивність дитини значною мірою залежить від її фізичного і пси­хічного здоров'я. На жаль, дослідження свідчать, що показники здоро-в'я дітей в останні десятиліття XX ст. суттєво знизились. Аналіз ре-зультатів комплексних медико-соціологічних обстежень дозволяє виді­- лити такі соціальні передумови цього явища:

• порушення екологічної рівноваги в навколишньому середовищі, що, відбиваючись на здоров'ї матері, призводять до морфофункціона-льного ослаблення репродуктивного здоров'я дівчаток; фізичні та емо­ційні перевантаження жінок у системі виробничих і сімейних відносин спричинюють зростання жіночих захворювань, патологію вагітності і

пологів; поширення алкоголізму, наркоманії, пов'язане з прорахунками в соціальній політиці і суспільній інфраструктурі, призводить до наро­дження фізично і психічно вразливого потомства;

• низька культура сімейного виховання і криза сучасної сім'ї, яка призвела до різкого зростання кількості неповних сімей, сімей з небла- гополучними, конфліктними відносинами;

• незахищеність окремих груп населення (безробітних, страйкую­чих, емігрантів, біженців, багатодітних та неповних сімей);

• недоліки в медичному обслуговуванні, що не дозволяють своє- часно виявляти загрози здоров'ю дитини, забезпечувати її необхідною медичною допомогою;

• недосконалість системи дошкільного виховання, ігнорування в організації, формах і методах педагогічної роботи об'єктивних особли­востей ослаблених дітей і тих, що мають особливі потреби.

На відміну від 60-х років XX століття, коли йшлося про акселерацію розвитку, прискорення темпів фізичного дозрівання дітей, в 90-і роки вченими-медиками зафіксований зворотний процес - уповільнення темпів зростання і фізичного розвитку. У сучасній популяції школярів І різко зросла кількість дітей з дефіцитом маси тіла (до 20%).

За прогнозами учених, здоров'я дітей і далі погіршуватиметься, що неминуче позначиться на наступних поколіннях: від хворих батьків навряд чи слід чекати здорового, з високими адаптаційними можливо­стями потомства.

До факторів, що зумовлюють адаптаційні можливості людини, на­лежать також набуті у процесі життя психічні, характерологічні особли­вості, особистісні якості, які визначають характер взаємодії людини з навколишнім середовищем. Дефекти цього середовища, через які не задовольняються основні психофізіологічні потреби дітей, зумовлюють порушення їх психічної організації, психічну депривацію, що відрізняється фахівцями від порушень спадкового, органічного характеру. Встановлено, що вплив негативних факторів середовища виявляється тим більшим, чим менший вік дитини. Також помічено, що хлопчики більш чутливі до депривації, ніж дівчатка.

Чеські учені Й.Лангмейер і З.Матейчек виділяють такі основні види психічної депривації:

• рухова депривація, яка виникає при різкому обмеженні рухів дитини. Навіть надмірне сповивання немовляти приховує в собі цю ] небезпеку. Хронічна гіподинамія, як встановлено, призводить до емо­ційної млявості, виникнення компенсаторної рухової активності. Остання може виявлятися у вигляді розгойдування тіла з боку в бік, смоктання пальців, інших стереотипних рухів рук. Діти, чия рухова ак­тивність через медичні причини {травми, хвороби) протягом тривалого часу була дуже обмеженою, нерідко перебувають у стані депресії, який

може перериватися вибухами люті і агресії, підвищенням тривожності, плаксивістю, образливістю;

• сенсорна депривація, яка є наслідком збідненого середовища, тобто середовища, що характеризується недостатньою кількістю або різноманітністю сенсорних подразників: кінестетичних, тактильних, візуальних, акустичних. Результати досліджень свідчать, що у випад­них, коли потреба дитини в певній стимуляції (гойдання, тримання на руках, пещення, заспокоєння, спів тощо) не задовольняється, коли має місце стимульний дефіцит або стимульне перевантаження, відбува­ються порушення ступеня активації дитини (безсоння, втрата уваги, Інтересу), а також фізіологічні і неврологічні порушення, що призводять до неповноцінного розвитку центральної нервової системи;

