33. Методика вивчення розділу речення в початкових класах

Речення – це мовна одиниця. У словнику-довіднику лінгвістичних термінів речення визначається як “мінімальна одиниця людського мовлення, що є граматично організованим поєднанням слів (або слово), яке характеризується змістовою та інтонаційною завершеністю (Розенталь Д.Э., Теленкова М.А. Словарь-справочник лингвистических терминов: Пособие для учителя. – М.: Просвещение, 1976. – С.311). У сучасних поглядах на речення (В.Виноградов, О.Гвоздєв, С.Ільєнко, Є.Кротевич, Т.Ломтєв, О.Шахматов та інш.) з-поміж різних ознак виділяють три суттєві ознаки – 1) комунікативність, 2) предикативність та 3) інтонаційну завершеність. Звідси випливає важлива роль синтаксису для формування комунікативних умінь і навичок. Засоби мовних рівнів (морфології, синтаксису) набувають повноти в найменшій комунікативній одиниці – реченні, що є об’єктом вивчення синтаксису.

Традиційні програми з української мови не ставили завданням розгляд речення в зазначених аспектах. А це позначалось на практичних уміннях школярів.

У зв’язку з перебудовою початкового курсу рідної мови речення розглядаються в таких двох аспектах: 1) речення як мовна одиниця, її значення; 2) речення як мовленнєва одиниця і її функціональна роль в мовленні (М.С.Вашуленко). Це дасть можливість вчителеві будувати процес вивчення речення на функціональній основі, тобто на основі його вживання в усному і писемному мовленні школярів, як одиниці висловлювання.

Робота над реченням має бути систематичною, бо на синтаксичній основі засвоюється лексичне значення слова, словотвір, морфологічні форми слів та їх синтаксична роль, орфографія, пунктуація.

Формування початкових уявлень про речення і його будову (підготовчий етап). Смислові та формальні ознаки речення учні засвоюють ще в період навчання грамоти: висловлює думку; вимовляється з розповідною, питальною та окличною інтонацією; складається із слів, пов’язаних за смислом і граматично; у реченні про когось або про щось розповідається, запитується, стверджується або заперечується; на початку речення пишеться велика буква, в кінці ставиться крапка (знак питання або знак оклику).

Щоб учні усвідомили будову речення, вони мають зрозуміти, що речення складається із слів. Є повнозначні й неповнозначні слова, їх роль у складі речення різна. Розвиткові зазначених умінь сприяє графічне позначення складу речення: Учні пішли до школи. – |_____ ____ __ ____.

Під час вивчення грамоти діти набувають вмінь ставити питання до слів (членів речення) і відповідати на них. Без такої попередньої роботи буде важко навчити учнів ставити граматичне питання до членів речення, поширювати речення за запитаннями.

Щоб виробити стійкі навички вживання слів у реченні, необхідно систематично вчити учнів будувати речення за схемами, за малюнками, за поданими словами, за темою, за темою і планом і т.п.

Система вивчення речення в початкових класах.

З 2-го (1-го) класу вводиться поняття про речення, про типи речень, різних за інтонацією та метою висловлювання (без вживання термінів), про розділові знаки в кінці (крапка, знак оклику); ведуться спостереження за різними формами спонукальних речень (прохання, запрошення, розпорядження, заклик); виявляють в реченнях головні члени (підмет і присудок) та другорядні ; встановлюють зв’язок слів у реченнях; будують речення з однорідними членами (за зразком, за малюнками), складні речення (за зразком, схемою, з опорою на сюжетну гру, малюнок) (відводиться 19 год. – [2, 48]).

У 3(2) класі закріплюється та узагальнюється вивчене про речення в 1-2 класах. Розвиваються уміння сприймати на слух речення, різні за метою висловлювання (розповідні, питальні, спонукальні – вводяться терміни). Відпрацьовуються окличні речення. Формується інтонування речень. Створюються навчальні ситуації, що спонукають використовувати у своїх висловлюваннях речення різних типів. Засвоюють інтонацію речень із звертанням та розділові знаки при них (кома, знак оклику). Розвивається вміння встановлювати зв’язок слів у реченні (за допомогою слів, які зв’язані за змістом і граматично), знаходити головні члени речення (підмет, присудок – основу речення). Будують речення прості і складні з однорідними членами (за зразком та схемами) (відводиться 9 годин – [2, 55]).

