Реалізм

Розвиток реалізму у першій половині 19 століття було естетичною подією всесвітнього значення. Адже розпочиналась доба класичного реалізму, що увібрав і переробив реалістичні досягнення попередніх епох, а також романтизму, який розвивався паралельно. Реалізм означав новий етап у критичному осмисленні дійсності, звідки і термін "критичний реалізм" саме по відношенню до реалізму 19 століття. Появ реалізму означав зміну принципу естетичного відношення до світу — зняття романтичного двосвіття, зосередження художнього інтересу на реальності у всіх її аспектах.

59.****** Імпресіонізм (від франц. — враження) виник у Франції наприкінці 60-х років і ніби підводив підсумок пошукам образотворчого мистецтва у XIX ст. Цей напрям пов'язаний із творчістю таких видатних майстрів, як Едуар Мане (1832—1883 рр.), Клод Моне (1840—1926 рр.), Огюст Ренуар (1841—1919 рр.), Едгар Дега (1834—1917 рр.), Ка-міль Піссарро (1831—1903 рр.), Альфред Сіслей (1839— 1899 рр.) та ін. Витоки імпресіонізму пов'язані з новатор¬ськими пошуками -Е. Мане, який в передмові до каталогу своїх картин так висловив власне естетичне кредо: «Митець прагне лише до того, щоб передати свої враження». Критики відразу охрестили Е. Мане «імпресіоністом», пізніше так почали називати й інших художників, які знаходились на подібних позиціях (Іноді виникнення терміна «імпресіонізм» пов'язують з назвою картини іншого провідного діяча цього напряму К. Моне «Враження. Схід сонця», що набула широкої популярності після виставки 1879 р). На початку 60-х років Е. Мане переосмислює компози¬ційні та живописні прийоми майстрів XVI—XVIII ст., які прихильниками офіційного «салонного» мистецтва вважа¬лись непорушними еталонами. У відомих картинах «Олім¬пія», «Сніданок на траві» (обидві — 1863 р.) він робить талановиту спробу застосувати ці прийоми до зображення сучасного життя, що було розцінено як злочин щодо вимог «високого» мистецтва. Але перші негативні оцінки не спи¬нили митця. Е. Мане рішуче оновлював побутовий жанр. У сценах міського життя він намагався вловити живі іскри поезії. Від зрівноважених «картинних» композицій, чіткого малюнку, гладкої манери письма майстер переходить до більш світлих, «імпресіоністичних», наповнених повітрям полотен, написаних широким мазком, до фрагментарної композиції, підкресленого «вихоплення» сцени з життя Ї водночас утвердження непорушних життєвих засад люд¬ського буття. Таким є іскрометний, свіжий, стверджуючий красу світу «Бар «Фолі-Бержер»» (1882 р.) та інші твори цього періоду. Імпресіоністи застосували новий метод бачення світу, заснований на безпосередньому враженні глядачів. У тво¬рах імпресіоністів світ являється в своєму вічному русі, природа — різноманітністю в своїх безмежних і чудових формах. Головну увагу вони зосередили на кольорі й світ¬лі. Цим пояснюється їх інтерес до явищ світло-повітряного середовища, різних станів атмосфери, до вивчення проблем кольору, кольорозабарвлених тіней тощо. Звідси походить відмова від сюжету в традиційному розумінні на користь мотиву. Нові завдання викликали до життя цілу систему нових живописних прийомів: робота на відкритому повітрі, серії творів на один сюжет, підкреслена «випадковість» композиційного вирішення, відсутність чіткого контуру, роз¬дільний мазок тощо. Найбільш послідовне втілення прин¬ципи імпресіонізму отримали в творчості пейзажистів К. Моне, А. Сіслея, К. Піссарро. Свої твори вони наповни¬ли живим духом природи, показали людину в нерозривній єдності з навколишнім світом, як його одухотворену час¬тину. Утвердження повнокровного людського буття, мінли¬вий, невловимий світ людської душі — провідні теми кар¬тин О. Ренуара. «Включити» глядача в просторовий світ своїх полотен прагнув й Е. Дега. Його улюблені теми — балет, скачки, повсякденне життя міста. Якщо картини О. Ренуара ніби випромінюють світло і радість («Мулен де ла Галетт», 1876 р., «Портрет Жанни Самарі», 1877 р.), то твори Е. Дега часто просякнуті гіркою іронією — ху¬дожник гостро відчуває недосконалість людського буття («Абсент», 1876 р.).

