3.4. Моральне виховання дітей дошкільного віку

На всіх етапах розвитку суспільства мораль, як і право, політика, традиції, звичаї, табу, є важливим регулятором людської поведінки, людських відносин, а моральність (моральна практика) — одним із критеріїв оцінки чеснот людини.

Мораль (лат. — моральний, від — звичай, воля, закон, властивість) — система поглядів, уявлень, норм, оцінок, які регулюють поведінку людей; форма суспільної свідомості.

Поєднуючи в собі моральну свідомість, моральну прак­тику, моральні відносини, мораль як складний феномен реалізується у реальному бутті людини, її повсякденній взаємодії з соціумом, з природою, аналітичному баченні себе, своїх помислів і дій. Щодо цього однаково важливі й усвідомлення норм і принципів загальнолюдської моралі та моралі середовища, в якому живе людина, і дотримання їх у повсякденній практиці, і послуговування ними в оцін­ці реалій суспільного буття, людських учинків, у тому чис­лі своїх. Такі якості не передаються генетично, вони фор­муються в процесі соціалізації людини під впливом бага­тьох соціальних інститутів, передусім у процесі виховання і самовиховання.

Моральний розвиток і моральне виховання

З позицій гуманістичної свідомості основою особистості є її моральний розвиток, який виявляється у сповідуваній нею системі поглядів, уявлень, норм, оцінок, що регулюють її поведінку. Моральна особистість узгоджує свої дії з інте­ресами інших людей, керується у своїх помислах критерія­ми загальнолюдських цінностей, відповідає за свої вчинки не лише перед законом, людьми, а й перед власною совістю. Саме на таких вимірах моральності людського буття наго­лошує народна мудрість, надбаннями якої живиться етнопедагогіка. У ній втілені моральні імперативи (веління, настанови), критерії моральності, які проповідують добро­ту, чесність, щирість, вірність, любов, повагу до людей, від­вагу, окреслюють обриси морального розвитку особистості.

Моральний розвиток — рівень засвоєння уявлень про моральні норми, сформованості моральних почуттів і моральної поведінки.

Становлення уявлень особистості про світ, стосунки людей, про себе починається у дошкільному дитинстві одночасно з розвитком почуттів і моральних якостей (гуманізму, колективізму, любові до батьків та ін.). Перші уроки моралі дитина засвоює у сім'ї, опановуючи з допомогою батьків норми порядності, доброти, працьовитості тощо. У процесі морального розвитку протягом дошкільного дитинства під впливом дорослих формується спрямованість особистості — система мотивів поведінки. С. Русова, вважаючи творення моральної особистості стрижнем усієї виховної роботи, стверджувала, що «моральним вихованням має бути перейняте все навчання, все життя», а головним у цій роботі є «вироблення характеру».

Знання моральних норм є етапом морального удоскона­лення. Механізмом перетворення моральних норм на суб'єктивну моральність є моральні почуття — стійкі пе­реживання у свідомості людини, її суб'єктивне ставлення до себе, явищ суспільного буття, до інших людей. Певний тип поведінки набуває для індивіда значення й усвідомленості через почуття задоволення, радості або, навпаки, — сорому, дискомфорту. Завдяки моральним почуттям мо­ральна свідомість і вчинки набувають морального смислу. Моральна свідомість поєднує у собі знання моральних норм, усвідомлення їх значення для особистості, яке здійс­нюється через моральні почуття. Значну роль при цьому ві­діграє воля, яка допомагає людині опановувати себе, дає їй внутрішню свободу і спонукає до морального вчинку.

Моральність людини є результатом засвоєння і внут­рішнього прийняття нею норм моралі, які набувають регу­люючої сили, зумовлюють її поведінку, ставлення до світу і себе. Виявляється вона у вільному свідомому виборі спо­собу дій і здатності до моральної поведінки. За тверджен­ням психологів, формування моральної поведінки відбува­ється у такій послідовності: життєва ситуація — мораль­но-чуттєве переживання — моральне осмислення ситуації і мотивів поведінки — моральний вибір учинку — вольо­вий стимул — моральний учинок — моральна спрямова­ність поведінки — моральна якість.

Сформовані в дошкільному віці основи моральної спря­мованості особистості значною мірою визначають подальше її життя, а виправити допущені батьками, педагогами по­милки у моральному вихованні дітей важко або неможливо.

Моральне виховання — цілеспрямована взаємодія дорослого і дитини з метою формування моральних почуттів і якостей, засво­єння моральних норм і правил, розвитку моральних мотивів і навичок поведінки.

Зміст морального виховання підпорядкований вічним цінностям і конкретним потребам суспільства, які з плином часу змінюються. Засноване воно на принципах рівно цінності особистостей педагога і дитини, гуманістичності змісту і засобів виховання, довіри і поваги в процесі виховання, створення позитивної емоційної атмосфери, творчої взаємодії педагога і дитини.

Моральне виховання передбачає різноманітні впливи на думки, почуття, соціальну практику індивіда, його само­вдосконалення. Цей процес поєднує в собі такі особливості:

— цілеспрямованість (полягає в чіткій окресленості мети педагогічних впливів);

— багатофакторність (передбачає враховування усіх чинників, які відіграють суттєву роль у процесі виховання);

— віддаленість у часі результатів роботи (виховання с тривалим процесом, результати якого не можуть бути до­сягнутими відразу);

— неперервність (полягає в систематичності взаємо­впливів вихователя і вихованця);

— визначальна роль педагога (педагог має бути мораль­ним взірцем для дитини);

— цілісність (передбачає внутрішню єдність усіх ви­ховних засобів і впливів щодо формування моральної культури людини).

Моральне виховання з перших років життя дитини спрямоване на формування її моральної позиції, ціннісних орієнтирів, інтересів і потреб. Адже на цьому етапі заклада­ються основи морального розвитку особистості, розвивають­ся уявлення, почуття, звички, які спрямовують подальше її вдосконалення. Особливо значні зміни відбуваються у моти­ваційній сфері дитини-дошкільника, що виявляються у роз­витку моральних мотивів поведінки, а на етапі старшого дошкільного віку вони набувають супідрядності — підпо­рядкованості певній вищій меті. Тому неувага до мораль­ного виховання в дошкільному віці не може бути компен­сована у подальші роки.

Моральне виховання тісно пов'язане з моральним роз­витком, оскільки взаємодія між педагогічними впливами і розвитком особистості відбувається через сприймання, усвідомлення, оцінку й перевірку досвідом моральних вимог.

Дошкільне дитинство є початковим періодом станов­лення особистості, коли формуються основи характеру, ставлення до навколишнього світу, людей, до себе, засво­юються моральні норми поведінки, важливі для особистісного розвитку якості психіки. Однією з перших моральних потреб є потреба у спілкуванні. Задовольняється вона у процесі взаємодії з дорослими, які добирають педагогічно доцільні зміст і засоби спілкування. У ньому дитина здобуває перший досвід моральної поведінки. Це ніяк не означає, що дорослий формує її за власним задумом чи зразком. Дитина розвивається лише тоді, коли сама активно діє. Мистецтво вихователя виявляється у пробудженні і спрямуванні її активності на самовиховання.

Пластичність нервової системи дошкільника є переду­мовою його високої емоційної активності. Навколишні предметні явища завжди викликають у нього певні емоції. Тому незабутність перших вражень забезпечується не тільки глибиною їх усвідомлення, скільки силою емоцій­ного впливу. У цьому віці динамічно розвивається як ха­рактер, так і способи вияву емоцій. У найменших дітей виникає такий настрій, як і в людей, з якими вони спілку­ються: дитина неначе «заражається» від них. Високий рі­вень розвитку емпатії (здатності до співпереживання) є результатом розуміння дитиною емоційного стану іншої людини. Цей стан вона не просто «копіює», а сприймає ду­шею. Така форма вияву почуттів зумовлена потребою у підтримці з боку іншої людини, в її допомозі, а тому має моральний зміст.

Процес морального формування особистості відбува­ється нерівномірно. У кожний період дошкільної пори ди­тина виходить на якісно нові рівні морального розвитку. Такими рівнями є:

1. Уявлення про моральні норми. У молодшому до­шкільному віці виникають перші уявлення про те, що доб­ре, а що погано. Це відбувається у процесі формування но­вого типу стосунків між дитиною і дорослим. Розвиток са­мостійності дитини у цей час супроводжується потребою співучасті в житті дорослих, спільній діяльності з ними. Прагнення до позитивної оцінки, підтримки і схвалення своїх дій сприяє організації процесу засвоєння дитиною моральних норм.

У середньому дошкільному віці яскраво виявляється позиція «захисника» норм поведінки, еталоном яких є до­рослий. Як правило, у своїх скаргах діти здебільшого пові­домляють, що хтось із однолітків не дотримувався вимог дорослого чи правил поведінки. Перший етап формування у дітей уявлень про добро і зло, про те, як потрібно поводи­тися з іншими людьми, як відноситись до своїх і чужих учинків, пов'язаний із безпосереднім емоційним ставленням до людей, які пред'являють ці вимоги.

2. Моральні почуття і мотиви поведінки. У старшому дошкільному віці моральні почуття і знання пов'язуються з почуттям обов'язку. Дитина у цьому віці здатна усвідомлювати моральний смисл своєї поведінки. Виникають внутрішні моральні інстанції (Л. Виготський) — прагнення поводитися згідно з моральними нормами не тому, що цього вимагають дорослі (батьки, вихователі), а тому, що це приємно для себе й інших.

Протягом дошкільного дитинства розвиваються такі внутрішні моральні якості:

— почуття власної гідності. Дитина відчуває гордість за добре виконану роботу, гідний вчинок, свою поведінку загалом;

— почуття сорому. Виявляється у ніяковості, яку дитина відчуває від невдалого вчинку, власної провини спочатку під впливом зауважень дорослого («Як тобі не соромно!»), а в старшому дошкільному віці воно поєднується з почуттям власної гідності і стає стійким («Погано чинити не слід не тому, що покарають, а тому, що соромно»). Дитині також соромно, коли принижують її гідність. Щоб уникнути сорому, докорів дорослих, вона може утримати ся від учинків, які викликатимуть осуд;

— почуття обов'язку. Виявляється воно у формі емоційних станів, розвиваючись у діапазоні від задоволення, яке 3—4-річна дитина відчуває при схваленні дорослим її поведінки, до радості за добрий вчинок, допомогу товари­шеві, виконане доручення (у 5—6 років). Як стверджують дослідники, у б—7-літніх дітей почуття обов'язку є мотивом їхніх учинків, переживається глибоко, стає стійким. Це почуття впливає на поведінку, спонукає до вияву тур­боти про товаришів, чуйності, симпатії, відповідальності, сприяє подоланню егоїстичних тенденцій у поведінці. Од­нак у цьому віці воно властиве ще не всім дітям.

Важливе значення для засвоєння моральних норм має така особливість дітей, як прагнення до контакту з одно­літками, яке можна задовольнити лише за умови дотри­мання моральних вимог і правил, орієнтації на можли­вість бути зрозумілим у колективі. Іноді грубий учинок чи конфлікт може бути спричинений незнанням того, як слід поводитися у конкретній ситуації, чого уникати. Досвід негативної поведінки дитини може призвести до замкну­тості, відчуження та інших небажаних наслідків. Біль­шість «важких» дітей у період дошкільного і молодшого шкільного віку відчували дефіцит уваги, розуміння у спіл­куванні з однолітками і тому часто конфліктували з педа­гогами, батьками, товаришами.

3. Звички моральної поведінки. Виховання моральної поведінки означає забезпечення єдності мотивів і дій осо­бистості. Моральні мотиви спонукають до певної дії, на­дають поведінці особистісного змісту. У дошкільному ві­ці починається формування ієрархії (підпорядкування) мотивів поведінки, які є свідченням моральної вихова­ності. Адже один і той самий учинок може бути зумовле­ний різними мотивами і свідчити про різні рівні засвоєн­ня певних норм. Наприклад, одна дитина допомагає од­нолітку, сподіваючись на його вдячність і підтримку в майбутньому; інша — щоб її добрий учинок помітив і від­значив педагог; третя — тому що у складному становищі опинився її друг; четверта — керуючись почуттям співпе­реживання.

Моральне виховання передбачає становлення у дитини системи домінуючих мотивів, що відповідають моральним нормам і визначають її стосунки з оточуючими людьми. Важливим аспектом розвитку мотивів поведінки у до­шкільному віці є підвищення рівня їх усвідомленості: ди­тина починає розуміти, чим зумовлені її вчинки, як пов'язані вони з наслідками поведінки. Це стає можливим завдяки розвитку в дошкільника самосвідомості — розумін­ня того, ким він є, якими якостями наділений, як ставлять­ся до нього інші і чим зумовлене це ставлення. Самосвідо­мість виявляє себе через самооцінку — вміння оцінювати свої досягнення і невдачі, якості і можливості. Розвиток самосвідомості не означає, що дитина вже не потребує ви­ховних впливів дорослого. За твердженням французького психолога Анрі Валлона (1879—1962), для розвитку осо­бистості дитини віком від 3 до 6 років украй необхідна при­хильність людей. Без неї дитина може стати жертвою стра­хів і тривожних переживань, її може вразити психічна ат­рофія, слід від якої нерідко зберігається протягом усього життя і позначається на смаках і волі індивіда.

4. Основи соціальної компетентності. Про розвиток особистості дитини свідчить зміна її активності у соціаль­ній ситуації. Йдеться про вплив середовища і ставлення до нього дитини. У визнанні значущості кожного із цих явищ полягає принципова різниця між навчально-дисциплінарною та особистісно-орієнтованою (гуманістичною) концеп­ціями виховання. Вихованням свідомого ставлення дити­ни до явищ дійсності займається гуманістична педагогіка, а навчально-дисциплінарна вирішальну роль відводити формуючим впливам середовища.

