logo search
коваль деркач

29. Формування уявлень про “Текст”. Методика вивчення розділу “Текст”.

Істотним недоліком традиційного навчання української мови в початкових класах було те, що засвоювані школярами відомості з різних галузей мовознавства мали розрізнений характер і не спирались достатньою мірою на текст, на елементарні відомості з лінгвістики тексту.

У початкових класах передбачається вивчення усіх рівнів мови в їх взаємозв’язку. Теоретичною основою цього підходу є положення про те, що мова є цільним явищем. Свідоме оволодіння нею як засобом комунікації можливе тільки за умови комплексного використання її лексичного складу, знань з морфології й синтаксису (граматики), словотворення, фонетики, орфоепії, а в писемному мовленні – ще й з орфографій та пунктуації (Т.Г.Рамзаєва). Мовні одиниці (речення, слово в його лексичному й граматичному значеннях, звуки мовлення) функціонують у взаємозв’язку в зв’язному тексті.

В основу шкільного мовного курсу покладено розділ “Текст”. Це дає можливість вивчати мовні одиниці (речення, словосполучення, слово, морфема, звуки мовлення) в структурі зв’язного висловлювання з опорою 1) на одержані учнями відомості про усне й писемне мовлення, 2) набуті елементарні текстологічні знання. Практикою доведені доцільність та можливість ознайомлення молодших школярів з поняттям текст та деякими його ознаками вже з 1 класу.

У програмі цей розділ вміщений після розділу “Мова й мовлення”. На його вивчення по класах відводиться: 2 кл. – 8 год., 3 кл. – 13 год., 4 кл. – 13 год. [2; 47, 53, 60].

Текст – це одиниця мови, є її найвищим рівневим поняттям після звуків мовлення (фонем), морфем, слів, словосполучень і речень. Він є і одиницею мовлення, бо виражає завершене висловлювання (М.С.Вашуленко).

У процесі мовленнєвої діяльності учні дають зв’язні відповіді на запитання, виконують творчі роботи. Результатом цієї діяльності є текст (продукт мовлення), синонім до слова – висловлювання. Вивчення української мови спрямоване на формування в учнів уміння передавати думки в усній чи писемній формах, тобто компонувати текст.

Під час вивчення розділу “Текст” учні ознайомлюються в практичному плані з найголовнішими ознаками тексту: 1) тематична єдність, 2) основна думка, 3) заголовок, 4) зв’язність та основні засоби міжфразового зв’язку, 5) структура і типи текстів.

Зазначені відомості щодо тексту вводяться в процес навчання української мови через спостереження за відповідними мовними явищами, що виявляються в тексті (зв’язному усному висловлюванні). Це й сприятиме осмисленню учнями власної мовленнєвої практики.

Молодші школярі, які навчаються за програмами чотирирічної початкової школи, мають оволодіти на доступному для них рівні за допомогою відповідного текстового матеріалу такими практичними вміннями:

Крім роботи, пов’язаної з аналізом текстів-зразків, важливо формувати в учнів уміння дотримуватись текстологічних вимог при побудові власних висловлювань:

Необхідно привчати учнів стежити за розвитком думки під час слухання або читання, помічати в тексті найважливіші слова для висловлювання думки, осмислено членувати тексти на складові частини, визначати думку тексту.

Під час побудови власних висловлювань важливо наочно розкривати дітям особливості текстів залежно від того, 1) кому вони адресовані, 2) від мети і 3) загальної ситуації мовлення.

У навчальному процесі важливо створювати навчальні ситуації, які б спонукали б учнів до безпосередніх висловлювань (творення власних текстів). Для цього вводяться сюжетно-рольові ігри. При цьому варіюється уявлюване місце дії (у класі, в автобусі, в лісі, в магазині), співбесідники (товариш, молодший братик, мама, дідусь), мета висловлювання (про щось розповісти, повідомити, описати якийсь предмет, явище, довести певну думку).

Зв’язні усні та писемні розповіді учні вчаться будувати за сюжетними малюнками, ілюстраціями в підручниках, змістом прослуханого і прочитаного самостійно, за кадрами діа- і кінофільмів, за власними спостереженнями.

