6.2. Взаємодія сім'ї і дошкільного закладу у вихованні дітей

З перших днів свого життя дитина починає поступово всотувати в себе навички вживання у світ і виживання у ньому, опановувати соціальний досвід (соціалізується). Макрокосм цього світу на перших порах зведений до се­редовища сім'ї, яка передусім несе відповідальність за ви­ховання дитини. Глибинний зміст, масштаб і сила цієї від­повідальності обумовлені соціальним статусом сім'ї.

З часом дитина розширює сферу своєї взаємодії зі сві­том, на неї спрямовують свої впливи різноманітні соціаль­ні інститути, які доповнюють, урізноманітнюють виховні зусилля сім'ї. На етапі дошкільного дитинства провідним соціальним інститутом, покликаним забезпечити різнобіч­ний розвиток дитини, є система дошкільних закладів. Гар­монійна взаємодія їх із сім'єю є запорукою повноцінності буття дитини, розкриття і реалізації її потенціалу, виходу на нові орбіти соціальної реальності. І все-таки найвища відповідальність за виховання дітей у цій взаємодії нале­жить сім'ї.

Виховна функція сім'ї

В усі часи і серед різних народів родинне виховання бу­ло і є незмінною цінністю, головною духовною основою життя нації, могутнім соціальним феноменом, який най­тісніше об'єднує людей, неперевершеним чинником само­виявлення людини в усіх її іпостасях: немовля, дитина, підліток, юнак (дівчина), чоловік (жінка), син (дочка), ді­дусь, бабуся, онук та ін.

Сім'я — мала соціально-психологічна група, члени якої пов'язані шлюбними або родинними стосунками, спільністю побуту і взаєм­ною моральною відповідальністю.

Соціальна роль сім'ї обумовлена потребою суспільства у фізичному і духовному відтворенні населення. Будучи одним із найважливіших елементів суспільства, значною мірою залежачи від процесів і тенденцій у ньому, сім'я є відносно автономним соціальним інститутом, що зумов­лює її соціальну стійкість, захищеність, навіть недоступність для соціальних експериментувань. Як і кожне соці­альне явище, вона також розвивається.

Сім'я виконує різноманітні зовнішні і внутрішні функ­ції. З огляду на особливості соціального буття сім'ї, виок­ремлюють такі провідні її функції:

— виховна функція. Полягає вона у задоволенні інди­відуальних потреб у батьківстві та материнстві, самореалізації особистості в дітях. Стосовно суспільства виховна функція сім'ї забезпечує соціалізацію підростаючого поко­ління;

— господарсько-побутова функція. Спрямована вона на задоволення матеріальних потреб членів сім'ї, забезпе­чення умов для збереження і зміцнення їхнього здоров'я, організацію відпочинку;

— емоційна функція. Реалізація її задовольняє потре­бу людини у визнанні, любові, турботі, психологічному за­хисті;

— функція духовного спілкування. Забезпечує взаєм­не розуміння і духовне збагачення особистості;

— функція формування досвіду соціального життя. У сім'ї особистість здобуває первинні знання і навички взає­модії з людьми, поведінки в суспільстві, набуває досвіду соціального контролю за виконанням його норм і правил;

— сексуально-еротична функція. Забезпечує продов­ження роду, задовольняє потреби індивіда у сексуальному житті.

Порушення функцій сім'ї може бути пов'язане з полі­тичними, соціально-економічними умовами її життя, особистісними якостями її членів, особливостями їхніх взаємин. Неблагополуччя у сім'ї породжує проблеми у розвитку дітей.

У сучасній сім'ї особлива роль належить функціям ду­ховного спілкування, емоційної підтримки, виховній фун­кції, оскільки суспільство, навчально-виховні заклади не можуть забезпечити таких унікальних умов для емоційно-духовного життя особистості, якими володіє сім'я. Саме завдяки проживанню в сім'ї, цілеспрямованим її зусиллям людина пізнає, осягає свою людську сутність, обов'язки пе­ред іншими людьми, передусім перед батьками і дітьми, ут­верджує в собі все людське. Для цього вона повинна вирос­тати в сім'ї, в якій витає дух любові, всі чуйно, турботливо ставляться одне до одного. Адже уроки доброти, любові, здатність до співпереживання неможливо почерпнути з книжок. Ці якості виробляються в дитині передусім під час

її взаємодії з найближчими їй людьми. Відчуваючи любов до себе, спостерігаючи, у чому це виявляється, дитина вчиться любити інших людей. А любов до дитини виростає із взаємної любові батьків, від уроків любові, отриманих ними у своєму дитинстві, від щирості їхніх стосунків зі сво­їми батьками.

Особливості виховної функції сім'ї полягають у тому, що вона одночасно виховує дорослих і дітей та реалізуєть­ся у таких трьох головних аспектах:

1. Становлення, розвиток, виховання дитини як осо­бистості, сприяння розвитку її здібностей. Сім'я репрезен­тує дитині суспільство, забезпечує передавання їй соціаль­ного досвіду, охороняє її права.