У ранньому віці починає формуватися «базисна довіра до світу» (Е. Еріксон) — уявлення дитини про надійність дорослих, емоційна близькість із ними. За правильного ви ховання вона переростає у відкритість до соціальних впливів, готовність сприймати інших людей, інтерес до спілкування. У Базовому компоненті дошкільної освіти в Україні ці якості означені як основа соціальної компетентності дитини, що охоплює:

— уміння орієнтуватися у світі людей (рідні, близькі, знайомі, незнайомі, різної статі, віку, роду занять та ін.);

— здатність розуміти іншу людину, її настрій, потреби, особливості поведінки;

— уміння поважати інших людей, допомагати, турбуватися про них;

— спроможність обирати відповідні ситуації спілку­вання і спільної діяльності.

Соціально компетентна дитина здатна відчувати своє місце у системі стосунків людей, адекватно поводити себе.

Отже, цілеспрямований процес залучення дитини до моральних цінностей людства і конкретного суспільства починається у ранньому дитинстві. Успішність цього процесу залежить від єдності моральної свідомості і поведін­ки. Визначальною у ньому є роль дорослого як «соціально­го провідника», зразка для наслідування, організатора со­ціального досвіду дитини.

Розвиток теорії морального виховання дітей

Тільки-но людина почала усвідомлювати своє «Я», од­разу була змушена перейматися проблемами взаємодії з ін­шими людьми. Перші норми моралі формувалися в умовах розвинутої родової общини як звичаї. З часом виховний досвід багатьох поколінь створив відповідні нормативи, ідеалом яких є чесна людина-трудівник, а норми моралі набули характеру традицій.

Протягом усієї історії людства ці проблеми хвилювали найвидатніших його мислителів. А стихійні спроби акуму­ляції емпіричного досвіду втілені в етнопедагогіці. Вона репрезентує омріяний народом ідеал досконалої особистос­ті — носія найкращих людських рис. Сила виховного на­родного ідеалу полягає у його простоті, зрозумілості дорос­лому і дитині.

Виховний ідеал кожного народу має певні особливості, обумовлені його історичним буттям, господарською прак­тикою, географічним розташуванням. Але моральне, смислове ядро його у всіх народів спільне. В уявленнях на­роду справедливість, повага до людей, доброта, чесність, щедрість, вірність, любов, відвага завжди перемагають злі сили. Народна мораль засуджує брехунів, нікчем, наклеп­ників, зрадників, лицемірів, тих, хто не поважає старших, насміхається над іншими тощо.

Народна практика використовує з виховною метою трудові будні та свята. Для неї всі люди незалежно від віку можуть бути і вихованцями, і вихователями. Головним пе­дагогом є думка громади, в якій народжується, росте, ви­ховує своїх дітей людина, а критеріями оцінки є вироблені віками моральні норми (уявлення про добро і зло). Нале­жачи до громади, кожна людина є своєрідним педагогом, оскільки бере участь у виробленні думки про інших людей.

Важливими чинниками морального виховання є істо­рична пам'ять, традиції роду і сім'ї, бо кожна людина несе в собі колективну пам'ять поколінь. Метою виховання в народній педагогіці є формування усвідомлення належ­ності до коренів роду і народу, значущості таких людських чеснот, як голос совісті, обереги, любов матері тощо.

Виховання моральності починається з раннього ди­тинства («Бережи честь змолоду»). Головну відповідаль­ність за виховання дітей несуть батьки. Народний ідеал всебічного розвитку особистості втілений в усній народній творчості, яка високо поціновує шляхетні риси людини, засуджує все, що підриває моральні устої. Джерелом ви­ховного досвіду народу є прислів'я, приказки, пісні, каз­ки, загадки, які влучно, змістовно і цікаво репрезентують такі моральні категорії, як «добро» і «зло», «правда» і «кривда», «совість» і «безчестя». Благо добра і недопусти­мість зла утверджують у душі дитини змалечку («Добра справа і у вогні не горить, і у воді не тоне»).

Чи не найголовнішим чинником морального вихован­ня є в народній педагогіці праця, яку тлумачать не лише як джерело матеріальних благ, а і як категорію моралі. У колискових піснях котику наказують працювати (дити­ночку колихати, дрова рубати, піч топити, грядку копа­ти, рибку ловити та ін.). Котик, який працює сумлінно, одержує пошану від людей (він буде черевички шити, а «люди будуть купувати, люди будуть шанувати»). Як за­значав В. Сухомлинський, народна педагогіка «знає, що дитині посильне, і що непосильне», бо в ній органічно «поєднується життєва мудрість з материнською і батьківською любов'ю». Вона «не боїться, що праця втомлює, вона знає, що праця неможлива без поту і мозолів». У ній стверджується і те, що праця, вимагаючи від людини великого старання, сили, відповідальності, є не тільки важкою, а й радісною. Важливим засобом народного трудового виховання, е якому діти беруть участь разом із до рослими, є трудові свята, що розкривають дітям роль і значення праці в житті народу, ознайомлюють з основними видами традиційних трудових занять, демонструють результати зусиль дорослих, виховують повагу до праці і бажання трудитися.

Виховну функцію виконує гуманістична спрямованість народної педагогіки. Надзвичайно цінними щодо цього є народний кодекс моралі, усна народна творчість: пісні, пригоди казкових персонажів, прислів'я і приказки, повчання яких легко сприймаються і запам'ятовуються; образність і Точність загадок. Народна педагогіка прилучає дітей до моральних цінностей шляхом заохочення, порад, а не примусу, вона активізує самостійність дитини («Де хотіння, там і вміння»), розкриває силу батьківського прикладу («Як_а хата — такий тин, який батько — такий син»).

Педагогічний досвід різних народів у царині морально­го виховання дітей раннього віку значною мірою вплинув на окреслення проблемного поля для наукової педагогіки, яка черпала в етнопедагогіці різноманітні мотиви, емпі­ричний матеріал для Широких узагальнень і висновків.

Тільки внутрішньо вільна людина, за словами Я.-А. Коменського, може бути моральною, бо вона свідомо приймає людські права і обов'язки, діє по совісті, а не з примусу чи страху. Він наголошував на необхідності виховання таких добрих якостей», як помірність, охайність, шанобливість до старших, люб'язність, справедливість, благодійність, терплячість, делікатність, уміння триматися гідно, поводитися стримано й скромно.

«Виховання діяльної любові до людей», яке починається з любові до матері, інших членів сім'ї, Й.Г. Песталоцці вважав центром усієї роботи з дітьми. Педагог у цій роботі має опиратися не на повчання, а на розвиток моральних почуттів і переконань дітей.

Виняткової значущості надає моральному вихованню . Ушинський. У його теорії поєднано досягнення психології, філософії, фізіології. Особливу роль у моральному вихованні він відводив ідеї народності, народному ідеалу людини, адже народ створює такі виховні засади, на які не здатна найкраща педагогічна теорія і які не можуть бути позиченими в іншого народу. Якщо батьки зичать щастя п і пні, то потрібно виховувати її не для щастя, а для «праці життя», наголошував К. Ушинський.

На необхідність виховання дітей з ранніх років «на рідному ґрунті», пробудження в них духовних сил, мораль­них почуттів до людей, світу, природи вказувала С. Русова: «Національне виховання виробляє в людини не хистку моральність, а формує міцну, цільну особу... Воно через і пошану і любов до свого народу виховує в дітях пошану і любов до інших народів, і тим приведе нас не до вузького відокремлення, а до широкого єднання і світового розуміння між народами і націями». Цього можна досягти, спираю­чись на те добре, що закладене в них від народження (спів­чуття, доброта, прагнення до ласки і позитивної оцінки дорослого). Негативні вчинки дітей є наслідком об'єктивних причин, пов'язаних із фізичним або психічним нездо­ров'ям, несприятливими впливами середовища, реакцією на невмілі виховні впливи дорослих, ігнорування індивіду­альності дитини.

П. Блонський основою морального виховання вважав стосунки між дитиною і дорослим, моральні впливи на ди­тину, що ґрунтуються на ласкавому, довірливому ставлен­ні, повазі до її особистості. Педагог виховує насамперед тим, як він мислить і говорить, відчуває та діє. Найефек­тивніше виховання, як правило, апелює до внутрішніх сил дитини, діє на неї через зовнішні чинники, але, так би мо­вити, зсередини.

Певний вплив справили на теорію і практику мораль­ного виховання дітей дошкільного віку ідеї А. Макаренка про виховання у колективі. Особливу увагу він приділяв вихованню єдності моральної свідомості і поведінки дітей: «Широка етична норма стає дієвою лише тоді, коли її «сві­домий» період переходить у період загального типу, тра­диції, звички, коли ця норма починає діяти швидко і точ­но, підтримана громадською думкою і громадським сма­ком». Дитина має пізнавати моральні норми у системі конкретних і реальних взаємин людей. Засвоєння їх зміс­ту повинно породжувати моральну активність (готовність до свідомої поведінки у складних ситуаціях), яка є осно­вою моральної поведінки, а також свідоме і відповідальне ставлення дитини до своїх учинків. Моральному вихован­ню в колективі сприяє атмосфера ділового співробітниц­тва, добровільної взаємозалежності, доброзичливості.

Наукова педагогічна думка зосереджувалася на дослідженні таких проблем: моральне виховання у процесі ознайомлення дітей з навколишньою дійсністю (Є. Радіна), зв'язок морального і розумового виховання на матеріалі ознайомлення з працею дорослих (Г. Лєскова); моральні виховання у грі (Д. Менджерицька, Р. Жуковська, Ф. Левін-Щиріна); виховне значення трудової діяльності дітей дошкільного віку (3. Борисова, Л. Порембська); виховання колективних взаємин дітей (О. Булатова, Т. Маркова, В. Нечаєва та ін.).

Спілкуванню педагога і вихованця, за переконаннями В. Сухомлинського, має бути притаманна духовна єдність, без якої виховання нагадує блукання в темряві. Аз бука моралі засвоюється у дитинстві разом з пізнанням світу, тому зробити її життєвою є найважливішим завданням педагога. Застерігаючи від формалізації процесу ви­ховання, В. Сухомлинський наголошував на важливості активізації почуттів дітей, оскільки кожна людина у до­шкільному дитинстві повинна пройти «емоційну школу», «школу виховання добрих почуттів». Практичний його досвід гармонійно поєднує переконливе слово, читання художніх творів для дітей, пояснення суті норм загально­людської моралі, етичні бесіди, створення моральних си­туацій. Його ідеї сприяли усвідомленню значення мораль­ного виховання як своєрідної основи розвитку особистості. Важливе значення для формулювання наукових засад морального виховання мали проведені у другій половині XX ст. психологічні дослідження з проблем розвитку емоцій у дітей дошкільного віку (О. Запорожець, Я. Неверович), дитячої соціальної психології (Т. Рєпіна), обґрун­тування вченими системи морального виховання дітей дошкільного віку в дитячому садку і сім'ї (А. Виноградо­ва, В. Нечаєва, С. Козлова, Р. Буре, Р. Іванкова та ін.).

В Україні плідно працювала над проблемами мораль­ного виховання дітей дошкільного віку Л. Артемова, яка керувала створенням програм виховання і навчання дітей у дошкільних закладах.

Завдяки зусиллям українських психологів багато зроб­лено щодо пізнання особливостей особистісного режиму дошкільника (О. Кононко), формування вольових якостей (В. Котирло), виховання гуманних почуттів і взаємин у ді­тей (С. Кулачківська, С. Ладивір, Ю. Приходько).

Сучасна світова психолого-педагогічна наука зосередже­на на дослідженні таких проблем морального виховання дітей дошкільного віку:

1. Формування субкультури дитинства в умовах сучасного інформаційного суспільства. Нині гуманізм набуває значення не лише бажаного принципу, а й необхідного імперативу (вимоги) існування людства. Тема виховання гуманістичної спрямованості особистості з раннього дитинства є пріоритетною соціально-педагогічною проблемою.

2. Розвиток культури ненасилля, виховання в дусі миру, толерантності, безпеки. Формування позитивного ставлення до навколишнього світу, соціальної впевненості, активності.

3. Взаємодія дорослих (батьків, педагогів) і дітей, рівень свободи дитини у педагогічному процесі та впливу педагога з метою спрямування її розвитку.

4. Поліетнічне виховання, засвоєння дитиною культур і мов інших народів на основі національної. Виховання інтересу до інших народів і культур.

5. Екологічне виховання, формування екологічного світогляду, усвідомленого ставлення до природних об'єк­ті та себе самого як частини природи.

Актуальним для українських учених напрямом дослі­джень є наукове забезпечення особистісно-орієнтованої моделі дошкільної освіти. Визнання особистості дитини головною цінністю вимагає розробки шляхів реалізації цієї ідеї у педагогічному процесі. Як визначено у Коментарі до Базового компонента дошкільної освіти в Україні, го­ловним завданням особистісно-орієнтованої моделі до­шкільної освіти є розвиток у дитини здатності до самовиз­начення у життєвому просторі відповідно до вікових мож­ливостей, ціннісного ставлення до природи, рукотворного світу, людей і самої себе.

Інтерес науковців викликає проблема соціалізації осо­бистості дитини в процесі виховання. Як об'єкт міждис­циплінарного вивчення, проблема соціалізації набуває особливого значення саме у педагогіці, яка покликана за­безпечити теорію і методику введення дитини в соціум і формування у неї важливих соціальних якостей (цінніс­них орієнтацій, соціальної компетенції та ін.).

