Звуко-буквений розбір

1. Скажи слово, назви склад з наголошеним голосним, вимови слово за складами, визнач послідовність звуків у ньому.

2. Вимови голосні звуки, скільки їх.

3. Вимови приголосні звуки, скільки їх. Розкажи про них – глухий чи дзвінкий, м’який чи твердий.

4. Якими буквами треба позначити звуки слова під час запису.

Зразок усного звуко-буквеного розбору слова сім’я.

1. [С'імйá]; [йá]; [с'ім-йа] ¹; [с'імйа].

2. Голосні звуки – [і], [а], два звуки.

3. Приголосні звуки – [с'], [м], [й], три звуки.

[с'] – глухий, м’який

[м] – дзвінкий, твердий

[й] – дзвінкий, м’який.

4. Звук [с'] позначу буквою ес,

звук [і] – і,

звук [м] – ем,

звуки [йа] – буквою я.

Перші три кроки алгоритму - звуковий розбір, четвертий - звуко-буквений.

Під час виконання 1-3 пунктів розбору виникає необхідність виділяти звуки із слова, що звучить. Головним способом виділення звуків, відомим у практиці навчання, є протяжна вимова їх у складі повного слова [14]: щ[уууу]р, п[оооо]лив. І так можна протягувати всі звуки в слові. М’який знак (ь) звукового значення не має, його “тягти” не можна.

“Тягнути” треба не два звуки – [поооо]лив, а один – п[оооо]лив. Звертаємо увагу, що під час “протягування” окремо глухих приголосних звуків голос не бере участі (кладуть руку на гортань – дрижання її не відчувається).

Прийом “протягування” звуків значною мірою допоможе уникнути помилок у вимові приголосних звуків з призвуком голосного (п’ять – перший звук – [п^и], помилки проявляються на письмі – “пиать”. У процесі навчання для з’ясування звукового складу слова вчитель постійно має показувати зразок звукового аналізу – вимовляти слово, “протягуючи” кожен звук, а учні повторюють за ним.

Треба вчити учнів робити перевірку виділених звуків у складі повного слова на основі слухання вимовленого слова (П.С.Жедек), як-от: у слові день учень назвав третій звук [н], одержали слово “ден” – такого слова немає. Якщо слово не вийшло, шукаємо помилку.

Під час проведення звукового, звуко-буквеного розборів важливо навчити дітей послідовно називати звуки в почутому слові, визначати співвідношення між звуками і буквами в ньому, що вкрай необхідне під час письма, бо письмо – це кодування звукового складу слова за допомогою умовних (буквених) знаків (Жинкин Н.И. Механизмы речи. – М., 1958. – С.362-363).

Особливість зазначених видів розбору в тому, що аналізу має передувати орфоепічна вимова слова, а не проговорювання його (відтворювання буквеного складу). Отже, на початку розбору треба домагатись правильної вимови слова. Якщо помилка допущена у вимові, її виправляємо, співвідносимо помилкову вимову з орфоепічним зразком.

У практиці навчання увага нерідко зосереджується лише на підраховуванні кількості звуків і букв. Це не варто робити. Головне в зазначених видах розборів -– якість звуків.

Якщо враховувати зміст та призначення звукового, звуко-буквеного розборів, то найбільш доцільною формою її проведення є усна. Однак у практиці навчання з метою контролю використовується й письмова форма (частковий розбір):

• підкресліть у словах букви, що позначають голосні звуки (або приголосні);

• підкресліть у словах букви, що позначають ненаголошені голосні звуки (або наголошені звуки, склад з наголошеним –ненаголошеним голосним);

• підкресліть у словах букви, що позначають м’які (тверді) приголосні звуки;

• підкресліть у словах букви, що позначають м’якість (твердість) приголосних на письмі;

• поставте знак наголосу в словах;

• випишіть спочатку слова з наголосом на першому складі; потім на другому і т.д.

У процесі письмової форми звуко-буквеного розбору аналіз слова починається від букви (слово сприймається за допомогою зору). Уся аналітична робота зводиться до визначення звукових значень букв у слові. Саме цим і пояснюється недоцільність письмової форми звуко-буквеного розбору.

Помилки у звуко-буквеному аналізі. Треба слідкувати, щоб діти чітко називали звуки, у більшості своїй – коротко (без призвуку).