2. Здійснення виховного впливу сім'ї на кожного індиві­да впродовж усього його життя. Кожна сім'я має свою сис­тему виховання, засновану на певних ціннісних орієнтаці­ях. Спочатку несвідомо, орієнтуючись на почуття близьких людей, дитина починає розуміти, що в її поведінці їх радує, а що засмучує. Пізніше у неї формуються уявлення про те, що є прийнятним у сім'ї, а дорослішаючи, вона починає ус­відомлювати принципи, на яких вибудовуються стосунки в її сім'ї, порівнювати їх з ідеальною, на її погляд, системою.

3. Спонукання дітьми саморозвитку, самовдосконалення своїх батьків та інших родичів. Дитина є невичерпним дже­релом життєвих успіхів, емоційних стимуляторів для дорос­лих. Ледь з'явившись на світ, вона значно розширює його го­ризонти для своїх батьків, вносить у їхнє життя багато ново­го. Підростання, дорослішання дитини потребує нових знань, виховних умінь і навичок дорослих, реалізації своєї соціальної ролі на більш високому рівні. Виховуючи дитину, батьки самі повинні поводитися на рівні вимог, які їй пред'являють. Очевидно, на цьому ґрунтуються твердження, що не сім'я соціалізує дитину, а дитина соціалізує дорослих.

У дошкільні роки дитина повністю ототожнює себе зі своєю сім'єю, передусім із батьками; її емоційний світ май­же цілком залежить від атмосфери в сім'ї. Саме тут вона пізнає й опановує моделі моральної поведінки, взаємодії з іншими людьми, природою тощо.

Особливості сімейного виховання дошкільників

У сім'ї дитина отримує перші уявлення про себе та ін­ших людей, розвиває необхідні для життя соціальні почут­тя, навички спілкування і спільної діяльності. Сім'я створює передумови для взаємопроникнення світу дітей і світу дорослих, що є важливим чинником соціалізації особис­тості. Унікальні виховні можливості сім'ї впливають на людину протягом усього її життя.

Універсальний, всеохопний, постійний виховний вплив сім'ї на особистість є наслідком дії таких чинників:

1. Безкорислива любов до дитини, яка вселяє їй почут­тя захищеності, створює атмосферу душевності, соціаль­ного і життєвого оптимізму. Взаємини дітей і дорослих у сім'ї є справжньою школою почуттів, найважливішим фактором, що формує емоційно-мотиваційну сферу до­шкільника, його ставлення до людей і життя. Все це є важ­ливими передумовами розвитку індивідуальності дитини.

2. Природне включення дитини у найрізноманітніші людські стосунки. Відбувається це передусім завдяки участі дитини у спільних з дорослими видах діяльності. Багатоплановість життєвих ситуацій, які виникають в сі­мейному житті дитини, неможливо змоделювати в жодній досконалій виховній системі.

3. Багаторольова структура сімейного колективу, яка забезпечує багатогранність, постійність і тривалість його виховного впливу. Цей вплив відбувається у процесі взає­модії дитини і дорослих за найрізноманітніших життєвих ситуацій, щодня повторюється у різних формах.

4. Можливість набуття дитиною позитивного досвіду і переживання негативних почуттів. Усе це відбувається в атмосфері довіри, гуманного ставлення до дитини, які є не­обхідними для набуття почуття впевненості, відповідаль­ності, уміння долати життєві негаразди, гідно поводитися за будь-яких обставин.

Головне, щоб дитина сприймала сім'ю як фактор її емо­ційного затишку, внутрішнього комфорту, гарантію того, що за будь-яких умов вона знайде тут розуміння, підтрим­ку і захист.

У сім'ї дитина вперше пізнає почуття ревнощів, набу­ває досвіду подолання непорозумінь, вчиться виконувати не лише приємні для себе, а й обов'язкові, необхідні для ін­ших справи. Вона повинна навчитися визнавати свої нега­тивні почуття, уміти тактовно стримувати, вгамовувати їх. Як зауважував П. Лесгафт, «таємниця сімейного вихо­вання у тому і полягає, щоб дати дитині самій розгортати­ся, робити все самій». Тому дорослі повинні «завжди ста­витись до дитини з першого дня появи її на світ, як до лю­дини, з повним визнанням її особистості...».

Характерною особливістю виховного впливу сім'ї є йо­го первинність. Йдеться про те, що сім'я є першим джере­лом цього впливу, а, як зазначав Ж.-Ж. Руссо, кожен на­ступний вихователь значно слабше впливає на дитину, ніж попередній. Крім того, процес виховання в сім'ї є більш природним, ніж у виховному закладі. Взаємодія у сім'ї пе­редбачає ширші можливості для дитини бути суб'єктом ді­яльності, ніж у дошкільних закладах, у яких вона є більш зарегламентованою.

Виховні можливості сім'ї можуть бути реалізовані за наявності відповідних об'єктивних і суб'єктивних умов.

До об'єктивних умов реалізації виховного потенціалу в сім'ї належать:

— рівень матеріального достатку сім'ї (рівень і струк­тура використання доходів, матеріальні умови життєді­яльності);

— забезпеченість дитячими дошкільними закладами, школами, закладами охорони здоров'я;

• кількість і склад (структура) сім'ї.