Типи текстів. За функціонально-смисловим призначенням тексти діляться на три типи: розповідь, опис, міркування. У назвах запрограмована особливість кожного. Текст-опис створює загальне уявлення про предмет, явище. В основу кладуть найпростіші ознаки описуваного об’єкта. Тексти-міркування на своєму початку містять тезу (твердження). А далі – доведення чи спростування.

З текстами розповідного характеру учні знайомляться на сторінках букваря, на уроках читання. Структурні компоненти тексту-розповіді – зав’язка, розгортання подій, кульмінація та розв’язка. Вони прямо співвідносяться з одиницями тексту – зачин, основна частина, кінцівка. Головне призначення текстів-розповідей – відтворити хід зображуваних подій, показати, як розвивалась та чи інша подія.

Для текстів-розповідей характерними є: дієслова-присудки можуть стояти не тільки після підмета, але й перед ним, тобто спостерігається зворотний порядок слів. Спостереження показують, що порушення в тексті-розповіді логіки вживання дієслів певного часу є однією з найпоширеніших мовленнєво-логічних помилок в роботах молодших школярів (М.С.Вашуленко).

У тексті-описі характеризуються явища природи, предмету, особи; констатується наявність чи відсутність тих чи інших ознак. Для цього використовуються дієслова дійсного способу. Граматично мовлення найчастіше виражається 3-ою особою. Опис може бути в будь-якому часі, але перерахування ознак має подаватися без змішування часових форм.

За стильовими ознаками тексти-описи можуть бути різним. Вони можуть належати до наукового (науково-популярного) і художнього стилів. Науковий опис характеризується впорядкованістю перелічення ознак, повнотою опису, точністю, наявні слова-терміни. Художні описи створюються за допомогою художніх засобів – епітетів, метафор, порівнянь. Можуть бути і елементи характеристики (в кінці тексту).

У підручниках часто трапляються висловлювання різних типів: у розповідь украпляються елементи опису або міркування.

Тема, зміст, ідея (головна думка) тексту. Текст – це тематична, змістова й граматична єдність речень у його складі. Це об’єднане певною темою (думкою) висловлювання, до якого можна дібрати заголовок, який має відображати його тему. Отже, тема – це те, про що розповідається у висловлюванні. До основи будь-якого тексту відносимо також зміст (реалізація теми, висвітлення її) та ідею – головна думка. Правильно побудований текст відзначається цілісністю теми, змісту та головної думки. Узагальнена форма теми – заголовок.

Речення в тексті зв’язані між собою не тільки змістом, а й граматично. Цьому сприяє порядок слів у реченнях, вживання синонімів, особових займенників, часових прислівників. Граматичний зв’язок між реченнями досягається часовою узгодженістю дієслівних форм.

Робота над заголовком нерідко проводиться формально: не розкриваються істотні функції заголовка в тексті, його органічний зв’язок з темою або метою висловлювання. Тому дітям важко добирати заголовки.

Для розвитку текстологічних понять у дітей треба пропонувати спочатку вибрати з поданих заголовків той, що найбільше підходить до даного тексту. Найчастіше діти добирають загальні заголовки. Тому треба звертати увагу на тему і мету тексту.

Будова тексту. Текст складається з трьох структурно-смислових частин: зачину, основної частини і кінцівки. Знання цих частин важливе для формування вмінь будувати власні висловлювання. У зачині повідомляється основна думка висловлювання. Цим самим зачин виконує важливу функцію – подає комунікативну установку. В основній частині розкривається тема тексту. Читач дістає уявлення про головне і чому текст має таку назву. Розповідь підсумовується в кінцівці тексту. Нею завершується розвиток теми.

Вивчаючи будову тексту, даємо деякі текстологічні знання (на основі лінгвостилістичного аналізу). Перш за все – це специфічне оформлення початкової і заключної частин. Нерідко текст розпочинається реченням, що є зачином (“Їхав Петрик з мамою трамваєм”). У зачині вживаються характерні дієслівні форми (вступив, прилетів, спалахнули, починався), відповідні прислівники (спочатку, цієї осені, зранку). Своєрідність зачину спостерігаємо в художніх творах, в казках (Чи знаєте ви, чому берізки взимку сплять? Жив-був…).

