Західноєвропейська література

В історії більшості західноєвропейських літератур XVII століття є самостійною, особливою епохою, що за своїм змістом відрізняється від попередньої доби Відродження і від наступної доби Просвітництва. Література XVII століття, доби різкого перелому суспільного устрою, значних історичних катаклізмів (Тридцятилітня війна, Англійська революція), втрачає характерну для Відродженнягармонічність світосприйняття, уявлення про цілісність людської натури, про нерозривну єдність суспільного і особистого начал. З'являється усвідомлення антагонізму між особистістю та суспільством, між піднесеним життєвим ідеалом та реальною дійсністю, зображаються внутрішні протиріччя людини. Письменники XVII століття розвивають трагічні мотиви, що намітились у творах представників Пізнього Відродження. Гострі протиріччя історичного процесу XVII століття стають джерелом художніх пошуків. Для творчості таких письменників, як Вондел у Голандії, Мільтон в Англії, Кальдерон в Іспанії,Корнель, Расін і Мольєр у Франції, Гріммельсгаузен у Німеччині, показові пошуки позаособових закономірностей, що керують людською долею. Іноді, найчастіше у творах так званих «низьких жанрів», у комедії або романі, ці пошуки переростають у зображення соціального середовища або матеріальних умов, що впливають на формування особистості. Звідси випливають особливості нового типу реалізму 18-19 століття. Новими є також спроби таких поетів, як Мільтон, знайти у суспільних зіткненнях джерело піднесеної, героїчної романтики. Історичне значення цих нових життєвих явищ осмислено поетом за допомогою біблійних образів.

Таким чином у літературі XVII століття новаторські риси тісно переплітаються з розробкою художніх традицій, що вкорінені у глибині минулих віків. У літературі 18 століттявідбувається серйознийстильовийзлам. Практика універсальних стильових систем залишається у минулому.Мистецтво, насампередлітература, стають окремою сфероюкультурногожиття і вже не виражають сукупні культурно-історичні прагнення своєї доби. Естетичні системи втрачають значення всезагальності. Розходяться шляхи різних видів мистецтва: літератури ітеатру, театру імузики. Поет більше не використовує спільний стильовий запас доби, він створює власну систему стилю і підпорядковує її своєму особистому задуму.

Просвітницька естетика

Просвітителі підпорядкували свою творчість завданню перебудови суспільства. Головним принципом просвітницькоїестетикистало утвердження виховної ролі мистецтва, демократичної ідейності. Використавши вченняАристотеляпро мистецтво, просвітителі заклали теоретичні основикритичного реалізму, що розвинувся вже у мистецтві19 століття. Твори просвітителів вирізняє концептуальність, вони глибокофілософічні. У ряді випадків це своєрідні белетризовані філософськітрактати. Звідси і певнараціоналістичністьтворчості просвітителів. Вони створили жанрипубліцистичногофілософсько-політичногороману, морально-політичноїдрамиі гротескно-комедійногопамфлету. При цьому широко використовували літературні форми старих майстрів: памфлетиЛукіана, філософську поемуЛукреція, сатиричнулітературу Ренесансу: твориЕразма Роттердамського,Франсуа Рабле,Томаса Мора, котрих вони вважали своїми ідейними попередниками.

Просвітники ввели у літературу героя-простолюдина у якості позитивного образу. Почали оспівувати його працю, мораль, співчутливо зображати його страждання. При цьому часто критикувались панівні стани, у літературу вводився критичний елемент, що окрім художнього мав і політичне значення. Просвітницький герой — діяльний, впевнений у собі. У західноєвропейській літературі просвітницькі тенденції спочатку зародилися в Англії на початку 1700-хроків, досягли своєї вершини у середині століття у Франції і перейшли в нову якість наприкінці століття в Німеччині.