60.**** Наступний етап розвитку французькому живописі пов'язані з творчістю художників, отримали ім'япостимпрессионистов. Фактично, проголошуючи жодну з програм, імпресіоністи відкрили концептуальне мистецтво — мистецтво сучасне, де головним виявляється принцип бачення, ідея, що й є основну цінність. Сповна це реалізувалипостимпрессионисти (Сезанн, Гоген, Ван Гог,Дега, Тулуз-Лотрек). Усі вони пройшли період захоплення імпресіонізмом, кому надалі відмовилися від нього пошуках, більш експресивних і водночас синтетичних можливостей живопису. Їх об'єднувало різке неприйняття навколишньої дійсності. Звідси протиставлення себе респектабельному буржуазному суспільству, втеча від цього до природи, до природних формам патріархальної життя.

У мальовничому плані їхніх об'єднувало прагнення повернути предметного світу його пластичну матеріальність і вагомість, втрачену пізніми імпресіоністами. Поль Сезанн (1839-1906) прагнув "зробити висновки з імпресіонізму щось вагоме", цікавлячись насамперед передачею просторової структури предметів. Нерідко свідомо спрощує їх, зводячи до найпростішим геометричних обсягам, ущільнюючи форму, вишукуючи її пластичні цінності. Він сягає цього за допомоги інтенсивно згущеного і складномодулированного кольору, не вдаючись до світлотіні. Ван Гог висловлює мовою свого мистецтва ті нерозв'язні протиріччя, та трагічні колізії, яких не можна було нікуди піти й які переслідували його, як та інших найбільш чуйних художників XIX та початок двадцятого століття, все життя. Його порожній "Нічне кафе" (1888) воістину навіває жах. Загострене неприйняття "цивілізованого" європейського суспільства визначило ще й внутрішнє зміст мистецтва Поля Гогена (1848-1903). Художник шукає свої ідеали непросто в заморських країнах, а й у іншому часовому вимірі. Він знаходить в ще уцілілому патріархальному укладі сіл Бретані, у індіанців Перу, нарешті, жителі Таїті іМаркизских островів. Людина й природа, земні плоди, птахи, і звірі - все однаково чудово у його очах. Постимпрессионизм, який прийшов у другій половині 1880-х років зміну імпресіонізму який зберіг стосовно нього відому наступність, ні, по суті кажучи, єдиним течією. “>Неоимпрессионизм”рационализировал і формалізував мистецтво настільки, що наприкінці кінців заявив про розрив з дикою природою як живим джерелом.

61.******Культура ХХ століття — явище складне, багатомірне, неоднозначне. Відбувається процес становлення єдиної глобальної культури людства. Причини цього явища криються у формуванні єдиної планетарної цивілізації, в основі якої лежить всезростаюча інтенсивність політичних, економічних, комунікаційних, культурних зв’язків. У результаті виникає загальнолюдська культура, посилюється взаємозв’язок різних країн, народв.

ро особливості японського національного характеру багато пишуть і говорять іноземці й самі жителі Японії. Їх відрізняє сильна прихильність до своєї сім'ї, навчального закладу, місця роботи, батьківщини. Друга важлива риса - працелюбність. Його, як і сумлінність, жителі Японії називають першими у переліку позитивних рис характеру своєї нації. В Японії як вищий моральний закон завжди поважали відданість своєму обов'язку, почуття сорому за невиконану обіцянку.

Для історії культури Японії типовим є поєднання двох рис: яскравої самобутності та органічно засвоєних елементів інших культур. З 5 сторіччя японці почали переймати ієрогліфічне письмо у китайців, хоча існують оригінальні японські ієрогліфи. Подібне сплетіння існує і в релігії Японії. Основні релігійні вірування Японії - синтоїзм та буддизм, на третьому місці, далеко позаду, - християнство. Відмінною рисою релігії Японії є віротерпимість.В Японії дуже високо цінується прикладне мистецтво: наприклад, чайна церемонія. Багатовікові традиції культури Японії живуть також у дуже популярних у наш час національних видах спортивних єдиноборств - у боротьбі сумо, дзюдо, карате, айкідо, у фехтуванні на бамбукових шаблях кендо та ін. Будинки у містах Японії будуються з сучасних матеріалів, але і в них намагаються відтворити елементи традиційного будинку, легкої дерев'яної споруди, частина стін якої розсовується. Завдяки цьому планування приміщень усередині будинку легко змінювати. Традиції до сих пір залишаються важливою частиною сучасного жителя Японії.

