8. Розкрийте поняття змісту освіти

Осві́та— цілеспрямована пізнавальнадіяльність людей з отриманнязнань, умінь та навичок або щодо їх вдосконалення. Процес і результат засвоєння особистістю певної системи наукових знань, практичних умінь та навичок і пов'язаного з ними того чи іншого рівня розвитку її розумово-пізнавальної і творчої діяльності, а також морально-естетичної культури, які у своїй сукупності визначають соціальне обличчя та індивідуальну своєрідність цієї особистості.^[1]

Також дисципліна, яка вивчає переважно методинавчання і вивчення в школах або подібних закладах у протилежність різним неформальним засобамсоціалізації(наприклад, міжбатькамиі їхдітьми). Тому освіту можна розуміти як передачу накопиченихсуспільством знаньмолодому поколінню для розвитку в нього пізнавальних можливостей, а також набуття умінь і навичок для практичного застосування загальноосвітніх і професійних знань.

Освіта призначена, щоб дати новому поколінню початкові знання культури, формуючиповедінкуу дорослому житті і допомагаючи у виборі можливої ролі в суспільстві. У широкому сенсі слова, освіта — процес або продукт "…формування розуму, характеру або фізичних здібностей особистості… У технічному сенсі утворення — це процес, за допомогою якого суспільство через школи, коледжі, університети та інші інститути цілеспрямовано передає свою культурну спадщину — накопичене знання, цінності та навички — від одного покоління іншому «між поколіннями». В останні десятиліття в країнах Заходу набула широкого розповсюдження наукова експертиза у сфері освіти, яка здійснюється у формах «педагогічного аудиту», «психолого-педагогічної експертизи», «комплексної гуманітарної експертизи» тощо^[2]

У повсякденному розумінні освіта крім усього іншого передбачає і, в основному, обмежена навчаннямучнівучителем. Воно може полягати в навчаннічитання,письма,математики,історіїта інших наук. Викладачі з вузьких сфер, таких якастрофізика,право,географіяабозоологія, можуть навчати тільки даному предмету, звичайно вуніверситетахта іншихвишах. Існує також викладання фахових навичок, наприклад, водіння. Крім освіти в спеціальних установах існує такожсамоосвіта, наприклад, черезІнтернет, читання, відвідуваннямузеївабо особистийдосвід. Завдання та функції освіти

Освіта прискорює процес розвитку й становлення людини як особистості, суб'єкта, забезпечує формування її духовності, світогляду, ціннісних орієнтацій і моральних принципів. Вона покликана допомогти суб'єкту увійти в культуру, освоїти її цінності й успішно діяти в культурному бутті; її завданням є формування суб'єкта, здатного побачити проблеми, суперечності цього світу, розпредметити його, знайти нові комбінації відомих елементів і своєю діяльністю створити відсутні елементи, для того, щоб інсайт, творче осяяння породило нову культурну реальність, діяльність зі створення культурних цінностей^[3].

Освіта є одним із найбільш оптимальних способів входження людини у світ науки та культури, оскільки саме в процесі здобування освіти людина засвоює культурні цінності^[3].

Право на здобуття освіти

Докладніше: Право на освіту

Право на освіту в УкраїнігарантованеКонституцією. Незаконна відмова у прийнятті до навчального закладу будь-якої форми власності, а також незаконна вимога оплати за навчання у державних чи комунальних навчальних закладах передбачають кримінальну відповідальність.

Право на освіту в наш час^[Коли?] підтверджено національними та міжнародними правовими актами, наприклад, Європейською конвенцією про захист прав людини та основних свободіМіжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права, прийнятимООНв1966році.