Не менш значущими є питання виховання у дошкіль­ників милосердя, вміння співпереживати, виявляти діяль­ну турботу про інших людей.

Ці проблеми актуалізуються в зв'язку з розвитком су­спільства і людства загалом, прагненням до пошуку нових гуманістичних смислів. Адже інтерес до гуманістичних цінностей у педагогіці зростає саме у переломні періоди со­ціального розвитку.

Завдання морального виховання

Сучасні концепції дошкільного виховання спрямовують педагогів на особистісно-орієнтований підхід, використання різноманітних форм взаємодії дорослого і дитини, гуманізації педагогічного процесу в дошкільному закладі.

У системі національного виховання серед інших завдань виділяють:

— виховання громадянської й соціальної відповідальності;

— вивчення і пропаганду культурних надбань свого та інших народів;

— озброєння знаннями про пріоритети загальнолюдських цінностей, ознайомлення з проблемами, які набувають життєвого значення для долі цивілізації (охорона най колишнього середовища, атомне роззброєння), готовності жити і діяти за принципами гуманізму;

— оволодіння народною мораллю, етикою;

— ознайомлення з родинною педагогікою;

— виховання поваги до батька, матері, бабусі, дідуся, свого роду.

Формування моральної свідомості (уявлень про моральні норми). Моральна свідомість індивіда існує в уявленнях, поняттях, переконаннях, ідеалах. У дошкільному віці формуються елементарні уявлення про мораль, судження про те, що добре і що погано, що можна робити і чого слід уникати. У цьому процесі дитина вчиться правильно оціню вати вчинки, обирати адекватну ситуації форму поведінки, усвідомлювати свої дії. Оцінювання вчинків відбувається за способом їх здійснення (як вчинив), результатами (які наслідки вчинку) і мотивами (чому так вчинив).

Психолог Ж. Піаже, проаналізувавши генезис мораль них суджень на різних етапах дошкільного періоду, стверджував, що дітям молодшого, середнього і навіть старшого дошкільного віку властиві автономна мораль, некритичне ставлення до вимог дорослих. Свої вчинки вони оцінюють переважно за результатом. Приділяючи значну увагу роз­витку логіки у моральних судженнях дітей, Ж. Піаже значно нижче оцінював значення моральних почуттів, що дало підстави визначити обґрунтовану ним теорію як моральний реалізм дитини.

Моральний реалізм дитини — концепція, згідно з якою у дітей дошкільного віку значно вище розвинута логіка моральних суджень, ніж моральні почуття.

Вітчизняні вчені доводять, що всі моральні норми доступні для засвоєння дітьми, немає серед них «дорослих» і «дитячих» норм. Однак педагог повинен враховувати, що знання дошкільника існують у формі уявлень, тому не варто вимагати від нього тлумачення етичних понять. На цьому життєвому етапі він усвідомлює лише загальну тенденцію: бути турботливим, чесним, ввічливим — це добре. Користуючись згаданими поняттями, дитина не може витлумачити їх суті. Але, як свідчать дослідження, зміст моральних норм завжди цікавить дітей, що спростовує твердження про моральний реалізм дитини дошкіль­ною віку в умовах цілеспрямованого формування етич­них уявлень. Наприклад, 3—4-річна дитина може усвідо­мити лише загальну характеристику моральних якостей, не диференціюючи їх змісту («добрий» — «поганий»). Часто неадекватними є визначення старших дітей. Дифе­ренціювання таких моральних понять, як «доброта», «чуйність», «справедливість», «чесність», «дружба», «товариськість», «працелюбство» та інші, відбувається поступово.

Моральним уявленням і судженням дітей дошкільного піку властиві елементарність, конкретність, зв'язок із по­чуттями. Щоб виховання могло створити для людини «другу природу» (К. Ушинський), необхідно, щоб його ідеї трансформувалися у переконання вихованців, переконан­ня — у звички, а звички — в нахили. Недостатній розви­ток уявлень про норми і правила поведінки знижує рівень моральних мотивів, обмежує моральну поведінку.

Розвиток навичок моральної поведінки. Навички мо­ральної поведінки є невід'ємною складовою розвитку ди­тини, визначають її вчинки, зумовлюють ставлення до навколишньої дійсності, дорослих і однолітків. Адже важ­ливо не лише те, як дитина поводиться, а й те, як вона приймає рішення про певний вчинок: самостійно чи під впливом дорослих. Звична поведінка дошкільників фор­мується поступово, з набуттям досвіду.

У процесі пізнання дітьми моральних засад педагог має допомагати їм виховувати у собі самостійність, культуру спілкування і різних видів діяльності, налаштованість на вчинки відповідно до норм моралі. Часто рівень мораль­них уявлень випереджає розвиток поведінки дитини, ос­кільки формування навичок поведінки потребує більше часу і вправляння, ніж формування заснованих на пам'яті уявлень. Крім того, у процесі виховання педагог не завжди

може забезпечити єдність знань дітей про моральні норми з вимогами дорослих щодо їхньої поведінки. Тому втілен­ня уявлень про моральні норми у реальні вчинки дітей за різних життєвих ситуацій є дуже складним завданням.

Виховання моральних почуттів. У дошкільному віці рушійною силою поведінки дитини є моральні почуття, які виражають бажання та емоційні стани, забарвлюють психічні процеси.

Моральні почуття — стійкі переживання у свідомості людини, які зумовлюють її вольові реакції, ставлення до себе, інших людей, явищ суспільного буття.

У ранньому віці емоції мають соціальний характер і ви­никають у процесі спілкування з дорослими, згодом — з однолітками. З часом моральні почуття стають глибшими, стійкішими, стосуються все ширшого кола явищ, що зу­мовлене збагаченням форм спілкування з дорослими та од­нолітками, опануванням різних видів діяльності.

Розвиток моральних почуттів дитини має супроводжу­ватись відповідними вчинками. Відповідність переживан­ня і вчинку свідчить про моральну спрямованість поведін­ки дитини. У процесі морального виховання почуття дітей починають відігравати роль мотивів поведінки. Справ­жній моральності властива стійкість моральних мотивів, потреба у моральній поведінці. Якщо дитина здійснює вчинок з примусу чи страху перед покаранням, то мораль­ною її вважати не можна. Сила моральних мотивів у стар­шому дошкільному віці може бути не меншою, ніж сила природних потреб дитини. Вже 3—4-річні діти здатні ви­конувати малопривабливі для них, зовні нецікаві справи, керуючись важливою для них метою, а також можуть від­мовитися від того, що їх безпосередньо приваблює (на­приклад, від нової цікавої іграшки), щоб принести задово­лення товаришеві. Однак постійно вимагати від дитини та­кої поведінки ще рано, оскільки це може спричинити штучну, показну «вихованість». Виховання мотивів пове­дінки повинно відбуватися в єдності з вихованням свідомо­го ставлення до задоволення власних потреб.

Результатом морального виховання є соціальна компе­тентність дитини — відкритість до світу людей як по­треба особистості, навички соціальної поведінки, готов­ність до сприймання соціальної інформації, бажання пі­знавати людей, робити добрі вчинки.

Закономірності процесу морального виховання

Успіх морального розвитку дітей можливий за пра­вильної організації процесу виховання. Основні законо­мірності морального виховання зумовлені певними особ­ливостями засвоєння дитиною моральних цінностей.

1. Двосторонність процесу морального виховання. Ди­тина є співучасником виховного процесу, активно сприй­має педагогічні впливи, а вихователь організовує процес морального виховання, орієнтуючись на особливості дитя­чого сприймання. Перебіг психічних процесів і станів під час морального виховання, які є основою розвитку певних потреб, мотивів, якостей, є не поверховим, а глибинним. Тому аналіз процесу виховання, його результатів на кож­ному етапі вимагає від вихователя глибоких знань і педа­гогічної майстерності.

2. Тривалість процесу морального виховання. Резуль­тати педагогічного впливу не можуть бути виявлені відра­зу. Він вимагає безперервності. Невизначеність у часі, не­достатнє усвідомлення вихователями своєчасності вирі­шення певних завдань можуть заформалізувати процес морального виховання. Дитина не чекатиме, поки хтось надумається виховувати її доброю, чесною, сміливою. У неї щодня формуватиметься певний досвід поведінки, і за відсутності відповідних педагогічних умов цей стихійно сформований досвід може бути цілком протилежним тому, якого вихователь намагатиметься досягти у своїй подаль­шій роботі. Ігнорування періодів, коли психічні реакції людини найчутливіші до найменших зовнішніх впливів, спричинює непоправні втрати у розвитку особистості до­шкільника.

3. Дієвість процесу морального виховання. Становлен­ня взаємин дитини одночасно є її моральним вихованням. Стосунки інших людей, свідками яких є діти, справляють на них вплив лише тоді, коли дитина має до них відношен­ня. Ця закономірність є виявом дієвого підходу до мораль­ного формування особистості. Вона засвідчує непродуктив­ність намагань виховувати дитину на відстороненій моделі людських взаємин, у які вона не включена.

4. Особистісний характер засвоєння моральних ціннос­тей. Ця особливість морального виховання вимагає зорієнтованості виховних впливів на індивідуальність кожної дитини. Педагог прагне сформувати єдність уявлень і по­ведінки дитини, підтримуючи її моральні вчинки. Якщо моральні дії мотивовані, мають певну спрямованість, вони породжують почуття задоволення, впевненості у собі або сорому, невдоволення. Оскільки дошкільникам притаман­на висока емоційність, необхідно в оцінці їхніх учинків виходити з того, які почуття хоче викликати педагог. Яск­раві позитивні переживання дитини, пов'язані з відповід­ними моральними вчинками, повинні поєднуватися з чіт­ко вираженим ставленням до них педагога і колективу ді­тей. Важливе виховне значення має стимулююча функція позитивної оцінки, адже дітям властиве прагнення бути хорошими. Позитивна оцінка заохочує їх до моральних учинків, що стають прикладом для наслідування, забезпе­чує доброзичливе ставлення однолітків, формує паростки колективної думки.

5. Здійснення морального виховання в процесі життє­діяльності дитини. Як важливий компонент педагогічного процесу в дитячому садку, моральне виховання не може бути відокремленим у спеціальну діяльність, оскільки вся життєдіяльність дитини пов'язана з її моральністю.

Усвідомлюючи закономірності процесу морального ви­ховання, педагог може здійснювати його з тією мірою «до­тику» до дитячої душі, яка забезпечить розвиток нефор­мальної моральності дитини.

Моральне виховання в процесі спілкування з дорослими

Спілкування є головною соціальною потребою дитини, яка виявляється з перших місяців її життя. Спочатку іні­ціатором спілкування є дорослий, згодом ініціатива пере­ходить до дитини, а наприкінці першого півріччя життя спілкування включається у спільну предметну діяльність дитини і дорослого. Дитина від народження розвивається як соціальна істота, набуваючи в контактах з людьми, які її оточують, певного досвіду. Протягом раннього дитинства розвиток спілкування дитини з дорослим долає два етапи:

— перше півріччя — емоційно-особистісне, ситуативне спілкування;

— від другого півріччя до 3-х років — практичне, дієве спілкування. На цьому етапі дорослий виступає партнером у грі, взірцем для наслідування, особою, яка оцінює знан­ня і вміння дитини.

Потреба дитини в оцінці дорослого є одним із головних стимулів її поведінки. Діти, які мають повноцінне спілку­вання з дорослими, виявляють ініціативність, прагнуть привернути увагу до своїх дій, довірливо, відкрито и емо­ційно ставляться до дорослого, вимагають від нього спів­участі у своїх справах, чутливі до його ставлення й оцінки, перебудовують свою поведінку залежно від його поведін­ки. Вони тонко розрізняють схвалення й осуд, віддаючи перевагу предметному співробітництву з дорослим, вияв­ляють до нього любов і охоче відгукуються на ласку, при­вертають до себе увагу і прагнуть його позитивної оцінки. Якщо дорослий і надалі ініціюватиме емоційні форми спілкування, а дитина вже прагнутиме діяльності з пред­метами, може виникнути конфліктна поведінка.

У дошкільному віці розширюються можливості дитини щодо пізнання навколишнього світу і спілкування з дорос­лими. Це відбувається у таких формах:

1. Пізнавальне спілкування. Дитина, добре володіючи мовою, розмовляє з дорослим про речі, які не перебувають у полі її зору, виявляє допитливість.

2. Особистісне спілкування. Дитина вбачає у доросло­му джерело знань, їй важливо заслужити його повагу, визнання, вона потребує підтримки і схвалення дорослим правильності своєї поведінки. Якщо дитина впевнена, що дорослий справедливий і добре до неї ставиться, вона спо­кійно вислуховує його зауваження і побажання щодо сво­їх знань, умінь, навичок, активно реагує на них, прагне відповідно скоригувати свою поведінку чи дії. Головною умовою особистісної форми спілкування є потреба у взає­морозумінні.

Надзвичайно важливо забезпечити дитині емоційний комфорт, оскільки почуття захищеності, задоволеності своїми взаєминами з іншими сприяє формуванню довір'я до людей, є основою розвитку самооцінки й реалізації особистісних потреб. Емоційно захищена дитина активна, са­мостійна, у неї яскраво виражені емоційні реакції.

Ефективність виховного впливу спілкування дитини з педагогом залежить від вимог вихователя, які мають бути справедливими, обґрунтованими, послідовними, спрямо­вуючими; від його зауважень (важливо, щоб вони були не­образливими, доброзичливими, не принижували гідності дитини), а також оптимального співвідношення позитив­них і критичних оцінок.

