23***. Філософія країн Сходу

Філософія індії***Індійській філософії притаманна деяка хронологічна невизначеність, відсутність точного датування філософських текстів. І все ж в індології традиційно виділяють три основних періоди:1) Ведичний (1500 - 600 рр. до н.е.). Веди є основним джерелом для вивчення релігійних уявлень і філософських ідей стародавніх індо-арійців. У той час було створено чотири збірники гімнів, молитов, жертовних формул та заклинань.2) Епічний (600 - 200 рр. до н.е.) визначається тим, що більшість відомостей про нього ми черпаємо із староіндійських епічних творів "Махабхарата" та "Рамаяна". У цей період сформувались основні філософські напрями.3) Формування філософських сутр (афоризми, вислови), Араньяків (поведінка самітника) та Упанішад (розгорнуті філософські трактати) до III - IV ст. н.е.Індійська традиція поділяє свої філософські системи на ортодоксальні й неортодоксальні, та на ті, що визнають і не визнають авторитет священного письма - Вед.До ортодоксальних належать школи астіканьяя, вайшешика, веданта, йога, мінанса, санкх'я. До неортодоксальних - буддизм, що складається з вайбхашики, йога-чари, мадх'ямки, саутрантики, джайнізму і настіки-чарваки. Найдавніша з Вед - Самхіти (гімни), складається з Ригведи, Брахманів, Араньяків та Упанішад - власне філософської частини, що виникла на початку І тне. до н.е. В цей час з'явилися перші елементи філософської свідомості, почалося формування перших філософських вчень (релігійно-ідеалістичних і матеріалістичних).Найдавнішою філософською школою вважається - С а н к х ' я. Ключовими поняттями її системи є пракриті (матерія) і Пуруша (свідомість, духовний початок). Концептуальною основою школи є осмислення реальності буття й пошук шляхів звільнення людини від страждання. Міманса - релігійно-філософське вчення, що поділяється на дві школи: пурва міманса (раннє) або уттара-мінанса та брахма-міманса (пізнє вчення). її ще називають ведантою. Термін "рання" (пурвамі-манса) слід розуміти не в хронологічному змісті, а в сенсі того, що система веданти тут трохи переосмислена.Джайнізм - вчення, пов'язане з ім'ям МахавириДжини. Воно проголошує дуалізм, згідно з яким сутність людини двояка - матеріальна й духовна. Душа людини вища аніж матеріальна оболонка. Досягти мокші-означає звільнити душу від матерії. При цьому матеріальною вважалася й карма, а все інше немовби прилипало до неї.Вони розрізняють вісім видів карм (злі і добрі). Звільнення від століттями накопиченої карми, як від липкої основи, означає позбавлення від усього, що "прилипло" до неї.Буддизм - одна з найдавніших філософсько-релігійних концепцій. Його назва походить від засновника Сідхартхи Гаутами - Будди ("просвітлений", "прояснений"). Будда Шакьямуні (мудрець із племені шакья) жив в Індії в VI - V ст. до н.е.Буддизм вчить, що сутність людини незмінна. Під впливом вчинків змінюється не сама людина, а лише її буття і сприйняття світу. Вчинивши погано, людина пожинає хвороби, бідність, приниження. Вчинивши добре - вкушає радість і умиротворення. Не визнаючи безсмертя душі, не вважаючи її вічною і незмінною, буддизм не бачить сенсу в прагненні до вічного життя на небесах. Згідно із Законом карми (моральної відплати), що визначає долю людини і у цьому житті, і в майбутніх перевтіленнях - це і є вічне життя.Вищу мету життя людини буддизм бачить у звільненні від карми і виході з кола сансари та досягненні нірвани (спокій, мудрість і блаженство, угасання життєвого вогню, а разом із ним і значної частини емоцій, бажань, пристрастей - усього того, що складає життя звичайної людини). І все-таки це не смерть, а життя, але тільки в іншій якості, життя само сформованого, вільного духу.Локаята (чарвака) - це єдине матеріалістичне вчення давньоіндійської філософії. Воно заперечує існування поза чуттєвих субстанцій і потойбічного життя, інших світів, крім феноменального. Віра в подібні явища вважається лише результатом фантазії. Неможливе логічне осмислення стосовно невиявлених об'єктів, а звідси умовивід не може бути достовірним. Локаята розглядає свідомість як результат взаємодії елементів, що складають людину, подібно тому, як сп'яніння - властивість алкогольного напою, і є результатом ферментації певних компонентів.б) Давньокитайська філософіяЗасвідчена в писемних джерелах історія Китаю нараховує майже п'ять тисяч років. Уже зі свого зародження давньокитайська філософська думка, окрім онтологічних та теоретико-пізнавальних проблем, тяжіла до етико-моральних та правових проблем, чим і визначалися специфіка та характер її розвитку як суб'єкта філософської творчості.Стан розвитку філософської думки в Давньому Китаї фіксується в історичних джерелах як "суперництво всіх шкіл". Кількість цих шкіл точно не визначена, хоча й деякі історики зводять їх до десяти, а відомий давньокитайський історик Сіма Цянь до шести - жуцзя (конфуціанці), моїсти (моцзя), даосисти (даоцзя), законники, легісти (фац-зя), номіналісти, яких нерідко називають школою софістів (мінцзя), прихильників вчення натурфілософів (іньянцзя).Школа даосів у цій класифікації займає третю позицію проте за часом виникнення та своїм впливом мала б посісти першу. Розвиток цієї школи пов'язаний із діяльністю уславленого давньокитайського мудреця Лао - цзи (VI ст. до н.е.). Він мав прізвище Лі, його перше ім'я Ер, а друге Дань.Світоглядна основа поглядів Лао-цзи вкладається в модель стародавнього китайського космосу. Головна мета його філософії полягає у приведенні природної та людської Піднебесної до єдності у природному житті, піднесенні творчої сутності людини до рівня могутності природного буття. Основу філософії Лао-цзи становлять категорії Дао і Де. У першій частиш твору викладається вчення про Дао, у другій - про Де. Ці категорії слугують центром усієї сітки категорій при осмисленні не лише онтологічних, а й гносеологічних, соціальних та етико-моральних проблем, які у своєму змісті, випливаючи одна з одної, постають як органічна цілісність.Школу "служивих людей" пов'язували з мислителем Конфуцієм (Кунцзи). Одним із перших у китайській філософії він звернувся до совісті людини, її честі, мужності, людяності, довіри як законів людського співжиття. На його думку - людська особистість - головний об'єкт уваги не "для себе", а задля суспільства.У формуванні моральних принципів виховання Конфуцій особливу увагу приділяв сім'ї, сімейним взаєминам, як найміцнішим та дієвим з усіх суспільних стосунків. Він впроваджував принципи поваги до старших, синівської і братньої доброчесності, поваги до предків як основи політичної стійкості, зміцнення моральності серед людей. Реалізацію принципу гуманності, людинолюбства Конфуцій пов'язував з довірою, яка повинна підкріплюватися підвищенням матеріального рівня життя народу. На його думку, аби виховувати народ, треба зробити все, щоб він став багатим, а коли в державі буде багато їжі і зброї, то народ буде вірити правителям. Досягти цього можна лише тоді, коли люди зможуть отримати задоволення в тому, що вони вважають корисним для себе.Після смерті Конфуція його вчення продовжили учні та послідовники, серед яких Мен-цзита Сунь-цзи, котрі не лише захищали вчення Конфуція від нападок збоку його противників, а й внесли ряд нових ідей. Стосовно інших шкіл Давнього Китаю, велику популярність тут мала школа моїстів. Ця школа названа іменем її засновника М оцзи/Мо Ді / (близько 479 р. до н.е.). За однією з версій Мо Ді був рабом, а за іншими - ремісником, дрібним власником. Досягши певного достатку, він залишив ремесло і захопився наукою й філософією, а згодом відкрив філософську школу. Основною проблематикою моїстів були соціально-етичні питання та проблеми теорії пізнання.Наприкінці правління династії Чжоу виникає школа легістів (законників). Головними представниками яких були: Ц з и - ч а н, Шан ЯнтаХаньФей-цзя, які рішуче виступали проти пережитків родових відносин і головного їхнього носія - спадкоємної аристократії. Тому лепети не менш різко, ніж моїсти критикували конфуціанство. Вони відкидали методи управління, засновані на ритуалі і родових традиціях відводячи головну роль єдиним, обов'язковим для всіх законам-приписам (фа) і абсолютній, нічим не обмеженій владі правителя.Хань Фей вважав, що закони, які не відповідають вимогам часу, слід замінити на інші (досконаліші). Не особисті бажання, не свавілля керівників повинні лежати в основі управління, а чітко визначені закони. "Особисті бажання правителів - джерело беззаконня". Світські закони, а не небесна воля, на думку Хань Фея, визначають життя людей. Перевагу світських законів управління вбачав у тому, що вони в рівній мірі стосуються як знатних, так і незнатних громадян. А Шан Ян загалом виступав за жорстку систему державної влади на основі законів-приписів, котрі регламентували б все суспільне життя і діяльність. Особливо корисними вони є для суспільства, де багато "здирників" (селян, ремісників, торгівців, купців тощо), котрі мають "низьку душу" та обкрадають, обдирають державу, а самі збагачуються, стають "сильними".