У 4(3) класі повторюються, узагальнюються та розширюються знання про речення та його структуру; розвиваються вміння встановлювати зв’язки слів у реченнях, визначати засоби зв’язків (закінчення, прийменники, тільки закінчення). У цьому класі вивчають однорідні члени речення, головні і другорядні, пов’язані між собою за допомогою інтонації (без сполучників) та сполучників й, та, а (без повторення); практично засвоюються пунктуаційні правила, пов’язані з однорідними членами речення. Важливим є складання речень з однорідними членами, поширення їх залежними словами; використання речень з однорідними членами в побудові текстів. Продовжується практика побудови складних речень за зразком, схемою, малюнками, створеними ситуаціями (відводиться 13 годин – [2, 61]).

У початкових класах учні не одержують відомості про складне речення, однак мають їх використовувати під час творення власних зв’язних висловлювань, особливо усних.

Спостереження за інтонаційними особливостями речень у тексті, розвиток мовного слуху створюють основу для навчання школярів говорити і читати правильно, виразно.

Розділи “Текст”, “Речення” опрацьовуються в кожному класі на початку навчального року, однак робота за ними є обов’язковою і під час вивчення інших розділів програми.

Формування поняття про речення. Принципи класифікації речень.

Головне завдання перебудови шкільного курсу української мови стосовно розділу “Речення” є приведення відомостей у відповідність до даних лінгвістичної науки. Це перш за все стосується принципу класифікації простих речень [5, 54].

У традиційній класифікації речення ділились на розповідні, питальні, окличні. Тут наявне змішування речень за функціональним призначенням у мовленні та емоційно-інтонаційними характеристиками.

У новій системі навчання речення розглядається в двох аспектах: функціональному (за метою висловлювання) та емоційному (за вираженням особливих почуттів під час вимовлення окремих речень). Найістотніші ознаки речення: 1) виражає закінчену думку; 2) для нього характерна змістова та інтонаційна завершеність; 3) слова пов’язані в ньому граматично і за змістом; 4) головні члени становлять основу речення.

Лінгвістичний опис класифікації речень в підручниках зорієнтований на формування в учнів поняття про речення як функціональну одиницю мовлення: речення, в яких про щось розповідається, повідомляється, – розповідне; речення, в яких про щось запитується, - питальні; речення, в яких висловлюється спонукання (прохання, запрошення, порада, наказ, заклик), - спонукальні [2, 48].

Другокласники дізнаються, що в кінці розповідних та спонукальних речень переважно ставиться крапка. Але якщо в такому реченні виражено сильне почуття, то замість крапки ставимо знак оклику. Термін окличне з’являється в підручнику 3 класу, коли в учнів вже сформувалось чітке уявлення про три типи речень з метою висловлювання [2, 55].

На фоні питальних і спонукальних речень другокласники засвоюють практично кличну форму іменників, що виступає у ролі звертань і форми наказового способу дієслів у спонукальних реченнях, засвоюють також інтонацію звертання. Це звертання до вчителя та своїх рідних (батьків, дідусів, бабусь, старших сестер та братів). Таку роботу треба проводити в присутності родичів (на батьківських зборах, родинних святах, зустрічах, ранках). Не може бути – папа, мама, дєдушка, бабушка і т.п. Треба переводити це на український мовний ґрунт: мамо, матусю, мамочко, ненько, нене; тату, татусю, батечку; бабусенько, бабусе, бабцю. Звертаючись до дитини, - Іване, Іванку; Миколо, Миколко; Петре, Петрику; Оксано, Оксанко; Галино, Галинко та інш. [5, 30]

Особливості інтонації ілюструємо на одному й тому ж реченні, зміст якого змінюється залежно від мети висловлювання: Діти навчаються в школі. Діти навчаються в школі? Діти, навчайтесь у школі! (змінюємо відповідно форми слів).

Зразки вправ, що стосуються змістової та інтонаційної сторін речення в комунікативному та емоційному планах: 1) конструювання речень з розрізнених слів (поновлення деформованого тексту; 2) аналітико-синтетичні вправи з елементами конструювання речень (графічний диктант); 3) складання учнями речень відповідно до схем, даних вчителем (синтетичні, конструктивні); 4) вправи на поділ текстів, набраних без розділових знаків і великих літер на початку речень, на окремі речення; 5) вправи на розрізнювання завершених і незавершених речень; 6) вправи на розрізнення розповідних, питальних та спонукальних речень за їх роллю в мовленні, інтонацією, специфікою побудови, а на письмі – за розділовими знаками.

Важко дітям розрізнювати розповідні і спонукальні речення. Треба зосереджувати увагу на спонукальних, різних відтінках їх (наказ, розпорядження, порада, прохання і т.п.). Це сприяє усвідомленню змістової якості речень. Тут корисна вправа на трансформацію розповідних речень у спонукальні: Наталя принесла книжку. – Наталя, принеси, будь-ласка, книжку.