Суб'єктивними умовами реалізації виховного потен­ціалу сім'ї є:

— громадянська спрямованість і культура батьків, їх­нє прагнення бути авторитетними для своїх дітей, вихову­вати їх як гармонійних особистостей;

— загальний культурний потенціал, традиції, мораль­ні та духовні цінності сім'ї;

— місце дитини в сімейному колективі, моральний ав­торитет батьків в її очах;

— педагогічна культура батьків.

Гармонійна взаємодія об'єктивних і суб'єктивних чин­ників є передумовою формування і розвитку досконалої особистості. Однак з різних причин такої гармонійної єд­ності не існує. У різні історичні епохи ці причини мають свої специфічні особливості, хоч загалом їх джерела при­близно однакові та й наслідки мало чим відрізняються. Наприклад, соціально-політична, економічна стабільність у суспільстві є передумовою матеріального благополуччя і сприятливого для розвитку дитини морального, психоло­гічного клімату в сім'ї. За таких умов дитина має змогу відкривати для себе й опановувати механізми міжособистісної взаємодії, вчитися поводитися у конкретних життє­вих ситуаціях на рівні цивілізаційної культури. Головним у цьому для неї є реальна життєва практика її батьків і найближчих родичів.

Політична, соціально-економічна нестабільність де­структивно впливають на соціальне самопочуття сім'ї, по­роджують нервозність, апатію, соціальний песимізм до­рослих або їх гіпертрофоване ставлення до матеріальних чинників буття, що неминуче позначається на формуванні внутрішнього світу дітей. Адже, переймаючись пошуком джерел існування або нагромадженням багатства, батьки все менше приділяють уваги моральним чинникам функ­ціонування сім'ї. Із матеріальними аспектами пов'язаний авторитет батька в сім'ї, оскільки він за традиційним роз­поділом тендерних ролей відповідальний за це. Нерідко зниження його авторитету у складні періоди життя пов'язане з не цілком тактовною поведінкою матері. Час­то батьки або хтось один із них змушені шукати заробітків далеко від дому, що породжує властиві неповним сім'ям проблеми, передусім позбавляє дітей спілкування, душев­ного тепла, зразків соціальної поведінки.

За твердженням психологів, неповна сім'я є одним із найпотужніших джерел психогенних переживань особис­тості (неврозів, гострих афективних реакцій, ситуативно обумовлених порушень поведінки). Психічно травмує ді­тей розлучення батьків та їхня боротьба за дитину чи, нав­паки, збайдужіння до дитини одного з них. Розлучення по­роджує проблему дозованого спілкування, задарювання дитини як засіб підтвердження любові до неї та інші боліс­ні явища. Часто переживання дитини посилює психічна травма того з батьків, з ким вона залишилася.

Відчуття дошкільником неповноцінності сім'ї, в якій він виховується, може позначитися на його статевій соціа­лізації, розвитку очікувань стосовно власної майбутньої сім'ї. У дівчинки формується підсвідоме уявлення про те, що без батька її діти можуть обійтися, тобто повноцінна сім'я не стає головною цінністю її життя. Хлопчик за такої ситуації має матір за зразок чоловічої поведінки у сім'ї, ос­кільки вона перебирає на себе роль захисника, хазяїна, створювача і розпорядника матеріальних благ. За таких умов він виростає малоініціативним, несміливим, йому не вистачає необхідних для дорослого життя чоловічих (маскулінних) якостей, що в майбутньому плодитиме пробле­ми формування його дітей.

Зі специфічними труднощами пов'язане виховання дітей у молодих сім'ях, що зумовлене недостатньою мо­ральною, психологічною, соціальною зрілістю учасників подружжя. Збідненим, нерозвиненим є їх розуміння своєї ролі в житті дитини, відповідальності за її виховання. І навіть щирі їхні старання щодо цього наштовхуються на від­сутність життєвого досвіду, знань, уміння терпляче, послі­довно і наполегливо дорослішати разом із своєю дитиною. Труднощі виховання дітей у молодих сім'ях полягають у:

— нерозумінні батьками самоцінності дошкільного ди­тинства, його значення для формування особистості дитини;

— несформованості у батьків педагогічної рефлексії — вміння аналізувати, критично оцінювати власну виховну діяльність, знаходити причини педагогічних помилок, не­ефективності методів, які вони використовують, тощо;

— орієнтації на виховання з дитини «генія», намаган­ня реалізувати в дитині власний невикористаний, як вони вважають, потенціал, упущені ними життєві шанси.

Молоді батьки часто вдаються до авторитарного вихо­вання, вважають покарання найефективнішим виховним засобом, пред'являють суперечливі вимоги до поведінки дитини, непослідовно, суб'єктивно оцінюють її дії, що по­роджує або надмірну жорстокість у ставленні до неї, або вседозволеність.