24****КУЛЬТУРА РАННЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯЗанепад культури в раннє середньовіччя пояснювався в чималому ступені особливостями складної в Західній Європі церковно-феодальної ідеології, носителькою якої виступила католицька церква.Перша спроба звести воєдино елементи античних знань, пристосувавши їх для потреб церкви, була зроблена ще в V в. Мар-Ціаном Капелою. У книзі « Про шлюб Філології й Меркурія» він дав короткий виклад тих предметів, які лежали в основі навчання в античній школі й були відомі за назвою «семи вільних мистецтв». В VI в. Боэций і Кассиодор розділили ці «сім мистецтв» на два щаблі навчання: нижчу — так званий тривиум: граматика, риторика й діалектика — і вищу — «квадривиум»: геометрія, арифметика, астрономія й музика. Ця класифікація збереглася до XV сторіччя. У школах, пізніше в університетах, риторика викладалася по Цицерону, діалектика — по Аристотелеві. Твору Пифагора й Эвклида лежали в основі вивчення арифметики й геометрії, Птолемея — в основі астрономії. Однак у раннє середньовіччя викладання «семи вільних мистецтв» було повністю підлегле цілям утвору духівництва, представникам якого були потрібні скромні пізнання: знання молитов, уміння читати по-латинському, знайомство з порядком церковних служб, елементарні відомості по арифметиці. Церква не була зацікавлена в розширенні цього кола знань. Тому риторика розглядалася церквою лише як предмет, корисний при складанні проповідей і оформленні церковних і державних документів; діалектика, під якою тоді розумілася формальна логіка, — як система доказів, що служать для обґрунтування догматів віри; арифметика — як сума необхідних практичних знань для рахунку й для религиозно-мистичекого тлумачення чисел. Геометрія містила елементарні знання про фігури й креслення, необхідні для зведення храмів. Музика вчила співати й складати церковні гімни, астрономія навчала способам вирахування строків настання християнського свята паски. Велике місце в народній творчості раннього середньовіччя, коли культура ще не була диференційована в соціальнім відношенні, займали героїчні пісні й сказання про військові походи, битви й боях вождів, що прославляли доблесть, і героїв. Зароджуючись іноді в середовищі військової дружини, вони потім популяризувалися народними виконавцями й зазнали відповідній до обробки в плані народних ідеалів. Народні сказання з'явилися первісною основою великих епічних добутків західноєвропейського середньовіччя. Народна основа з великою повнотою виявилася в ранньосередньовічному епосі Англії, Ірландії й Скандинавських країн, де в силу сповільненості процесу феодалізації довгий час існував значний шар вільного селянства й зберігалися пережитки язичества. У народній поезії цих країн були живі відзвуки кельтських і германських легенд і переказів, у яких особливо яскраво виявилася сила народної поетичної уяви. Найбільш типові щодо цього ірландські саги, що оповідають про героя Кухулине — захиснику слабких і пригноблених. Значним пам'ятником скандинавського епосу є древнеисландская «Старша Эдда» — збірник пісень, найбільш ранні з яких сходять до IX в. Він містить сказання про богів, у форму приписань яких убрана життєва народна мудрість, і героїчні пісні, що оповідають про віддалені події епохи «переселення народів». В ісландських сагах розповідається про справжні історичні події, наприклад про відкриття ісландцями Гренландії й Північної Америки. Усна народна творчість лягла в основу англосаксонської епічної поеми про легендарного героя Беовульфе (поема «Беовульф»), записаної англосаксонською мовою на початку X в. У поемі виспівується боротьба й перемога Беовульфа над кровожерливим чудовиськом Гренделем і інші подвиги. Виразниками й носіями музичної й поетичної творчості народних мас були міми й гистрионы, а з XI в.- так звані жонглери у Франції, хуглары в Іспанії, шпільмани в Німеччині й т.п. Вони бродили по всій Європі, заробляючи хліб насущний виставами перед народом: співали народні пісні, відіграли на різних інструментах, грали невеликі сценки, водили із собою дресированих тварин, показували акробатичні номери й фокуси. Повсякденно спілкуючись із народом, ці люди легко сприймали народні єресі й швидко поширювали їх по всій Європі. Церква терпимо ставилася до виконавців героїчних пісень, але жорстоко переслідувала носіїв ігрової народної творчості, тому що вистави останніх часто носили яскраво виражений антицерковний характер. Будучи не в силах викорінити народну культуру, церкву намагалася підкорити її своєму впливу: пристосовувала танцю й пісні, пов'язані з язичеськими святами й повір'ями, до церковних свят, канонізувала місцевих «святих», у яких народна фантазія перетворювала героїв прадавніх міфів або язичеських богів. Навіть у проповіді включалися елементи народних легенд, казок, притч із метою витягу з них повчань для віруючих. Однак, використовуючи частково народну творчість, церкву постійно боролася з його проявами й у середовищі мирян і в середовищі духівництва, тому що по своїй внутрішній сутності народна культура середньовіччя завжди виражала стихійний протест проти феодально-церковної ідеології. МистецтвоНародні варварські традиції визначили багато в чому своєрідність мистецтва в раннє середньовіччя. Воно втратило витонченість і досконалість форм мистецтва античності й багато його коштовні якості: майже повністю зникли скульптура й взагалі зображення людину, були втрачені навички обробки каменю. Лише в Південній Європі зберігалися позднеантич-ные традиції, зокрема кам'яне зодчество, мистецтво мозаїки. У центрі ж і в північних областях Західної Європи переважало дерев'яне зодчество, зразки якого, за рідкісним винятком, не збереглися. Варварські смаки й світовідчування, культ фізичної сили, що виставляється на показ багатства, але разом з тим живе безпосереднє почуття матеріалу — от що було характерно для мистецтва раннього середньовіччя. Ці риси виявилися в ювелірній і книжковій справі. Корони, піхви, пряжки, намиста, кільця, браслети прикрашалися дорогоцінними каменями в золотій оправі й складним орнаментом, у якім переважали геометричні, але особливо «звірині» і рослинні мотиви. При всім своєму примітивізмі варварське мистецтво було виконано великого внутрішнього динамізму. Його головним образотворчим засобом був колір. Яскраві предмети створювали відчуття матеріальності, що відповідає варварському почуттєвому баченню й сприйняттю миру, далекому від християнського церковного аскетизму. Із завершенням християнізації Західної Європи в VII в. відроджується антропоморфне мистецтво, у центрі якого було зображення в людському вигляді бога й святих. «Каролингское відродження»Наприкінці VIII — початку IX в. при Карлу Великому в Каролингском державі спостерігається деякий підйом феодально-церковної культури, що одержав в історіографії назва «Каролингское відродження». Для апарата керування великою державою Каро-дингов потрібні були кадри чиновників і суддів, що мали відому освітню підготовку. Таких людей Карл Великий міг знайти серед духівництва — єдино грамотної верстви населення в цей час, хоча культурний рівень кліриків був невисокий.