Під час роботи над інтонуванням речень учні привчаються визначати логічний наголос. Корисна вправа в читанні, наприклад, питальних речень з наголосом на тому слові, що є відповіддю на поставлене питання.

Запровадження класифікації речень за метою висловлювання та інтонацією допоможе учням усвідомити ці граматичні поняття, впливатиме на розвиток різних сторін усного мовлення (емоційність, виразність, усвідомленість), підвищить пунктуаційну грамотність.

Основа речення, головні члени. У 1-2 класах формується уявлення про центр речення, здійснюється смисловий аналіз його (про кого? або про що? говориться, повідомляється) чи запитується і що говориться? Ознайомлення з основою речення відбувається практично, без елементів теорії.

У 3 класі відбувається засвоєння граматичних понять – “основа речення”, “члени речення”, “головні члени” – підмет і присудок. Учні засвоюють, що слова, які відповідають на певні питання, - члени речення. Член речення, який вказує, про кого або про що говориться в реченні, і відповідає на питання хто? що?, називається підметом. Член речення, який вказує, що говориться про підмет, і відповідає на питання що робити?, називається присудком. Підмет і присудок – головні члени речення, його основа.

Учні мають засвоїти, що підмет і присудок – рівноправні члени речення, тому аналіз речення можна починати як від підмета постановкою запитань до присудка, так і від присудка постановкою питання до підмета. Двосторонній зв’язок допомагає усвідомити граматичну основу речення.

Щоб діти не ототожнювали підмет з іменником, присудок з дієсловом, знайомимо третьокласників зі способом вираження головних членів речення (підмет – іменником, займенником; присудок – дієсловом, іменником і прикметником). Така робота виконується під керівництвом вчителя.

Робота над засвоєнням синтаксичного зв’язку між членами речення. Під час опрацювання елементів синтаксису однією з центральних є робота над встановленням зв’язків між членами речення, над спостереженням засобів сполучення синтаксичних одиниць.

Найважче навчити учнів визначити те головне слово в словосполученні, від якого треба ставити питання до залежного. Діти нерідко помилково ставлять запитання від попереднього слова в реченні. Треба їх переконувати, що виявлення зв’язків треба починати з виявлення головного (стержневого) сполучення слів – сполучення підмета з присудком, яке становить граматичну основу речення.

При знаходженні головних і другорядних членів речення не можна задовольнятись запитаннями скороченого типу (що? хто? де?). Треба користуватись питаннями, що визначаються змістом речення. (Учитель розпочав урок – Хто розпочав урок?). Постановка певних запитань до підмета важлива, щоб діти не змішували підмет і прямий додаток. (Учитель розпочав урок).

Зустрічаються складності у послідовності знаходження другорядних членів речення. Загальний порядок виявлення зв’язків між членами речення такий: після визначення основи речення (підмет і присудок) спочатку шукаємо слова, що залежать (пояснюють) від підмета, якщо вони є, а потім – слова, що залежать (пояснюють) присудок. Отже, спочатку знаходять групу підмета (підмет і означення), а потім – групу присудка (присудок, додаток та обставини). Доцільно це супроводжувати складанням графічних схем.

На початковому етапі граматичного розбору використовуємо речення, в яких другорядні члени безпосередньо відносяться до підмета і присудка, пізніше – в яких до одного головного члена речення відносяться кілька другорядних.

У зв’язку із синтаксичним розбором особливо корисні такі види вправ аналітико-синтетичного характеру: 1) поділ “суцільного” тексту на речення, 2) виписування з речення пар слів (словосполучень, головні члени речення не відносяться до словосполучень), 3) графічний диктант (вчитель читає речення, учні складають його схему).

У початкових класах доцільно схеми речень записувати в рядок, бо вони ідуть у такому порядку, як вживаються в мовленні. “Розсипні” схеми дуже деформують речення, а це ускладнює усвідомлення учнями його структури.

Схема усного синтаксичного розбору:

1. Прочитай аналізоване речення.

2. Визнач, яким є речення за метою висловлення.

3. Визнач, яким є речення за інтонацією.

4. Визнач основу речення.

5. Назви підмет і присудок, встановивши між ними за допомогою питань двосторонній зв’язок. Назвіть, якими частинами мови вони виражені.

6. Назвіть другорядні члени речення, які залежать (пояснюють) підмет, поставивши питання від підмета.

7. Назвіть другорядні члени, залежні від присудка, поставивши до них питання від присудка.

8. Назвіть другорядні члени, залежні від інших другорядних членів.