Завершується текст кінцівкою, підсумком (“… А найприємніше від усіх було Петриковій мамі”). Вона характеризується специфічними лексичними засобами, які дають загальну оцінку явищу, події, особі, її вчинкам. (“То ж скажемо всі гуртом велике спасибі Букварю” – А.Костецький. Світло Букваря). Нерідко тексти морально-етичного спрямування завершуються народними прислів’ями, крилатими словами.

Зачин і кінцівка нерідко добре співвідноситься між собою за змістом та основною метою. Завершеність тексту залежить від наявності та відсутності в ньому кінцівки.

Всі знання, уміння й навички учнів, пов’язані з текстом, є міжпредметними. Майже на всіх уроках використовуються в процесі навчання, різної навчальної діяльності тексти всіх типів – розповіді, описи, міркування. На уроках фізкультури вчителеві й учням доводиться зв’язно викладати правила й порядок проведення сюжетно-рольових та інших рухливих ігор., послідовність виконання фізичних вправ.

Зв’язність тексту. Це одна з найважливіших категорій лінгвістики тексту. Вона полягає у наявності зв’язків між окремими реченнями, абзацами та складовими частинами.

Зв’язок між реченнями здебільшого визначається зв’язком між судженнями. Відомі два основних способи зв’язку між реченнями тексту (залежно від його структури) – ланцюговий (повторюється попередній член речення у наступному, який несе змістове навантаження, або перетворюється в інший член; думка попереднього розвивається, розширюється в наступному) і паралельний (речення не зближаються одне з одним, а зіставляються). Молодші школярі користуються переважно першим способом зв’язку.

При ланцюговому способі поєднання речень можуть використовуватись лексичні повтори (головного слова, особових займенників), синонімів (контекстуальних), прислівників.

Ланцюговий зв’язок має простежуватись й між структурними частинами тексту. Це допомагає краще усвідомити хід зображуваних подій, їх послідовність, етапність. Доцільно під час відновлення деформованого тексту практикувати упорядкування частин тексту в логічно-часовій послідовності (Як переставити частини, щоб вийшов текст?)

Під час ознайомлення зі складовими частинами тексту звертаємо увагу, що кожна частина починається з невеликого відступу від початку рядка – абзаца (знайомимо практично). У невеликих навчальних текстах абзаци збігаються зі складовими частинами тексту. Але є й такі тексти, де основна частина може складатися з двох і більше абзаців. Особливо активно учні користуються абзацем у роботі над планом. Вони ділять тексти на логічно завершені частини – абзаци (група взаємопов’язаних речень, оформлених відповідно з метою і умовами спілкування).

Знання про абзац важливі і на інших уроках, в роботі з дитячою книгою; формують уміння орієнтуватись в структурі тексту, знаходити швидко потрібну частину тексту, думку. Знання про зв’язність тексту, про поділ його на абзаци, практичні вміння складати план тексту, ділити його на основі плану на окремі абзаци стануть опорою під час написання учнями переказів та власних творів.

Отже, ознайомлення з текстом сприятиме досягненню найголовнішої, кінцевої мети курсу української мови – навчити школярів будувати зв’язні тексти (висловлювання), які б були зорієнтовані на тему, мету, адресата висловлювання і враховували б ситуацію (місце, час, оточення), в якій відбувається мовлення. Введення текстологічних відомостей є важливою лінгвістичною основою для формування в молодших школярів мовленнєвих умінь й навичок на усвідомленому рівні (М.С.Вашуленко).

30. Лінгводидактичне спрямування уроку української мови в початкових класах.

Основою шкільного курсу української мови є мовознавча наука – розгалужена система знань про мову, її структуру, основні одиниці і способи поєднання цих одиниць у тексті. Ґрунтовне вивчення рідної мови створює великі можливості для розвитку мислення учнів, формування їх світогляду.