Довірливе, педагогічно ефективне спілкування з діть­ми можливе за умови, що педагог є розвиненою особистіс­тю, прагне морального самовдосконалення. Важливе зна­чення має індивідуальний стиль його діяльності. Щодо цього побутують різні твердження. Прихильники навчально-дисциплінарної моделі взаємодії педагога і дитини ратують за те, що педагог повинен бути суворим, вимогливим, постійним у своїх стосунках з дітьми тощо. Однак вихователі, які наділені сильною або інертною нервовою системою, віддають перевагу особистісно-орієнтованій моделі виховання, для якої характерні довіра і повага до дітей. Вони не лише спрямовуватимуть, а й уміло організовуватимуть діяльність дітей, дбаючи про те, щоб вона була для них цікава і розвивала їх.

Для оптимальної комунікативної взаємодії з дітьми важлива й адекватна оцінка вихователями власних професійних якостей. Завищена самооцінка може призвести до того, що педагоги із слабкою нервовою системою, для яких типовими є м'які, обережні впливи на дітей, намагати­муться використовувати суворі форми виховання.

Безперечно, діти прагнуть спілкування з відкритим до них, добрим педагогом, і, спілкуючись із ним, самі нама­гаються бути такими. Це не позбавляє педагога необхід­ності бути послідовним у своїх вимогах, адекватно оціню­вати вчинки дітей. Доброзичливість вихователя у спілку­ванні з дітьми не є альтернативою його вимогливості. Особливості його поведінки залежать від таланту, досвіду, знання дітей і себе. Без цього неможливі добір ефектив­них засобів педагогічного впливу, очікувані результати від їх використання.

Моральне виховання у грі

Одним з ефективних засобів морального виховання є гра, оскільки вона відповідає потребам та інтересам дітей, сприяє вияву їхньої самостійності, ініціативи, творчості, імпровізації, перевірці себе. У грі дитина активно пізнає навколишній світ, стосунки між людьми, правила і норми поведінки, себе, свої можливості, усвідомлює свої зв'язки з іншими. Цілеспрямований характер гри дає їй змогу до­бирати потрібні засоби, іграшки, товаришів по грі, здійс­нювати ігровий задум, вступати в стосунки з однолітками, а її творчий характер допомагає реалізувати свої уявлення про оточення, ставлення до нього тощо.

Тому гра у педагогічному процесі дитячого садка вико­ристовується як засіб не тільки формування певних знань, а й для виховання моральних уявлень і почуттів, розвитку самостійності, ініціативи, відповідальності. Адже дитина у своїх іграх демонструє власне духовне життя.

В ранньому віці перейти до гри від предметної діяльності може лише дитина, яка вміє спілкуватися з дорослими. Реалізуючи у грі прагнення прилучитися до життя дорослих, дитина здійснює своє бажання бути такою, як вони. У процесі гри вона без прямих педагогічних впливів вихователя засвоює норми людських взаємин, моральні цінності. Діти самі обирають тему гри, розгортають її сюжет на основі власного досвіду, знань, умінь. Відображаючи реальне життя, гра є найактивнішою сферою спілкування дітей, під час якого вони обмінюються думками, переймають досвід і вміння дорослих, оцінюють себе й інших, висловлюють власні моральні судження і цим впливають одне на одного. Гра привчає дитину рахуватися з іншими (вона не­можлива, якщо діти не вміють погодити свої дії), розвиває моральні почуття.

Ігрові переживання залишають глибокий слід у свідо­мості дитини, сприяють розвитку добрих почуттів. У грі розкривається духовний світ дитини, рівень її морального розвитку. Не випадково Д. Ельконін радив педагогам при Вступі дитини до школи цікавитися тим, у які ігри і з ким вона любить гратися.

Моральне виховання у трудовій діяльності

Трудова діяльність дошкільника є ефективним засо­бом виховання у дітей працелюбності, відповідальності, цілеспрямованості, організованості, почуття колективіз­му тощо. Вона позитивно впливає на розвиток творчих здібностей, почуття власної гідності через усвідомлення значущості своєї діяльності. Трудовий процес переважно є колективним, передбачає розгалужені взаємозв'язки ди­тини, в яких вона усвідомлює значення дружніх стосун­ків, взаємодопомоги, відповідальності за доручену справу, дотримання моральних норм.

Однак моральний потенціал праці може бути реалізо­ваний лише за умови правильної її організації і цілеспря­мованого педагогічного керівництва. При цьому важливо мати на меті формування в дитини любові до праці, суть якої полягає в усвідомленні, переживанні, відчутті розум­ного, духовно багатого, морально піднесеного смислу будь-якої роботи.

Трудова діяльність дітей не є для них життєвою необ­хідністю, не передбачає створення нових матеріальних і духовних цінностей, включення їх до суспільно-економічної системи. Однак вона також результативна. її результа­том є не тільки матеріальна сутність (вирощена рослина, накритий стіл тощо), а й моральний аспект (дитина усві­домлює значення затрачених зусиль, цінність для інших і для себе своїх старань). Отже, праця дітей впливає на фор­мування особистості. Якщо дитина працюватиме у неспри­ятливих умовах, це не матиме позитивного ефекту, нерід­ко породжуватиме розчарування у такій праці й у всьому, що з нею було пов'язане.

Рівень розвитку трудової діяльності дитини можна оці­нювати на підставі аналізу таких компонентів, як мета, за­соби здійснення, результат і мотиви. Вирішальна роль у визначенні мети належить дорослому, бо лише у старшому дошкільному віці діти здатні усвідомлено ставити мету й обирати засоби для її досягнення. Залежить це і від досві­ду їхньої попередньої діяльності. Засобами досягнення ме­ти є трудові навички і вміння, формування яких пов'язане з інтересом до діяльності. Такими ж важливими є вміння планувати роботу, здійснювати самоконтроль, доводити справу до завершення, оцінювати результати. Важливим у моральному аспекті є й мотив. Зрозумілий і прийнятий ди­тиною мотив істотно впливає на якість результатів трудово­го процесу. Мета і мотив трудової діяльності визначають її особистісний смисл, формують належне ставлення до праці. Педагог, який усвідомлює мету своєї діяльності, має широкі можливості для того, щоб допомогти дитині зрозу­міти, що тільки у праці людина може реалізовувати свою сутність, особистий потенціал, досягти висот у соціально­му і духовному бутті. А важливим критерієм її моральнос­ті є те, як вона ставиться до праці, якою є вона у взаємодії з усіма людьми в процесі трудової взаємодії, наскільки від­повідальна вона перед суспільством (йдеться про сплату податків як моральний обов'язок, благодійність та ін.).

Моральне виховання в процесі навчання

Принцип виховуючого навчання передбачає єдність ос­вітніх і виховних завдань. Навчання дітей дошкільного ві­ку здійснюється не лише на заняттях, а й у повсякденному житті. Вони навчаються з перших хвилин існування, пі­знаючи навколишній світ і себе. Цей процес значно біль­ше, ніж на наступних етапах розвитку особистості, зале­жить від дорослого, оскільки передбачає постійне спілку­вання дитини з педагогом і батьками. Вплив вихователя повинен спрямовуватися не лише на ефективність навчан­ня, а й на встановлення гуманних стосунків між дітьми і педагогом, а також на взаємини дітей.

Виховний ефект навчання у дошкільному віці забезпе­чують:

1. Емоційна насиченість навчання. Завдяки їй утримуються увага дітей на об'єкті пізнання, власній дії, поведінці дорослого, виникає інтерес до засвоєння змісту навчання.

2. Поєднання ігрових та неігрових моментів. Ігрові мо­менти у дошкільному навчанні формують культуру пі­знання, волю й почуття.

3. Взаємоперехід позицій дитини і дорослого. Навчаль­ні зусилля краще спрямувати не на дисциплінуючий мо­тив «так потрібно», а на усвідомлення дитиною значення навчання для себе.

Процеси навчання і морального виховання дітей до­шкільного віку за мотивами, змістом і засобами здійснення є тотожними. Адже стосунки між дитиною і дорослим, що складаються в процесі навчальної діяльності, впливають на формування моральних якостей дітей, закріплюються і розвиваються в інших видах діяльності. Вони одночасно спрямовані на формування позитивного ставлення до на­вчання, пізнавальної активності, потреби самостійного по­шуку відповідей на конкретні питання, прагнення вчити­ся; на розвиток морально-вольових якостей (наполегливос­ті, відповідальності, старанності), а також на виховання чуйного, доброзичливого ставлення до однолітків, форму­вання досвіду спільної діяльності.

Виховна сила навчання зумовлена не лише роллю ви­хователя, а й потребою дитини в отриманні нових вра­жень, знань і способів пізнавальної діяльності. Задоволен­ня цієї потреби позитивно впливає на розвиток особистос­ті. Якщо педагог при цьому зважає на моральний аспект процесу навчання, дитина поступово усвідомлюватиме, що успішне навчання є запорукою формування її як успішної особистості.

Моральне виховання ефективне лише за умови уваж­ного ставлення педагога до дитини, здійснення навчання і виховання на гуманістичних засадах, оскільки дисциплі­нарна модель взаємодії в процесі виховання породжує від­чуженість, а формалізм — байдужість, подвійну мораль, лицемірство, нещирість. Упровадження і розширення особистісно-орієнтованої моделі спілкування сприяє забезпе­ченню психологічного комфорту, радісного сприймання дитиною світу. Лише за таких умов формується повноцінна особистість, гуманістичні засади її ставлення до навколишньої дійсності (природи, творінь людської праці, до людей і до себе).

Методи морального виховання

Моральне виховання, як і будь-який напрям виховної роботи з дітьми дошкільного віку, передбачає використання системи прийомів, способів, операцій пізнання особливостей їхнього світовідчуття, мислення, поведінки і ціле спрямованого впливу на них. Щодо цього дошкільна педагогіка має у своєму арсеналі універсальні та специфічні методи. Використовують їх залежно від конкретної педагогічної ситуації: віку, рівня розвитку дітей, особливостей соціуму, його стратифікаційних груп, у яких росте й вихо­вується дитина, тощо.

Методи морального виховання — способи педагогічної взаємо дії, за допомогою яких здійснюється формування особистості від­повідно до мети і завдань морального виховання і вікових особливостей дітей.

До найпоширеніших методів морального виховання належать методи формування моральної поведінки, мето­ди формування моральної свідомості, методи стимулюван­ня моральних почуттів і мотивів поведінки.

Методи формування моральної поведінки. Ця група методів спрямована на вироблення досвіду поведінки згід­но з моральними нормами і правилами. Серед них виок­ремлюють такі методи:

а) практичне залучення дитини до виконання конкрет­них правил поведінки. Починаючи з раннього віку, дітей привчають дотримуватися режиму сну, харчування, ак­тивної діяльності, правил спілкування і колективного співжиття. У використанні цього методу акцентують на організації життя дитини відповідно до вимог, а також на постійному підтриманні її поведінки згідно з цими вимога­ми. Педагог при цьому повинен використовувати різнома­нітні засоби, щоб дитина в реальному житті пересвідчила­ся у правильності, доцільності для неї такої поведінки, зрозуміла, що порушення правил спричинює небажані наслідки для неї і близьких їй людей;

б) показ і пояснення. Ними активно послуговуються у вихованні культури поведінки, навичок колективних вза­ємин тощо. Дітей систематично і в різних життєвих ситуаціях привчають до певних способів поведінки: вітатися, ввічливо просити про послугу, дякувати, бережно ставитися до іграшок, навчального матеріалу та ін.;

в) приклад поведінки дорослих (у середньому і старшому дошкільному віці — й однолітків). Організовуючи різ­номанітну діяльність дітей, педагог установлює чіткі правила, пояснює їх дітям, переконує, що дотримання певних правил є важливою умовою їхнього успіху. Старші дошкільники можуть самостійно встановлювати правила спільної діяльності й контролювати їх виконання, мотивуючи це доцільністю для всього колективу;

г) оволодіння моральними нормами у спільній діяль­ності. Особливість цього методу полягає в тому, що діти оволодівають певними моральними нормами начебто спонтанно, без ініціювань педагогом, а у спільній діяльності з ним, батьками. Вони самі доходять висновку, що дотри­мання певних норм є передумовою успішної діяльності, досягнення позитивного результату, хороших взаємин у сім'ї, колективі. Дитина неодноразово пересвідчується, що її популярність залежить від успіхів у спільній діяль­ності, а вони — від уміння чітко формулювати правила цієї діяльності й дотримуватися їх;

ґ) вправляння у моральній поведінці. Суть методу по­лягає у створенні педагогом спеціальних умов для вправ­ляння дітей у дотриманні моральних норм. Для цього слід потурбуватися про те, щоб створені ним ситуації не були штучними, а наближалися до життєвих, звичних для ди­тини. З цією метою використовують різноманітні дору­чення, ускладнюючи їх відповідно до віку дітей;

д) створення ситуацій морального вибору. Цей метод передбачає використання особливих вправ, спрямованих на формування моральних мотивів поведінки у дітей стар­шого дошкільного віку. Такі вправи можуть бути запро­грамовані вихователем або обрані дітьми самостійно. На­приклад, вихователь може запропонувати дітям дивитися новий діафільм або допомагати двірнику прокладати до­ріжки в снігу. Якщо діти відкладають приємну для них справу, щоб виконати обов'язок, необхідний з погляду мо­ральних норм, то вони повинні мати змогу здійснити його без зволікань. Такий їхній учинок обов'язково має бути схвалений.

Методи формування моральної свідомості. Вико­ристання їх має на меті засвоєння моральних уявлень і мо­ральних понять. Це здійснюють, послуговуючись такими методами:

а) роз'яснення конкретних моральних норм і правил. Ведучи мову про них, педагог повинен доступно за формою і змістом розкрити сутність конкретних норм і правил, про демонструвати, до чого призводить ігнорування їх. Важливо проілюструвати це сюжетами з фільмів, казок тощо;

б) навіювання моральних норм і правил. Цей метол ґрунтується на схильності дитини до наслідування і високій емоційності. Особливої уваги потребують несміливі, замкнуті діти, використання навіювання щодо яких може підтримати їхнє прагнення до активної поведінки, збудити віру у власні сили.