62.****** Літературний процес у Франції XIX ст. відзначався співіснуванням і взаємодією різних літературних напрямів, стилів, жанрів. У середині XIX ст. розквітло ціле сузір'я всесвітньовідомих письменників-реалістів. (Стендаль, Бальзак, Флобер та ін.), а в 1860-70 роки з'явилися натуралізм, імпресіонізм, символізм.Французький реалізм XIX ст. пройшов у своєму розвитку 2 етапи: / етап - кінець 20-40-ві роки - становлення і утвердження реалізму як провідного напрямку в літературі. Цей етап представлений творчістю П.Періме, Ф.Стендаля, О. де Бальзака.// етап - 50-70-ті рр. Цей етап пов'язаний із творчістю Г.Флобера - послідовника реалізму бальзаківсько-стендалівського типу і попередника "натуралістичного реалізму" Е.Золя.Становлення реалізму як методу відбувалося у другій половині 20-х років, тобто в період, коли домінуючу роль у літературі відігравали романтики. Поряд з ними творчу діяльність розпочали Меріме, Стендаль, Бальзак. Протягом 1-ї половини XIX ст. майже всіх їх незмінно називали романтиками. Лише у 50-ті рр. - вже після смерті Стендаля і Бальзака - французькі письменники Шанфлері і Дюранті у спеціальних деклараціях запропонували термін "реалізм".Із теоретичних праць, які присвячені обґрунтуванню принципів реалістичного мистецтва, слід виділити памфлет Стендаля "Расін і Шекспір" та праці Бальзака 40-х рр. - "Листи про літературу, театр і мистецтво".Риси критичного реалізму:o зосередження на невідповідності буржуазного устрою нормам людяності; зображення розмаїття соціальних типів;o розвиток жанру роману-епопеї;o інтерес до класової боротьби, соціальних проблем;o увага до складного внутрішнього світу людини.Реалісти перенесли акценти із зображення незвичайного на повсякденне життя. Цей напрям передбачав відтворення дійсності у типових узагальнених обставинах, образах та ситуаціях. Проза життя стала головною темою реалістичного твору. На перший план вийшли прозові жанри, чільне місце посідав роман.Досконала людина як літературний герой була неможлива в естетиці реалізму. З цього приводу Ф. Стендаль говорив про "смерть героя". Цього письменника вважали основоположником реалізму у французькій літературі, хоча сам він називав себе романтиком, а його творча манера позначена таким незвичним поєднанням елементів романтизму та реалізму, що за життя він був визнаний лише вузьким колом знавців літератури та письменників. Ф.Стендаль темами своїх романів обрав життя Франції періоду Реставрації ("Червоне і чорне") та полум'яні свободолюбиві пориви Італії ("Пармський монастир"). Отже, ознаки реалізму як літературного напряму з'явились у творах Стендаля, який назвав роман дзеркалом, і вимагав від письменників підкорення "залізним законам реального світу".Остаточно утвердив естетичні принципи реалізму Оноре де Бальзак. Якщо Стендаль змалював суспільні прошарки та картини провінційного і столичного життя як щаблі до сходження головного героя суспільною драбиною, то Бальзак прагнув якомога ширше змалювати життя Франції свого часу. У межах одного роману такий задум втілити було неможливо. Отож, прозаїк і створив "Людську комедію", про жанр якої сперечаються й досі: це цикл романів, повістей і новел чи епопея.Новий етап реалізму відкрив Г.Флобер, майстер психологічного розкриття характеру і художньої деталі, естетика якого почала вимагати повного і точного відображення дійсності, правди в усьому, аж до найменших деталей. Водночас письменник твердив, що точність другорядна, вона була "трампліном для того, щоб піднятися вище"; метою мистецтва стала не правда, а краса. Він полемізував із школою "щирого реалізму", представники якої прагнули зробити літературу копією дійсності. За Г.Флобером, правда в мистецтві - це вміння проникнути під зовнішнє і відобразити сутність життя. "Усе придумане - істинне", - писав він.Французька реалістична новела розповідала про душевні переживання людини, показала суперечності суспільства, підняла соціальні й політичні проблеми сучасності. Пафос новелістики П Меріме - у зображенні буржуазної дійсності як сили, що сприяла вихованню у людей низьких, корисливих інтересів. Вершини французька реалістична новелістика XIX ст.. досягла у творчості учня Г.Флобера - Гі де Мопассана.Реалістичні традиції продовжились у натуралізмі, найвидатнішим представником і теоретиком якого був Е.Золя. Провідним жанром цього літературного напряму стали роман і епопея. Поразка Паризької комуни і посилення реакції викликали глибокі зміни в мистецькому житті Франції. Протиріччя між панівною буржуазної культурою і культурою демократичної, прочитуване з перших кроків утвердження капіталістичного суспільства, в останній третині 19 століття стало надзвичайно різким і загостреним. Послідовний розвиток реалістичної демократичної культури та її підйом на нову соціально-естетичну щабель були обумовлені формуванням пролетарської ідеології, революційним рухом робітників. Під заступництвом ж офіційних буржуазних кіл пишно розцвіло салонне мистецтво, в якому перемагає красивість, світська витонченість, любов до цікавим і грайливим сценам. Воно славило буржуазні і монархічні режими або виводила у світ античних легенд та алегорій, які втратили гражданственную доблесні класицизму, що викликали появу різних варіантів солодкавих «венер» і «істин». Посилилися умовно-стилізаторські, наслідувальні стилям минулих століть напрямки з переважанням містико-символічних тенденцій. Панівним напрямками буржуазного мистецтва протистояло реалістичне мистецтво, яке продовжує розвиватися в умовах ідеологічної боротьби, переслідувань і жорстокої цензури. Реалізм в мистецтві кінця 19 - початку 20 століття не був однорідний. У традиційній манері працювали майстри демократичного спрямування, такі як Жюль Бастьєн-Лепаж (1848-1884), який зображував селян і міських жителів у повних щирості жанрових картинах («Любов у селі», 1882, Москва, Державний музей образотворчого мистецтва імені А. З . Пушкіна; «На сіножаті», 1877, Париж, Лувр; «Рознощик», 1882, Париж, Музей мистецтва декорації), або Леон Лермітт (1844-1925), автору правдивих картин, присвячених життю трудівників («Розплата зі женцями», 1882, Париж, Музей сучасного мистецтва). Велику групу склали художники, спрямовані до нових засобів художнього вираження, що розгорнули боротьбу проти буржуазної вульгарності мещански обмеженого реакційного салонного мистецтва - Едуар Мане, Огюст Роден та інші. Мане був у числі активних учасників «Салону знедолених» - виставки творів, відкинутих офіційним журі в 1863 році і викликали скандальні нападки з боку буржуазної критики.

