41. Методика вивчення іменника в початкових класах.

Традиційно при класифікації частин мови враховують спільні лексичні ознаки, граматичні категорії, синтаксичні функції та засоби творення. На цій мовній основі мають формуватись мовленнєві вміння та навички. Під час вивчення іменника має забезпечуватись реалізація мови в мовленні, тобто частину мови треба вивчати на функціональній основі.

Знайомство з частинами мови розпочинається з вивчення іменника як найбільш уживаної частини мови. Вивченням іменника в початкових класах передбачається: 1) формування граматичного поняття про іменник; 2) розвиток навичок правопису відмінкових закінчень іменників; 3) збагачення словника учнів іменниками і розвиток навичок точного використання їх у мовленні. Ці завдання розв’язуються не ізольовано, а у взаємозв’язку [19, 52].

Молодші школярі вивчають іменник протягом 4 років навчання. У першому класі учні знайомляться із словами, які відповідають на питання що? хто?, що є назвами предметів, виконують логічні вправи на розрізнення назв істот і неістот. У 2 класі вводиться термін іменник (слова, які означають назви предметів), продовжується робота над диференціацією назв істот / неістот, формуються практичні (без уживання термінів) навички розрізнення числа іменників, вмінь групувати предмети за родовими та видовими ознаками. У 3 класі поглиблюється уявлення про такі лексико-граматичні категорії іменників, як назви істот / неістот, власні / загальні назви, розвивається поняття предметності на прикладах іменників, що означають опредмечені якості, дії (сміх, зелень), формується поняття однини / множини, вчаться розрізняти іменники за родами. У 4 класі формуються вміння відмінювати іменники, свідомо вживати відмінкові форми для висловлення думок і правильно позначати відмінкові закінчення. Отже, програмами визначена певна система засвоєння граматичного поняття іменник (мовний матеріал).

Загальне поняття про іменник починає формуватися в дитини ще в добукварний період. Тут учитель навчає дітей розрізняти предмет і слово, що його називає: предмет ми бачимо, можемо потримати в руках, а слово, що є назвою предмету, тільки вимовляємо і чуємо. Далі в учнів поступово формується вміння сприймати слово як узагальнюючу назву предмета.

Поняття “предметність” поступово розширюється. Учні усвідомлюють, що в поняття предмету входять не лише речі, що є в класі, поблизу школи, люди, тварини, рослини, а й явища природи (роса, блискавка, сніг, мороз), події (війна, гра). У третіх класах учні починають розуміти, що предметом в граматиці ми називаємо також і назви дій (читання, подих), назви якості предметів (синь, краса), внутрішні переживання (любов, радість). Так утворюються поняття про іменник як про всі слова, що відповідають на питання хто? або що? (загальне граматичне значення іменника).

Рід та число іменників учні засвоюють поріняно легко.

У шкільній практиці традиційно розпізнавання роду іменників здійснюється підстановкою займенників – цей, ця, це; він, вона, воно; мій, моя, моє. Важливо під час формування поняття роду довести учням, що визначити рід іменників можна тільки в однині. Рід деяких іменників треба запам’ятовувати (собака – ч.р., путь – ж.р.).

Так само неважко учням зрозуміти, що іменники вживаються в однині і множині, користуючись поняттям один, одна, одно (олівець, чашка, село) і багато (олівці, чашки, сéла). Оскільки учні при визначенні числа звертають увагу лише на смисловий бік поняття (один – багато), слід орієнтувати їх на врахування формального показника категорії числа – закінчення. Це полегшує роботу над розширенням у дітей уявлення про число іменників, які мають форму множини, але називають один предмет (окуляри, ножиці), або, маючи форми однини, називають сукупність предметів (каміння, дітвора).

Збірні іменники учні можуть співвідносити з множиною. Користуючись допоміжним прийомом для множини- ці, вони, мої, учні дійдуть висновку, що слово коріння має форму однини (це, воно, моє), а слово корені (ці, вони, мої) є формою множини від корінь (він, мій).