Так званий «Капитулярий про науки» (ок. 787 г.) пропонував відкривати при кожному монастирі і єпископській кафедрі школи для ченців і кліриків. Була зроблена спроба організувати й навчання мирян (у капитулярии 802 г.). Програма навчання в знову створюваних школах майже не відрізнялася від програми колишніх церковних шкіл. Перед ними ставилося завдання, як говорить постанова Шалонского церковного собору 813 г., виховати таких людей, «які могли б мати особливе значення серед простого народу й наука яких могла б бути протипоставлена не тільки різним єресям, але й хитруванням антихриста». Карл Великий запрошував освічених людей і з інших країн: з Італії — Павла Диакона, з Іспанії — гота Теодульфа, з Англії — Алкуина, який зіграв особливо більшу роль в «Каролингском відродженні». Імператор створив при дворі щось начебто літературного кружка, що одержав найменування «Палацова академія». Членами його були сам Карл і його численна родина, найвизначніші духовні й світські сановники, учителі й учні відкритої в Ахене придворної школи. В Академії читалися й витлумачувалися добутки не тільки церковних, але й античних авторів, а також твору учасників кружка. Кожний член Академії обирав собі античний або біблійний псевдонім: Карл звався «Давидом», Алкуин — «Флакком» і т.д. З Італії привозилися рукописи із творами римських письменників. У ряді монастирів пишуться анали. Зростає інтерес до агротехніки: листуються агротехнічні трактати античності, з'являються нові добутки по сільськім господарстві (наприклад, поема Валафрида Страбона «Книга про обробку городів»). Наслідуючи візантійським імператорам, Карл наказав будувати кам'яні палаци й церкви в Ахене, Борису й інших містах. Ці будівлі в основному копіювали візантійську архітектуру, але були набагато більш скромними по розмірах. При недосконалості будівельного мистецтва франків майже всі зведені при Карлу будівлі загинули. Збереглася до нашого часу тільки капела в Ахене. Заходу Карла Великого пожвавили культурне життя Франкского держави. Розширилося коло освічених людей. У церковні школи стали допускатися миряни. У монастирських скрипториях поряд з добутками християнської літератури стали листуватися добутку багатьох римських авторів. Протягом IX в. фонд таких рукописів значно зріс. Загальне число кодексів, що дійшли до нас від цього сторіччя, перевищує 7000. Переважна більшість рукописів, по яких видаються тепер добутки античних авторів, ставиться саме до IX в. Значно покращилося й зовнішнє оформлення рукописів. Майже повсюдно встановився чіткий лист — каролингский мінускул; рукописи прикрашалися мініатюрами й заставками. Роботи каролингских письменників — Павла Диакона, Алкуина. 1 Эйнгарда імператора, що написав біографію, «Життя Карла Великого»,- внесли вклад у розвиток середньовічної латинської літератури. Після двох «темних століть» «Каролингское відродження» висунуло ідею користі утвору, у тому числі й світських знань. Однак його не можна вважати справжнім відродженням культури; воно звелося лише до зовнішнього наслідування деяким римським зразкам, переважно за формою. У період «Каролингского відродження» дальнейншее розвиток одержали церковно-феодальні політичні ідей. Ще в раннє середньовіччя у творах церковних діячів 0 у законодавчих актах виправдовувалося й увічнювався становий розподіл суспільства. Пізніше одержала поширення ідея про необхідність співробітництва станів. Її найбільше чітко сформулював єпископ Лана — Адальберон (кінець X — початок XI в.): «...одні моляться, інші воюють, треті працюють, а разом їх три стани й не винести їм відокремлення». У ряді трактатів розвивалося положення про короля як служителі бога (minister dei) на землі, якому його піддані повинні коритися, навіть якщо він несправедливий. Культурні й соціальні границі «Каролингского відродження» були вузькі й визначалися лише тим, що відповідали потребам невеликої групи придворних і високопоставлених винуватців. І в період «Каролингского відродження» церковно-релігійний світогляд залишався пануючим. «Каролингское відродження» скінчилося з розпадом імперії Каролингов. Незабаром після смерті Карла Великого припинили існування багато шкіл. З 817 г. було заборонено навчати в церковних і монастирських школах тих, хто не готувався до духовного звання. Єдиним оригінальним мислителів IX в., що піднялися над рівнем сучасного йому богослов'я був ірландець Іоанн Худоба Эриугена. Добре володіючи грецькою мовою, він вивчив праці грецьких неоплатоников і перевів їх на латинь. Під їхнім впливом у своїй головній праці « Про поділ природи» Эуриугена всупереч офіційній церковній доктрині схилився до пантеїзму. Для Эриугена християнська віра була основою всякого знання, але він уважав, що релігія не повинна стискувати волю розуму. Эриугена затверджував перевагу розуму над авторитетом батьків церкви. Пізніше його твору були засуджений як єретичні. До кінця IX в. у більшості країн Європи настав новий занепад культури, що охопив X — першу половину XI в. Тільки в Німеччині при дворі германських імператорів Саксойскои династії — Оттонах — наприкінці X в. культурне життя було більш активним: тривала літературна діяльність, велося будівництво, листувалися рукописи. При деяких соборах були відкриті школи. В одній з єпископальних шкіл у Реймсі «вільні мистецтва» з 980 г. викладав учений чернець Герберт, майбутній тато Сильвестр II. Він познайомив Європу з арабськими цифрами, рахунковою дошкою «абак», що полегшувала арифметичні дії, астрономічним приладом астролябією. У цілому підсумки так званого «Оттоновского» відродження, як і «Каролингского», при всій їхній обмеженості сприяли подальшому розвитку ранньої середньовічної культури. Однак вони не зуміли створити основи для більш широкого й стабільного її підйому.