63. *******Переворот, який відбувся в ХХ столітті в архітектурі, полягає не просто у появі нових форм, застосуванні нових матеріалів. Змінилася вся концепція цього виду творчості. Досі при проектуванні на першому плані стояли завдання естетичні, світоглядні, тепер же головним призначенням архітектури стає найраціональніше вирішення практичних, функціональних завдань. Така зміна систем цінностей сталася не відразу.

В архітектурі, як і в живописі, літературі, музиці, пошуки нового стилю почалися на рубежі століть у рамках модернізму. Спочатку вони були вираженням ідейного протесту проти колишніх форм і відстоюванням права на індивідуальну творчість. Авангардизм полягав у чисто зовнішньому спрощенні форм, відмові від традиційних декоративних прикрас, матеріалів.

Справжня архітектурна революція пов'язана з оформленням у 20-ті роки функціоналізму як провідного напряму. Він утвердив такий основний принцип: «форма іде за функцією». Ключовою фігурою, чия творчість визначила магістральні шляхи розвитку будівництва у ХХ столітті, став архітектор надзвичайної інтелектуальної і художньої сили — Ле Корбюз'є. Він народився у Швейцарії, але жив і працював в основному у Парижі. У своїх численних яскравих теоретичних роботах він сформулював принципи функціоналістської архітектури:1) колони, що підіймають будинок над землею;2) сад на даху;3) вільний план;4) горизонтальне вікно;5) вільний навісний фасад.

Ле Корбюз'є розробив і застосував революційний принцип у техніці будівництва: він всю систему каркасу споруди звів до двох елементів — опори і перекриття. Таким чином, для внутрішнього планування відкривався повний простір. Це рішення також розкривало широкі можливості для масового будівництва. Фахівці оцінюють значення цього відкриття таким чином: «Принцип відділення несучої конструкції від планувального рішення належить до найглибших змін, які ХХ сторіччя привнесло в архітектуру».

Функціоналізм виявився настільки співзвучним і з новими естетичними запитами, і з новими технологічними можливостями, що став основою міжнародного стилю, який оформився на кінець 20-х років. У його рамках органічно розкрилися можливості будівельного матеріалу сторіччя — залізобетону. Певна національна своєрідність, відмінності архітектурних шкіл існують в межах міжнародного стилю. Він був типовим для американської архітектури Нью-Йорка з його хмарочосами, зосередженими на Мангеттені. Найзнаменитіші адміністративні будівлі — це Емпайр Стейт Білдинг (398 м висотою) і комплекс хмарочосів Рокфеллер-центр.