Помилками у звуковому аналізі вважаються:

• звук називають, як букву (парта – перший звук “пе”);

• глухий приголосний вимовляють з голосом;

• приголосний звук вимовляють з призвуком (парта – перший звук [п^и], весна – перший звук [в^и];

• замість м’якого приголосного називають твердий (льод – перший звук [л]) і навпаки.

У плані чіткого розмежування звука і букви помилковими є і такі твердження:

• “м’яка” (тверда) приголосна (правильно: м’який – твердий приголосний звук);

• “дзвінка” (глуха) приголосна (правильно: дзвінкий – глухий приголосний звук);

• “звук є” (я, ю, є, ї – це тільки букви, які вживаються для позначення голосних звуків – маля, любов, верхнє – або приголосного і голосного – солов’ю, з’ясувати, синіє, їжак);

• “наголошена буква” (правильно: наголошений звук);

• “голосна (приголосна) буква” (правильно: буква для позначення голосного або приголосного звука);

• “буква я (або ю, є) вживається для пом’якшення попереднього приголосного” (правильно: буква я вживається для позначення м’якості попереднього приголосного; лише перед звуком [і] в українській мові спостерігаємо пом’якшення твердих приголосних);

• “м’який знак (ь) вживається на письмі для пом’якшення попереднього приголосного” (правильно: м’який знак (ь) вживається для позначення м’якості попереднього приголосного; (ь) не має звукового значення, не впливає на попередній приголосний);

• “буквосполучення вимовляється твердо (м’яко)” (правильно: в буквосполученні твердо-м’яко вимовляються лише приголосні звуки; буквосполученням позначається на письмі відповідна сполука звуків);

• “наголошений склад” (правильно: склад з наголошеним – ненаголошеним голосним звуком);

• “правопис ненаголошених голосних в корені слів” (правильно: позначення на письмі ненаголошених голосних в корені слів);

• “у слові медовий другий звук [е]” (правильно: у складі з ненаголошеним голосним вимовляться [е] з наближенням до звука [и], отже, другий звук – [е^и]);

• “у слові вітер звук [в'] м’який” (правильно: у слові вітер звук [в'] пом’якшений, бо губні звуки, шиплячі та задньоязикові можуть пом’якшуватись перед звуком [і]);

• “у слові черв’як складоподіл чер-в’як” (правильно: черв’-як, бо сонорний звук [в] стоїть перед приголосним [й], звуки [йа] позначаються буквою я).

Звукові, звуко-буквені аналітичні, аналітико-синтетичні та синтетичні вправи.

У методичній теорії та шкільній практиці навчання відомо немало вправ для засвоєння основ фонетики, граматики та орфографії. Значна кількість з них – це мовний розбір. Мовний розбір (аналіз) здійснюється в початкових класах у таких різновидах: звуковий, звуко-буквений, морфемний, морфологічний та синтаксичний. Систематично має практикуватись і лексичний (частковий) розбір, оскільки без усвідомлення лексичного значення слова не завжди можна визначити його граматичний склад або синтаксичні функції. Отже, звуковий, звуко-буквений (фонетичний) розбори – різновиди мовного розбору.

Паралельно з мовним розбором застосовуємо і мовне конструювання (синтез). Поєднання аналізу й синтезу має велике значення в системі роботи з лексики, фонетики та граматики. Добре спланована аналітико-синтетична діяльність учнів сприяє глибокому усвідомленню виучуваного матеріалу, формуванню свідомого ставлення до мовних явищ.

Усі звукові, звуко-буквені вправи за складом розумових операцій можна поділити на три групи:

І. Аналітичні – звуковий, звуко-буквений розбір.

ІІ. Аналітико-синтетичні – звукове моделювання, звуко-буквене коментування, гра “Живі букви”.

ІІІ. Синтетичні – звукове конструювання.

Виконуючи вправи першої і другої груп, учні аналізують даний матеріал. Така діяльність не стимулює їх до творчого застосування різних форм, до творення нових слів та структур речень, тобто в цілому заторможується процес застосування знань у мовленнєвій практиці. Не можна розвивати учнів у розумовому та мовленнєвому відношеннях, користуючись лише аналізом (Фомичева Г.А. Задания для грамматического разбора // Нач. шк. – 1980. - №7). Продовженням і наслідком розбору “має бути діяльність учня, що пов’язана з використанням одержаних знань, з практикою мовлення, з конструктивним застосуванням у мовленні засвоєного з граматики (Текучев А.В. Грамматический разбор в школе. – М.: Просвещение, 1963). З цією метою і треба застосовувати мовне конструювання.

