Дидактика

1. Розкрийте становлення і розвиок дидактики як науки

Дидактика — галузь педагогіки, що розробляє теорію навчання та освіти.

Статус науки дидактика отримала завдяки працям чеського педагога Я.-А. Коменського, який у книзі “Велика дидактика” (1632) виклав основні принципи навчання і форми його організації. Він автор існуючої класно-урочної системи, поділу учнів на класи, навчального часу — на навчальні роки, чверті з канікулами між ними, щоденних занять — на 45-хвилинні уроки і 10—20-хвилинні перерви. Ним були започатковані предметна система викладання за певними програмами і підручниками, екзамени наприкінці року. У розвиток дидактики вагомий внесок зробили французькі просвітники-педагогиXVIIIст. Клод-Андріан Гельвецій (1715—1771), Дені Дідро (1713—1784), Жан-Антуан Кондорсе (1743—1794),Жан-Жак Руссо(1712— 1778) та ін. Вони закликали враховувати вікові особливості учнів у навчальному процесі, виступали за активізацію методів навчання, опиралися на досвід та спостереження за учнями, перебудову школи, демократизацію освіти в інтересах народу.   Швейцарський педагог Йоганн-Генріх Песталоцці (1746—1827) спробував поєднати дитячу працю з навчанням; розробив теорію елементарної освіти, згідно з якою процес виховання має бути спрямований від простого до складного, а навчальний процес — побудованим на основі чуттєвих сприймань. На його думку, глибокі знання можна отримати лише за умови послідовного та систематичного навчання. Німецький філософ і педагог Йоганн-Фрідріх Гербарт (1776—1841) розробив теорію ступенів освіти; намагався вирішити проблему виховуючого навчання, в процесі якого виникають різнобічні інтереси; залишив багато цінних дидактичних порад щодо розвитку в учнів уваги, спостережливості, пам'яті, мови. Значний внесок у дидактику вXIXст. зробив німецький педагог Фрідріх-Адольф-Вільгельм Дістервег (1790— 1866), який очолював рух прогресивних учителів проти так званих регулятивів — реакційних освітніх законів пруссь-кого уряду, проголошував прогресивні принципи дидактики: природодоцільності, культуродоцільності, самодіяльності; створив дидактичні засади розвиваючого навчання. Він вважав, що засвоєння учнями знань можливе лише за умови виявлення ними активності у процесі навчання.   Російський педагог К. Ушинський (1823—1881) в основу свого бачення завдань педагогіки поклав ідею природодоцільності, народності початкового навчання. Він наполягав, щоб навчання будувалося з урахуванням психологічних особливостей учнів, від учителів вимагав глибоких знань, які виходили б за межі окремого предмета, дотримання таких дидактичних принципів як систематичність, послідовність, наочність, міцність засвоєння знань. Його прогресивні дидактичні принципи і методи викладання сповідували В. Водовозов, М. Корф, О. Остроградський та ін. В Україні у XIX ст. помітною була постать Олександра Духновича (1803—1865), який у Закарпатті, що тоді було у складі Австро-Угорської імперії, створював підручники для народних шкіл, брав активну участь у культурно-освітній діяльності. Його твори “Книжица читальная для начинающих”, “Краткий землепис для молодых русинов”, “Сокращенная грамматика письменного русского языка”, “Народная педагогия” певним чином допомогли у відкритті на Закарпатті понад 70 початкових шкіл.     Автором кількох підручників був Борис Грінченко (1863—1910). Незважаючи на заборону царського уряду, він викладав у школах українською мовою, видав “Словарь украинского языка” в 4-хтомах, а також “Українську граматику до науки читання й писання”.    До теорії навчання значний внесок зробили російські психологи Павло Блонський (1884—1941), Лев Виготський (1896—1934). Завдяки їх працям дидактика як система виховання в школах у 30-ті роки XX ст. стала більш обґрунтованою, завершеною.     Видатним дидактиком-практиком XX ст. був вітчизняний педагог Василь Сухомлинський (1918—1970), який розвинув ідею розумового виховання дитини під час навчання та практичної діяльності у педагогічній справі. У 50—80-х роках XX ст. розробці теоретичних питань дидактики приділяли увагу багато вітчизняних та зарубіжних учених-педагогів, а також психологів.     Дидактика як складова педагогічної науки постійно поповнюється оригінальними ідеями завдяки знахідкам творчо працюючих учителів, педагогів-новаторів. Нині педагогічній громадськості широко відомі імена таких майстрів педагогічної праці, як В. Шаталов, С. Лисенкова, ПІ. Амонашвілі, М. Щетинін, Є. Ільїн та інші. Сучасна дидактика запроваджує нові підходи до навчального процесу — його кібернетизацію, “гнучкі технології”, модернізовані методи і форми навчання. Зберігаючи цінні ідеї традиційного навчання, вона сприяє вдосконаленню освіти і навчання відповідно до вимог суспільства.