Вивчення відмінків іменників за програмою передбачається в 4 класі, однак практично з відмінковими формами іменників учні знайомляться під час виконання вправ (змінювання іменників за запитаннями, відновлення деформованих речень, складання словосполучень).

Засвоєння відмінків базується на синтаксичній основі, бо необхідні вміння встановлювати зв’язків слів у реченні. Ось чому про усвідомлення зв’язків слів у речення треба дбати, починаючи з першого класу.

Перші поняття про відмінки доцільно подати на прикладах речень, де один і той же іменник стоїть у різних відмінках. З’ясовують, для чого потрібна зміна закінчень в словах (для зв’язку з іншими словами), що відповідає кожній зміні закінчення (запитання до іменника). Зміна запитання, як правило, приводить до зміни закінчень. Далі діти знайомляться з назвами відмінків. Одночасно учні засвоюють, що до назв людей й тварин ставляться питання – хто? кого? кому? кого? ким? на кому?, а до інших предметів – що? чого? чому? що? чим? на чому?

Алгоритм визначення відмінка: 1) знайди слово, з яким пов’язаний іменник; 2) постав від нього до іменника запитання, відмінок якого визначається; 3) за допомогою питання визнач відмінок.

Значні труднощі викликає розрізнення родового і знахідного відмінків іменників ІІ відміни (назв істот), називного та знахідного (неістоти). З метою попередження помилок у визначенні цих відмінків у методиці рекомендується прийом підстановки іменника жіночого роду із закінченням –а(-я), бо ці іменники мають різні закінчення у всіх відмінках: Надійка любить (кого?) брата (сестру). Батько висадив (що?) дерево (сосну). Крім того, учні мають пам’ятати, що іменник у називному відмінку в реченні завжди є підметом, а у знахідному – тільки другорядним членом речення.

Давальний і місцевий відмінки діти не будуть змішувати, якщо їх вчити, що у давальному відмінку не може бути прийменників, а місцевий вживається з прийменниками.

Вивчаючи відмінювання іменників, звертаємо увагу, що різні відмінки (майже всі) вживаються з відповідними прийменниками, по них можна визначити відмінок: родовий – без, від, до, для, біля; місцевий та знахідний – в, на і т.п.

Правопис відмінкових закінчень – це граматико-орфографічний матеріал, який треба вивчати на синтаксичній основі. Необхідні знання з будови слова, з синтаксису, вміння диференціювати звукові та орфографічні закінчення, обґрунтовувати їх (Наді – пишу закінчення –і, бо перед ним м’який звук [д']). Треба з’ясувати, чому орфографічні закінчення різні в словах земля, сестра (розрізняються залежно від твердості чи м’якості приголосного перед закінченням). Учні мають знати, що ненаголошений у закінченнях іменників тієї самої відміни позначаються так само, як і наголошені того самого відмінка: грýшею, кáшею, ї'жею – межéю.

Отже, вивчення іменника в початкових класах сприяє розвиткові логічного мислення учнів, забезпечує розуміння функції цієї частини мови, усвідомлення граматичних категорій (роду, числа, відмінка), свідоме вживання граматичних форм в усному і писемному мовленні.

Під час вивчення іменника програма орієнтує на розвиток мовленнєвих умінь. Діти мають вести спостереження за влучним вживанням слів у тексті, пояснювати доречність вживання; знаходити в тексті синоніми та антоніми, пояснювати їх значення та самостійно добирати і вводити в речення; замінювати в тексті зайві лексичні повтори; будувати свої висловлювання за метою та типом тощо.

Під час розбору іменника як частини мови визначаємо: початкова форма (називний відмінок однини); лексичне значення (означає предмет), питання, частина мови; власна чи загальна назва; назва істоти/неістоти; граматичні ознаки (рід, число, відмінок); синтаксична роль (з яким словом зв’язаний у реченні, яким є членом речення).