Методи роз'яснення і навіювання реалізуються у формі етичних бесід, у процесі яких відбувається формування основ моральної свідомості. Водночас діти мають змогу усві­домити, осмислити свій моральний досвід.

Етичні бесіди — розмови вихователя з дітьми на моральні теми під час занять, у повсякденному житті.

Головне завдання етичних бесід полягає в роз'ясненні значення моральних норм і правил поведінки, аналізі вчинків дітей і дорослих, колективному обговоренні етич­них проблем. Негативні прояви поведінки також можуть стати приводом для розмови, яка має на меті вироблення в дітей відповідної оцінки негативного вчинку і прагнення уникати його.

Готуючись до етичної бесіди, педагог має враховува­ти, що досвід дошкільника містить окремі враження, ре­зультати спостережень, ставлення до вчинків літератур­них героїв та однолітків. Важливо актуалізувати для ди­тини цей досвід. Це допоможе дитині зрозуміти, що її дії стосовно іншої людини не байдужі дорослим, ровесникам і що вчинки в колективі, сім'ї, суспільстві мають мораль­ний смисл.

Вибір вихователем виду етичної бесіди залежить від конкретної педагогічної ситуації. Бесіди, які стосуються повсякденного життя, проводять в усіх вікових групах. Це обговорення прочитаних художніх творів або вчинків дітей (краще вести дітей від схвалення хорошого вчинку до засудження негативного), аналіз спостережень за по­ведінкою людей, розповіді про виконання доручень ко­лективу. Нерідко для бесід спеціально відводять кон­кретне заняття, даючи заздалегідь завдання простежити за певним явищем, подією або подумати над конкретною проблемою.

Зміст, побудова, тривалість і методика бесіди залежать під її теми, віку дітей. Бесіди можуть бути колективними (:» усією групою дітей), груповими (з кількома дітьми), ін­дивідуальними.

Методи стимулювання моральних почуттів і мо­тивів поведінки. Використання їх передбачає спрямуван­ня дитини на дотримання моральних норм, застереження під їх порушень. З цією метою використовують:

а) приклад інших. Ефективність його ґрунтується на здатності дошкільника до наслідування людей, які оточу­ють його, героїв літературних творів, кінофільмів, спек­таклів. Безперечно, це мають бути популярні серед дітей особистості;

б) педагогічна оцінка поведінки, вчинків дитини. Пе­дагогічна оцінка має орієнтуючу (уточнює уявлення дітей про моральні вимоги) і стимулюючу (заохочує до мораль­ної поведінки) функції. Важливо, щоб вона була об'єктив­ною, своєчасною, а її вимогливість, принциповість поєдну­валися з добрим ставленням до дитини, зацікавленістю в її успіхах. Крім того, дитина має знати, чим мотивована кон­кретна оцінка її вчинку;

в) колективна оцінка поведінки, вчинків дитини. Ви­користання її забезпечує єдність уявлень і поведінки до­шкільника. Будь-які дії дитини мають у своїй основі певну мету, моральну спрямованість, а їх наслідки породжують почуття задоволення, впевненості у собі або сорому, невдо­волення. При цьому слід враховувати, що дошкільникам притаманна висока емоційність, тому в оцінці їхніх вчин­ків необхідно виходити з того, які почуття намагається збудити педагог. Схвалені педагогами, однолітками мо­ральні вчинки зумовлюють позитивні переживання дити­ни. Ще сильніше переживає дитина свої неправильні дії, невдачі, які отримали публічну оцінку. Це означає, що інструментом колективної оцінки слід послуговуватися обережно. Крім того, залучаючи дітей до оцінювання вчинків однолітків, вихователь не повинен ототожнювати оцінку вчинку з оцінкою особистості дитини («Ти пога­ний», «Ти хороший»). Водночас важливо наголосити на необхідності правильного способу поведінки, порадити, як можна досягти цього;

г) схвалення моральних учинків дитини. Дошкільни­кам властиве прагнення до особистісного вдосконалення, визнання їхньої поведінки достойною. Схвальна оцінка за­охочує моральні вчинки, дає приклад для наслідування іншим дітям, забезпечує їхнє доброзичливе ставлення, формує основи колективної думки. Заслуговує на підтримку прагнення дітей не лише самим добре поводитись, а й ви­магати відповідної поведінки від однолітків.

Далеко не всі діти однаково здатні до альтруїстичних учинків. За добру справу потрібно дякувати, не боятися виділяти дитину серед товаришів, а надто тоді, коли вона виявляє стійку гуманістичну спрямованість. Особливо ак­туальна усталеність моральних мотивів, яка є передумо­вою налаштованості дитини на добрі вчинки не лише тоді, коли її бачить і оцінює вихователь, а й за відсутності педа­гогічного контролю, і не тільки в дитячому садку;

ґ) заохочення дитини до моральних учинків. Послуговування цим методом вимагає від вихователів і батьків ве­ликого педагогічного такту. Прагнення до моральної по­ведінки має бути підтримане, схвалене дорослим, однак щоразу це робити складно. Дитину треба підвести до усві­домлення, що така поведінка важлива, необхідна і корис­на для неї, приємна для інших. Заохочення необхідні, як­що дитина вперше виявляє ініціативу в моральних учин­ках: поступається власними бажаннями, часом, дорогими для неї речами, іграшками на користь інших; поводиться морально стосовно того, хто її образив. При цьому дитина має розуміти заохочення не як обов'язкову підтримку її вчинків дорослими, а як увагу до її особистості. Чим стар­ші діти, тим важливіше стимулювати самостійність їхньо­го морального вибору;

д) осуд недостойних учинків дитини. З огляду на особ­ливості психічного розвитку дитини цей метод використо­вують рідко, оскільки він може заподіяти їй моральної шкоди, викликати негативне ставлення до особистості пе­дагога. Дошкільник повинен знати, що певний тип його поведінки засмучує дорослого, а переживання має стиму­лювати виправлення помилки. Звертаючи увагу на непра­вильний учинок дитини, необхідно висловлювати впевне­ність у тому, що вона може вчинити інакше («Мені прик­ро, що ти не поступився місцем дівчинці. Сподіваюсь, що наступного разу ти не забудеш про це»).

Кожна конкретна педагогічна ситуація передбачає від­повідний вибір методів впливу на моральну свідомість і моральну практику дитини, ефективність яких залежить від комплексного їх використання. За будь-якої форми взаємодії педагог повинен виявляти повагу до особистості дитини, впевненість у перспективах її розвитку, стимулю­вати процес самовиховання.

Виховання вольової поведінки

Воля є важливим чинником морального розвитку осо­бистості, основою свідомого дотримання правил поведінки, забезпечує вибір способу поведінки відповідно до за­гальнолюдських норм моралі, інколи навіть усупереч власним бажанням і потягам. Щоб досягнути мети, довести до завершення доручену справу, відмовитися на користь товариша від омріяної перспективи, людина повин­на виявити не тільки знання, вміння, особистісну культу­ру, а й вольові зусилля.

Моральність особистості є наслідком таких морально-вольових якостей, як самостійність, організованість, ці­леспрямованість, наполегливість, дисциплінованість, смі­ливість.

Розвиток волі починається з першими свідомо спря­мованими, довільними діями. А довільна поведінка роз­вивається із формуванням ініціативності — самостій­ності дитини у виборі дії, прийнятті рішення, що дає їй змогу відчути себе джерелом дії, та усвідомленості — здатності розуміти смисл своєї діяльності й ситуації, в якій відбувається ця діяльність. Поступово розвивається здатність ставити перед собою складніші завдання, дола­ти труднощі, що надає діям справді вольового характеру. Цей процес триває з 3 до 7 років. Про ступінь вольового розвитку свідчить здатність до цілеспрямованої поведінки за обставин, що перешкоджають досягненню мети, долан­ню різноманітних перешкод.

Особливо відповідальним для розвитку волі є період, під час якого формується самостійність дитини, яка нама­гається звільнитися з-під опіки дорослих, хоч і не володіє ще достатніми уміннями і навичками. Нав'язування волі дорослого у цей час може спричинити порушення поведін­ки дитини — негативізми. При переході від раннього до власне дошкільного віку найхарактернішими є такі проя­ви негативної поведінки:

1. Прагнення робити все навпаки. Дитина ігнорує про­хання дорослого лише тому, що її про це просили, навіть якщо вона й мала намір це робити. За такої ситуації дити­на чинить наперекір не лише дорослому, а й собі.

2. Упертість. Часто її плутають з наполегливістю. Свід­ченням упертості є домагання дитиною свого лише тому, що вона так хоче і не бажає змінити свого рішення.

3. Непокірність. Проявляється як неслухняність, неба­жання підкорятися будь-кому. Дитина весь час обурюється тим, що пропонує і робить дорослий; категорично від­мовляється виконувати те, що донедавна робила залюбки.

4. Самовілля (свавілля). Реалізується в домаганнях са­мостійності, прагненні робити все самому, відмовляючись від допомоги дорослого. Така налаштованість нерідко по­роджує конфлікти, агресивну бунтівну поведінку, сварки, категоричне неприйняття, ображання старших, ламання іграшок.

5. Деспотизм. Свідченням його є крайня свавільність, ігнорування інтересів інших. Найчастіше проявляється у взаємодії з рідними, особливо в сім'ях, у яких виховується одна дитина.

Усі ці явища спричинені зламом попередніх і станов­ленням нових якостей особистості дитини. У зв'язку з не­достатньою розвиненістю вольової сфери дитині не просто адекватно виконувати вимогу, пораду дорослого, перебо­рювати труднощі, досягати мети.

У цей найвідповідальніший період виховання вольової поведінки дитини батьки не завжди можуть обрати доціль­ні способи педагогічного впливу, розібратися в суті та при­чинах негативізмів. Вони схильні вважати такі прояви спадковими якостями характеру або ознаками віку, які дитина має неминуче подолати. Іноді настирливе домаган­ня дитини задовольнити свої вимоги розглядають як по­казник сформованої волі та майбутньої сили характеру. Такий погляд є не лише наслідком педагогічної неграмот­ності батьків, а і їхнього бажання бачити свою дитину кра­щою, досконалішою. Насправді впертість, примхи свід­чать не про сильну, а про слабку волю, порушення розвит­ку вольової сфери дитини.

Формуванню вольової поведінки дитини сприяють та­кі педагогічні умови:

— поступове посилення вимог до дитини, сприяння до­сягненню нею успіху в діяльності;

— заохочення прагнення і готовності дитини виявляти самостійність та ініціативу;

— поступовий перехід від завдань, пов'язаних із вико­нанням вимог дорослого за його прямими інструкціями, до творчих завдань за власним бажанням дитини;

— створення умов для реалізації провідної позиції ди­тини у творчій діяльності й на заняттях.

Педагог покликаний допомогти дитині усвідомлювати свої бажання, вимоги дорослих, вправляти її у різних спо­собах виходу із скрутного становища, використовуючи аналіз його причин, у пошуку раціональних шляхів досягнення мети, виборі з альтернативних типів поведінки найоптимальнішого.

Головним методом виховання вольової поведінки дітей раннього і дошкільного віку є постановка перед ними розумних вимог у різних формах (вимога-довіра, вимога-прохання, вимога-порада), мотивування їх, що забезпечує роз­питок усвідомленості. Психологи радять використовувати вправляння дитини у вольових діях, влаштовуючи ігри з правилами, особливо з правилами-заборонами, коли грав­цеві слід докласти вольових зусиль, щоб не порушити їх.

У молодшому і старшому дошкільному віці можливі прояви вередувань і впертості.

Вередування — скороминущі несправедливі бажання, прояви не­виправданого незадоволення.

Такі немотивовані бажання виникають зненацька, супроводжуючись загальним незадоволенням, хвилюван­ням, яке здебільшого не можуть пояснити ні батьки, ні дитина. Вередування можуть бути пасивними (не передба­чають конкретних бажань) і активними (дитина пред'яв­ляє певні вимоги, домагається їх виконання). Вони мо­жуть бути спричинені швидкою втомлюваністю, нездо­ров'ям або неправильним вихованням, порушеннями в організації життя дітей. Дитина вередує, коли дорослий з різних причин не виконує обіцяного, ігнорує її інтереси і потреби. Запобігти цьому можна завдяки чіткій організа­ції режиму дня, усуненню зайвих подразників під час сну, прийому їжі, раціональному дозуванні її вражень і отри­муваних знань, формуванню здатності до внутрішнього гальмування.

Часто батьки вередування не відрізняють від упертості, оскільки в їх зовнішніх проявах є багато спільного, хоч причини, що їх породжують, різні.

Впертість — свідоме намагання дитини виконувати свої неспра­ведливі бажання.

Дитина бачить, що помиляється, усвідомлює свою неправоту, але через упертість не хоче виконувати те, що потрібно. Причиною цього можуть бути посягання на її самостійність із боку дорослих, вражене самолюбство, не­достатньо розвинені вольові якості. Для уникнення таких проявів необхідно створити умови, в яких дитина сама усві­домлювала б свою неправоту, безпідставність своїх вимог. Проявляючи вередування чи впертість, дитина голосно плаче, тупотить ногами, лягає на підлогу, розкидає іграшки, руйнує порядок у кімнаті, не зважає на справедливі вимоги і пропозиції дорослого, демонстративно «замика­ється у собі», відсторонено реагує на те, що відбувається довкола неї. Найчастіше це спричинене нервовим пере вантаженням та фізичною перевтомою, надмірною кіль­кістю вражень, зміною звичного порядку життя сім'ї і ре­жиму діяльності дитини. Подібною буває поведінка і в по­чатковому періоді захворювання, коли головні симптоми хвороби іде яскраво не виражені, та під час одужання У всіх цих ситуаціях прояви вередування і негативізму є епізодичними. Для запобігання їх здебільшого вистачає усунення цих причин.