2. Охарактеризуйте основні категорії дидактики

   Основними категоріями дидактики є: навчання, освіта, викладання, учіння, знання, уміння, навички, закономірності, принципи, форми, методи навчання.

   Навчання — процес взаємодії вчителя та учня, в результаті якого учень засвоює знання, набуває вмінь і навичок.

   Учитель може навчати учнів безпосередньо або опосередковано — через систему завдань. Метою навчання є свідоме засвоєння учнями знань з основ наук, набуття певних навичок і вмінь, всебічний розвиток на цій основі їх пізнавальних сил і здібностей.

   Освіта — процес засвоєння систематизованих знань і формування на їх основі світогляду, розвитку пізнавальних сил (мислення, уяви, пам'яті тощо) та результат цього процесу —досягнення певного рівня освіченості.

   Залежно від мети, особливостей підготовки учнів розрізняють загальну, політехнічну й професійну освіту.

   Викладання — організація та управління вчителем пізнавальної діяльності учнів, в результаті чого відбувається розвиток і виховання школярів.

   Полягає у формулюванні перед учнями пізнавального завдання, повідомленні нових знань, управлінні їх засвоєнням, закріпленням та використанням, у перевірці якості знань, умінь, навичок.

   Учіння — власна навчальна діяльність учня.

   Учіння є процесом пізнавальної діяльності учнів, завдяки якій вони засвоюють системні знання, здобувають індивідуальний досвід пізнання, вміння самостійно ними оперувати, застосовувати навички й уміння, розвиваючи свій навик спілкування з учителем і учнями в класному і загальношкільному колективах.

   Знання — факти, відомості, наукові теорії, закони, поняття, системно закріплені у свідомості людини.

Уміння — здатність свідомо діяти на основі засвоєних знань.

   Передбачають використання набутих знань. Формування їх складним процесом аналітично-синтетичної діяльності, яке проходить кілька стадій: усвідомлення, оволодіння, реалізація.

   Навички — автоматизовані, звичні, безпомилково виконувані дії (доведені до автоматизму уміння).

   Уміння і навички можуть бути теоретичними (в їх основі — правила оперування поняттями, вони є результатом аналізу-синтезу) і практичними (дії, що регулюються за допомогою формул, моделей).

3. Показіть зв*язок дидактики з іншими науками

 Як і всі інші науки, дидактика належить до системи гуманітарних загальнолюдських знань, через це має взаємозв'язки практично з усіма науками. Найтісніше вона пов'язана з філософією та соціологією, політологією, педагогічною психологією, логікою, фізіологією людини, кібернетикою та їх конкретними методиками.    Філософія та соціологія дають змогу дидактиці враховувати соціальні особливості життя та діяльності людей, їх вплив на процес навчання. Політологія розкриває для дидактики проблеми, пов'язані із впливом політичних явищ та процесів на навчання людей. Педагогічна психологія дає змогу враховувати психологічні закономірності та особливості процесу засвоєння знань, умінь, навичок. Фізіологія людини збагачує відомості про особливості розвитку людського організму, вищої нервової діяльності людини. Кібернетика розкриває закономірності процесів управління, передачі аналізу інформації. Використання її досліджень і наукових даних дає змогу сконструювати і застосовувати у педагогічному процесі навчальні та контрольні машини, здійснювати не тільки прямий, а й зворотний зв'язок учителя з учнями, що дає вичерпну інформацію про якість їхніх знань. Конкретні методики, зорієнтовані на викладання окремих дисциплін, збагачують дидактику даними про перебіг навчального процесу при застосуванні різноманітних форм і засобів навчання. Чим активніше впливає теоретична дидактика на методики і форми організації навчання, тим специфічнішою є методика викладання певного предмета. Дидактика співвідноситься з конкретними методиками, як теорія з практикою, а також як теорія з теорією, як дві взаємодіючі системи теоретичних знань у галузі педагогіки. Дидактичні закономірності і принципи є загальними; типи і структура методів і засобів навчання, які ґрунтуються на спільних принципах, мають певну схожість з іншими предметами; конкретні прийоми, засоби і методи у викладанні різних предметів є специфічними.