Звукове моделювання полягає в тому, що учень вимовляє слово, потім називає послідовно кожен звук, позначаючи одночасно його певним знаком: кружечок асоціюється з вільним проходженням видихуваного повітря через мовний апарат (голосний звук); одна риска позначає перешкоду на шляху видихуваного повітря (бувають різні під час вимови твердих приголосних звуків); дві риски – сильну перешкоду, що спостерігається у вимові м’яких приголосних (створюються додатковим до основної артикуляції підняттям середньої спинки язика в напрямку до твердого піднебіння). Пом’якшений позначається рискою і другою до половинки ( ––) (артикуляція наближається до і-подібної).

Звукове моделювання треба завжди супроводжувати звуковим аналізом. Учень не повинен мовчки будувати звукову модель (схему). Звукове моделювання формує в учнів свідоме уявлення про звуковий склад слова, про існуючі невідповідності між словами вимовленими та позначенням їх на письмі (колосся, яма, Київ, олень, кущ, щічки, жінка, милується, дзьоб та інш.).

Алгоритм звукового моделювання (схеми): малюємо відкриту рамку; вимовляємо орфоепічно вірно слово; називаємо послідовно звуки і відповідно їх позначаємо; закриваємо рамку; виконуємо складоподіл; ставимо наголос. Складоподіл позначається круглими дужками внизу.

Зразки повного звукового моделювання:

(яблуня) (люди)

Звукове та складове моделювання починаємо практикувати вже в 1 класі:

– у слові один склад; – у слові два

склади, наголос на другому складі; – у слові два звуки;

– у слові три звуки, один з них голосний.

Початковий алгоритм побудови звукової моделі (схеми) в першому класі може бути таким: вчитель називає слово, вимовляє звуковий ланцюжок, “протягуючи” звуки (діти повторюють), разом із учителем з’ясовують кількість їх у слові, далі складають схему (спочатку це робить вчитель, а потім діти, де треба, – за допомогою вчителя).

У другому класі, на просуненому етапі, у оволодінні складовим та звуковим моделюванням треба давати більше самостійності у виконанні звукового аналізу та складанні схеми (графічне синтезування). Завдання можуть бути сформульовані так: вимови слово, назви звукову послідовність у ньому (ланцюжок), склади схему. Звукова модель обов’язково заповнюється в процесі називання звуків у слові, тобто її одержуємо внаслідок звукового аналізу слова. Складання моделі має супроводжуватись попереднім слуханням вимовленого слова – вимовляє вчитель, коригується далі вимова учнів, у кого вона є з помилками.

Звукове моделювання може бути повним (звуковий аналіз слова, побудова звукової моделі) та частковим. Часткова форма звукового аналізу: вчитель вимовляє слово, дає завдання – назвати в слові третій звук або п’ятий, піднести сигнальну картку з відповідним позначенням (фішкою). За допомогою фішок можна виконати і таку вправу: вчитель вимовляє слово, просить назвати, наприклад, твердий звук у слові, діти вимовляють його, а потім піднімають відповідну фішку.

У

― ― 0 —

– слово має один склад, перші два звуки приголосні, тверді, позначаємо однією рискою; далі голосний звук, м’який приголосний, позначений двома рисками.

(читання) – слово має три склади, склад з наголошеним

голосним посередині слова; звуків – 6, а букв на одну більше (7), бо один подовжений м’який звук [н'] позначається на письмі двома буквами нн.

Такі вправи сприяють удосконаленню вмінь аналізувати звуковий склад слів, розмежовувати звуки та букви в них, формуванню графічних вмінь, навичок звукового моделювання.

Розвиткові зазначених умінь та навичок сприяють і вправи на співвідношення даних схем із відповідними словами тексту. Схеми даються під текстом. У цих вправах звуковий аналіз виступає двічі: аналізують схему і слово тексту. Діє і зоровий фактор, бо в процесі співвіднесення слова (буквене позначення) та звукової моделі зіставляються букви з відповідними фішками (символічні позначення).

Різновидом моделювання є гра "Живі букви". Вчитель називає слово, діти створюють його графічний зразок за допомогою букв ("будують"). Доцільно в дії мати два алфавіти на випадок повторення букв у слові: один на столі у вчителя, другий – у кожного учня буква. Якщо повторюються букви в слові, то один з учнів "доносить" відповідну. Методика проведення: називаю слово, діти будують його, порівнюємо вимову і написання, пояснюємо правопис, якщо є така потреба, а потім даємо звукові завдання від букви:

• вийди склад з наголошеним (ненаголошеним) звуком, вимов його, якими буквами позначається?