Взаємини, тактику виховання дітей у сім'ї можна від­нести до одного з таких типів:

— диктат. Такі взаємини засновані на жорсткій регла­ментації поведінки дитини, суворому контролі за нею, ви­користанні покарань, погроз тощо. Як правило, у таких сім'ях діти живуть у страху, постійно лицемірять, бре­шуть, наслідком чого стають різноманітні відхилення у їх­ній поведінці;

— опіка. Вдаючись до такої тактики, батьки намага­ються відгородити дитину від життєвих реалій, випробу­вань, намагаються все вирішувати за неї, задовольняти її потреби і примхи. За таких умов дитина позбавлена змоги формувати в собі необхідні для подальшого життя психо­логічні, вольові якості, об'єктивно оцінювати себе, свої можливості й інших людей, цілеспрямовано працювати над собою. Усе це деформує її внутрішній світ, систему цін­ностей, різко занижує або завищує її вимоги до оточення, спонукає до девіантних форм задоволення своїх потреб;

— мирне співіснування на засадах невтручання. Цю тактику характеризують максимальне дистанціювання дорослих від життя дитини, абсолютне невтручання у її справи, залишення наодинці зі своїми проблемами, міні­мальні вимоги до її поведінки. Це породжує відчуження дітей і батьків. Діти, не маючи від батьків належної під­тримки, будучи позбавленими необхідних для їх станов­лення зразків соціальної поведінки, часто почуваються складно у ситуаціях, з якими легко справлятимуться їх однолітки, які виростали у сприятливіших педагогічних умовах. У них можливі образи на своїх батьків за байду­жість до себе;

— співробітництво. Така тактика взаємин у сім'ї, вихо­вання дітей є найпродуктивнішою, оскільки батьки намага­ються бути їхніми соратниками, є відкритими і щирими з ними, охоче впускають їх у свій світ. Між ними немає необґрунтованих таємниць, недовіри. За таких умов діти охоче експериментують, шукають, пробують себе, не боячись по­милитися і бути за це покараними. Батьки охоче допомага­ють у всіх справах, вміло підводять дітей до вирішення проблем, завдяки чому діти відкривають у собі все нові мож­ливості, здобувають упевненість у своїх силах. А участь у справах батьків збагачує їх соціальним досвідом, розширює світ, окреслює їм соціальну перспективу, яка часто є орієн­тиром їхнього розвитку.

Дещо своєрідно тлумачить особливості виховного впливу батьків на своїх дітей зарубіжна педагогічна наука, яка розрізняє такі його стилі:

а) авторитарний стиль — регламентація батьками по­ведінки дітей відповідно до стандартів;

б) пермісивний стиль — відсутність контролю за роз­витком, вихованням і життєдіяльністю дитини, що може бути зумовлена надмірною любов'ю до неї, недостатнім досвідом батьків, побоюванням втручатися в її розвиток, переоцінкою її можливостей;

в) авторитативний стиль — контроль за поведінкою ди­тини відповідно до її потреб з одночасним спрямуванням її розвитку, допомогою їй, визнанням її прав і врахуванням можливостей. Цей стиль вважають оптимальним.

Особливо збагачує виховний потенціал сім'ї участь у вихованні дітей представників різних поколінь (бабусь, дідусів), які мають більший життєвий досвід, більше віль­ного часу, ніж батьки. За правильної поведінки батьків стосунки їхніх дітей з бабусями і дідусями є емоційно близькими. Адже часто дідусі й бабусі ласкавіші у спілку­ванні з онуками, ніж батьки, а ті їм платять за це довірою, виявляють непідробну турботу, піклуються про них, роз­виваючи в собі при цьому такі важливі для особистості людські якості, як доброта, чуйність, щирість.

Щодо цього важливе узгодження виховних впливів на дитину представників різних поколінь. Старше покоління більше орієнтоване на те, щоб онуки повноцінно прожива­ли своє дитинство, батьки здебільшого розглядають дошкільний вік своїх дітей як підготовку до успіхів у дорос­лому житті, намагаючись урізноманітнити її заняттями іноземними мовами, спортом, музикою та ін. Там, де існує гармонія поглядів і впливів на розвиток, становлення ди­тини, вона має найбільше шансів повноцінно сформувати­ся як гармонійна особистість.

Особливу роль у сімейному вихованні, соціалізації дити­ни відіграють родинні традиції і звичаї. Традиція (лат. traditio — передача) — історично складені порядки, способи, правила поведінки, що передаються від покоління до поко­ління. Сімейні традиції регламентують створення сім'ї, появу дитини, подружні, батьківські стосунки, ведення домашнього господарства, організацію дозвілля, вшану­вання пам'яті предків. Вони призначені слугувати зміц­ненню сімейно-родинних зв'язків як механізму передачі таких особистих і соціальних цінних якостей, як любов, вірність, доброта, взаєморозуміння, щирість. До них нале­жать спільні заняття певними видами трудової діяльності, передавання родинних реліквій (документів, нагород, пам'ятних речей), складання родовідного дерева тощо. Звичаї — безпосередні приписи певних дій у конкретних ситуаціях, що відтворюють сімейні стосунки у життєді­яльності наступних поколінь. Стосуються вони як зовніш­ніх (прихід у гості, прийом гостей, пошанування предків), так і внутрішніх (колискова і поцілунок надобраніч, поба­жання доброго ранку тощо) форм поведінки.

Традиції та звичаї є взаємопов'язаними у реальному житті. Традиції є більш динамічним і багатоманітним яви­щем родинного життя, ніж звичаї, вони створюють простір для творчого використання звичаїв. Регулюючи прості форми взаємин у сім'ї, звичаї доповнюють традиції, однак вони не настільки динамічні, як традиції. Здебільшого звичаї можуть бути формою вияву традицій.