• емоційна (материнська) депривація, яка виникає, коли недо­статньо задовольняється одна з найсильніших потреб дитини, - по­треба в емоційному зв'язку, емоційно-позитивному спілкуванні зі зна­чущими для неї людьми, перш за все, з матір'ю або особою, що замі­щає її. Материнську депривацію відчувають покинуті діти, діти-сироти, Небажані діти, діти, до яких мати емоційно холодна. Тип особистості, що формується у дитини, яка з моменту народження опинилася в умовах материнської депривації, можна охарактеризувати таким чином: інтелектуальне відставання, невміння вступати у значущі відносини з іншими людьми, млявість емоційних реакцій, невпевненість у собі, аутизм (замкнутість у собі);

• соціальна депривація. Разом з прагненням до спілкування, до тісних емоційних зв'язків зі значущими людьми на певному етапі роз­питку дитини, коли вона вже має певну самостійність (сама ходить, вимагає задоволення своїх потреб за допомогою слів), у неї виникає Інша, протилежна за своєю соціальною сутністю потреба - у відособ-і іонні, в особистій автономії. Ця потреба супроводжує людину впро­довж всього її свідомого життя. Виразно виявляється вона вже в до­шкільному дитинстві. Основою її задоволення на цьому етапі є можливість спостерігати різні моделі соціальних ролей. Обмежена через пе­нні обставини (виховання в дитячому будинку, в неповній сім'ї або в сім'ї зі спотвореними рольовими функціями батьків) можливість такого спостереження призводить до труднощів у формуванні образу власного "Я". У подальшому, коли відбудеться усвідомлення себе, ця потреба для свого задоволення буде вимагати визнання особистих переваг, значущості дитини в очах тих, хто її оточує. Незадоволення цієї потре­би стає причиною дитячих неврозів, виникнення різних форм девіант-

ної поведінки.

Як зазначалося, чим меншим є вік особистості, тим більшою є її вразливість щодо негативних чинників, тим більш глибокий слід в її характері вони залишають. Слід підкреслити, що істотний негативний

вплив має сумація факторів ризику. Найбільш сильний деформуючий вплив на особистість, її адаптаційні можливості справляє комбінація біологічних і психосоцільних факторів ризику. Найкраще, звичайно, адаптуються здорові діти, які виросли в сприятливих умовах. Дещо гірше, особливо стосовно навчальних вимог, адаптуються здорові діти, обтяжені соціальними факторами ризику. Часто, однак, здорова дити­на виявляється на диво стійкою до несприятливих чинників середови­ща. У дітей зі значними біологічними дефектами в дуже сприятливих умовах середовища можуть компенсуватися навіть органічні ураження мозку; особливо це стосується інтелектуальної діяльності, меншою мірою - емоційної регуляції і соціальної адаптації. Значно гірші резуль­тати в усіх напрямах адаптації демонструють діти з біологічними ускладненнями, які зростають у несприятливих умовах.

Водночас цілком співвідносити адаптивність тільки з біологічними або соціальними умовами, навіть з урахуванням їх взаємодії, було б неправильно. З віком, у міру розвитку самосвідомості людини, з набут- тям певної незалежності вона стає господарем своєї долі, творцем власного благополуччя. Історія знає безліч прикладів того, як людина з низькими від народження адаптаційними можливостями, озброєна певними установками, правилами життя, інтелектуальними і соціаль- ними уміннями, повністю компенсувала природну слабкість і стала цілком адаптованою, успішною. І, навпаки, індивід з високим від при­роди адаптаційним потенціалом через його безрозсудну витрату може і розгубити дане йому багатство.

Вступ дитини до школи, який збігається за часом з віковою кризою розвитку, є переламним моментом її соціалізації і серйозним випробу­ванням адаптаційних можливостей. Одні діти успішно витримують це випробування. Для інших нова соціальна ситуація розвитку стає ситуа-цією ризику. Шкільне середовище, виховання і навчання, впливаючи на адаптацію дитини, опосередковуються внутрішніми умовами, що і вже склалися до моменту її вступу до школи. Тому з метою визначення адекватних для дитини шкільного режиму, форми навчання, дидактич­ного навантаження в цілому надзвичайно важливо знати і враховувати ці внутрішні умови, об'єктивно оцінювати адаптаційні можливості дити­ни на етапі її вступу до школи. Прогностично значущими показниками низького рівня адаптаційних можливостей дитини можуть слугувати:

• відхилення в психосоматичному розвитку і здоров'ї;

• недостатній рівень соціальної і психологічної готовності до шко­ли;

• несформованість психофізіологічних і психологічних передумов навчальної діяльності.