56.***** Розвиток музичного мистецтва Європи у 19 ст. Творчість провідних композиторів.

Музика– вид мистецтва, художні образи якого створюють­ся завдяки звукам. Музичний образ позбавлений смислової конкретності слова та візуальної природи архітектурного, скульптурного, живописного, хореографічного, театрального та кінематографічного мистецтв. Музика – найбільш абстрактний вид мистецтва. Мабуть, не випадково засновник абстракціонізму В. Кандінський (1866–1944) експериментував у галузі музики і створив оперу під назвою «Жовтий звук».

Як і інші види мистецтва, музика має свою жанрово-родову спе­цифіку. Виділяють два її основні роди, які відповідно мають свою жанрову структуру і репрезентують мистецтво музики в усій його повноті та розмаїтті.

Основою музичної образності є інтонація і звук, а засобами виразності – мелодія, гармонія, поліфонія, ритм, композиція тощо. На відміну від живопису та скульптури у мистецтві музики важливе місце посідає зв'язок між композитором і виконавцем. Безперечно, прерогатива творця належить автору музичного твору, але на вико­навця покладена не менша відповідальність. Саме він повинен до­нести твір до слухача, відтворити його емоційну силу, і, якщо це вда­ється зробити, виникає процес співтворчості між композитором, виконавцем і слухачем.

МОЦАРТ ВОЛЬФГАНГ АМАДЕЙ (1756–1791) – австрійський композитор. Його талант виявився як в інструментальній, так і у вокальній музиці. З одного боку, симфо­нії, сонати, концерти Моцарта слід інтерпрету­вати як важливий етап у розвитку музично­го мистецтва Австро-Німеччини, а з іншого – це своєрідний пролог до майбутніх шедеврів видатного митця. Особливе місце у спадщині митця посідають опери «Дон Жуан» та «Чарівна флейта», що є визнаними шедеврами музичного мистец­тва. Об'єктом постійної уваги з боку як музико­знавців, так і представників естетики і психології є останній твір В. А. Моцарта – «Реквієм», що переконливо свідчить про наявність у його світовідчутті начала – трагіч­ного передчуття.

Використовуючи принцип аналогії, музичне мистецтво XVIII– XIX ст., як і живописне мистецтво доби Відродження, можна з упевне­ністю назвати мистецтвом видатних персоналій. У зазначений період створює свої геніальні прелюдії, фуги, токати, сюїти, концерти великий німецький композитор Й. С. Бах (1685–1750). Саме з його твор­чістю пов'язані розквіт та остаточне оволодіння мистецтвом поліфо­нії – звучання кількох самостійних мелодій водночас. Іноді художній доробок видатного композитора пов'язують з розвитком церковної музики, зокрема з хоралом – співанням пісень під час богослужіння, але такий підхід значно обмежує розуміння феномена И. С. Баха, у творах якого розкрито величезний світ людських почуттів і думок. Творчість видатного німецького композитора мала значний вплив на розвиток світового музичного мистецтва і безпосередньо на художні пошуки українських композиторів М. Березовського (1745–1777), А. Веделя (1767–1808), Д. Бортнянського (1751–1825). Розвиток класичної симфонії та опери XVIII–XIX ст. пов'язаний з творчістю так званих «віденських класиків»: Ф. И. Гайдна (1732–1809), Л. ван Бетховена (1770–1827), В. А. Моцарта. Принцип об'єднання австрійських композиторів Ф. И. Гайдна та В. А. Моцарта і німецького музиканта Л. ван Бетховена у «віденську школу» зумовлений як спільністю музичної культури Австро-Німеччини, так і впливом на творчість Бетховена музики його віденських колег.