4. Висвітліть завдання сучасної дидактики початкового навчання

Сучасна початкова школа працює в умовах вибору з-поміж варіантів навчальних планів і програм найбільш відповідного для даного типу школи. У зв'язку з цим виникають проблеми визначення базового компонента змісту початкової освіти, критеріїв вибору навчальних планів і програм, шляхів відображення в змісті варіативної частини культурно-виробничих особливостей регіонів. З відмовою від політизації, класового підходу до визначення змісту й методичного забезпечення навчання гостро постало питання, як при цьому досягти належної соціалізації дітей, забезпечити світоглядну функцію освіти. Незмінно актуальною, незважаючи на значний доробок у психології, лишається проблема взаємозв'язку навчання і розвитку. Стосовно початкової школи вона передбачає своєчасність і повноту педагогічних впливів на розвиток пізнавальних здібностей та інтересів учнів. Центральним напрямком, який вбирає різні аспекти розвивального навчання, є формування у школярів бажання і вміння вчитися. Зміст роботи за цим напрямком визначається програмою «Формування загальнонавчальних умінь та навичок», яка передує програмам з предметів початкової школи. Розвивальне навчання ґрунтується на активній позиції учнів, їхній пізнавальній самостійності. Актуальними сьогодні є дослідження таких засобів активізації, як системи пізнавальних і творчих завдань, застосування різних прийомів співробітництва і навчального діалогу, групової та індивідуальної роботи. Навчання, орієнтоване тільки на мотиви обов'язку, стає для молодших школярів одноманітним, зарегламентованим. Щоб з об'єкта педагогічної дії учень став суб'єктом, який з особистою готовністю включається у навчання, важливо сформувати в нього позитивну мотивацію учіння. Особливо сприятливими для посилення мотивації учіння є ситуації вільного вибору, а також наявність різних за складністю завдань, емоційне «підживлення» розумових зусиль дітей. Дидактика сьогодні досліджує роль різних видів діяльності в розвитку молодших школярів, наприклад: взаємозв'язок навчальної та ігрової діяльності сприяє їх взаємозбагаченню, зміцненню інтересів дітей, формуванню саморегуляції поведінки. В учнів початкових класів, особливо в першокласників, яскраво помітні відмінності в рівнях готовності до навчання. Вони не зникають і надалі, хоча їх характер змінюється. Ці відмінності виявляються в загальному розвитку учнів, темпі читання, письма, рівнях мислення, фізичної витривалості, працездатності тощо. Щоб досягти гарантованого засвоєння курсу початкової школи всіма учнями без їх психічного і фізичного перевантаження, треба максимально враховувати індивідуальні відмінності дітей на всіх рівнях організації навчального процесу. Тому проблема диференціації навчання потребує постійної уваги дослідників, зокрема до способів диференціювання завдань, їх постановки, контролю, керівництва класом в умовах диференційованого навчання тощо. Сучасна початкова школа шукає гнучкі форми організації навчання. Урок та інші заняття не можуть лишатися незмінними, шляхи їх удосконалення дуже різноманітні. Дидакти, які розробляють структуру і методику уроку, мають ураховувати: вік учнів, силу їх статичного і розумового навантаження; об'єктивні можливості змісту предмета для зміни видів діяльності; специфіку підготовки учнів до деяких уроків (наприклад, вихід за межі класу на уроках природознавства чи ознайомлення з навколишнім, підготовка робочого місця до уроків праці, малювання тощо). Актуальними є пошуки такої структури уроків, яка відповідала б особливостям інтегрованих курсів, урокам з ігровим сюжетом, урокам-змаганням тощо. Гуманізація відносин учителя з учнями, задоволення потреб дітей у спілкуванні та співпраці мають привести до певної системи поєднання індивідуальних, групових і фронтальних видів роботи. Завдання дидактів — визначити переваги і недоліки кожної з них залежно від завдань уроку і навчальних можливостей дітей, наявності дидактичного матеріалу. Отже, потрібні розробки видів групових завдань, методики формування в дітей позитивної мотивації до навчального співробітництва, комплектування груп різними способами тощо. Інформатизація освіти в Україні вимагає дидактико-методичного обґрунтування функцій нових інформаційних технологій на всіх етапах шкільної освіти, пошуків засобів і форм їх реалізації, розробки науково-педагогічних основ навчальних програм з комп'ютерною підтримкою. Для початкової школи актуальною є розробка розвивальних та ігрових дидактичних матеріалів для роботи в комп'ютерних класах. Зміна цілей початкової освіти має відображатися передусім у нових навчальних програмах, посібниках і підручниках. Це - складна комплексна проблема, для розв'язання якої мають об'єднати зусилля дидакти і методисти, вчені і практики. Особливо це важливо, коли йдеться про створення нових підручників для пріоритетних цілей - виконання Закону про мову в Україні, забезпечення Державного стандарту загальної середньої освіти. Академія педагогічних наук України в 1994 р. розробила основні напрями наукових досліджень з педагогіки і психології.