• вийди перший, другий, третій склади, якими буквами вони позначаються?

• вийдіть букви, що позначають голосні (приголосні) звуки; назвіть спочатку звуки, а потім букви, що їх позначають;

• кожна буква (що позначає приголосний чи голосний) розкажи про себе ("позначаю звук … , він ….");

• побудуємо слово, яке б починалось першим складом побудованого;

• побудуємо слово, яке б мало стільки складів, скільки в побудованому;

• побудуємо слово, яке б мало наголос на тому складі, що і в побудованому та інш.

У зазначених вправах аналіз змінюється синтезом (побудуємо…). Оскільки в цій вправі йдемо від букви до звука, то найкраще її використовувати на етапі вдосконалення вмінь у звуковому моделюванні.

І звукове моделювання, і гра "Живі букви" – аналітико-синтетичні вправи. В останній вправі звуковий аналіз виступає кілька разів: 1) вчитель називає слово, учні аналізують його, щоб своєчасно вийти з буквою; 2) коли вийшли, треба визначити "своє" місце в слові (знову аналізують його); 3) далі – систематичний аналіз під час виконання звукових вправ зі словом.

Звукове конструювання. Це синтетична вправа. Синтетичні (конструктивні) вправи сприяють не тільки вдосконаленню звукових умінь, але й мовленнєвій практиці, бо пов’язані з добором потрібних слів за певними координатами, з вимовою їх.

Мовне конструювання за характером завдань може бути двох видів: фонетичне та граматичне.

Під час фонетичного (звукового) конструювання розумова діяльність учнів спрямована на усвідомлення звукового складу слова. За певними звуковими координатами учні добирають слова (словесне конструювання):

• доберіть слово, яке б починалось голосним звуком;

• доберіть слово, в якому б звуків було б менше, ніж букв (і навпаки);

• доберіть слово, в якому б було 4 звуки;

• доберіть слово, в якому б було 2 голосних звуки;

• доберіть слово, в якому б було 2 склади;

• доберіть слово, в якому б був один склад з ненаголошеним голосним звуком;

• доберіть слово, в якому б був один м’який (твердий) приголосний звук;

• доберіть слово, в якому б був звук [й] та інш.

Завдання звукового конструювання треба поєднувати із завданням на усвідомлення звуко-буквених відповідностей у слові:

• доберіть слово із звуком [о], якою буквою він позначається на письмі;

• доберіть слово з буквою я, які звуки вона позначає на письмі (моя, поряд);

• доберіть слово із звуком [р'], якими буквами він позначається на письмі;

• доберіть слово з пом’якшеним довгим звуком, якими буквами позначається цей звук та інш.

У зазначених завданнях з’ясуванню синтетичних завдань передує самостійна аналітична діяльність учня: з великої кількості слів на основі порівняння їх звукового та буквеного складу він вибирає потрібне слово до заданих координатів. Під час такої роботи удосконалюються вміння, які потрібні на письмі: вміння розкласти слово на звуки, вміння синтезувати їх.

Крім словесного конструювання, умовно можна виділити графічне конструювання: добір слів за даною схемою. Графічне позначення звукового складу (а іноді – частково і буквеного) в завданнях може бути таким:

(вода) (сестра) (шофер)

(щось) пло[– –0] (площа) ча[– –0] (чашка).

Звукова робота в цілому на уроках української мови не ускладнює навчальний процес, а робить навчання ефективним, практично цілеспрямованим.

38. Методика формування граматичних понять на уроках мови в початкових класах

Суттєві ознаки граматичних понять – лексичні, морфологічні, синтаксичні – знаходяться у внутрішній взаємодії. Специфіка їх засвоєння зумовлена високим ступенем абстракції. Для оволодіння граматичним поняттям необхідне вміння абстрагуватися від конкретного лексичного значення слів. Мислення ж молодших школярів конкретне і потребує певної наочної опори. Такою чуттєвою основою для дитини під час засвоєння граматичних понять є мовна наочність.

Розуміння складної природи засвоєння граматичних понять підводить до висновку, що успішна підготовка молодших школярів до їх сприймання можлива, якщо постійно розвивати уявлення учнів про лексичне значення слова; розкривати сутність певних граматичних категорій і форм; враховувати їх здатність вступати у певні зв’язки із словами й формами інших лексико-граматичних розрядів; забезпечувати розвиток уміння аналізувати слова за їх зв’язками, роллю у реченні.

