48. Діяльність перших університетів в Україні першої половини хіх ст. Харківський та Київський університети.

У першій половині XIX ст. у Росії було шість університетів і серед них в Україні — два. Це були університети: Московський (1755 p.), Петербурзький (1819 p.), Казанський (1804 р.), Дерптський (Тартуський) (1802 p.), Віленський (1803 p., закритий після польського повстання 1830—1831 pp.), Харківський (1805 р.) і Київський (1834 p.). Головним завданням університетів, як це визначав університетський статут 1804 p., була підготовка «юнацтва для вступу у різні звання державної служби», тобто підготовка державних чиновників.

У Харківському університеті, заснованому за ініціативою В. Каразіна в 1805 р., у перший час було чотири відділи (факультети): словесний, етико-політичний (юридичний), фізико-математичний, медичний. Першим ректором університету (1805—1811 pp.) був професор російської словесності Іван Степанович Рижський. У рік відкриття університету в 1805 р. у ньому навчалося 65 студентів, у 1825 р. — 346, у 1855 р. — 492. Серед них переважали діти дворян і чиновників. До 30-х років серед професорів було засилля іноземців, а з цього часу викладачами ставали в основному випускники університетів Росії, в тому числі й Харківського.

Київський університет, відкритий у 1834 p., спочатку мав один філософський факультет, що складався з відділів історико-філологічного та фізико-математичного, у 1835 р. почав працювати юридичний, а в 1841 р. і медичний факультет. Першим ректором став відомий учений-природо-знавець, філолог, фольклорист та історик професор Михайло Олександрович Максимович. У 1834 р. в університеті навчалися 62 студенти, а в 1855р.—808. За дореформенний період Харківський університет закінчили 2800 чол., Київський — 1542 чол. Випускники працювали учителями, лікарями, адвокатами, суддями, чиновниками різних відомств та ін.

Крім навчальної й наукової роботи, університети контролювали роботу шкіл своїх навчальних округів і здійснювали цензурний нагляд за літературою, що видавалася в межах цих округів. Царський уряд виділяв дуже мало коштів для університетів, тому вони нормально розвиватися не могли. У той же час він вдавався до репресій, намагаючись перетворити всі навчальні заклади, в тому числі й університети, в оплоти самодержавства й офіційної ідеології. Особливо посилилися репресії в період революції 1848—1849 pp. у Західній Європі. Був установлений суворий контроль за роботою професорів, скорочено програми суспільних наук, викладання філософії в університетах припинено, читання лекцій з логіки й психології доручено професорам богослов'я. Навчальні округи — Харківський і Київський — було передано у відання генерал-губернаторів. У тяжкому стані перебувала освіта в західноукраїнських землях. Австрійська монархія й панівні класи, ведучи в Східній Галичині політику онімечення й полонізації українського населення, на Буковині — онімечення й румунізації, а на Закарпатті—політику мадяризації, всіма силами гальмували розвиток освіти, не допускали в школи української мови, закривали трудящим шлях до знань. Призначених для нижчих верств населення трикласних тривіальних (початкових), чотирикласних головних і нормальних (неповносередніх) шкіл було дуже мало, при цьому майже всі школи Галичини й Буковини були підпорядковані римо-католицькій церкві. У 1813 р. уряд утримання шкіл переклав на плечі селянства. В усіх школах було введено німецьку мову. А поряд з німецькою в Галичині в школу проникала польська, на Буковині — румунська, в Закарпатті — угорська мови. І тільки в українських парафіяльних школах, що існували в ряді сіл завдяки піклуванню населення, навчання велося українською мовою. Усі середні школи, гімназії, яких були одиниці і в яких навчалися діти поміщиків, духівництва, чиновників, працювали на латинській та німецькій мовах. У 1805 р. австрійський уряд перевів Львівський університет до Кракова і замість нього до 1817 р. діяв ліцей. Після відновлення в 1817 р. його роботи навчання велося німецькою мовою. З професійних навчальних закладів у 1844 р. у Львові була заснована технічна академія. Царський уряд, кріпосники-дворяни Росії негативно ставилися до розвитку наукової думки, особливо природничих наук, боячись поширення матеріалістичних поглядів і підриву панівної самодержавно-релігійної ідеології. Однак об'єктивні умови формування капіталістичних відносин, зокрема зростання промисловості, торгівлі, міст, спроби інтенсифікувати сільськогосподарське виробництво, посилення економічних зв'язків усередині країни і з чужоземними країнами, дальший процес становлення націй і національної самосвідомості народів, — зумовлювали науковий прогрес як у галузі природничих, так і гуманітарних наук.

В Україні Харківський і Київський університети, незважаючи на несприятливі умови і, передусім, репресії царського уряду, силами передової, прогресивної професури внесли значний вклад у підготовку наукових кадрів і розвиток вітчизняної науки. Так, за дореформений час 66 вихованців Харківського університету стали професорами і працювали як у Харківському, так і в Московському, Київському, Казанському та інших університетах. Серед них найбільш відомими були математик М. Остроградський, славіст І. Срезневський, лікар Ф. Іноземцев, філолог О. Потебня, історик М. Костомаров та ін. З часу заснування Харківського університету протягом 16 років у ньому працював професором, завідував кафедрою математики, а в 1813—1820 pp. був ректором Тимофій Федорович Осиповський (1765—1832), який переїхав до Харкова з Петербурга. У наукових працях з математики, фізики й астрономії він висловив немало нових думок, відстоював матеріалістичні погляди і виступав проти ідеалізму з філософії. Його тритомний «Курс математики» відіграв важливу роль у розвитку математичної науки і навчанні студентів. На матеріалістичних позиціях стояв професор Харківського університету Василь Іванович Лапшин (1809—1888), який написав ряд цінних праць із фізики і фізичної географії. Значний позитивний вплив на розвиток науки в Україні, зокрема в Київському університеті, справила діяльність видатного російського вченого, визначного хірурга, анатома і педагога, засновника польової хірургії Миколи Івановича Пирогова (1810—1881). який у 1858—1861 pp. був попечителем Київського учбового округу. Поряд з фізико-математичними, природничими науками розвивалися й гуманітарні науки.