Завдання початкового курсу української мови – прищепити учням осмислене ставлення до мовних фактів, навчити їх орієнтуватись у мовних структурах; сформувати науково-правильні уявлення з фонетики і лексики, словотвору, граматики (морфології та синтаксису). Все навчання має бути спрямоване на організацію і вдосконалення мовленнєвої діяльності дітей, на оволодіння засобами творення зв’язних висловлювань в усній й писемній формах.

Питання про лінгводидактичні основи уроку української мови тісно пов’язане із зазначеними проблемами, бо спрямовані на пошук ефективних способів керівництва навчально-виховним процесом.

Практика навчання свідчить, що увага вчителя зосереджується в основному на дидактиці уроку. І недостатньо враховується лінгвістична природа матеріалу. Отже, не надається уроку належного лінгводидактичного спрямування.

Все на уроці української мови – зміст та методика проведення – залежить від урахування характеру (природи) матеріалу, внутрішньої його логіки. Так, тема “Апостроф” у початкових класах вивчається двічі – 1) в розділі “Звуки і букви”, 2) у розділі “Будова слова”. Зміст правил за розділами:

1). Апостроф (’) ставиться після букв б, п, в, м, ф та в окремих словах після букви р перед буквами я, ю, є, ї, які позначають на письмі по два звуки – [йа], [йу], [йе], [йі]. Перед апострофом букви позначають тверді звуки (пір’я, голуб’я, солов’ї).

2). В українській мові на письмі апостроф ставиться після префіксів, що закінчуються на приголосний звук, перед буквами я, ю, є, ї.

У першому випадку маємо фонетико-графічне написання, яке безпосередньо визначається вимовою. Головним у методиці вивчення є розвиток слухо-вимовних умінь. Треба вчити дітей розрізняти на слух та правильно відтворювати в своєму мовленні звукову ситуацію “приголосний +й + голосний” (П+й + Г) - бурйан, пйуть, подвірйа, звертаємо увагу, що перед апострофом твердий приголосний. Вправи базуються на слухово-вимовній основі. У кожній вправі навчального характеру (початкові вправи на усвідомлення правила) мають бути вимова звукової ситуації, звуковий (частковий або повний) й звуко-буквений аналізи її, що передують записові слова. Отже, лінгводидактична основа вивчення правила – слухо-вимовна з послідовним застосуванням звуко-графічного зіставлення: бурйян – звуки (звукову ситуацію) рйа позначаю на письмі буквою “ер”, апострофом та буквою я, буква я позначає на письмі два звуки - йа. Це все означає, що на уроках вивчення цієї теми основними мають бути різні форми звукового й звуко-буквеного аналізів та синтезу, орфографічні вправи на звуковій основі (попереджувальний диктант – записові слів з апострофом передує звуковий аналіз ситуації П + й + Г й звуко-графічні зіставляння та інш.).

У другому випадку маємо фонетико-морфологічне написання. Аналіз орфограми за характером свідчить, що під час засвоєння її важливі вміння розрізняти голосні та приголосні звуки в слові, зіставляти звуковий та буквений склади слова (фонетичний аспект); визначати будову слова, префікс (морфологічний аспект). Крім умінь розрізняти серед звуків у слові і вимовляти звук й між приголосним та голосним (як це було в першому випадку), учневі необхідно усвідомити, що приголосний – кінцевий звук префікса, що корінь має починатись звуком й, який разом з голосним (а, у, е, і) позначається на письмі буквами я, ю, є, ї. Отже, лінгводидактична основа вивчення правила – фонетико-морфологічна. Це означає, що, крім орфоепічних вправ й різних форм звукового і звуко-буквеного аналізів та синтезу, графічних зіставлень (як це було у першому випадку), додаємо аналіз слова за будовою (морфемний розбір), роботу над спільнокореневими.

Залежно від визначеної лінгводидактичної основи визначаються лінгводидактичне спрямування теми в різних класах й способи вивчення матеріалу; методи, прийоми, форми та засоби навчання.