Стійкі прояви негативізмів поведінки є наслідком не­достатнього виховання, неправильної взаємодії дорослих з дитиною. Впертість найчастіше виникає там, де дорослі надто вимогливі, очікують від дітей негайного і безумовно­го підкорення, не враховуючи їхніх вікових можливостей та інтересів, не пояснюючи своїх вимог. Як правило такі вимоги дорослих бувають невмотивованими, висловлю­ються роздратовано. Це породжує відповідну поведінку дитини, яка є своєрідною захисною реакцією на конфлікти, спричинені п неспроможністю виконувати непосильні вимоги дорослого. Якщо, наприклад, дитину сварять за те що вона не виконала непосильного для неї завдання нас­тупного разу вона відмовлятиметься його виконувати За твердженням психофізіологів, упертість зумовлена біоло­гічними особливостями функціонування нервової систе­ми, які можуть бути наслідками пологових травм асфіксії (патологічний стан, спричинений нестачею кисню нагро­мадженням вуглекислого газу в крові й тканинах організ­му) новонароджених, перенесених матір'ю в період вагіт­ності чи дитиною у ранньому віці інфекцій

До вередування вдаються діти, які звикли до негайного задоволення своїх бажань, яких удома надмірно опікають Відчувши певні труднощі (наприклад, серйозні вимоги)' вони обирають таку поведінку, намагаючись привернути до себе увагу дорослих і домогтися від них звичної опіки Як правило, вередування є результатом надмірної поступ­ливості дорослих, а впертість - надмірної вимогливості

У взаємодії дорослого з дитиною, яка проявляє впер­тість, не слід надто авторитаризувати вимоги до неї гніва­тися, а поводитися рішуче і твердо. Це стосується батьків і педагогів, оскільки надмірна вимогливість, як і відсутність будь-яких вимог до дитини, негативно позначається на розвитку волі.

Педагог повинен запобігати цим явищам. Проявляючи впертість чи капризування, дитина часто розуміє недо­цільність своєї поведінки, але не знає способів подолання такого стану, тому варто допомогти їй у пошуку компро­місного вирішення конфліктної ситуації, схвалювати ус­пішні щодо цього її кроки. Стосовно малюків доцільніше використовувати прийоми відвернення уваги від конфлікт­ної ситуації, переключення на іншу діяльність. Щодо старших дошкільників ефективною є педагогічна пауза — віддалена у часі реакція на негативний учинок дитини.

Протягом дошкільного дитинства розвивається така моральна якість, як дисциплінованість.

Дисциплінованість — здатність свідомо виконувати правила по­ведінки, обов'язки, доручення в сім'ї та дитячому садку.

У молодшому дошкільному віці дитину слід привчати до слухняності — вміння слухатись дорослого, виконува­ти поставлені ним завдання, поради, вказівки, оскільки вона ще не може зрозуміти значення того, що від неї вима­гають, а діє за зразком, підкоряючись авторитету доросло­го. Вияви її слухняності мають ознаки моральної поведін­ки, суть якої полягає у довірі до дорослого. З розвитком самосвідомості слухняність поступово переростає у дис­циплінованість. Особливо важливо у вихованні дисциплі­нованості показати значення правильної поведінки: люди­на, яка вміє організувати своє життя і діяльність, досягає успіху в усіх справах.

Виховання дисциплінованості — одне із найскладні­ших завдань педагогічної теорії і практики. Окремі педа­гоги схильні вважати дисциплінованість не лише засобом запобігання поганим звичкам, а й головною умовою успіш­ності навчання. Це найпоширеніший прояв авторитарної навчально-дисциплінарної моделі виховання. Проблемі дисципліни присвячені роботи педагогів О. Демурової, Л. Островської, Н. Стародубової, у яких визначено, що в дошкільному віці дисциплінованість як риса характеру перебуває лише в стадії формування. Важливо сформувати основи цієї морально-вольової якості, насамперед через ак­тивну слухняність (вміння дитини слухатись дорослого, виконувати поставлені ним завдання, поради, вказівки), вже у ранньому та молодшому дошкільному віці, коли пе­дагогу і батькам потрібно встановити розумну межу між свободою, незалежністю, самостійністю 2—3 річної дити­ни та її безпекою. В цьому віці у переважної більшості ді­тей з'являється прагнення бути слухняними, що ґрунтується на емоційно-позитивному ставленні дитини до улюблених дорослих (мами, бабусі, вихователя) та визнанні їхнього авторитету, прагненні отримувати схвалення ними своєї поведінки, наслідувати їх. Отже, для маленької дитини визначальну роль відіграє бажання «бути хорошим», заслужити похвалу близького дорослого.

З віком слід підводити дітей до розуміння значущості вимог дорослих і свідомого їх виконання. Головна умова успіху виховної роботи — відповідність вимог розумінню дитини, їх аргументованість та доцільність, зв'язок з інтересами дитини і потребами життя. Необхідними є: дотримання чіткого режиму життя дітей удома та в дошкільному закладі; єдність вимог дорослих до поведінки дитини м різних життєвих ситуаціях (зокрема, в період хвороби дії тини чи під час свят); чіткі пояснення дорослими мотиві н власної поведінки та своїх вимог до дитини, що сприяє взаємній повазі дитини й дорослого.

У теорії виховання дискутується питання про можливість застосування покарань, зокрема, у вихованні дітей дошкільного віку. У цьому віці дитина характеризується пластичністю нервової системи, вразливістю. І якщо батьки і вихователі вдаються до такого засобу, то він має бути вмотивованим, не принижувати гідності дитини, відлові дати змісту провини (наприклад, заборона на певний час гратися іграшкою, щодо якої дитина не виявляла бережливості тощо). Недопустимими є фізичні покарання і залякування дитини. Ефективним виховним методом стосовно дітей, які порушують дисципліну, є призначення їх «від­повідальними» за порядок у групі, що засвідчує довіру пе­дагога до них, справляє значний авансуючий вплив.

Вищим виявом свідомої дисциплінованості дитини дошкільного віку є відповідальна поведінка — самостійне встановлення і виконання вимог, норм поведінки і діяль­ності. Вихованню відповідальної поведінки сприяють:

— приклад дорослого (дотримання обіцяного);

— вправляння дітей у позитивних учинках з метою створення емоційного випередження ситуації безвідпові­дальної поведінки;

— використання ефекту власного задоволення внаслі­док відповідального виконання дорученої справи чи само­стійно визначеного обов'язку;

— використання жартівливої форми роз'яснення дітям правил поведінки («правила навпаки»);

— педагогічна оцінка, яка може бути попереджуваль­ною, супроводжуючою, підсумковою, серйозною, жартівливою, але неодмінно — справедливою, вмотивованою і заохочувальною до поліпшення поведінки. Велике значення у моральному вихованні має формування у дітей культури поведінки.

Культура поведінки — сукупність корисних, стійких форм щоден­ної поведінки у побуті, спілкуванні, різних видах діяльності.

Норми, які повинні стати звичними формами культу­ри поведінки дитини, мають у своїй основі такі моральні цінності, як гуманність, милосердя, доброзичливість, працелюбство, правдивість, чесність. З ранніх літ необхідно виховувати повагу дитини до народного етикету: вітатися, допомагати тим, хто цього потребує, відвідувати хворого, починати день доброю справою та ін.

Зміст культури поведінки дошкільників охоплює:

— культурно-гігієнічні навички (акуратність, охайність тіла, зачіски, одягу, взуття, культура вживання їжі, поводження за столом);

— культура діяльності (вміння тримати в порядку місце для роботи, ігор, навчання, звичка доводити до кінця і почату справу, бережливе ставлення до речей, іграшок, книг та ін.);

— культура спілкування (дотримання норм і правил спілкування з дорослими та однолітками на основі доброзичливості, поваги, ввічлива поведінка у громадських міс­ця х тощо).

Дитина має усвідомлювати, що дотримання правил поведінки є необхідною умовою її визнання у товаристві до­рослих і однолітків, власного самоствердження (бути гар­ною, охайною, здоровою). Потяг дітей до краси і гармонії необхідно використовувати для формування єдності їх зов­нішньої і внутрішньої культури.

Виховання культури поведінки неможливе без правильно організованого режиму занять, ігор, художньої ді­яльності, розвитку пізнавальних інтересів дітей, їх праг­нення до спілкування. Важливо при цьому налагодити спільну роботу дитячого садка і сім'ї, забезпечити єдність іх вимог до культури поведінки дітей. Закріплення форм поведінки, перетворення їх на звичку і потребу відбуваєть­ся на основі позитивного емоційного ставлення до відпо­відних дій, а також до дорослого, який переконує у їх до­цільності. Відчуваючи довіру до дорослого, вбачаючи у ньому приклад врівноваженості, ввічливості, справедли­вого ставлення до людей, дитина усвідомлює значущість такої поведінки і прагне наслідувати її.

У психології побутує думка, що діти дуже чутливі дм зовнішніх проявів людиною справжнього ставлення до того, про що вона повідомляє, а також до людини, з якої" спілкується. Вони здатні швидко оволодіти «мовою почуттів», якає складовою культури спілкування. Вона допомагає розуміти інших і виражати себе, зацікавлювати, викликати приязне ставлення до себе, запобігати алекситимії (нездатності говорити про свої почуття). Прикладом у цьому для дітей має стати комунікативна культура педагоги, якій властиві лексичне й емоційне багатство, витонченість і виразність міміки і жестів, щира зацікавленість співбесідником, відсутність явної та прихованої агресивності чи байдужого ставлення. Не менш важливо, щоб до такої культури спілкування дитина мала змогу прилучатися в сім'ї. Тому за потреби педагог повинен ініціювати коригування сімейного спілкування, рекомендуючи різні форми спільної ігрової, трудової та зображувальної діяльності дітей і батьків тощо.

Виховання основ гуманізму

Виховання гуманістичних засад особистості почина­ється з перших років її життя. Стосовно дітей раннього ві­ку його зміст полягає у формуванні досвіду спілкування з близькими людьми в процесі спільної з ними предметної та ігрової діяльності. Йдеться про виховання інтересу, добро­зичливого ставлення до співрозмовників, вироблення уста­новки, що в сім'ї всі мають піклуватися один про одного.

Гуманність (лат. — людяний) — увага до людей, праг­нення добрих стосунків з ними, готовність надавати допомогу, ви­являти співчуття і співпереживання.

Світ людей відкривається для дитини реальними взає­минами її найближчих родичів, вихователів дитячого сад­ка, їх ставленням до неї. У спільній діяльності з дітьми дорослий створює ситуації привітності, співчуття, взаємо-участі. У ранньому віці дитина володіє неабиякою здатніс­тю до наслідування, що є передумовою поступового її пере­ходу від споглядання дій дорослих до спільних дій з ними, згодом — до окремих дій дитини і дорослого, а ще через якийсь час — до самостійних дій дитини. Свої побажання батьки, вихователі мають висловлювати ласкавим, спокій­ним тоном, щоб дитина поступово усвідомлювала необхід­ність реагувати на таке ставлення відповідною поведінкою.

Поведінка дорослих визначає сприйняття навколишнього світу і дітей молодшого дошкільного віку. Інтерес, позитивне ставлення до близьких людей 3—4-річні діти повинні виявляти у певних формах спілкування: вітанні, ввічливому звертанні з проханням, висловлюванні подяки, відгукуванні на пропозиції і прохання, допомозі дорослим тощо. У цьому віці важливо розвивати прагнення до спілкування у спільній діяльності, до вияву радості від успіхів, співчуття близьким. Дитина вже має усвідомлювати необхідність утримуватися від бажаної гри, якщо хтось відпочиває; турбуватися про хворого, втішати, допомагати втомленому, готувати подарунки до свята, вітати. Процес розвитку самостійності у молодших дошкільників має від­купатися під уважним поглядом дорослих, готових за необ­хідності допомогти їм, наголошуючи, що вони все роблять добре, заохочуючи до самостійності.

Поступово дітей привчають до ввічливості не лише зі знайомими, а й із незнайомими людьми. Найперше це від­бувається у взаєминах, спільній грі, інших діях з одноліт­ками, під час яких вони опановують елементарні норми поведінки в колективі. Усе це дає змогу дітям молодшого дошкільного віку усвідомлювати моральну цінність правил поведінки, набувати досвіду взаємин з людьми на основі цих правил. Найефективнішою умовою усвідомлення пра­вила є самостійне відкриття його дитиною у проблемно-іг­ровій ситуації, яка моделює реальні життєві відносини.

У дітей середнього дошкільного віку виховують усві­домлене ставлення до обов'язків у сім'ї і дитячому садку, вміння самостійно включатися у корисні справи. Щоб дити­на не сприймала свої обов'язки як тягар, не варто обмежува­ти їх жорсткими правилами. Важливо допомогти їй поба­чити різні способи дій, поведінки. У цей період діти починають усвідомлювати, що сім'я — це найближчі лю­ди, які піклуються один про одного (цікавляться справа­ми, допомагають). Це урізноманітнює і правила поведінки дітей. Вони накладають певні обмеження на дитину (не пе­реривати чужу розмову, не бути надокучливою), а також стимулюють до певної діяльності (бути уважним до того, як почуваються члени сім'ї: коли хтось захворів — допо­могти, подати ліки, щоб полегшити його стан, поділитися ласощами тощо). Вимога дорослого бути ввічливою, тур­ботливою дитиною може не мати ефекту, оскільки дитині бракує досвіду такої поведінки. Тому необхідно пояснити, конкретизувати, мотивувати її («Якщо хочеш бути турбот­ливим, ти можеш, наприклад, привітати зі святом, приготувати подарунок»). Завдяки цьому дитина вчиться пов'язувати правила поведінки зі ставленням до людей (берегти речі, бути акуратним, підтримувати порядок в кімнаті, прибирати свої іграшки, допомагати вихователю в підготовці групи до занять).