Усвідомлення можливостей використання обов'язкової освіти як засобу знеособлення людини викликало в демократичному суспільстві розвиток руху за недержавний і навіть сімейна освіта, за велику частку курсів з відповідального вибором учня (за участю батьків і педагогів) в програмі середніхзагальноосвітніх шкіл(тобто після закінчення початкової школи), підтримку самоосвіти, безперервної освіти протягом всієї діяльноїжиттялюдини (у міру виникнення освітньої потреби), позашкільної,дистанційноїта додаткової освіти тощо.

Підходи до освіти

Вже в античності склалися два основних підходи до навчання: культурна доречність та природна доречність. Одним з класичних викладів цих підходів є стаття знаменитого німецького педагога Адольфа Дістервега(1790–1866)рос. «О природосообразности и культуросообразности в обучении»'.

Прихильники культурної доцільності дотримуються думки, що підсумки навчання залежать виключно від культурного середовища, в яку «занурений» той, хто навчається (від наявності достатнього числа шкільних будівель, викладачів, їдалень, бібліотек з книгами, комп'ютерів у класах і вдома тощо). Істотною різноманітністю природних здібностей учня, по суті, нехтують. Характерною особливістю цього підходу є навчання всіх за єдиною програмою, в одному темпі тощо.

Для успішної роботи такого підходу, однак, абсолютно необхідний постійний контроль успіхів учнів і відсів невстигаючих. При порушенні цієї вимоги (що, звичайно, прикривається «самими добрими намірами») за рахунок явної і прихованої протидії небажаючих та/або нездатних вчитися (уточнимо, що саме за цією програмою і запропонованим способом) успішність навчання такої групи починає падати і за певних обставин негативні плоди такого навчання далеко перевершують його позитивні складові.

Так, в обов'язковій загальноосвітній школі, на думку ряду фахівців (В. В. Кумарін, професор, доктор педагогічних наук, «Педагогіка стандартності або чому дітям погано в школі» М., 1996) з її величезною різноманітністю цілей і природних здібностей учнів, і, в той же час, відсутністю планового відсіву, більше підходить принцип природоподібності.

Цікавий факт з вищезгаданої книги: в Російській імперії(друга половина XIX ст.) частка учнів, які закінчують повний курс гімназії, ледь перевищувала 10% від числа тих, що йшли в перший клас — і це при тому, що школа не була обов'язковою для всіх. Дослідження норвезьких та американських педагогів тих років показали, що (за відсутності відрахування невстигаючих) цей показник був звичайним і для північноамериканської, і для європейської школи, тобто діти були не кращі і не гірші в цьому відношенні своїх закордонних однолітків.

Іншими словами, при жорсткій (однаковій для всіх) програмі в загальноосвітній школі при десятирічній тривалості навчання частка невідповідних для такої школи більш-менш здорових дітей виявляється близько 90%. При поширеності різних захворювань, погіршення екологічної обстановки цей відсоток, зрозуміло, тільки збільшується. Тому багато питаньвихованняінавчаннябудуть вирішуватися суттєво по-різному (в тому числі прямо протилежно), залежно від прихильності відповідача до того чи іншого підходу до навчання.

Зауважимо, що така прихильність виявляється і у використовуваній системі понять. Так, прихильники культуросообразності називають навчання «освітою», а природосообразності — «просвітою» (освічують наявне, а нове утворювати можна і на порожньому місці), а відповідних працівників народної освіти — «освітянами». Для культуросообразного підходу характерні поняття «новоутворення здібностей» (в силу великої схожості з раковими захворюваннями нерідко переінакшується як «формування здібностей»), нехтування прикметником «природні» по відношенню до «здібностями», заміна самого слова «здібності» на «задатки». Звідси ж виникає поширеність переконання багатьох чиновників від освіти про те, що слово еліта (добірна частина) може відноситься тільки до діячів розумової праці («майстра — золоті руки» залишилися тільки в дореволюційних казках), у зв'язку з чим, наприклад, вся українська загальноосвітня школа вже багато років (найчастіше без урахування дійсних можливостей і потреб суспільства) «заточується» під підготовку до вищої школи.