Щирі стосунки між членами сім'ї, безпосередність по­чуттів одне до одного є джерелом формування гармонійної, самодостатньої особистості дитини, а також збагачення вза­ємин дорослих, стимулювання їхнього самовиховання.

Батьківський авторитет

Виховання у сім'ї ґрунтується передусім на авторитеті батьків, оскільки для дитини перших років життя зміст їх авторитету, за словами А. Макаренка, полягає в тому, що він не вимагає ніяких доказів, приймається нею як безсум­нівна гідність старшого, як його сила і цінність. Авторитет (лат. autoritas — влада) реалізує себе у впливі особи, життє­вому досвіді, заснованому на знаннях, моральних чеснотах.

Переваги авторитетних для дитини батьків ґрунтуються на їхніх знаннях, уміннях, досвіді, зрілості, а не на звер­хності або поблажливості. Справжній батьківський автори­тет виростає на любові до дітей. Будучи оточеною цією лю­бов'ю, дитина відчуває довіру, повагу авторитетного дорос­лого, потребу в спілкуванні з ним; живе з упевненістю, що він завжди за необхідності опікатиме і захищатиме її. Бать­ківська любов супроводжує людину все життя, вона є джере­лом і гарантом її емоційної рівноваги і духовного здоров'я.

Кожна сім'я унікальна щодо організації свого життєво­го простору, розподілу обов'язків, культури спілкування, виховання дітей. У цьому багатоманітті психологи (Лари­са Абрамян, Росія) виокремлюють такі типи взаємодії батьків і дітей:

1. Любов—пристрасть. Такі стосунки характеризують ставлення батьків до своєї дитини як до найдосконалішої істоти, прагнення бути поруч із нею, некритичне оціню­вання її поведінки. У зв'язку з цим часто виникають труд­нощі щодо узгодження бажань дитини і вимог до неї.

2. Любов—гармонія. Якісними ознаками таких стосун­ків є віра батьків у можливості, перспективи своєї дитини, підтримка її захоплень, сприяння розвитку її здібностей, тактовна участь у її справах. Водночас батьки ставляться до дитини цілком тверезо, бачать її недоліки, допомагають до­лати їх, зосереджуватися на проблемах саморозвитку і самореалізації. Усе це створює дитині атмосферу психологіч­ного комфорту, відкриває можливості для виявлення її іні­ціативи, сприяє їй в об'єктивній самооцінці.

3. Любов—марнославство. Вражені марнославством батьки проявляють непомірні амбіції щодо можливостей, перспектив своєї дитини, часто ставлять перед нею непо­сильні завдання, незважаючи на вікові та індивідуальні особливості і можливості, форсують її працездатність, розви­ток здібностей. За непідтвердженості своїх сподівань розча­ровуються в дитині, створюючи відповідний психологічний тип стосунків, який нерідко травмує дитину на все життя.

4. Любов—конфлікт. Таким взаєминам батьків і дітей властиві спалахи й охолодження любові, істеричність. Іні­ціюють їх переважно одинокі матері. Як правило, вони травмують, руйнують психіку дитини, зумовлюють різкі перепади її емоційного стану, нестриманість, вразливість до несприятливих зовнішніх впливів.

Авторитет, у тому числі й батьківський, формується й існує для дитини поза її суб'єктивною волею. Він є неза­лежною від інтелектуальних процесів, часто неусвідомленою оцінкою своїх батьків. Психологічний механізм цієї оцінки є дуже складним, підвладним багатьом чинникам. Спрощено його можна уявити як процес усвідомлення дитиною значущості батьків у її житті, їхньої високої люд­ської, іноді ділової репутації, життєвої надійності, добро­ти, готовності завжди й у всьому бути поруч. Щоб не думали і не стверджували на цю тему батьки, про їх авто­ритетність в очах дитини можна судити на підставі її став­лення до батьківських слів, поведінки, вчинків. Справ­жнього авторитету неможливо підмінити нічим, хоч нерід­ко педагогічно неграмотні, морально нерозвинені, байдужі до своїх дітей батьки нав'язують форми взаємодії, які свід­чать про імітацію, підміну авторитету. Найпоширеніши­ми, за спостереженнями А. Макаренка, є такі типи підмі­ни батьківського авторитету:

— авторитет придушення. Основою його є боязнь дити­ни своїх батьків, причиною якої є покарання за будь-яку провину, що сковує, паралізує її волю, породжує невпевне­ність, занижує самооцінку. Цей вид батьківського псевдо-авторитету А. Макаренко вважав найнебезпечнішим;

— авторитет відстані. Сутністю його є намагання бать­ків бути якомога далі від дітей, менше спілкуватися з ни­ми, уникати виявів ніжності, любові, уваги. Головне для них — зовнішні вияви поваги з боку дітей (звертання до батьків на «Ви», тон розмови тощо);

— авторитет чванства. Намагаючись компенсувати від­сутність справжнього авторитету, батьки постійно хизу­ються перед дітьми своїми «заслугами», розраховуючи на їх повагу до себе. Будучи переконаними у своїй правоті, во­ни не припускають, що їхні рішення та оцінки можуть бу­ти піддані сумніву, обговоренню. Традиційним для них є твердження: «Я краще знаю, що тобі потрібно!»;