25******У середньовіччі зі Сходу починають проникати єретичні вчення, спалахують релігійні дискусії. Церква намагається опанувати досягнення в галузі логіки й спрямувати їх на боротьбу з противниками релігійних догм. Так починає розвиватися схоластика (від грецьк. зспоіе — школа), яка прагне примирити розум з релігією. Схоластика — система мислення, яка полягає у застосуванні законів формальної логіки для обґрунтування релігії, її виявом у навчанні було переважно вивчення формально-логічних доведень певних релігійних положень, Розвиваючи витонченість розуму, схоластичне навчання водночас придушувало самостійність мислення.Схоластика сприяла розвиткові абстрактного мислення, але це була лише гімнастика для розуму, вона не розвивала інтересу до реального світу, до природничих наук.Учені, невдоволені тим, що церковні школи ігнорували нові знання, що не відповідали догматам віри, у XII ст. почали об'єднуватись у позацерковні спілки. Вони стали ініціаторами створення вищих спеціальних шкіл — університетів. Перші університети було відкрито в Болоны (1158), Оксфорді (1168), Кембриджі (1209), Парижі (1253), Празі (1348) та в інших містах Європи. Ці освітні заклади мали самоврядування і користувалися певною автономією щодо церкви, феодалів і міських магістратів.У середньовічних університетах було чотири факультети: артистичний (підготовчий) з терміном навчання 5— 7 років, упродовж яких вивчали «сім вільних мистецтв», юридичний, медичний і богословський (термін навчання 5—6 років). Після закінчення артистичного факультету студенти могли вступати на інші факультети. Особи,які закінчували цей факультет, діставали ступінь «магістра мистецтва». Особи, які закінчували повний курс навчання в університеті (11—13 років), здобували вище звання — «доктор наук».Основними методами занять в університетах були лекції та диспути. Студенти виконували багато вправb писали письмові роботи — трактати.Середньовічні університети сприяли розвиткові міст, певною мірою підготували культурний дух епохи Відродження.

