1. Методичні підходи до організації корекційно-розвивальної освіти

Проблема забезпечення оптимальних умов для навчання всіх ді­тей у вітчизняній педагогіці розглядається здебільшого у контексті реа-лізації індивідуального підходу. При цьому останній нерідко трактуєть­ся в обмеженому вигляді - як вимога (принцип) індивідуального підхо­ду до учнів в умовах класно-урочної системи. «Індивідуальний підхід -це знання, врахування конкретних індивідуальних особливостей дити­ни, виховання й умов життя, в яких вона знаходиться» (Педагогічна енциклопедія, 1965). Тобто, передбачається можливість різних спосо­бів керівництва навчальною діяльністю учнів з урахуванням їх індиві­дуальних особливостей, але в межах визначеної віковим підходом уніфікованої системи навчання.

Водночас, за даними дослідників, шкільні працівники відчувають значні труднощі в реалізації рекомендацій теорії. В.М. Галузинського, наприклад, зазначає, що розуміння складності і значущості проблеми індивідуалізації у практичних працівників безупинно зростає, а шляхи її вирішення як і раніше залишаються неясними. «Нинішня організація народної освіти залишає мало можливостей для індивідуалізації на-вчання», - зробила висновок І.Е.Унт, одна з найбільш відомих у педа­гогіці радянського періоду дослідниць цієї проблеми.

Чи можлива інша організація освітнього процесу в школі, більш сприятлива для реалізації ідей індивідуалізації навчання? Позитивну відповідь на це питання дав ще Л.С.Виготський, який дійшов висновку, що обов'язковою умовою реалізації розвивальної функції навчання є дотримання оптимальної дистанції між вимогами, які диктує навчаль­ний процес, і актуальним рівнем розумового розвитку дитини. Ці харак­теристики - наявний рівень розвитку дитини і зона її найближчого роз­витку - в педагогічному відношенні є надзвичайно важливими. Саме вони, на думку вченого, повинні стати визначальними психологічними детермінантами побудови навчання, орієнтованого на розвиток шко-

лярів. А оскільки ці характеристики, як було виявлено в ході дослі­джень, можуть істотно розрізнятися у дітей одного віку, актуальною є диференціація навчального процесу, здатна вже на рівні його органі­зації врахувати не тільки вікові, але й індивідуально-типологічні особ­ливості школярів.

Реалізація принципу індивідуалізації вимагає обґрунтування і роз­робки такої теоретичної моделі освітньо-виховної системи, яка вклю­чала б у себе особистість (індивідуальність) і як мету педагогічної дія­льності, і як активний елемент самої системи, що впливає на функціо­нування інших її елементів і тим самим визначає новий рівень самої системи. Контури такої системи знайшли відображення в нових техно­логіях освіти. Найважливішими принципами нової освітньої політики є гуманістичний характер, пріоритет людських цінностей, життя і здоро­в'я людини, загальнодоступності освіти, адаптивності системи освіти до рівнів, особливостей розвитку вихованців.

Вивчення індивідуально-типологічних особливостей і освітніх по­треб, що випливають з них, дітей групи ризику, виявлення педагогічних факторів, що безпосередньо впливають на характер і динаміку їхнього розвитку, дозволили обґрунтувати і розробити новий напрямок у су­часній педагогічній практиці - корекційно-розвивальну освіту. Головна мета корекційно-розвивальної освіти - створення в умовах загально­освітньої школи, будь-яких інших типів шкіл такого освітнього середо­вища, що виключало б саму можливість негативного впливу на дитину, надавало б навчальній діяльності лікувального характеру. Вводиться нове поняття - терапія педагогічного середовища. Поняття «корекцій-но-розвивальна освіта» визначається як сукупність умов і технологій, що передбачають профілактику, своєчасну діагностику і корекцію ста­нів ризику шкільної дезадаптації у розвитку дітей.