— авторитет педантизму. Основою його є тотальний кон­троль за поведінкою дітей, організація їх на педантичне ви­конання всіх вимог і обов'язків, суворе дотримання режиму;

— авторитет резонерства (франц. raisonneur — люди­на, яка повчає). Схильні до резонерства батьки постійно повчають своїх дітей, перетворюючи спілкування з ними на тривалі й нудні нотації, що часто збуджує у дітей внут­рішній спротив;

— авторитет любові. Не маючи справжнього авторите­ту, батьки вимагають від дитини слухняності як доказу

своєї любові, спекулюють на їхніх почуттях («Якщо лю­биш маму, то ...»). Самі вони теж наголошують на своїй любові, вимагаючи від дитини слухняності («Якщо хочеш, щоб я тебе любила, то ...»);

— авторитет підкупу. Вимагаючи бажаної поведінки дитини, батьки обіцяють їй за те різноманітні матеріальні блага, поступки тощо. Така практика є особливо циніч­ною, аморальною;

— авторитет доброти. Такій моделі взаємодії властиві намагання батьків наголошувати на своєму винятково доб­рому ставленні до дитини, у всьому потакати їй, що поро­джує відчуття вседозволеності. Як правило, так діє один із дорослих, намагаючись вигідно постати в очах дитини, на відміну від іншого;

— авторитет дружби. Рівноправне спілкування, своє­рідне панібратство, часто породжує грубощі в спілкуванні, зневажливе ставлення дітей до батьків, а також інших до­рослих. Усе це не має нічого спільного із щирим ставлен­ням, справжньою дружбою, взаємоповагою батьків і дітей.

Батьки, які по-справжньому люблять дітей, усвідом­люють свою місію, намагаються здобути визнання в очах дитини своєю мудрістю, людськими чеснотами, зацікавле­ним, добрим, обґрунтовано вимогливим ставленням до неї, до себе, інших людей. Важливо, щоб дитина, спостерігаю­чи за своїми батьками, сама високо оцінила їх, виявила прагнення бути подібною на них.

Педагогічна культура батьків

Соціально відповідальні батьки багато зусиль затрача­ють для того, щоб їхні діти виросли досконалими особис­тостями, максимально самореалізувалися в житті. Однак ці зусилля не завжди дають очікувані результати, що ве­ликою мірою залежить і від системи сімейних цінностей, рівня особистісної культури кожного з батьків, у тому чис­лі педагогічної культури.

Педагогічна культура батьків — компонент загальної культури, який акумулює в собі накопичений попередніми поколіннями дос­від виховання дітей у сім'ї.

Виявляється вона в розумінні та усвідомленні батька­ми своєї відповідальності за виховання дітей, у ставленні до них, в оцінюванні їхньої поведінки, у реальній діяль­ності та спілкуванні з ними, а також у здійсненні продуктивних зв'язків з іншими виховними інститутами (до­шкільними закладами, школою, позашкільними заклада­ми). Для цього дорослі мають бути не лише належно вихо­ваними, а й педагогічно освіченими. Бо, як стверджують психологи, навіть найсерйозніші прорахунки педагогів не позначаються так фатально на розвитку особистості дити­ни, як неправильна поведінка батьків. Тому виховання батьків необхідне і для успішності процесу виховання ді­тей, і для здоров'я суспільства.

Педагогічна культура батьків є складною і динамічною системою. її утворюють такі компоненти:

1) педагогічні знання — уявлення батьків про вікову динаміку розвитку дитини, самоцінність періоду дошкіль­ного дитинства, про основні завдання виховання. Виявля­ються вони у ставленні до дитини, в оцінюванні її поведін­ки, реальній діяльності та спілкуванні з нею;

2) педагогічна і психологічна компетентність — здат­ність зрозуміти потреби дітей, раціонально спрямувати зусилля і засоби на уміння бачити перспективи розвитку дитини;

— педагогічна рефлексія — вміння батьків аналізува­ти, критично оцінювати власну виховну діяльність, знахо­дити причини своїх педагогічних помилок;

— педагогічна емпатія — співпереживання, адекватна реакція на вчинки й почуття дітей.

Педагогічна культура батьків — це осмислений, а іноді й неусвідомлений досвід власного дитинства, результат ос­віти, самоосвіти, психологічного розвитку особистості. Особливо вона актуалізується з народженням дитини, яка своєю появою на світ, своїми кроками у світ і по життю стимулює бурхливий розвиток педагогічної культури батьків. Нерідко батьки виходять у своєму розвитку на не­обхідний рівень педагогічної культури тоді, коли їхні діти стали дорослими, осмислюючи власні промахи, по­милки, нереалізовані можливості. Це ще раз підтверджує важливість ролі дідусів і бабусь у спрямуванні процесу ви­ховання дітей у сім'ї, накладає особливу відповідальність на працівників дитячих дошкільних закладів за роботу з батьками дітей стосовно збагачення педагогічних знань, підвищення педагогічної культури.

Прилучення особистості до педагогічної культури починається уже в її дошкільні роки, коли вона отримує перші уроки виховання у своїй сім'ї та дошкільному зак­ладі, на підсвідомому рівні засвоюючи прийоми педагогічного впливу. Отже, дошкільний заклад разом із сім'є. формує майбутнього сім'янина, здійснюючи водночас роботу щодо педагогічної освіти батьків.