26.*****Архыт.і мист.середньовічн.эвропи. характерні такі риси, як символізм та алегоричність. Середньовічне мистецтво було релігійне, тому що воно формувалось у сфері релігійного. Романський стиль. Романський стиль панував у середньовічному мистецтві з X по XIII ст. романське мистецтво було пройняте духом войовничості та самозахисту.

Основним видом мистецтва у романський період була архітектура Головним типом храму була базиліка, але вже значно ускладнена в плані та композиції. Внутрішня частина храму прикрашалася монументальними розписами — фресками.

Головні великі будівлі — це замки-фортеці, або храми-фортеці. Вони були кам´яні, товстостінні зі зводами, простими та суворими зовні. Новим у еволюції християнського храму стала поява скульптури на фасадах церковних будівель. Поступово відроджувалось мистецтво кам´яної монументальної скульптури у формі рельєфу на площині. В образотворчому готичному мистецтві особливе значення належить скульптурі, що розвивалась у тісному зв´язку з архітектурою Своєю могутністю та фантазією вражають скульптурні зображення собору Паризької Богоматері (Нотр-Дам-де-Парі), Реймського та Шартрського соборів у Франції, Кельнського собору у Німеччині, Кентерберійського собору та собору Ве-стмінстерського абатства в Англії та інші. Пам´ятками готичного зодчества є собор Нотр-Дам у Парижі, собори у Реймсі та Ам´єні (Франція), собор у Кельні (Німеччина), Вестмінстерське абатство в Лондоні (Великобританія), собор св. Стефана у Відні (Австрія), костьоли Діви Марії у Гданську і Кракові (Польща) та інші.

Живопис розвивався переважно не у формі настінних розписів, а головним чином у мініатюрах рукописів та в розписах вівтарів.Яскравим прикладом готичного живопису служить розпис ряду соборів Чехії, де втілились самобутні національні та реалістичні риси мистецтва того періоду

Ріст духовної та матеріальної культури, розвиток знань посилили інтерес до ілюстрованої книги, яка прикрашалася мініатюрами — живописними зображеннями у вигляді заставок або на всю сторінку. Мистецтво книжкової мініатюри досить швидко розвивалося та вдосконалювалося. Багатство та гармонійність оформлення сторінок з текстом, ініціали та ілюстрація досягали органічного поєднання, робили готичну книгу великим надбанням Готичне мистецтво було переважно культовим та розвивалося в рамках феодально-релігійної ідеології. У ньому відбилося формування національних держав, зміцнення міст і міських торгових та ремісничих кіл.

27*****Середньовічна європ.літерат. У IV—VI ст. в літературі простежуються два напрямки. Перший базується на античній культурній традиції, другий — на церковному світогляді.. На початку VII ст. зароджується новий літературний жанр — церковна поезія (гімнографія), яку представляють ряд талановитих філософів та письменників.: поет Роман Солодкоспівець, твори якого (кондаки та тропарі) звучать і сьогодні у православних церквах, Іоанн Дамаскін — філософ і поет, який намагався узгодити грецьку філософію з християнством, Іоанн Златоуст — засновник християнської гоміолетики (теорії проповідництва), Феодор Студит — захисник та реформатор монастирського життя, який сам заснував монастир у Константинополі. У VII—IX ст. поширеними були читання релігійного характеру, житія святих. Досить популярними при дворах стали прозаїчні та віршовані романи на теми античної історії та міфології. Відомими письменниками та збирачами праць античних авторів були Патріарх Фотій, Костянтин Багрянородний та інші. А героїчний епос про Дигеніса Акріта

У XII—XIV ст. на зміну героїчному епосу прийшов епічний жанр середньовічної куртуазної літератури — лицарський роман та лицарська лірика. Світську поезію VII ст. представляли письменники Павло Сіленціарій та Георгій Пісіда (панегірики, поема «Гексамерон»), у XI ст. — Христофор Мітилянський та Іоанн Євхаїтський. Значне місце в Середньовічній літературі посідали оповіді про подвиги лицарів. Зростання ролі бюргерства змусило еліту виробити кодекс, який можна було б проставити наміром “третього стану” піднятися на вищі щаблі у суспільстві. Тому в куртуазній (лицарській) літературі герой неодмінно вихвалявся чудовим генеалогічним деревом. У лицарській літературі описувалися незвичайні пригоди лицарів, їх випробування. Звичайною темою куртуазного роману було також випробування вірності. Найвідомішими лицарськими романами були “Івен, або лицар Лева” Кретьєна де Труа та “Роман про Тристана та Ізольду”.