У Радянському Союзі отримав популярність близький за духом напрям — конструктивізм (тобто конструкція — основа усього архітектурного рішення). У деяких спорудах того часу простежувалося поєднання конструктивізму і класичної традиції (наприклад — мавзолей Володимира Леніна, побудований за проектом О. В. Щусева).

У другій половині сторіччя зростає взаємозв'язок архітектури і містобудування загалом. З'являються збірні, пневматичні конструкції, синтетичні матеріали. На зміну традиційним художнім ремеслам прийшов дизайн. Дуже багато прихильників знаходить собі техніцизм — особливо при будівництві багатоповерхових будівель, але він все одно не домінує, а співіснує з безліччю різних шкіл і напрямів, в тому числі тих, які відроджують традиційні стилі (наприклад, класицизм).

Примушує задуматися над перспективами архітектури у наступному сторіччі такий факт. За опитуванням архітекторів — учасників дуже престижної будівельної виставки у Лас-Вегасі у 1999, були названі 10 найвидатніших споруд ХХ ст. Більшість споруд, які потрапили до списку, виділяються не своїми естетичними перевагами, а масштабами і складністю конструкцій. На першому місці виявився Євротунель під протокою Ла-Манш. Були також названі Панамський канал, федеральна система автомобільних доріг США, Асуанська гребля, міст через протоку Золоті ворота у Сан-Франиско. Єдиний виняток становила будівля Сіднейського оперного театру.

64.******* Музика зазнавала процесів, схожих з іншими видами мистецтва. З рубежу віків почався інтенсивний пошук нової сучасної мови, що призвело до невідомого раніше багатоманніття музичних стилів і напрямків. Найрадикальніший крок в цьому напрямку зробив А. Шенберг — винахідник атональності і додекафонії. Паралельно з ним творили імпресіоністи Клод Дебюссі та Моріс Равель, представники неокласицизму Ігор Стравінський, Пауль Хіндеміт, традиції романтизму продовжували Сергій Рахманінов та Ріхард Штраус, класиками радянської музики стали Сергій Прокоф'єв та Дмитро Шостакович, поєднання класичних традицій з елементами джазу властиве творчості Джорджа Гершвіна. Класичне виконавське мистецтво XX століття представлено іменами Герберта фон Караяна, Д. Макропулоса, Ієгуді Менухіна, Євген Свєтланова.ХХ ст. ознаменоване відкриттям і феноменально швидким поширенням нових видів і жанрів музики, музичної творчості, розрахованих на масову аудиторію. Так у 20-і рр. завойовує популярність джаз

Традиції реалізму та романтизму продовжував австрійський композитор Густав Малер (1860–1911), який у своїй творчості зумів яскраво виразити соціальну обумовленість людських страждань, конфлікт митця і суспільства (симфонії, хорові та інструментальні твори).

Романтичні риси властиві були творчості С.Прокоф’єва, Д.Шостаковича, Б.Бартока (1881–1845), П. Хіндеміта (1895–1963). Їх музична спадщина, гуманістична за своєю сутністю, утверджує духовну силу і красу людської особистості. Музичне мистецтво ХХ прагнуло до використання традицій національного фольклору, до синтезу народних інтонацій і творчих знахідок сучасності (Б.Барток, Я.Сибеліус, К.Шимановський, В.Лютославський).Імпресіоністи зверталися до тем античної міфології, національного музичного фольклору, середньовічних легенд, екзотики Сходу (“Іспанська рапсодія”, балет “Дафніс і Хлоя” М.Равеля (1875– 1937); “Міфи”, “Маски” К.Шимановського (1882–1937).Експресіонізм характерний і для творчості Альбана Берга (1885–1935) – учня А.Шенберга, хоча він певною мірою зберіг зв’язок з традиціями класичного мистецтва. Для кращих творів композитора характерні різкі інтонації, близькі до мовленнєвих, підвищена емоційність.