Дітям середнього дошкільного віку розповідають, що її дитячому садку є багато груп, у яких усі живуть дружно, не сваряться, бережно користуються іграшками, книжками, діляться ними, допомагають один одному. Як і в сім'ї, тут ( наймолодші діти, про яких старші повинні піклуватися.

У дітей формують навички спільної діяльності в іграх, праці, спілкуванні; їх навчають правил взаємодії (дружно гратися разом, допомагати іншим, ділитися іграшками і справедливо їх розподіляти у спільній грі, помічати непо­рядок у приміщенні, допомагати дорослим прибирати йо­го). До виконання цих правил стимулює метод заохочення («Якщо хочеш цікаво гратися...» або «Щоб до тебе добре ставилися діти і хотіли гратися з тобою...»).

Зміст морального виховання дітей старшого дошкіль­ного віку збагачується знаннями про життя людей, історію сім'ї, роду. Вони починають розуміти, що у кожної люди­ни є батьки, у них — свої батьки (дідусь, бабуся), батько й мати бабусі й дідуся (прадід, прабабуся). Всі ці люди — рід, родина. Дітей підводять до узагальнення, що рід має істо­рію, яку продовжує кожна людина, а від того, наскільки достойно вона живе, залежить честь її роду. Людина по­винна знати якомога більше про своїх предків (як їх звали, де і як вони жили, чим займалися, що доброго зробили для людей, де поховані), берегти пам'ять про них.

Зростаюча самостійність починає виявлятися в стосун­ках дітей та їх ставленні до дорослих. Діти збагачуються уявленнями про моральні аспекти стосунків (у дитячому садку дружно вчаться, граються, працюють, піклуються один про одного, допомагають, говорять правду, добросо­вісно виконують доручення; усі відверті, щирі один до одного; хлопчики оберігають дівчаток — першими віта­ються, виконують важчу роботу, поступаються місцем), вчаться висловлювати ставлення до вчинків однолітків, об'єктивно оцінювати їх і власну поведінку.

У старшій і підготовчій групах дітей ознайомлюють із школою, особливостями перебування в ній. До них прихо­дить розуміння, що навчання у школі потрібне для того, щоб стати освіченою людиною, здобути бажану професію, їм відкриваються деякі правила поведінки школяра («У школі потрібно бути уважним, зосередженим»). Ознайомлення зі школою є високоемоціиною подією їхнього жит­тя, вселяє їм радісне (іноді — тривожне) передчуття май­бутнього. Уважний педагог знайде потрібні слова і дії, щоб кожна дитина по-своєму переконалася, що вступ до школи є кроком у нове життя, яке відкриває нові можливості для неї, водночас неминучими є нові обов'язки, з якими вона повинна справлятися гідно.

Старші дошкільники здатні до таких виявів гуманнос­ті, як інтерес до життя іншої людини, співчування їй, за­хист ображеного від кривдника, грубості, справедливе і турботливе ставлення до оточуючих.

Гуманні почуття виникають на основі зацікавленості добрими стосунками між людьми. Те, до чого діти є байду­жими, не збуджуватиме у них ні прагнення наслідувати, ні гордості за добрі справи. Якщо дитину з егоїстичними на­хилами залучати до добрих вчинків, спонукати до приєм­них для людей, які її оточують, справ і доручень, то у неї виникатимуть і розвиватимуться гуманні почуття, зумов­лені задоволенням від досягнутих результатів.

Інтерес старших дошкільників до життя іншої людини широко і яскраво виявляється в їх доброзичливому і тур­ботливому ставленні до молодших дітей.

Доброзичливість передбачає співчутливе, прихильне ставлення до інших людей, піклування про них. У пове­дінці старших дошкільників вона виявляється у загально­му емоційно-позитивному ставленні до маленьких дітей, турботі про них, відчутті радості і задоволення від взаємо­дії з ними.

Турботливість є діяльною емоційно-вольовою якістю особистості, зміст якої — уважність, чуйність до людей, вболівання за них і їхні справи, увага до їх потреб тощо. Старші дошкільники, виявляючи турботливість про мо­лодших дітей, допомагають їм у всіх справах, готові поді­литися з ними своїми іграшками тощо, підказати, поради­ти, поступитися заради них своїми інтересами.

Доброзичливість, турботливість є свідченням людянос­ті особистості — щирого, доброзичливого, чуйного, уваж­ного ставлення людей. Важливу роль у вихованні людянос­ті відіграє включення дитини у світ людей. Діти повинні усвідомлювати, що взаємини людей є великою цінністю, їх слід підтримувати і збагачувати, поважаючи почуття та ін­тереси інших. Педагог має допомогти дітям побачити зв'язок як доброго в людині (чесність, доброта, чуйність, допомога та ін.), так і негативного, що допомагатиме їм аналізувати і виправляти помилки, коригувати свою поведінку. У розмовах про чесність можна, наприклад, з'ясовувати, чому люди говорять неправду (бояться покарання, хочуть здаватися кращими, ніж вони є насправді, прагнуть отримати те, що не заробили). Очевидно, вони дійдуть висновку, що у правди є такі вороги, як страх, заздрість, жадібність.

Діти мають бачити зв'язок категорій моралі з реальним життям і переконуватися в доцільності одних і шкідливості інших моделей поведінки. Завдяки цьому вони розширюватимуть і поглиблюватимуть свої знання про сутність і особливості людських взаємин, вчитимуться аналізувати їх на основі власного сприйняття. Наприклад, зміст такого асоціативного поняття, як «праця душі», можна розкрити на прикладі подій одного дня із життя дошкільника і най­ближчих йому людей: «Вранці він лагідно привітався з ма­мою і вони після певних приготувань поспішили до дитя­чого садка. По дорозі вони допомогли незнайомій бабусі перейти вулицю. Прощаючись з мамою, хлопчик побажав їй успішного дня. У садочку допоміг дівчинці зібрати кон­структор, був ініціатором прибирання іграшок після за­нять. І все це робив він не з чиєїсь спонуки, а за велінням своєї душі, вважаючи, що саме так він повинен учинити».

Ознайомленню дітей з правилами співжиття в су­спільстві, взаємодії з однолітками, дорослими, сприяють екскурсії, зустрічі з цікавими людьми, етичні бесіди, іні­ційовані педагогом спостереження за поведінкою дорослих і однолітків, ігри на соціальну тематику, читання худож­ньої літератури, перегляд мультфільмів, казок тощо. Для виховання гуманності у дітей використовують:

— заняття-уроки Добра і Краси, матеріалом для яких є уривки з книжок, приклади з життя;

— етичні казки;

— подорожі до країни Милосердя;

— психотехнології (гімнастика почуттів, енергетичні вправи «Жива вода», «Серце на долоні», «Тепло рук друга»);

— ігрові технології «Квітка доброти», «Дзвіночки со­вісті», «Промінчик людяності»;

— ситуації морального вибору (порівняльні, оціню­вальні, проблемні);

— складання родового дерева, розгляд сімейних фото­графій, документів, листів та інших родинних реліквій;

— проективні діагностичні методики (малюнки «Моя сім'я», «Життя», «Добро»);

— театралізовані вправи «Прихід у гості», «Відвідини хворого», «Вітання з днем народження» та ін.

Утвердженню у свідомості дитини гуманістичних по­чуттів сприяє участь дитини у груповій взаємодії. Вживаю­чись у групу однолітків, дошкільник вчиться узгоджувати свої цілі, інтереси з цілями та інтересами групи, поступати­ся «своїм» заради «колективного»; переживати, відповіда­ти не тільки за себе, а й за товаришів.

Група дошкільників за багатьма критеріями відповідає статусу колективу, якому властиві такі ознаки:

— об'єднання дітей у спільній грі, роботі, що вселяє їм радість, виховує у них елементи самоорганізації, уміння взаємодіяти у грі;

— усвідомлення спільних обов'язків, відповідальності за спільні справи;

— спрямування зусиль для досягнення спільної мети;

— наявність думки колективу, яка засуджує негідний вчинок і схвалює все хороше (товаришування, дружбу, взаємодопомогу).

Взаємини у колективі вибудовуються на засадах добро­зичливості, готовності за будь-яких обставин допомогти товаришеві. Ознаки колективізму виявляються в готов­ності виконувати посильні справи, необхідні для окремих дітей і групи загалом, у безпосередній радості не лише за свої успіхи, а й за досягнення товаришів. Діти у колективі організовані, відповідальні за справу, спільні речі.

Розвитку колективістських навичок дітей сприяє гра. Включати їх у колективні ігри вчені (О. Усова) радять пос­тупово — від ігор наодинці до ігор поруч; від ігор поруч до ігор різної взаємодії (ігрових груп); від ігрових груп до іг­рових колективів.

Участь у грі є ефективним засобом формування мораль­ності у дітей. У спілкуванні з однолітками розкривається сутність дитини: моральні уявлення, інтелект, ставлення до навколишньої дійсності. Виявляючи свої знання, вміння, дитина ділиться ними з ровесниками, тобто відбувається обмін соціальним досвідом. У дітей формуються колекти­вістські навички: вони вчаться налагоджувати спілкуван­ня, домовлятися, узгоджувати свої бажання з бажаннями й намірами інших, переконувати у правомірності своїх мірку­вань, рахуватися з інтересами інших тощо.

У 6—7-літніх дітей з'являється потяг до дружби, вони вперше свідомо вибирають товариша. Мотивація цього ви­бору розвивається від несвідомого загального потягу до спільної діяльності (обмін іграшками), від ігрових («подо­бається гратися разом») до ділових мотивів («дружу, бо во­на вміє цікаво розказувати», «гарно будуємо разом»).

Старшому дошкільному вікові властиве моральне мотивування вибору друга («він добрий», «справедливий», «вона завжди всім допомагає, її всі люблять» та ін.). У цей пері од діти починають виявляти почуття взаємної відповідальності, турботи одне про одного, про спільні інтереси, ініціативу в наданні допомоги. Одночасно з вибірковими стосунками дружби між дітьми, які виховуються разом, існують і стосунки товаришування — відповідальності за спільну справу, уваги одне до одного, чуйності, єдності інтересів.

Взаємодія у колективі благотворно впливає на формування відповідальності. У дітей середнього і старшого дошкільного віку вона виявляється як почуття обов'язку перед педагогом і однолітками, усвідомлення значущості своєї праці, старанне виконання своїх обов'язків, від результатів яких залежить успіх спільної справи. Відповідальна дитина своєчасно береться за справу, намагається долати труднощі, використовує для цього найраціональніші прийоми, доводить справу до кінця, виправляє допуще­ні помилки. Досягнувши важливого для групи результату, дитина відчуває задоволення від виконаної справи, добро­го ставлення до себе однолітків, педагогів.

Співжиття у колективі позитивно позначається на фор­муванні у старших дошкільників такої моральної риси, як правдивість, психологічною основою якої є намагання бу­ти сприйнятим дорослими і однолітками. Безпідставно сподіватися, що дитина може бути абсолютно правдивою чи навпаки. Неправда у дітей є ситуативним явищем. Досвідченим вихователям добре відомі факти несвідомої неправди, коли дитина не розуміє, що каже (це може бути наслідком помилок пам'яті, неточних образів уяви, недос­татнього словникового запасу, мовленнєвого розвитку то­що). Свідому неправду спричинює, як правило, страх перед покаранням, бажання поліпшити стосунки з дорослими або товаришами, прагнення зайняти вигіднішу позицію, мати вищий статус. Дитина, якій батьки, педагоги зацікавлено пояснюватимуть значущість різних аспектів гідної пове­дінки і в стосунках з нею самі будуть такими, завжди нама­гатиметься бути чесною.

Чесна дитина не просто говорить правду, а діє під впли­вом внутрішньої потреби чинити так, а не інакше. Щоб ви­ховати цю моральну якість, необхідно допомогти їй усвідо­мити різницю в наслідках від чесних і нечесних учинків, підтримувати її поведінку відповідно до моральних вимог чесності, щоб це стало нормою її життя.

У дошкільному віці формується й така складна мораль­на якість, як справедливість — правильне, об'єктивне, неупереджене ставлення до людей; дії, вчинки, відносини, які відповідають моральним і правовим нормам. Дошкіль­нята болісно реагують на несправедливість з боку дорослих щодо них і їхніх ровесників. Часто це породжує демонс­тративно-деструктивну поведінку, несправедливе ставлен­ня до інших, що є підставою для педагогічного аналізу її причин.

Розвиваючи у дитини вміння справедливо оцінювати ситуації, своїх товаришів, себе, дії дорослих, педагог може вдаватися до аналізу конкретних вчинків, які відобража­ють справедливе чи несправедливе ставлення до оточую­чих, використання літературних творів, побудованих на протиставленні добра і зла, тощо.

Неабияке значення у розвитку моральності дошкіль­нят мають акції милосердя. Турбота про малюків, допомо­га людям похилого віку, природоохоронна діяльність — усе це позитивно впливає на формування гуманістичної спрямованості їх мислення, світовідчуття і дій.