28. *****Культура Візантії, внесла невимірний внесок у розвиток європейської культури, їй за праву належить особливе, видатне місце у історії Другої світової культури. У художній творчості Візантія дала середньовічному світу високі образи літератури і мистецтва, які відрізнялися шляхетним добірністю форм, образним баченням думки, витонченістю естетичного мислення, глибиною у філософській думці. За силою виразності та глибокої одухотвореності Візантія багато століть стояла попереду від усіх країн середньовічної Європи. Пряма спадкоємиця греко-римського світу і елліністичного Сходу, Візантія завжди була центром своєрідною і воистинну блискучої культури. Якщо намагатися відокремити візантійську культуру від культури Європи , Переднього і Близького Сходу, та найбільш важливими будуть такі чинники : ==> У Візантії була мовна спільність (основним мовою був греческий); ==> У Візантії була релігійна спільність ( основний релігією було християнство у вигляді православия); ==> У Візантії за всієї многоэтничности, існувало етнічне ядро, що складається з греков. ==> Візантійську імперію завжди вирізняли стійка державність, і централізоване управление. Усе це, звісно, виключає те, що візантійська культура, що надавала вплив на багато сусідні країни, сама піддавалася культурному впливу із боку племен і народів, які населяли її, і суміжних їй держав. Протягом свого тисячолітнього існування Візантія зіштовхувалася зі потужними зовнішніми культурними впливами, исходившими із багатьох країн, що були на близькій їй стадії розвитку, - з Ірану, Єгипту, Сирії, Закавказзя, а познее латинського Заходу і Київської Русі. З іншого боку, Візантії доводилося розпочинати різноманітні культурні контакти з народами, стояли сталася на кілька чи значно більше низькою стадії розвитку ( візантійці називали їхню " варварами " ). Процес розвитку Візантію було не прямолінійним. У нього був епохи піднесення та спаду, періоди торжества прогресивних ідей похмурі роки панування реакційних сил. Але паростки нового, живого, передового проростали рано чи пізно в усіх галузях життя, в усі часи. Невичерпним джерелом культури було народну творчість. Під прикриттям традицій і стереотипів жило, діяло і пробивало собі шлях нове, творче начало. Усю тисячолітню історію Візантії можна умовно розділити втричі періоду * - середина IV - перша половина VII ст. - період розкладання рабовласництва та становлення середньовічного общества. * - середина VII - початку XIII ст. - появі та розвиткові феодалізму в Византии. * - XII- середина XV ст. - останній період, характеризується подальшим розвитком феодалізму та початком його розкладання.