Засвоєння граматичних понять включає не лише запам’ятовування їх, а й введення у мовленнєву практику школярів. Реалізується ця дидактична мета застосуванням комплексних вправ на засвоєння суттєвих ознак виучуваного поняття, встановлення міжпонятійних зв’язків; включення нових знань у систему раніше вивчених; оволодіння вміннями використовувати їх форми у монологічному мовленні. Граматичні поняття формуються внаслідок тривалої роботи над відповідним мовним матеріалом. Одні граматичні поняття засвоюються учнями за кілька уроків (наприклад, поняття про корінь, суфікс чи префікс). Інші (іменник, прикметник, дієслово) формуються впродовж усіх чотирьох років навчання дітей у школі.

Процес формування граматичних понять умовно можна поділити на чотири етапи.

Перший етап формування граматичних понять полягає в аналізі мовного матеріалу з метою виділення істот­них ознак поняття.

Виконанням таких розумових операцій (аналіз і синтез) учні абстрагуються від лексичного значення слів і виділяють граматичні ознаки, типові для даного мовного явища. Зокрема, для поняття «частини мови» розвиваємо у дітей вміння абстрагуватися від конкретного лексичного значення слів і об'єднувати їх за спільними граматичними ознаками (відповідають на питання - що? або що робить? що? або який?).

Другий етап формування граматичних понять полягає в узагальненні істотних ознак, встановленні зв'язків між ними та введенні терміна.

Безумовно, засвоєння терміну полегшує оперування граматичним поняттям, веде до уточнення і міцного засвоєння його. Проте введення терміну доцільне лише тільки після того, як учні усвідомлять його значення на конкретному матеріалі.

Третій етап формування граматичних понять полягає в уточненні суті ознак поняття і зв'язків між ними. Так, учні усвідомили важливу ознаку поняття «частини мови»: щоб визначити, до якої частини мови належить слово, потрібно знати не тільки його лексичне значення, а й на яке питання слово відповідає. Водночас із цим учні засвоюють і окремі граматичні ознаки частин мови: рід і число іменників та прикметників, час дієслів, опановують інші істотні ознаки частин мови – здатність іменників і прикметників змінюватися за відмінками і числами, а дієслів – за особами і числами, наявність ро­дових форм у цих частин мови.

Четвертий етап формування граматичних понять полягає в конкретизації вивченого поняття за допомогою вико­нання вправ, які вимагають практичного застосування одержаних знань.

Запам'ятовування дітьми граматичних визначень чи правил не може бути критерієм їх сформованості, бо діти часто не вміють користуватись ними у мовленнєвій практиці. Тому переконливим прийомом перевірки знань учнів є виконання самостійних робіт, граматич­ного розбору, групування слів за певною ознакою тощо.

За послідовністю формування граматичних понять можна простежити під час опрацювання теми «Прик­метник» у 2(3, 4) класах. Робота над формуванням поняття «прикметник» починається з аналізу мовного матеріалу і виділення істотних ознак поняття. Для цього учням можна дати завдання розглянути м'яч і сказати, який він за розміром (великий, маленький), за матеріалом (гумовий, шкіряний чи пластмасовий), за кольором (синій, червоний), за формою (круглий). Так на уроці створюється мовленнєва ситуація, яка спонукає учнів до оперування словами — назвами ознак предмета. Учні записують словосполучення: великий, гумовий, червоний, круглий м'яч (4).

У наведеному фрагменті уроку знайшли відображення всі етапи формування граматичного поняття «прикметник»: 1-й етап — аналіз мовного матеріалу і виділення ознак поняття; 2-й етап — узагальнення істотних ознак у слові-терміні; 3-й етап – узагальнення ознак (формулювання правила); 4-й етап — виконання вправ на закріплення, якими передбачається включення одержаних знань у мовленнєву практику.

Для первинного і подальшого закріплення граматичного поняття використовуються здебільшого такі чотири види вправ: розпізнавання граматичної форми та відповідне обґрунтування; порівняння її з іншою, зовні схожою; визначення, в якій формі вжито слово, добір до неї початкової та всіх інших форм; утворення від початкової форми потрібної за змістом тексту, визначення її. Засвоєння граматичних понять відбувається в умовах мовленнєвої діяльності молодших школярів.