Ініціатором й організатором ефективної взаємодії із сім'єю є дошкільний заклад. Ця взаємодія підпорядкована інтересам розвитку дитини, у кожному конкретному ви падку обумовлюється її особливостями і особливостями сім'ї, в якій вона виховується. Вона потребує специфічних знань, такту, високої соціально-педагогічної культури її учасників — батьків і вихователів.

Педагогічна освіта батьків покликана збагатити родин не виховання, сприяти зміцненню всіх його ланок, перед усім педагогічної компетентності. Особлива відповідальність покладається на педагогів щодо педагогічної освіти тих батьків, у сім'ях яких виховуються діти з порушення ми розвитку.

Загальним спрямуванням взаємодії сім'ї і дошкільних установ є педагогізація сімейних стосунків, а також емоційне збагачення атмосфери дитячого садка. У цьому про цесі відбуваються різноспрямовані збагачувальні впливи на батьків, їхніх дітей, а також педагогів.

Виховання батьків

Виховання батьків передбачає допомогу їм у вихованні дітей. Його сутність і завдання свого часу точно окреслив Лев Толстой, стверджуючи, що «всі труднощі виховання є наслідком того, що батьки, не лише не позбавляючись від власних недоліків, а й не вважаючи їх недоліками, виправ­довуючи їх у собі, намагаються не бачити цих недоліків у своїх дітях».

У вихованні батьків, як правило, використовують ін­дивідуальні форми з огляду на особливості сім'ї, індивіду­альні якості кожного з учасників подружжя.

Виховання батьків повинно засновуватися на принци­пах демократизації і гуманізації, воно має зміцнити віру батьків у професійну компетентність, тактовність і добро­зичливість вихователя, його вміння зрозуміти їх і допо­могти їм у вирішенні конкретних проблем, взаємодії з ни­ми тощо.

У своїй педагогічній освіті батьки повинні побачити можливості розвитку спілкування і спільної діяльності з дитиною, зробити свою педагогічну позицію більш адек­ватною, гнучкою, прогностичною.

Не менш важливо, щоб стосунки батьків і педагогів ви­будовувалися на партнерських засадах, оскільки успішно виховувати дітей можуть лише батьки, які поважають се­бе. Це вимагає від педагогів поваги до них і створення умов, за яких батьки зможуть найплідніше виявити свої позитивні якості та здібності, звільнитися від хибних по­глядів щодо виховання своєї дитини. Саме за таких умов педагог зможе пробудити у батьків інтерес до самопізнан­ня і самовиховання.

Досягти мети у взаємодії з батьками педагог зможе за умови правильно налагодженого педагогічного спілкуван­ня з ними, яке повинно відбуватися за дотримання таких правил:

— щирий інтерес до батьків вихованців, особистісний під­хід до проблем сімейного виховання у спілкуванні з ними;

— залучення батьків до оцінювання успіхів дитини, прогнозування перспектив її розвитку;

— заохочення батьків до участі у спільній роботі з ди­тиною і педагогом, колективом дошкільного закладу;

— вміння вислуховувати батьків, намагання зрозуміти їхні проблеми, допомогти прийняти обґрунтоване педаго­гічне рішення;

— доброзичливість, оптимістичність, привітність у стосунках з батьками.

Батьки повинні відчувати щиру повагу до них як до особистостей, зацікавленість їхніми думками і справами.

Ефективні програми виховання батьків запропонува­ли американські вчені. Засновані вони на наданні психо­терапевтичної допомоги різним типам сімей. Наприклад, концепція психотерапевта Хайма Жіно спрямована на «деневротизацію» емоційної сфери батьків завдяки усві­домленню ними своїх «почуттів, цінностей і очікувань» у процесі відкритого діалогу з дитиною. Цю роботу він реко­мендує здійснювати у тренінгових групах батьків, поділя­ючи її на такі етапи:

1. Створення комфортності, усвідомлення значущості спільних проблем учасників занять, виокремлення толе­рантного лідера (люди здатні до сприймання нових знань, продуктивного вирішення власних і спільних проблем за відсутності реальних загроз їм).

2. Робота над подоланням стереотипів батьківського мислення, виявлення реальних причинно-наслідкових зв'язків між почуттями і вчинками їх та їхніх дітей.

3. Формування конкретних навичок самоаналізу й ана­лізу поведінки дітей на основі усвідомлення амбівалентності (подвійності) людських стосунків. Через аналіз власних реакцій батьки доходять висновку про те, що емо­ційний досвід не є ні логічним, ні обґрунтованим, а існу­вання на перший погляд суперечливих почуттів є більше нормою, ніж небажаним фактом у житті людини.

4. Формування навичок психологічної адаптації, від­криття нових педагогічних підходів до нормування пове­дінки, успіхів у навчанні дітей та інших проблем сімейно­го виховання на основі індивідуального підходу до кожної сім'ї, дитини, батька, матері.