5. Охарактеризуйте види і методи дидактичних досліджень

Дослідження в дидактиці, є процесом і результатом діяльності дослідника. Його мета - здобути нові для суспільства знання про зако-номірності, зміст, форми, методи,особливості орга-нізації навчально-виховного процесу в різних умовах навчання. Дидактичні дослідження фундаментального характе-ру розкривають загальнотеоретичні положення, звязки, залежності, закономірності навчання і є основою для поглиблення, розширення теоретичних знань з даної галузі. Фундаментальні дослідження, як правило, є основою для розгортання низки прикладних. Так, фундамен-тальні психологічні дослідження пізнавальних можли-востей дітей 6-річного віку зумовили розгортання в республіках колишнього СРСР досліджень з проблеми  "Навчання і виховання дітей 6-річного віку", які проводилися на рівні прикладних, у дослідному навчанні (1974 - 1985)українські вчені поставили завдання роз-робитиорганізаційно-педагогічні засади для поступово-го переходу на навчання у початковій школі з 6-річного віку. Зокрема, перевірялися доступність нового змісту, можливості застосування ігрових методів,гігієнічні ви-моги, загальний розвиток дітей тощо. Дидактичні дослідження описового рівня мають оглядово-аналітичний характер і присвячені вивченню літератури під певним кутом зору. Вони допомагають ознайомитися з великою кількістю праць, розкривають погляди автора та інших дослідників, допомагають по бачити роль і місце проблеми у різні періоди розвитку суспільства. Особливо цінні пояснювальні дослідження, які висвітлюють розвиток дидактичних систем у різних краї-нах та в різних суспільно-політичних умовах, запобігають однобічному підходу в оцінці дидактичних явищ. Дидактичні дослідження перетворювального типу вивчають зміни в навчальному процесі, зумовлені вве-денням нових методів і засобів навчання. Розглянемо основні методи дидактичних дослід-жень. Їх можна поділити на дві великі групи: емпіричні і теоретичні. Найдавнішим емпіричним (чуттєвий досвід сприй-мання) методом дидактики (як і педагогіки) є спосте-реження. Наукове спостереження від епізодичного споглядання відрізняється тим, що має спеціальну мету,| визначені обєкти спостереження і проводиться систе-матично. Наукове спостереження передбачає фіксацію результатів спостереження, їх аналіз і проводиться в природних і лабораторних умовах. Наприклад, учитель може вивчати методом спостереження ставлення учнів свого класу до розвязування задач п ідвищеної склад-ності, їх поведінку під час виконання індивідуальних чи групових завдань, участь у творчій роботі, активність на уроці тощо. Метод спостереження дає лише загальне і неповне уявлення про обєкти дослідження. Це - переважно початковий етап дослідження. Для глибшого вивчення явища, дидактичної залежності треба зібрати й про-аналізувати значну кількість фактичних даних. Цього можна досягти, застосовуючи методи бесіди (інтервю), анкетування. Бесіда (інтервю) допомагає зібрати матеріал про індивідуальні, особистісні якості учителів і вихованців. Запитання бесіди готуються і ставляться таким чином, щоб людина не відчувала себе "піддослідною" Анкетування дає змогу зібрати інформацію про ти-пові тенденції, скажімо про ефективність використання того чи іншого методу навчання, цінність підручника, дидактичних або методичних новацій. Анкета в дидактичних дослідженнях має різні форми. У кожному дидактичному дослідженні відповідно до його мети вивчаються результати учнівської пра-ці: виконані класні й домашні завдання, творчі роботи, результати тестувань, саморобки, малюнки тощо. Найважливішим методом дидактичних досліджень є експеримент, який у комплексі емпіричних і тео-ретичних методів дає змогу здобути нові знання про взаємозвязок, взаємозалежність умов навчання і прог-нозованих результатів. Головна ознака експери-менту  розрізняють два ви-ди експерименту. Констатуючий - який допомагає зібрати відомості про вихідний рівень сформованості знань, способів діяльності, пізнавальних здібностей. Формуючий - в якому цілеспрямовано змінюють умо-в и навчання відповідно до гіпотези і вивчають, що відбувається під впливом цих змін.

6. Висвітліть історію розвитку змісту початкової освіти