Фактично за рамки експресіонізму виходила творчість Антона Веберна (1883–1945) – австрійського диригента, педагога, композитора, який тяжів до певних абстракцій, відходу від усього конкретно-образного (кантата “Світло очей”, вокальна та інструментальна музика). Пишучи вокальні твори, звертається до німецької поезії (Й.В.Гете, Р.Рільке). В інструментальних творах прагне до лаконічності, відмови від повторів у музичній композиції

Важливе місце в музичній культурі, починаючи з 50-х рр. став займати стиль рок (від англ. — розгойдуватися), Формаль но початком епохи рок-н-ролу прийнято вважати час виходу на екрани США фільму «Джунглі класних дощок» (Blackboardjungle) — березень 1954 p., у якому звучала композиція «Рок цілодобово» («Rockaroundtheclock»), виконана Біллом Хейлі в супроводі його групи «Комети». Це стало стартом наступного тріумфального ходу рок-н-ролу. Важливу роль у цьому відіграли американський співак Елвіс Преслі та англійська група «Beatles». Істотними рисами рок-музики є особлива ритмічна пульсація в басу (біт), використання переважно електромузичного інструментарію, превалювання ритмічних і гармоній них засад над мелодичною. Надалі, розвиваючись у взаємодії з поп-музикою, рок-музика пройшла значну стильову еволюцію. У 70 -80-ті рр. найпопулярнішими були групи «ABBA», «Queen», потім «Depechemode». Серед співаків — Майкл Джексон, Ма донна.На рубежі XX–XXI століть музиканти отримали можливість використовувати персональний комп'ютер не тільки для прослуховування чи збереження музичних записів, але і для їх створення чи обробки. Для цього необхідні звукова карта, що дозволяє записувати звук в комп'ютер або виводити його на акустичні системи, а також спеціальне програмне забезпечення.

За цільовим призначенням в професійному музичному програмному забезпеченні можна виділити нотні редактори, секвенсери, звукові редактори, синтезатори і семплери, а також програми багатоканального зведення, що зазвичай включають у себе функції більшості з перелічених типів програм. Ці програми використовують головним чином два типи цифрових технологій — технології обробки звуку та MIDI-технології. Технології обробки звуку працюють беспосередньо зі звуком, закодованим у цифровий сигнал, тоді як MIDI-технології працюють з послідовностями команд для MIDI-сумісного електронного інструмента, який може бути реалізованим як апаратно, так і програмно.

65.*******Особливості розвитку кінематографу у 2 пол ХХ – поч.ХХІ ст. У 2 половині ХХ ст. великого успіху набула кінопродукція Голівуда (насамперед, касова) у широких глядацьких колах: гостра, динамічна фабула, яскраві типажі і виразна чуттєвість, яка посилюється блискучою зовнішністю акторів. Останнім часом у фільмах все більше і більше присутнє насильство. За таким «рецептом» зроблені і «Хрещений батько» (режисер Френсіс Коппола), і «Титанік» (режисер Джеймс Камерон), і десятки інших стрічок. Це не виключає появи справжніх високохудожніх стрічок. Одним з найблискучіших сучасних режисерів по праву вважається Стівен Спілберг, який з однаковим успіхом працює як у пригодницькому жанрі (трилогія про Індіану Джонса, «Щелепи», «Парк Юрського періоду»), комедії («Дорога на Голлівуд»), так і в серйозному жанрі («Список Шиндлера»).

Додаткову увагу привертає щорічне визначення кращих робіт і вручення призу — «Оскара». Сьогодні американському кінематографу належить тверде і безумовне лідерство у світовому прокаті, яке базується насамперед на фінансових і технічних можливостях.

Умінням виражати найскладніші ідеї і смислові відтінки, відображати найтонші душевні стани і пориви прославився майстер філософського кіно шведський кінорежисер Інгмар Бергман. Глибока змістовність і символічна багатоплановість відрізняли роботи талановитого українського режисера Олександра Довженка («Земля», «Україна у вогні»), самобутнього російського режисера Андрія Тарковського (« Іванове дитинство », « Андрій Рубльов (фільм) », «Дзеркало», « Соляріс (фільм, 1972) », « Сталкер (фільм) », «Жертвоприношення» та ін.).

У період після Другої світової війни незвичайна популярність прийшла до італійського неореалістичного кінематографа, традиції якого продовжилися і згодом (Федеріко Фелліні, Роберто Росселліні, Вітторіо де Сіка, Мікеланджело Антоніоні).

Незабаром після війни на західних кіноекранах був продемонстрований фільм «Расемон» японського режисера Акіри Куросави. Так вийшло, що це був перший азіатський фільм у західному прокаті, Куросава став одним з найвідоміших режисерів світу, а азіатський кінематограф зайняв гідне місце у світовому художньому процесі.