Не можна виключити із процесу формування мораль­ної свідомості, моральної практики такого чинника, як ре­лігійна мораль — сукупність освячених будь-якою релігі­єю правил, норм, приписів і оцінок, що визначають обов'язки людей перед Богом, одне перед одним, суспільс­твом. Формуючи матеріалістичні знання про світ, приро­ду, людину, педагоги мають виявляти максимум делікат­ності, уникаючи ймовірних проблем зі сфери свободи совісті, виявляючи конфесійну толерантність, прищеплю­ючи навички відповідної поведінки дітям. Водночас за сприятливих для цього обставин вони можуть опиратися і на норми релігійної моралі, багато з яких (виявляти мило­сердя, співчутливість, не вбивати, не красти, жити пра­цею, шанувати батьків та ін.) набули загальнолюдського змісту і, безперечно, можуть прислужитися моральному здоров'ю особистості.

Вдумливо налагоджене, цілеспрямоване моральне ви­ховання дітей у сім'ї, дитячому садку є передумовою фор­мування їх моральної активності — готовності до належної поведінки, вміння бачити необхідність своїх дій відповід­но до моральних норм, домагатися утвердження їх у пове­дінці однолітків. Така поведінка дошкільників свідчить про формування основ морального самовдосконалення осо­бистості.

Виховання патріотизму

Одним із найсуттєвіших показників моральності людини є патріотизм.

Патріотизм (грец. — батьківщина) — любов до Батьківщини, відданість їй і своєму народу.

Без любові до Батьківщини, готовності примножувати її багатства, оберігати честь і славу, а за необхідності віддати життя за її свободу і незалежність, людина не може бути громадянином. Як синтетична якість, патріотизм охоплює емоційно-моральне, дієве ставлення до себе та інших людей, до рідної землі, своєї нації, матеріальних і духовних надбань суспільства.

Патріотичні почуття дітей дошкільного віку засновуються на їх інтересі до найближчого оточення (сім'ї, батьківського дому, рідного міста, села), яке вони бачать щодня, вважають своїм, рідним, нерозривно пов'язаним з ними. Важливе значення для виховання патріотичних почуттів у дошкільників має приклад дорослих, оскільки вони знач­но раніше переймають певне емоційно-позитивне ставлення, ніж починають засвоювати знання.

Патріотизм як моральна якість має інтегральний зміст. З огляду на це в педагогічній роботі поєднано озна­йомлення дітей з явищами суспільного життя, народо­знавство, засоби мистецтва, практична діяльність дітей (праця, спостереження, ігри, творча діяльність та ін.), на­ціональні, державні свята.

Основними напрямами патріотичного виховання є:

— формування уявлень про сім'ю, родину, рід і родовід;

— краєзнавство;

— ознайомлення з явищами суспільного життя;

— формування знань про історію держави, державні символи;

— ознайомлення з традиціями і культурою свого народу;

— формування знань про людство.

Для патріотичного виховання важливо правильно ви­значити віковий етап, на якому стає можливим активне формування у дітей патріотичних почуттів. Найсприятли­вішим для початку систематичного патріотичного вихо­вання є середній дошкільний вік, коли особливо активізу­ється інтерес дитини до соціального світу, суспільних явищ.

Цілеспрямоване патріотичне виховання повинно поєд­нувати любов до найближчих людей з формуванням такого ж ставлення і до певних феноменів суспільного буття. З цією метою факти життя країни, з якими ознайомлюють дошкільнят, ілюструють прикладами з діяльності близь­ких їм дорослих, батьків залучають до оцінки суспільних явищ, спільної участі з дітьми у громадських справах.

Однак лише ознайомлення із суспільним життям не ви­рішує завдань патріотичного виховання. Це засвідчив дос­від роботи дошкільних закладів у 20—30-ті роки XX ст. Водночас не можна ігнорувати значущості ознайомлення дітей з історією і сучасністю рідної країни, іншими су­спільними явищами.

Концепція дошкільного виховання в Україні (1993), сповідуючи історичний підхід до патріотичного виховання дітей дошкільного віку, актуалізує його народознавчі, ук­раїнознавчі та краєзнавчі напрями. На це орієнтують і різ­номанітні програми дошкільного виховання.

У розділі «Дитина і навколишній світ» програми вихо­вання «Малятко» окреслено завдання ознайомлення дітей з явищами суспільного життя за напрямами, зміст яких поглиблюється у кожній наступній віковій групі. Вже у молодшій групі діти мають знати назву рідного міста (се­ла), а в середній повинні мати певні уявлення про Батьків­щину («Батьківщина — це місце, де людина народилась і живе, де народились і живуть її батьки. Вона така ж рідна для людини, як її батьки, тому й називається Батьківщи­ною. Наша Батьківщина — Україна»). Діти повинні знати, що люди, які мають спільну батьківщину, — це народ, а ті, що народилися і живуть в Україні — український народ. У народі з роду в рід передаються мова, пісні, повага до стар­ших, любов до дітей і рідного дому. Програма передбачає формування у дітей уявлень про історію рідного міста (се­ла), походження його назви і назв вулиць, географічні та історичні пам'ятки рідного краю.

Базовий компонент дошкільної освіти в Україні орієн­тує на опанування знань про нашу державу, виховання поваги до державних символів. Старші дошкільники мають шати прапор, гімн, герб України, назву її столиці, інших великих міст, значущі географічні назви (Крим, Карпатські гори, Дніпро), пам'ятні місця (Тарасова гора у Каневі, Хортиця, заповідник Асканія-Нова тощо). Цій меті підпо­рядковані заняття «Ми живемо в Україні, ми дуже люби­мо її», «Пам'ятні місця України», «Рідне місто (село)», • Вулиці нашого міста (села)», «Наш герб» та ін.

Діти мають поступово усвідомлювати, що моральний аспект патріотизму полягає і в розвитку національної економіки (це нові робочі місця, заробітна плата працівникам, доходи бюджету, раціональне використання яких робить життя у рідній країні достойним), і в підтримці національного виробника, і в економічній, господарській порядності власників підприємств, і в розвитку меценатство тощо. Щодо цього педагог може використати приклади :і історії і з сучасного життя країни. Доцільним у патріотичному вихованні дітей дошкільного віку є використання творів художньої літератури, в яких ідеться про історію і сьогодення України, життя дітей і дорослих.

До ефективних методів і форм організації патріотичного виховання належать: екскурсії вулицями рідного міста, до історичних пам'яток, визначних місць; розповіді вихователя; бесіди з цікавими людьми; узагальнюючі бесіди; розгляд ілюстративних матеріалів; читання та інсценування творів художньої літератури; запрошення членів родин у дитячий садок; спільні з родинами виховні заходи (День сім'ї, свято бабусь тощо); зустрічі з батьками за межами дошкільного закладу, за місцем роботи та ін.

Важливим напрямом патріотичного виховання є прилучення до народознавства — вивчення культури, побуту, звичаїв рідного народу. Дошкільників ознайомлюють з культурними і матеріальними цінностями родини і наро­ду, пояснюють зв'язок людини з минулими і майбутніми поколіннями, виховують розуміння смислу життя, інтерес до родинних і народних традицій.

Значну роль у вихованні дітей відіграють народні традиції — досвід, звичаї, погляди, смаки, норми поведінки, що склалися історично і передаються з покоління в поко­ління (шанувати старших, піклуватися про дітей, відзна­чати пам'ятні дати тощо). З традиціями тісно пов'язані народні звичаї — усталені правила поведінки; те, що стало звичним, визнаним, необхідним; форма виявлення народ­ної традиції (як вітатися, як ходити в гості та ін.).

Прилучаючись до народознавства, діти поступово ут­верджуватимуться у думці, що кожен народ, у тому числі й український, має звичаї, які є спільними для всіх людей. Пізнаючи традиції, народну мудрість, народну творчість (пісні, казки, прислів'я, приказки, ігри, загадки тощо), розширюючи уявлення про народні промисли (вишивка, петриківський розпис, яворівська іграшка), вони поступо­во отримують більш-менш цілісне уявлення про втілену в художній і предметній творчості своєрідність українсько­го народу. Водночас у дітей розширюються знання про ха­рактерні для рідного краю професії людей, про конкретних їх представників. При цьому вихователь повинен не стільки піклуватися про збагачення знань, скільки про їх творче засвоєння, розвиток почуттів дітей. У дошкільному віці вони залюбки беруть участь у народних святах і обря­дах, пізнаючи їх зміст, розвиваючи художні здібності, на­вички колективної взаємодії.

Сучасні концепції національного виховання наголо­шують на важливості національної спрямованості осві­ти, її органічної єдності з національною історією і тради­ціями, на збереженні і збагаченні культури українського народу.

У Концепції дошкільного виховання в Україні (1993) зазначено, що провідними засадами діяльності сучасного національного дошкільного закладу мають бути націо­нальна психологія, культура та історія, а також загально­людські духовні надбання.

Важливим завданням педагогічної науки і практики є забезпечення етнізації — природного входження дітей у духовний світ свого народу, нації як елементу загально­людської культури, позбавленого національної обмеже­ності та егоїзму. Моральна спрямованість цієї роботи ви­магає єдності національного і загальнолюдського у форму­ванні національної самосвідомості, інтернаціональних почуттів дошкільників. Національне самовизначення осо­бистості (віднесення себе до певної нації, відданість їй, лю­бов та інтерес до всього національного) за такої умови не перероджується в національний егоїзм і негативне ставлен­ня до інших націй, адже людина, яка має високу націо­нальну свідомість, поважатиме й інший народ.

Головним завданням національного виховання дітей дошкільного віку є формування основ національної само­свідомості — відчуття належності до певної нації, яка ви­являється в етнічному самовизначенні (віднесенні себе до певної етнічної групи). Основою національної самосвідо­мості є національні почуття — комплекс емоцій, які фік­сують суб'єктивне ставлення людей до своєї нації, її потреб і норм життя, а також до інших народів. Важливо, щоб сформовані у ранньому дитинстві національні почуття, елементи національної свідомості мали моральну спрямо­ваність.

Справжні патріотичні почуття здатний виховувати ви­сокоосвічений, інтелігентний педагог-патріот, який разом з дітьми щиро радітиме успіхам вітчизняних спортсменів, артистів, учених, переживатиме їх невдачі. Такий педагог зуміє допомогти дітям усвідомити, що патріотизм є благородною пристрастю людини, він не має нічого спільного і національним егоїзмом.

Усе це активно сприятиме формуванню у дітей етики міжнаціонального спілкування, яка стосовно дитини-дошкільника передбачає симпатію, доброзичливість, повагу до однолітків і дорослих різних національностей, їхніх національних традицій і звичаїв, інтерес до їхнього життя. культури.

Безперечно, малюк не відразу починає зауважувати ознаки національної належності людей, особливо коли йдеться про нації, які не мають помітних відмінностей у зовнішності, одязі, побутовій культурі. У середньому дошкільному віці інтерес дитини до явищ суспільного життя підводить її до усвідомлення певних виявів міжнаціональних стосунків. У цьому сенсі батьки і вихователі мають дбати, щоб дитина засвоювала норми міжнаціонального спілкування (співжит­тя) не стихійно, а цілеспрямовано, орієнтуючись на загаль­нолюдські моральні цінності. Формуванню доброзичливих міжнаціональних стосунків у дошкільному закладі сприяє доброзичливе, дружелюбне співжиття у групі, в якій є діти різних національностей.

Формування патріотичних почуттів дітей дошкільного віку має поєднуватися з вихованням їх у дусі миру. Адже глобалізація, зростання відкритості суспільств актуалізує ідею планетарності, вселяє багатьом людям відчуття того, що вони є жителями Землі. За даними Всесвітньої організації з дошкільного виховання (ОМЕР), представники різних країн змістом мирних відносин між людьми вважають:

а) любов і повагу до ближнього, щирість, співпережи­вання, привітність, розуміння, вміння допомагати тим, хто потребує допомоги;

б) дотримання прийнятих у суспільстві моральних норм, протидію злу без виявлення агресивності;

в) почуття солідарності та відповідальності стосовно інших.

Базовий компонент дошкільної освіти в Україні тлума­чить поняття «людство» як сукупність усіх людей, які на­селяють планету, як усвідомлення того, що народи світу прагнуть миру і щастя, процвітання рідної країни і всієї планети, турбуються про майбутнє дітей.

У дошкільному закладі розкриття етнічної багатоманіт­ності світу доцільно починати з ознайомлення безпосеред­німи методами. Передусім слід ознайомити дітей з народа­ми, які населяють країну та сусідні держави, а також із на­родами, що є носіями іноземної мови, яку діти вивчають у дошкільному закладі. Дошкільників, як правило, цікав­лять казки, ігри, побут інших народів; залюбки вони спіл­куються з представниками різних національностей.

Засоби і методи цієї роботи традиційні: розповіді вихо­вателя; використання творів художньої літератури; показ народних іграшок, виробів народних майстрів, предметів побуту тощо; розглядання ілюстративного матеріалу (кар­тин природи, історичних пам'яток тощо); ігрові заочні екскурсії-подорожі; узагальнюючі заняття, що підсумову­ють знання дітей про певну країну; листування з дошкіль­ними закладами, зустрічі з представниками інших країн.

Успіх національного виховання значною мірою зале­жить від національної та міжнаціональної культури бать­ків і педагогів.

Спрямованість морального виховання на загальний особистісний розвиток дитини, його неперервність у педа­гогічному процесі, багатоманітність напрямів і методів вимагає високої професійної та моральної культури вихо­вателя, гуманістичної спрямованості його педагогічної ді­яльності, вміння розуміти дитину і діяти спільно з нею. Результатом такої роботи може стати вищий рівень мо­ральної вихованості дітей — здатність до морального са­мовдосконалення, усвідомлена потреба в ньому.