Програма «Тренінг ефективності батьків» педагога і психотерапевта Томаса Гордона має на меті стимулювання процесу поступового самоототожнення батьків з «моделлю демократичних взаємин». Працюючи з дітьми, які, на думку їхніх батьків, мали психологічні проблеми, Т. Гордон виявив, що насправді батьки були незадоволені своїми взаєминами з дітьми, не вміли вирішувати власні пробле­ми і проблеми дітей, взаємодіяти з ними. Вони відчували, що не можуть реалізуватися як батьки. Подоланню цього, на його погляд, сприяє вироблення здатності говорити про свою дитину в термінах конкретних особливостей і фактів її поведінки, а не оцінок її як особистості; усвідомлення важливості власної поведінки стосовно поведінки своїх ді­тей; відвертість у спілкуванні; розуміння захисних реак­цій дітей на несправедливі вимоги; запобігання авторитар­ності у взаєминах з дітьми.

Отже, виховання батьків спрямоване на визнання ними рівноцінності дитини і дорослого як особистостей, спільне особистісне зростання, розвиток співпереживання і спів­чуття, формування навичок саморегуляції поведінки.

Форми роботи дошкільного закладу із сім'єю

Сучасні дитячі дошкільні заклади стають відкритими для батьків, дітей і громадськості. Вони все більше уваги приділяють освіті та вихованню батьків, вважаючи це од­ним із принципово важливих чинників успішного розвит­ку і виховання дітей. Вплив дошкільних закладів на роз­виток педагогічної культури батьків буде ефективним, як­що відповідатиме таким критеріям:

1. Спрямованість і адресованість. Даючи конкретні по­ради, рекомендації, педагоги повинні знати особливості конкретних сімей. Нерідко батьки самі звертаються до ви­хователів за педагогічними порадами, у тому числі з кон­кретними питаннями щодо власної дитини.

2. Оперативний зворотний зв'язок. Робота педагога з батьками має вибудовуватися на основі живого діалогу, в процесі якого він з'ясовує рівень сформованості педагогіч­них знань і навичок батьків, вносить за необхідності відпо­відні корективи.

3. Індивідуалізація педагогічного впливу. Працюючи з батьками, вихователь допомагає їм використовувати педа­гогічні знання не як абстрактні істини, а як керівництво до практичних виховних дій, спрямованих на конкретну ди­тину з її особливостями, перспективами вікового та індиві­дуального розвитку.

Форми роботи з батьками можуть бути колективними, індивідуальними, наочно-інформаційними. До колектив­них форм роботи належать батьківські збори (групові та загальні), на яких обговорюються проблеми життєдіяль­ності групи і дитячого садка; зустрічі з батьками; вечори запитань і відповідей; засідання «круглого столу» з диску­сійних проблем; заняття-тренінги, покликані навчити батьків правильно організувати спілкування і спільну діяльність з дитиною; спільні з дітьми, батьками і вихова­телями свята і розваги; виставки спільних робіт батьків і дітей; дні відкритих дверей; школи для батьків; сімейні (домашні) педради, які проводять у батьків вдома; батьків­ські конференції.

Індивідуальні форми роботи охоплюють індивідуаль­ні бесіди і консультації (проводять, як правило, вранці і ввечері, коли батьки приводять дитину в дитячий садок або забирають додому), відвідування дітей вдома; залу­чення батьків до життя дитячого садка (організаційно-господарська допомога вихователю: виготовлення ігра­шок, посібників, допомога у проведенні екскурсій, культ­походів тощо).

Найпоширенішими наочноінформаційними формами роботи є виставки дитячих робіт; реклама книг, публіка­цій у періодиці, в системі Інтернет з проблем сімейного ви­ховання.

Очікувану ефективність забезпечує раціональне поєд­нання різних форм роботи. Як свідчить досвід, у роботі з батьками слід уникати готових оцінних суджень про ви­ховання, допомагати їм у виробленні вміння особисто спостерігати за власною дитиною, відкривати в ній нові якості й риси.

Часто педагоги свої міркування ілюструють магніто­фонними записами розмов з дошкільниками, відеофрагментами про різні види діяльності (дидактична, театралізована гра, праця, зображувальна), фотографіями дітей, виставками їхніх робіт.

Актуалізації уваги батьків до проблем виховання до­шкільників сприяють доручення їм виступити з конкрет­ного питання на батьківських зборах; «домашні завдання» на спостережливість; участь батьків у роботі гуртків, про­веденні ігор, занять, екскурсій з дітьми; допомога у прове­денні рольових і ділових ігор.

Значного поширення набувають творчі форми роботи з батьками, в яких беруть участь діти, інші педагоги і спів­робітники дошкільного закладу. Часто батькам цікаво не тільки спостерігати за дитиною під час її взаємодії з дорос­лими не в домашніх умовах, а й самим виступити в новій ролі (театралізованій виставі, спортивному змаганні, кон­курсі, засіданні дискусійного клубу).

Доцільно залучати до роботи не окремих, а всіх пред­ставників сім'ї, інших родичів, які мають стосунок до ви­ховання дитини, а також налагодити дружні стосунки з ін­шими сім'ями, які небайдуже ставляться до розвитку і ви­ховання своїх дітей.

У роботі дошкільного закладу з батьками істотне зна­чення має спрямування педагогічної самоосвіти батьків, стимулювання прагнення і вміння поповнювати свої педа­гогічні знання і після вступу дитини до школи.