Окрім власне музичної досконалості твори Ф. И. Гайдна «Про­щальна симфонія» та опера «Кривий біс», В. А. Моцарта «Реквієм» та опери «Дон Жуан» і «Чарівна флейта», А. ван Бетховена «Ге­роїчна симфонія», «Патетична соната», «Крейцерова соната» та «Апасіоната» вражають загальнофілософською спрямованістю і надзвичайним емоційним напруженням. Творчість В. А. Моцарта безпосередньо ототожнюється з про­цесом реформації оперного мистецтва взагалі й австрійської класич­ної опери зокрема. Композитор працював у різних оперних жанрах. Феномен Моцарта зруйнував існуючу традицію щодо пріорите­ту італійської музичної культури, і його ім'я було навічно закарбова­но на стінах Болонської академії витончених мистецтв як визнання генія австрійського композитора, який подолав межі національного на шляху до загальнолюдського. Відомий датський філософ С. Кьєркегор, аналізуючи феномен творчості особистості, вважав, що тільки художник, який пережив процес еманації – осяяння, може дійти до високої духовності. До цієї точки зору приєднався відомий кінорежисер М. Форман, який створив фільм «Амадеус». Аналізуючи феномен В. А. Моцарта, М. Форман чітко висловив свою особисту позицію, показавши, що геніальність не зале­жить від людини, і таким чином виступив опонентом теорії Арістотеля про ідею праці, яка може виховати геніального митця. Яскравою сторінкою в історії музики стада творчість німецько­го композитора Р. Вагнера (1813–1883). Його творчий доробок синтез філософії та мистецтва. Більшість творів Вагнера були стиму­льовані філософськими працями його співвітчизника – Ф. Ніцше.

Можна припустити, що за рівнем обдарованості та загальної освіченості феномен Р. Вагнера можна порівняти з феноменом Лео­нардо да Вінчі. Проте, на відміну від великого Леонардо, творчість якого мала загальноєвропейську орієнтацію, Р. Вагнер передусім по­в'язував свою діяльність з утвердженням німецької національної само­свідомості. У своїх операх «Летючий голландець», «Тангейзер», «Лоенгрін», «Трістан та Ізольда» німецький композитор розро­бив цілу систему музичних тем, що характеризували їхніх героїв і створювали відчуття трагедії. Значну увагу композитор приділяв самостій­ності оркестрових партій. Однак головним надзавданням для Р. Ваг­нера було відтворення за допомогою різних музичних засобів справжнього національного німецького духу, що досягає свого найви­щого піднесення у величезному творінні композитора – тетралогії «Кільце нібелунга»: «Золото Рейну», «Валькірія», «Зігфрід», «Загибель богів», в основу якого було покладено відомий германо-скандинавський міф про нібелунгів.

У музичному мистецтві Західної Європи XIX ст. одне з провід­них місць посідає опера, що зобов'язана своїм розквітом творчості Дж. Верді (1813–1901) – «Ріголетто», «Травіата», «Аїда». «Отелло» тощо; Дж. Россіні (1792–1868) – «Севільський ци­рульник», «Сорока-злодійка», «Вільгельм Телль»; Ж. Бізе (1838– 1875) – «Кармен»; Е. Гріга (1843–1907) – «Пер Гюнт»; Дж. Пуччіні (1858–1924) – «Мамон Аеско», «Богема», «Тос­ка», «Мадам Баттерфляй» та ін. У цих творах композитори вис­тупають не просто як видатні музиканти, а й як глибокі психологи, адже у своїй музиці вони відтворюють складний морально-психологічний стан своїх героїв.

ЧАИКОВСЬКИИ ПЕТРО ІЛЛІЧ (1840–1893) – російський композитор, художня спадщина якого вражає кількістю написаного та різноманітністю жанрово-ро­дової палітри. Важливе місце у творчості Чайковського зай­має симфонічна музика, що зумовила появу шести творів, які складають своєрідний цикл. Тяжіння до тематичної спрямованості та цик­лічності було притаманним митцеві, воно реа­лізувалося у фортепіанних п'єсах «Дитячого альбому» та «Шістнадцяти піснях для дітей». Талант П. І. Чайковського яскраво виявив се­бе в операх «Євгеній Онегін», «Пікова дама», «Мазепа», «Чародійка». «Іоланта», «Черевич­ки» тощо. Характерною ознакою оперного мис­тецтва композитора була гармонічність у поєд­нанні внутрішнього і зовнішнього: розкриття психологічного етапу героя і створення загаль­ної атмосфери дії.

Яскравою сторінкою в історії мистецтва музики, безперечно, є творчість П. І. Чайковського, який працював у всіх родах і жанрах цього виду мистецтва. Його музика відтворила дивний, фантастичний і загадковий світ казок Ш. Перро та Гофмана, кожен з героїв яких мав свою музичну характеристику. Водночас особливе місце у твор­чому доробку П- І. Чайковського посідає камерна музика (цикл п'єс «Пори року», романси, концерти).