В останній чверті XX ст. вітчизняна педагогіка все частіше почала використовувати нові терміни: "педагогічна технологія", "освітня техно­логія", "технологія навчання". Вони позначають алгоритмізовану послі­довність дій, які забезпечують досягнення діагностично сформульова­ної навчальної мети більшістю учнів. Виділення у набутті знань послі­довних ланок-операцій дозволяє вчителеві більш гнучко реагувати на недоліки у засвоєнні тем, враховувати індивідуальні можливості кожно­го учня за рахунок відслідковування всіх етапів просування до наміче­ної мети та вчасної корекції навчального процесу. Таким чином, техно­логізація навчання є педагогічно оптимальною умовою корекційно-розвивальної освіти, що спрямована на дітей, які перебувають в дис­гармонійних відносинах з шкільним середовищем. Не маючи протипо­казань до навчання за загальноосвітніми програмами, вони, проте, часто виявляються неуспішними в шкільному житті. Для таких дітей характерні слаборозвинена пізнавальна активність, недостатній обсяг

уваги та розвиток інших психічних функцій, без яких неможлива повно­цінна навчальна діяльність. Вони швидко втомлюються через те, що відчувають постійне нервово-психічне напруження, що виникає через протиріччя між вимогами школи і можливостями відповідати їм. На­пруження може виливатися в активний або пасивний протест дітей проти школи: деякі з них стають впертими і примхливими, інші замика­ються в собі, не йдуть на контакт з учителем.

Технологізація навчання дітей групи ризику створює умови для за­повнення дефіциту психофізіологічного, емоційно-вольового і соціаль­ного розвитку, дозволяє вчасно корегувати неуспішність, послаблюва­ти психоемоційну напруженість, вирішуючи тим самим гостру пробле­му сучасності - збереження психофізичного здоров'я підростаючого покоління. Розробка і реалізація корекційно-розвивальних технологій навчання передбачає організацію:

1. взаємодії учителя з учнями й учнів між собою для їх повноцінно­го включення у навчальну діяльність,

2. засвоєння дітьми групи ризику навчального матеріалу з ураху-ванням їх індивідуально-типологічних особливостей.

Розглянемо ці завдання докладніше. Організація особистісної вза-ємодії базується на загальних принципах корекційно-розвивальної освіти і методичних принципах, які відповідають ідеям педагогіки співробітниц­тва. Відносини "вчитель - учень" відіграють найважливішу роль. Учень має розглядатися не тільки як об'єкт педагогічного впливу, але й як рів­ноправний суб'єкт навчальної діяльності, що здійснюється у формах співучасті, співпереживання, співтворчості, співдружності. При цьому основними акцентами даної технології є перехід від педагогіки вимог до педагогіки відносин та особистісно-орієнтований підхід до учнів.

Педагогіка відносин базується на:

• педагогічному оптимізмі, вірі в сили і можливості дитини, ство­ренні ситуацій успіху, підтримки, доброзичливості;

• формуванні самоповаги та вихованні вмінь презентації власної позиції (думок, бажань, ставлення) за умови поваги до позиції іншої

людини;

• демократичному стилі спілкування без придушення, примусу, за-

борон, категоричності суджень.

Особистісно-орієнтований підхід визначається як один з головних принципів корекційно-розвивальної освіти. Кожна дитина є індивідуа­льністю, самобутнім і неповторним представником людського роду, володіє властивими тільки їй фізичними і психічними особливостями. Її відчуття, образ і спосіб думок, сприйняття і уявлення абсолютно су­б'єктивні. Ніхто не може у повному обсязі уявити собі, як сприймає і розуміє оточуючий світ інша людина.

Оскільки кожна дитина має індивідуальні особливості засвоєння

навчального матеріалу, І.С. Якиманська характеризує процес навчання

як індивідуальну діяльність дитини із засвоєння пропонованих їй знань. Саме психологія навчання стає тією базою, на яку спираються корекційно-розвивальні технології, реалізуючи особистісно орієнтова­ний підхід. Вони передбачають:

• відмову від орієнтації на середнього учня, пріоритет індивідуаль­них особливостей і можливостей кожної дитини;

• визнання права дитини на власний темп та особливості розвит­ку, надання їй прав на власну точку зору.