29.*****Раньовізантійська культура 4-7 столітттяНаприкінці IV ст. Константинополь перетворився на найбільший торгово-ремісничий центр Візантійської імперії, став своєрідною "майстернею Всесвіту", що приваблювала купців з усього світу. На початку V ст. були побудовані його нові стіни ("стіни Феодосія") — вершина військово-інженерного будівництва. Близько 500 башт, три ряди сухопутних та ряд морських мурів зробили столицю Візантії неприступною фортецею. Візантійці не випадково залишили стару назву своєї держави. Саме в цьому виявилось усвідомлення своєї спадкоємності з Римом. Після падіння Західної Римської імперії 476 р. титул імператора, ідея світової монархії, а також традиції античної освіченості збереглися лише у Візантії. Вона об'єктивно постала з "римського кореня" і римських античних традицій. Освіта у ранній Візантії підтримувала прямий спадкоємний зв'язок з античністю. Існувала її розгалужена міська система від муніципальних, приватних і монастирських шкіл до професійних носіїв вищої античної освіти: риторів, педагогів, філософів, лікарів та юристів. Продовжували діяти старі центри античної освіченості — Александрія, Афіни, Антіохія. Згодом ці центри занепали: Александрійська бібліотека згоріла, а Платонівська Академія в Афінах закрилася за наказом імператора Юстиніана. Візантійське суспільство, як і римське, було правовим суспільством. В основі його законодавства містилися кращі досягнення римської юридичної думки, де отримали теоретичне оформлення такі поняття юриспруденції, як закон і звичай, визначені норми карного права і процесу. Візантія, як і римське суспільство, залишалась громадянським суспільством. Форми політичної активності її населення були зв'язані зі старою полісною традицією народних зборів, збереженням залишків античної демократії у вигляді права громадян висловлювати думку владі. "Конституційні" права, характерні для римських традицій, мав "народ" (населення) Константинополя, який формально брав участь у виборах імператора. Існували його своєрідні політичні об'єднання ("партії цирку"). Візантійська державність також продовжувала, хоч і неадекватно, римські традиції. Візантія перетворилася на необмежену бюрократичну монархію. Центром державного управління став "двір" (імператорський палац). Імператор як верховний правитель мав вищу законодавчу, виконавську і судову владу. Із сенаторів, які обіймали вищі державні посади, складався консультативний орган при імператорові — консисторій (Державна рада). Основу політичної доктрини візантійського самодержавства становила християнська концепція богообраності імператорської влади. Вона продовжила римсько-елліністичу традицію "священства" влади, її благословення "милістю Божою". Церква з V ст. була залучена до церемонії коронації новообраних імператорів, символізуючи божественне освячення їх влади. Склався пишний імператорський культ. Однак візантійські імператори не обожнювались, як східні царі-деспоти. Священною була не особа імператора, а його державна влада. Римські традиції виявилися не тільки в ідеї божественного походження імператорської влади, а й у визнанні "богообраності" самого візантійського народу. Формула: "Глас народу — глас Божий" стала християнським обґрунтуванням права висловлення "богообраним народом" своєї думки "богообраному імператорові". Не утвердились у Візантії абсолютна необмеженість і спадковість імператорської влади. Візантійських імператорів формально обирали представники держави за класичною формулою: "За згодою і загальною волею армії, сенату і народу". Формування ранньовізантійської культури відбувалося в умовах гострої боротьби християнського віровчення з філософськими, етичними, естетичними та природознавчими поглядами пізньоантичного світу. Тому перші століття існування Візантії були важливим етапом становлення світогляду візантійського суспільства, що дотримувався традицій язичницького еллінізму, а також християнства. Цей період історії Візантії характерний ідеологічним обґрунтуванням християнством боговстановленос-ті своєї церковної організації, популяризацією християнського способу життя та боротьбою проти єретичних течій всередині самого християнства. Помітна роль у цьому належала відомим християнським проповідникам Григорієві Богослову та Іоанну Златоусту, які здійснили систематизацію християнського богослов'я, заклавши основи його спеціального розділу — гомілетики (теорії і практики проповідницької діяльності). Водночас у патристичній літературі ранньовізантійської доби, працях Ва-силія Кесарійського, Григорія Назіанзина і Григорія Нисського був закладений фундамент середньовічної візантійської філософії, яка корінням сягала в історію еллінського мислення. Запеклі філософсько-богословські суперечки, що точилися у IV — V ст. навколо проблеми природи Христа та його місця в Святій Трійці, сприяли не лише систематизації християнської догматики, філософським змістом цих суперечок стала й антропологічна проблема про сенс людського існування, місце людини у Всесвіті та про межу її пізнавальних можливостей. У IV — V ст. не відбулося глибокої християнізації свідомості візантійців. Релігійний фанатизм, суворі форми аскетизму та по-слушництва, віра у чудеса ще не стали масовим явищем. При всьому захопленні візантійців релігійними проблемами вони зберігали філософсько-споглядальне сприйняття релігії. Це підтримувало збереження язичництва й існування різноманітних християнських течій. Достатньо поширеною була і стара антична (язичницька) критика християнства. Для освічених верств населення характерними були релігійний індиферентизм, формальне сприйняття християнства як офіційно-обов'язкового державного культу. Міська інтелігенція енергійно виступала за використання всього кращого з античної культури. Християнські богослови і письменники запозичували зі скарбниці греко-римської філософської прози філігранні методи неоплатонівської діалектики, логіку Аристотеля, іскристу красномовність античної риторики. Духовне життя ранньевізантійського суспільства вирізнялося драматичною напруженістю. В літературі та мистецтві спостерігалась еклектична суміш язичницьких і християнських ідей, різноманітних образів і уявлень, колоритне поєднання язичницької міфології з християнською містикою. Незважаючи на це, художня творчість досягла високої витонченості, поєднуючи вишукану елегантність форми з глибоким спіритуалізмом змісту. В ранній період історії Візантія, як уже зазначалося, досягла найвищого розквіту за імператора Юстиніана І, котрий в умовах соціальної кризи і розкладу пізньоантичного суспільства у VI ст. прагнув зберегти "велич" імперії. Побудована ним на Балканах колосальна лінія фортець була останньою спробою закріпитися на "старих кордонах". За цих умов ще більше зросло значення Константинополя, що перетворився на найбільше місто імперії з населенням близько 350 тис, головний центр торгівлі, суднобудування, виробництва зброї і предметів розкоші. За Юстиніана у культурі Візантії сформувалося багато з того, що стало типово "візантійським" в ідеології, естетиці, архітектурі, живописі. Саме тоді була здійснена знаменита Юстиніанівська кодифікація римського права, яку сучасники називали "храмом правової науки". Завдяки цьому кодексу громадянського права досягнення римської юридичної науки змогли дійти до юристів середніх віків. З небаченою пишністю у 532 — 537 pp. збудовано храм Св.Софії, що впродовж віків став головною церквою всього східнохристиян-ського світу, чудом церковного будівництва. З ним утвердився основний тип купольного храму, характерний для візантійської архітектури. Він уособлював союз держави і церкви, значення Константинополя як центру східного християнства. Його внутрішнє оформ- ! лення та високий 55-метровий купол (31 м у діаметрі) символічно підкреслювали органічну єдність земного та небесного порядку. Основу розвитку візантійського мистецтва та літератури VI ст. становить відображення пізньоантичного бачення художніх цінностей. Ґрунтуючись більше на роздумах, аніж на емоційно-чуттєвому сприйнятті, воно засвідчувало не лише глибину християнської духовності а й світське розуміння духовних цінностей. Це виявилось у багатому за символікою "юстиніанівському класицизмі", що відображав офіційний характер одержавленого християнства юстиніанівської епохи. Вона підсумовувала розвиток візантійської культури в період, коли були вичерпані можливості реформ у всіх сферах життя пізньоантичного суспільства.

30 *****Пізньовізантійська культура 13-15 ст.Загарбання Константинополя хрестоносцями 1204 р. стало причиною короткочасного існування на окремій частині території Візантії, заснованої завойовниками Латинської імперії (1204 — 1261 pp.). У цей період посилюється культурна взаємодія грецької та західноєвропейської цивілізацій. Католицька Церква доклала багато зусиль для поширення серед греків латинської культури і католицького віровчення. Православну патріархію у Константинополі замінила католицька. Одночасно була зроблена спроба заснувати там католицький університет. Центром поширення католицизму в Латинській імперії став монастир св.Домініка у Константинополі, де чернець Бартоломей написав полемічний трактат "Проти помилок греків". Помітним явищем у культурі Латинської імперії стала пісенна творчість трубадурів. В 1261 р. нікейському імператору Михаїлу VIII Палеологу вдалося відвоювати у хрестоносців Константинополь і відновити Візантійську імперію, але вона мало нагадувала Візантію до латинського завоювання. До її складу входила лише незначна частина Балкан. Була втрачена майже вся Мала Азія, де змінцювалась Османська держава. Занепадали візантійські міста, багато з них знову перетворилися на фортеці. Великі зміни відбулися також у культурі візантійського суспільства. Події IV хрестового походу поклали кінець культурному пануванню Константинополя. Нікея відтіснила його з провідних позицій у культурному житті. Константинопольська трагедія дала новий поштовх вивченню античної спадщини .у зв'язку з прагненням знайти пояснення тому, що сталося в історії Візантії. За таких умов наприкінці XIII —початку XIV ст. зароджується "візантійський передгуманізм", його представники з духовної еліти не зуміли створити нічого нового, окрім засвоєння античної спадщини. Енциклопедичні знання таких уславлених візантійських мислителів, як Георгій Геміст Плифон, Дмитро Кидоніс, Емануїл Хрисолор та Віссаріон Нікейський, викликали захоплення італійських гуманістів, багато з яких стали їхніми учнями і послідовниками. Саме вони відкрили західним гуманістам чудовий світ греко-римської культурної спадщини, ознайомили їх з класичною античною літературою та філософією. Водночас із розвитком гуманістичних поглядів у пізній Візантії спостерігається посилення впливу містицизму. Ідеї фаталізму, неминучості долі стали закономірним підсумком еволюції візантійської свідомості, що формувалася за умов безвихідного становища імперії. До чудових пам'яток архітектури цього періоду належать Кахріє-Джамі, церква монастиря Хора у Константинополі, храм Св.Софії у Трапезунді, комплекс церковно-монастирських споруд і палац деспотів у Містрі. 

31.*****Культура візантії класичного періоду Класичний період візантійської культури VIII - XI ст.

Цей період, а точніше ІХ - ХІ ст. - часи правління македонської династії - називається золотим віком, так званим “македонським відродженням”. Відроджуються міста, розвиваються ремесла, удосконалюється мистецтво виготовлення виробів з кераміки і скла, перегородчастої емалі, шовку.

Архітектура розвивається у двох напрямах, поєднуючи мистецтво будівництва культових споруд - того типу купольного храму, що стає одним із символів візантійської культури, - і світських будівель - привабливих, невеликих за розмірами, затишних і розкішних палаців (палаци Вуколеон і Влахерні в Константинополі).

У цей період починається відродження ранньовізантійського законодавства (збірка законодавчих актів “Василік” - переробка юстиніанівського права), відроджується світська освіта: у 1045 р. у Константинополі поновилася робота університету з юридичним і філософським факультетами, заснованого в 425 р. за імператора Феодосія ІІ.

З другим - класичним - періодом (VIII - XI ст.) пов’язаний дуже важливий для розвитку культури епізод - іконоборство. Воно виникає за часів Ісаврійської династії (засновник Анатолій Лев ІІІ Ісавр - стратег Малоазійської феми - військовослужбового устрою, що спирався на село) як стихійний рух проти іконошанування. По суті це була боротьба за владу і прибутки між імператором і церквою: бо прибутки церкви від ікон, віри людей в чудо, “божественного спасителя” були більшими, аніж імператорів. Завершується боротьба в XI ст. перемогою іконошанувальників, але на практиці - компромісом між церквою і світською владою. Церква підпорядковувалася імператорській владі, а обряд військового проголошення імператора, що існував у Візантії ще з V ст. (наслідок римських звичаїв), замінили на обряд церковного вінчання на царство. Влада церкви символізувалася порожнім троном Христа, який стояв поруч із троном василевсу під час дворових церемоній. Одним з результатів боротьби іконоборців з іконошанувальниками стає розвиток візантійської богословської думки, що формується в полеміці з догматами західноєвропейської церкви. На відміну від римської курії, що виступала за примат духовної влади над світською, православна візантійська церква підтримала ідею єдності церкви з державою. Крім того, православна церква не вимагала проведення літургії тільки грецькою мовою, визначаючи відповідні права іноплеменного населення, в той час коли римська католицька церква вважала обов’язковим богослужіння тільки латинською мовою. Саме ці відмінності обумовили той вибір на користь візантійського зразка християнства, що зробив київський князь Володимир.

Розходження в обрядовості та у вимогах до духовенства і мирян призвели у 1054 році до остаточного розколу між православ’ям і католицизмом, до “схизми Керуларія”.

Епоха Комнінів - ХІ - ХІІ ст.

Це період розквіту візантійської культури. Поширюються контакти з країнами Заходу і Сходу. Світський, міський характер культури виявляється у розвитку мистецтва розваг, поетичних та спортивних змагань, меценатства. У філософії формується доктрина раціоналізму, що стверджує незалежність світських знань від релігії (Михаїл Псел, Іоанн Італ). Зростає зв’язок з античною культурою, знову починають вивчати античні тексти в різних галузях, формується сатиричне ставлення до Середньовіччя. У літературі відбувається відродження античного роману і розвивається критичне ставлення до ідеї аскетизму.